2

Іван Корсак

В перші дні по весіллі Ростислав Михайлович і вусом не повів на холодну зверхність та відчуженість Анни: нехай, думав собі, риба не без луски, Бог не без милування. Нехай, однаково усе минеться, час не таке ще гоїть… Звісно, те гостряком таки черконуло його самолюбство та чоловічий гонор, але він звик тримати удар, до скрипу стиснувши зуби, витерпіти невдачу, втриматися на ногах по нищівній навіть поразці. Он у суперництві за такий милий йому Галицький княжий стіл куди скулкіше дісталося – і не розкис же він, не став хлопчаком безпорадним шмарклі обличчям розмазувати.

Він так тоді поспішав, мовби Долю хотів наздогнати.

Князь Ростислав Михайлович цього разу не шкодував улюбленого коня – змилена твар прудко ще мчала рівниною, але узгір’ями, піднімаючись, все частіше сапала і спотикатися почала. Князь із боярами та воями своїми, знесилені втомою, як і їхні нещасні коні, поверталися додому в Галич з далекого бойового походу в Литву. Їм-бо спішити конче була потреба: вістуни донесли, що поки в литовській землі вони воювали багаті набутки, князь Данило Романович вийшов з Холма і прямує до Галича, де Ростислав Михайлович від батька свого перед тим посів княжий стіл. Попри юні літа, князь Ростислав розумів достеменно, що допустити першим Данила до мурів міста не можна ніяк: «Іч, забажалося Галича, як мерзлого у петрівку».

Швидко рухалася, здіймаючи куряву, довга-предовга колона війська, бувалі вої його не відставали, мов то не в них за спиною неймовірно далека дорога і вже котра недоспана ніч. Гірше було з боярами, не звиклими до таких бойових мандрівок, і найсміливіші з них вже не вперше просилися перепочинку. Князь тільки головою на те крутне і знову пришпорить коня, а кінь не мав уже сили надбавити ходи, хіба на чергового батога ображено і подивовано озирнеться лиш краєм ока: і чого з мене хочуть, мовби казав той докірливий погляд, я ж з останньої сили стараюся, не матимуть користі з того, як урешті впаду…

– Гей-гей, додати! – котилося лунко над головами вояків, як тільки притишувалося посування вервечки довжелезної.

Прудко мчала до Галича княжа дружина, звиваючись змією на вигинах і поворотах доріг, та ще прудкішими були думки в молодій Ростиславовій голові. Батько його, Михайло Всеволодович, княжив якраз у стольному Києві, йому ж довірив стіл Галича. Але ж батькове те княжіння було вельми непевне, хмарами саранчі на землі руські наповзали орди Батия, гіркі дими пливли над поруйнованими селами і містами, падали так любовно збудовані та оздоблені християнські храми, і тільки Бог міг знати, що трапиться завтра у стольному граді.

А Галич, надія є, може вистояти проти Батия, та й на поміч сусіда угра та поляка, як не втратили вони клепку та далі порога власного бачитимуть, сподіватися можна.

Зрештою, гадав молодий князь, поступитися Галичем він не повинен ще й тому, що рід їхній Ольговичів має не менше прав на Велике княжіння, аніж Романовичі. Тож його пряма лінія від Олега Чернігівського, сина князя Святослава Ярославовича, третього сина Ярослава Володимировича, на долю якого по смерті останнього лишився Чернігів, – ці Олеговичі істинно є претендентами Великокняжої влади і не без підстав настирно оспорювали те достоїнство у нащадків Володимира Мономаха. Син Олега Чернігівського Всеволод тримав Велике княження з 1139 року по 1146 рік, внук же Всеволода Святослав був князем Чернігівським до 1210 року – деякий час володів він Києвом і по смерті право своє передав Михайлові, його, Ростислава, отцеві, право на Великокняже достоїнство землі руської.

