5
Іван Корсак
Дивно якось тепер жилося й велося Анні. Ще недавно брала її жвава цікавість, як сороку до срібної ложечки, що раптом зблисне на сонці, лоскітливий інтерес до кожної нової одежини, яку вздріє на інших жінках, до свіжих убрань, якими гонорилося жіноцтво посланників до короля з багатьох європейських монарших дворів. Неочікувано та цікавість згасла, як свічка на протязі, на стрімкому подихові злого і неочікуваного вітру. За столом ненароком Анна, яка досі кривилася від гострого й не любила надлишку солі, могла замислено ще досолити пересолене. Вона майже перестала їздити до подруг із знатних родин, а то й зовсім цілісінькими днями не виходила зі своїх покоїв – якби не умовляння та наполягання запобігливих служниць, то, певне, проходила б всенький день нерозчесаною.
Щось дивне сталося і з чоловіком її, Ростиславом Михайловичем: словом до неї за тиждень не обмовиться, сперш такий лагідний та уважний, тепер ходив набурмосений і мармизу все відвертав, а здебільшого, геть забувши жону молоду, пропадав собі десь на ловах та полюваннях. Хіба для годиться, про людське око, міг за обіднім столом перепитати байдуже, отак через губу:
– Подати?
І не долучить чоловік більше слова, тільки тицьне на страву, що стояла від Анни поодалік.
Якийсь час, доки король мізкував та зважував, які землі вділити зятеві та дочці, молоді при батьках жили. З нагоди свят чи прибуття поважних парсун з інших монарших дворів, влаштовували в палаці банкети й забави – їх колись Анна не могла дочекатися, видавалося їй, що обважніле сонце, навмисне дратуючи, надто повільно вже небом котиться. Розцвітала ранньовесняною квіткою Анна, як починалися танці, плавно пливла, нечутно ковзали підошви її лискучою долівкою, так легко і невагомо, що видавалося – і не торкається зовсім вона тої долівки, просто летить вільною птахою під звуки оркестру, пливе під поглядами чоловіків, що аж світилися щирим захопленням, і такими ж поглядами молодого жіноцтва, подруг та однолітків; коли ж випадало стрічатися з очима поколюючими та завидющими, то не мала серця на них, хіба всміхалася тихо і милосердно в душі; Анна була тоді просто метеликом, що чув музику неба, дихав та жив у тій осяйній невагомості, в чарах звуку і світу всього.
Зараз їй було зовсім байдуже, коли той наступний бал і чи буде він взагалі.
Але черговий банкет і танці настали небавом. Не піти на забаву Анна, звісно, ніяк не могла.
На подив, чоловік для годиться запросив лиш на перший танець її, надалі ж для Ростислава вона немов існувати перестала або стала зайвою, нецікавою річчю, на зразок крісла в куточку для престарілих дам. Натомість раз по разу став запрошувати Ростислав чи не найближчу подругу її Ержебету, яка заміж вийшла недавно за підстаркуватого, але такого заможного володаря земель і лісів у тутешній окрузі.
В естампах, танцях, що в ужиток недавно ввійшли при королівських дворах, Ростислав з Ержебетою сперш чемно трималися лише мізинцями, як того звичай велів, ковзали легко вони, немов по льодові, кілька кроків вперед, а кілька назад, стрибки і підскоки в цієї пари виходили так невимушено, мов роками вони перед тим станцьовувалися. Але вже у танці наступному Ростислав не тільки мізинцем тримав партнершу, він все ближче тулився до неї, переходячи навіть межу, звичаєм усталену; ось вже переглядуватися нишком стали придворні. В Анни аж очі округлились з видива того: не повинен одружений чоловік собі таке дозволяти. Не повинен, як би він її з причини незнаної незлюбив або зненавидів, так нехтувати думкою придворного кола: по закутках після балу неминуче породжуватимуться пересуди та шелестітимуть підсмішки і перешепти; не вродився ще той, який рота жіноцтву тутешньому зміг зав’язати.
– Дозвольте ласкаво! – почула Анна голос барона Іштвана, почула, мов здалеку, дивлячись повз барона у залу; та зала видавалася їй якоюсь розмитою і мерехтливою, немов дивилася вона через шибку, по якій струменів рясний дощ.
Анна танцювала з бароном каролу, її каролу улюблену, – що вже сотня літ хіба збігла, як примандрував той танець з французьких залів: танець-пісня, танець-хода, ланцюжок, що звивається хвилююче за ведучим. Барон тримав її за мізинець, такий холодний, мов щойно вона з різдвяного морозу; як не силилася Анна, але не здатна була втихомирити тремтіння руки, що відразу ж відчув барон.
– Ви хвилюєтесь, але ви, як ніколи, прекрасні, – стиха мовив до неї Іштван.
Ще не траплялося такого в Анниному житті… Немов розділилася істота її: одна половинка холодом бралася від вже призабутої близькості Іштвана, а інша противилася, бунтувала і закипати стала від вчиненого Ростиславом, не в меншій мірі той бунт нуртував до Ержебети; іч яка, думала вона про подругу, їй звіряла всі дівочі свої маленькі секрети, ділилася найпотаємнішим, наче з сестрою, та й сестрі багатенько чого не змогла б оповісти… Нехай уже чоловік, всі чоловіки споконвіку були самцями обмеженими і примітивними, півнями пришелепкуватими, що ладі погнатися за найближчою куркою, чорна вона чи зозуляста…
Це мордування Анниної душі тривало, мало того, відбувались надалі якісь незрозумілі і дивні трапунки: Ростислав продовжував запрошувати Ержебету до танцю, а тільки-но вона виходила з Іштваном, то вже після першого кругу музика раптом стихала.
Анна заледве до половини забави витримала, а тоді, пославшись на головний біль, який насправді взявся тихенько видзвонювати-вителенькувати у скронях, покинула залу. Ще, проходячи мимо оркестру, не стрималася поспитати у диригента:
– А чого то у вас так музика обривалася часто?
Той тільки очима закліпав, мов сльозою хотів порошину попалу прогнати, але Анна вже не мала сили далі стримуватися, аж ногою притупнула, мов вередуючи у дитинстві.
– Не смійте переді мною лукавити!
Диригент ще покліпав трішки повіками, пом’явся було, а тоді й бубухнув:
– Так ваш чоловік наказав…
Навіть хороводна карола не змогла б закрутити дужче Анну, зашуміло кріпше у голові, дзвіночки у скронях набрали сили, і вона, різко відвернувшись від диригента, почалапала обурено під той болісний подзвін в свою опочивальню.