11
Іван Корсак
Тепер в Ростислава Михайловича доволі було часу на роздуми, спокійно все зважити та обмислити пережите: король Бела дарував йому з часом в придане за донькою князівство, чи, як мовилося в тамтешніх краях, банство Мачву – разом із городом славним Белградом. Неспішно об’їжджав бан Ростислав свої нові володіння, мимоволі баченим тішачись. Розлогі простори між ріками Савою й Дриною зеленіли щедрими луками, численні гурти худоби й коней гуляли там попасом, галавливі лошата кумедно вибрикували, дорідна пшениця хвилю котила на доглянутих людом полях, а ще на узгір’ях таємничо шуміли дубові гаї предковічні. Ті дубові гаї дивовижно нагадували йому, здавалося, пам’ятні праліси коло Лучеська, де він, забувши перестороги, любив полювати на некоронованих королів пущ тутешніх – велетнів-турів…
Чого тобі ще, чоловіче, треба, дорікав у думках сам собі бан Ростислав, живи преспокійно на цій благодатній землі, дарованій долею, кривди нікому не замишляй і меча на сусіда жодного нащо тобі піднімати, тільки живи і милуйся світом, сім’ю свою пошануй та діток годуй. В урядуванні ніколи нудьги не знатимеш, по вінця стачатиме клопотів – довгі роки за царювання візантійського імператора Мануїла Комнина край був під його опікою, а як перейшов він до угрів, то не мав сперш чіткого адміністративного ладу. І тепер належить впорядкувати усе, насамперш з комітатом Кеве, з комітатом Бродським, що з ними межувала Мачва із заходу, та комітатом Сребернікським, частиною північно-східної Боснії, – всі комітати, що лежали на правому боці від Дунаю і Сави стали банові Ростиславові нині підвладні, та й вся Боснія тепер в його управлінні. Їх мав би він ниточками владними пов’язати надійно із замком Мачва, з Белградом, що так затишно почувався собі на Дунаю мальовничому березі. Доля судила йому першому серед князів Русі Київської стати удільним князем в цьому благодатному краї.
Чого тобі ще, чоловіче, бракує, картав себе сам не раз Ростислав Михайлович, міг жити на цій благодатній землі у спокої і блаженстві, якби… Істинно міг би бути майже сповна він життям вдоволеним, якби по-іншому з Анною в нього складалося. Минали літа, діток йому вона вже народжувала, але й досі дивно вони якось в одному домі жили: наче два човники, які поряд пливуть, але ніщо, крім ріки, їх не в’язало.
…Такі миловидні краєвиди у Мачві, багаті щедрими луками, численні гурти худоби й коней гуляють тут попасом, дорідна пшениця хвилю котить собі на доглянутих людом полях – живи і тішся лишень.
Але ж таки неспокійну натуру мав Ростислав Михайлович, схожу вельми на батькову, хіба більше задиристу та непосидющу, вдачу, що недовго спокоєм та миловидним узбережжям річок балканських тішилася. Відійшли від поразки під Ярославом непомітно шпари, як відходять руки з морозу кріпкого, – сперш побілілі пальці не розгиналися, мов дерев’яними стали, згодом шкіра вже таки червоніє, зап’ястя слухатися починають, аж доки не стануть цілком повновправними. Так і пальці Ростислава Михайловича, що недавно ще ніяк не збиралися за руків’я меча братися, знову старе згадали. Бо ж Галич і вся земля – там всупереч волі напливали настирні думки, земля галицька і волинська – така сама дідизна його, як і Данила Романовича з братом Васильком, він не згірш їх дати лад їй здатен, від лиха татарського захистити, тим паче, що через тестя впливового куди значнішу підтримку матиме у монарших дворах європейських.
Заїкнувся було бан Ростислав королю про новий похід на братів Романовичів. Подивовано поповзли брови у тестя:
– Чи не бачив ти часом, якими наші міста по татарах лишилися?
Ростислав Михайлович очікував схожу відповідь, тож відказав майже відразу:
– На згарищах і руїнах виросли нові будинки. Хоч болять досі ще, та вже заживають нанесені ордою дикою рани. Мого тестя назвали другим засновником Угорщини не придворні, за останні роки та думка вкоренилася в простолюду.
Король сперш помовчав, спохмурнів було, але не тому, що зять майже відкрито підлещувався: ні, не перебільшував бан Ростислав, то правда чистісінька; неймовірним зусиллям, вицідивши до денця обезсилену й без того казну, не лякаючись інколи непосильних боргів, він понищені ордою міста відбудовував – навіть кращі від спалених домівки виростали.
– А чи багато мій зять дітлахів побачив коло тих будівель? – відповів і собі запитанням король Бела.– Досі ще вітер висвистує у порожніх нових будинках, бо нікому жити у них, у землі лежать їхні мешканці. А скільки їх в далеких краях мордується, тих, що в ясир попали монголам… Аби заселити новобудови – немалі ще кошти потрібні.
– Мені обіцяли твердо, що з польських земель в разі походу поміч велика прийде, – вів далі бан Ростислав, мов не почув про переселенців.
Знову довго мовчить король, весь у напрузі став Ростислав Михайлович, в останню мить зрозумівши, що в розмові він перейшов допустиму межу: аж вистукує дрібно і часто у скронях. В одну мить так необачно можна втратити королівську прихильність, закопати нехотя всяку гадку про можливий похід, наразитися на різке слово або, чого доброго, навіть на принизливий окрик. Натомість тесть повів зовсім тихо надалі мову:
– Можна не нагадувати про відомих тобі моїх послів до Папи Інокентія IV. Вони непрості перемовини мають з Папою про мій намір заволодіти Австрією. І останні вістки обнадійливі, Папа обіцяє підтримку. То справа надійніша, бо з князями галицькими і волинськими ще надвоє ворожила гадалка…
Давні рахунки були в короля Бели IV з австрійським сусідою, тільки за останні роки він кілька разів ішов на нього чималою раттю, та щастя військове ніяк не поверталося до Бели обличчям. А тут засвітився рідкісний шанс під власну корону отримати такі жадані землі, без списів, мечів і каменеметальних машин, просто за благословенням престолу найсвітлішого. Аби тільки Папа не передумав. Аби інші посли його посланців не перехитрили чи часом Папа Інокентій не вибрав кого іншого серед можливих претендентів…
– Ні! – різко і несподівано по тихій мові мало не вигукнув король Бела і так змахнув своєю рукою, як би мечем затятого ворога рубанув.
Мрія Ростислава Михайловича, яка так скрадливо в останні часи зародилася знову у ньому, підростала в душі і набирала обширу, хоч він її тамувати силився не один раз, раптово, за одним помахом руки королівської, щезла, розтанула і попливла – так раптово може розтанути і попливти собі геть досвітній туман над Дунаєм, заледве вигулькне сонце і дмухне свіжий вітер…