Немов у лісі предковічному, де величними деревами здіймалися постаті предків-князів, ішов Ростислав, син Михайла, добре знаними стежками, і ні разу не заблукав у цьому хитромудрому родослівному лабіринті, зате кожного разу виходив на одну й ту ж розстань-думку: у нього, Ростислава Михайловича, на Галич не менше права, аніж в Данила Романовича, як і на Великокняжий стіл.

І знову пришпорював Ростислав коня, що вже ногами перебирав з останніх сил та все частіше спотикався, гнав нещасну тварину, навіть не озираючись на воїнство власне та на невитривалих бояр, що врешті й перепочину перестали просити.

Підганяв безупину князь. Але хіба за добу переходу до Галича трапилась дивна пригода, що змарнувала щонайменш четвертину денну. Ледве смерклося, як де не взялись вовки, пар з двадцять очей змигнули і засвітилися попереду. Захропли схарапуджені коні і стали дибки, стрій зламався, сутолока і шарварок зчинилися. Князь наказав у гудки гудіти, у бубни бити, криками голосними зграю лиху відганяти – і таки повтікали вовчиська. Та як знову вишикувалися вояки і вже рушили у подальшу путь, та ж сама чи інша зграя раптово з іншого боку з’явилася, навіть без звичного остраху, світячи голодними і жаскими очиськами, підбігала зовсім близенько. Вдруге харапудилися коні і рвали, аж піна летіла, до крові вудила, ламалася похідна колона і наставали безлад та сум’ять. Відлякуючи лісову безконечну тишу, озвалися бубни, гудки загуділи в руках ратників, які сподівалися відігнатись таким же робом, як по першому вовчому нападі, відлуння котилося, спотикалося, перекочувалося нічними лісами і ріденькими перелісками, страхаючи не звичного досі до звуків подібних тутешнього звіра. Чомусь не боялися тільки вовки, то підбігаючи, то відскакуючи, клацаючи хижими пащами і ухиляючись спритно від лучників стріл, що навмання посилали їх зі свистом у темінь.

Такого дива не траплялося ні самому князю Ростиславові зустрічати досі, ані в оповідях чути від старших, бувалих у бувальцях і неблизьких переходах вояків. Напасти вовки могли на вершника одинокого, хай навіть на двох чи трьох наважиться зграя, але щоб стільки люду не побоялася перейняти…

Хижі вогники, зникнувши за деревами з одного боку, раптово через якийсь час з’являлися з протилежного, а то й забігали наперед – сірі тіні, розпластавшись понад землею, при світлі тоненького місяця, що заледве вигулькнув край темно-синього неба, ввижалися примарами потойбічними. І знову хропли та шарахались коні, доки стримати їх удавалося та приспокоїти, змішувалися вояцькі ряди. Так мало не до світанку тривав вовчий супровід, ламаючи стрій, дратуючи стомлений люд та гайнуючи час.

Вовки пропали так само раптово, як і з’явилися. Щоправда, в останню мить хтось вцілив-таки навмання стрілою в найближчого звіра, бо почувся болісний звук.

Князь Ростислав оторопів на мить, спина похолола, і на шиї виступив піт: вражений звір озвався не звичним голосом, скавучанням якимось, бодай на собаче схожим, то був зойк, який вирветься з болю хіба у людини; князь не повірив би, якби хто йому розказав, але те почув власними вухами. Він помилитись не міг, бо у ратних двобоях чи в битві найбільшій гущі не раз довелося чути і від легкої рани крик, і передсмертний зойк.

Та ніколи князеві було про те розмірковувати, шикувались вояки і продовжили путь. Всім єством князь Ростислав прагнув чимшвидше торкнутися воріт Галича, будь-яка інша думка видавалася зайвою, і він відганявся від неї, як від ранньовесняного комара кусючого чи від набридливої тутешньої мошкари, не міг відігнати тільки прикрої згадки про згаяний час через оті витребеньки вовчі, а ще інколи напливав раптовий страх.

Ні, він не боявся сутички його воїв з дружиною Данила Галицького, попри літа молоді, ратне діло вже звичне, рубав з дивним спокоєм та байдужістю людські голови, як на княжім дворі на обід йому півня рубали, він тільки страхався у січі опинитись навпроти Данила Романовича. Як же зможе підняти меча князь Данило на нього, сестриного сина, або як він, Ростислав, замахнеться сікти з хряскотом голову материному рідному братові?

Ще в очах Ростислава стояв той останній бій, поєдинок недавній: йому дивом вдалося від списа свого супротивника вивернутися та якось ухилитися, спис лише ковзнув щитом. В ту ж мить Ростислав ударив мечем, всю силу вкладаючи, до краплини останньої, в той удар з відтяжкою – ще побачити встиг тільки погляд свого супротивника. І не ляк, не жахливий біль від удару, бо навіть не встиг той біль зародитися, не кров супротивника, що цівкою пирскнула в обличчя князеве, а вразив чомусь Ростислава погляд: лише подив в очах голови тої встиг він побачити, голови, що від тіла вже відділялася під безжальним холодним металом, в одну лише мить він уздрів той погляд з подивом застиглим та гірким докором, що пробився крізь фарбований супротивника кров’ю світ.

Невже доля судила, думав князь Ростислав, так само зустрітись з Данилом Романовичем, самому від вуя меча бути розрубаним, мов восени капустяна головка для квашення, або, навпаки, підняти меча на брата своєї матері і зустрітися з передсмертним поглядом Данилової голови, що покотиться в куряву, під копита кінські?..

Боже, думалося йому, яке неймовірне життя і які неймовірні обставини, в які інколи втрапить людина за чудернацьким і втаєним до пори розписом долі: він не повинен, з одного боку, просто так собі втратити княжий стіл, і так само немислимо підняти меча на дядька. Навіть судомами жах сковував від одної можливості очима зустрітися в смертному двобої…

Але й інша думка міць мала не меншу – якби так вже судилося, що в безпам’ятстві бою йому випало віч-на-віч зіткнутися з дядьком Данилом, його рука із мечем не знала б вагань. Бо в цьому жорстокому світі або ти на коні, або супротивник, а ти десь під конем рачкуєш, стікаючи власною кров’ю, повзаєш в порохові і в’язкому брудові, копитами стоптаний в шалові бойовища; і немає тут дядька, брата чи батька – ти князь, переможець, володар, тобі ця земля і все навкруги належати мають, або ж ти нікчема, невдаха слинявий, об якого знехотя і зневажливо витиратимуть ноги. Те писане і неписане право сильного не тобою творене і тобі зась його касувати; в цьому світі в пошані лиш сила. Та сила здебільшого у мечі, і чим більше мечем здобудеш країв і країн, тим станеш величнішим, тим більше племен і народів прийдуть із дарами тобі вельми низенько вклонитися…

– Гей-гей, прудкіше! – знову котилося над запиленими і прибитими втомою головами.

І ось він, Галич, вже видніється крізь хитке мерехтіння повітря, горде місто на мальовничих пагорбах Дністра, чи не найбільше місто тогочасної Європи за площею, що верст на вісім простяглося з півночі на південь та більше десятка верст із сходу на захід, вже й обриси міста видніються і зблискують, сяють куполи Божих храмів на сонці.

А як вже розрізняти вдавалося постаті на замкових стінах, то вперше за довгу дорогу князь Ростислав призупинив коня. І холодом нараз взялася його спітніла спина, мовби притулився нею до крижаної стіни: його можуть випередити, інше військо під хоругвами, що злегка похитувалися на вітрі, підходило до міста.

І то було не марево, не видиво у розчервонілих з безсоння і втоми очах – підходило військо Данила Романовича, бо вістуни князя Данила завчасно у Холм прибігли і про похід Ростислава в Литву та ослаблений Галич оповіли.

Що діяти має він, досі ще князь Ростислав Галицький? Гарячкова думка металася, мов кішка в зачиненій палаючій хаті, та ніде не знаходилось виходу, – чи прийняти бій стомленим воїнством супроти куди свіжішої сили, чи відступитися, втратити княжий стіл?

…Боже, як мало часу забракло, – смеркалося у душі Ростиславовій,– він на мізер лише спізнився у Галич. Куди ж тепер, як діяти і що вчинити? То самогубство було б – іти зараз на приступ зі своїм вимордуваним неймовірно тяжкою дорогою воїнством.

Стривожені бояри, які нараз наче забули про втому, обступили Ростислава Михайловича.

– І що скажеш тепер нам, княже? Куди йти повелиш? – озвався один, певне, найсміливіший.

«Диво в решеті: дірок багацько, а нікуди вилізти», – з серцем подумав князь. Наразі не мав він певної відповіді – бо ж, справді, куди пролягти його шляхові суджено з цієї землі, властиво належної древньому їхньому родові Ольговичів, чого мусить покинути землю, до якої приріс? І хто ж він тепер та кому потрібен, шмаркатий невдаха, якого приймуть, звісно, при інших монарших дворах, бо все ж таки князь, але хліб подадуть зневажливо, з принизливим жалем, наче відчіпного, як милостиню жебракові, в душі тішачись власною зверхністю; він буде просто нахлібником, якого, немов приблудне щеня, можна в будь-яку мить копнути за поріг на сльоту безпросвітню осінню чи на лютий колючий мороз… Йому хіба четвертину дня ось забракло, щоб першим у Галич ввійти та оборону утвердити.

– Куди ж подамося, княже? – пролунало ще раз скулким і немилосердним ударом.

– В Угри… Там пошукаємо долі, – по довгій мовчанці сказав молодий князь, неголосно зовсім вимовив пересохлими вустами, але його почули усі. «Тепер знатимеш, як в один і той же час дві сороки за хвіст хапати – і Галич утримати, і в похід на Литву сходити», – вперше дорікнув сам собі. Він не мав іншого вибору, попри бунт душі власної: вона опиралася відчайдушно, корчилася з образи та злості, аж звивалася у непослухові. І все ж знайшов у собі сили її упокорити, бо воно ж у житті, як трапиться, – коли середа, а коли п’ятниця, бо таки ще не вечір, ще позмагається він з примхливою та вигадливою долею власною, він затисне на горлянці її свої кріпкі пальці, аж захрипить вона, закашлюючись та задихаючись, він змусить витанцьовувати безсоромну й жорстоку долю тільки ним наказане. Істинно, ще не вечір…

Коли ж підійшов Данило Романович під стіни Галича, то відразу в настороженого і готового до оборони люду навпростець поспитав:

– Мужі-городяни! Допоки терпітимете тут прийшлих князів?

Недовго радилися городяни, недовго тривала облога, хоч частина іще вагалася та хиталась у думці, як перехожий на кладці хитнеться раптово і непевно для рівноваги змахне руками, та ухвалила врешті цілковита більшість: «Се єсть державець наш, Богом даний!»

І розчинилися широко міські ворота, і входили в Галич вої Данила під привітні і схвальні вигуки. Хіба єпископ Артемій та двірський Григорій до останнього ще перечили та лукаві підстави шукали, але несила була їм проти громади постати. Тамуючи холод в очах та нервово облизуючись, з приклеєними і силуваними посмішками на лицях, мусили і вони поспішити назустріч:

– Прийди, княже Даниле! Візьми наш город!

І ввійшов урочисто в храм Богородиці князь Данило та посів втрачений було батьків стіл, і піднеслася над Німецькими воротами Галича горда хоругва Данила Романовича. Похилили голови зрадливі бояри, прощення стали просити.

– Зогрішили,– казали вони, – князя чужого тримали.

Не таїв на них серця Данило Романович.

– Матимете милість мою, тільки надалі так не чиніть, бо гірше вам буде.

…Давня і непроста суперечка Ольговичів та Романовичів.

То хмари грозові виступали між родами князя Данила і чернігівського князя Михайла Всеволодовича, то випогоджувалося на якийсь час, а раптом знову між ними злі блискавиці змигували та лунко виляскували і гуркотіли. Воював безжально Данило Романович Чернігів, каміння в півтора перестріли у місто кидав таке, що четверо мужів заледве були його підняти здатні; відтавало з плином часу потрошки кригою вкрите серце, змінювалася ситуація – і гнів десь дівався, танув, як на озері меншає на очах остання крижина напровесні і непомітно стає водою.

В землю Угорську по втраті Галича стелилася дорога вельми вибоїста Ростиславу Михайловичу, сватався він до дочки тамтешнього короля Бели IV, та не поспішав король дати згоду, все виглядав, прикладаючи долоню до брів, вигіднішу пару. Подався було Ростислав у польські краї, до вуя Кондрата, але й там не зазнав гостинності. І тоді князь Михайло, гординю облишивши, пропонує Данилові Романовичу угоду, де зрікається Галича. Добрим кроком сприйняв те Данило, на добро теж не забарився відказати добром:

– Вертайся, княже Михайле, у Київ, дарую тобі там стіл, а синові твоєму Ростиславові, на кормління Лучеськ я віддаю.

Не міг не вірити князь Данило і брат його Василько послам Михайла Всеволодовича, які прибули передати слова свого володаря:

– Многократ провинилися ми оба перед вами, і многократ я шкоду робив тобі. Що я обіцяв, то того не сповнив… Нині ж клятвою клянуся тобі, що ніколи ото ворожнечі з тобою не буду мати.

І віддав князь Данило Михайлу Всеволодовичу його княгиню Олену, яку захопив було Ярослав Інгваревич, і яку Данило Романович перебрав до себе та тримав її в честі.

Як оглядав князь Ростислав Михайлович нові володіння із замкового узвишшя у Лучеську, то різні думки несподівані набігали. Тож яка краса навкруги… Тихоплинна ріка огинає замок, а за ним луки просторі, ще далі зеленіють предковічні ліси, де бродять рогаті лосі, як добрі духи цих незайманих пущ, вищебечує там неполохане птаство, і лунко тури могутні ревуть в час весняного гону… А ще на всеньке життя запав йому в душу цвіт і запах бузку, що кущами ряснів чи не в кожній садибі вздовж вуличок Лучеська; те неабияк його дивувало, у Новгороді, який ще дитиною незлюбив, він не бачив такого; чудасія та й годі, думав не раз, тут набіги ворожі, тут інколи хліба бракує, а люд про квітку чи кущик якийсь клопочеться…

Тож яка краса навкруги, часто око людське зовсім нездатне Божу благодать побачити та оцінити, жити в мирі і злагоді з природою предковічною – і так само люд поміж собою; натомість ген на завершенні років тридцятих століття тринадцятого по Христовому Рождеству чоловік на чоловіка меча точить. То заздрість і невситимість такі живучі, і ти сам, Ростиславе, їх досі нездатен з себе зішкребти, мов гнійну проказу, ти за те докоряв собі деколи у душі, та все ще не можеш віднайти потрібну для того силу…

Зустрівся якось під замком чоловік один дивний, старий-престарий, з вибіленим довгим волоссям, так літами відбілений, як і лляне волокно не відбілиться на сонці та росах: він ішов неспішно, чомусь високо піднімаючи ноги, – тому подивувався сперш Ростислав, доки не втямив, що то сліпий тільки так може іти.

– Що ж ти, старче, в дорогу вибрався сам, навіть без поводиря? – не стримався князь спитати.

Спинився старий, перевів на князя незрячі очі свої, де замість зіниць більма великі лише виднілися.

– Творець дарував людині душею бачити,– повагом мовив старий. – А вона за очі куди зіркіша.

«Ого,– промайнуло у думці князеві, – чи не є цей старий нащадком яким древніх тутешніх волхвів? Вони ж бо й затемнення сонця і місяця передрікали і наперед знали долі людські».

– Він, княже, він, – відказав старий, мовби те Ростислав Михайлович вголос вимовив. – А затемнення, якщо хочеш, то й зараз наступить.

В ту ж мить небо раптово сіріти стало, зовсім як в надвечір’я, птахи, що сонно дрімали між гіллям, гуртом з дива озвалися, а як впала темінь негадана, протяжно й зловісно поблизу скрикнув сич.

В князя аж волосся заворушилося на голові, гусячими пухирцями шкіра вкривалася, наче щойно оце з води крижаної вийшов.

– Знаю більше, – вів далі дідок старечим і деренчливим голосом, звук ішов як від дерева, де не зрослося гілля, тільки треться одне об друге і при найменшому вітрі скрипить. – Душа твоя вельми слави спрагла, півсвіту звоювати хотіла б… Та матимеш, зрештою, ти півсвіту, тільки не мечем його здобуватимеш. Інша доля судилася, та, що в краї, де сонце заходить…

І знову так само раптово настав звичайнісінький день, сутінки наче вітер здмухнув, нічні птахи поміж гіллям принишкли, а сивий старий почалапав далі, високо піднімаючи ноги, мов кожного разу поріг невидимий переступав.

Довго дивився йому вслід князь Ростислав… Щоправда, як проказав сліпець про душу, що вельми слави спрагла і півсвіту звоювати хотіла б, то несподівано густо почервонів чомусь Ростислав Михайлович. Тим часом, хвиля татарська, заливши Русь, не спинилася і далі котилась невпинно, залила вона вже землі угорські та польські. А як полягло коло Легниці польське військо, то зловісно скрипіли татарські вози, що везли дивовижні трофеї, – ті вози були вщерть навантажені правими вухами забитих поляків.

Не щастило й гоноровому королю Белі IV. Напровесні 1241 року передовий монгольський загін через карпатські проходи Мункач і Унгвар прорвався і несподівано з’явився під Пештом. Ще інша частина монгольського війська нестримно ішла через Молдавію і Трансильванію. На річці Шайо, переправившись ніччю, монголи обходять угорський табір, другий загін на чолі з Батиєм і Шибаном захоплює міст, а вже вранці з каменеметальних машин і луків розстрілюють військо Бели – і град би так щільно не падав, як падали стріли й каміння на голови королівської раті. Угорці біжать, переможених добивають услід і на плечах властиво їхніх вриваються в Пешт – ледве король прихиститися встиг у сусіди австрійського свого, Фрідріха Бабенберга.

Щоправда, добрий сусіда за послугу цю забрав в Бели усю казну, та ще й кілька областей прикордонних на додачу.

Аж почорнів на лиці король Бела – в казні навіть миші не водяться, у власній кишені дірка, – і сподіватися нема на кого. На річці Шайо поліг від меча монгольського його брат, від зятів, князів польських Болеслава Набожного і Болеслава Стидливого, помочі теж не діждався.

Князь Ростислав Михайлович вдруге сватається, просить руки королівської доньки – тепер король Бела не підносить більше долоні до брів і не виглядає ліпшого зятя, задумався глибоко: а чи не вартує благословити на шлюб молодят? І врешті, по непростих ваганнях, таки благословляє, бо вельми потрібна йому міцна чоловіча рука.

Ростислав, на позірний погляд, свого добився: він зять могутнього короля і чоловік вродливої Анни, від одного доторку до якої, до її крихітних тугих грудей його трясло, мов з крижаної ополонки, паруючи, вискочив на колючий водохрещенський мороз і вітер. Вона поряд з ним лежала у ліжку, доступна начебто в будь-яку мить, і водночас була неймовірно далеко серцем… І те серце маленьке звоювати йому, напевне, буде складніше, аніж фортеці з товстелезними мурами, які досі судилося здобувати. Тут не поможуть каменеметальні машини і запалювальні стріли ні до чого, тут якісь інші потребуються стріли… І що він має чинити надалі – не співати ж опівночі серенади під вікнами власної жінки, і ногою не тупнути сердито та наказово: покохай мене. Мусить він добре все обмізкувати, не зробити жодного необачного кроку, бо просто так на коліна стати і благати, жебракувати слізно, як милостиню, щирого почуття – то втратити Анну назавжди.

Має він добре мізками ворушити.