13

Іван Корсак

Сивий старець із Лучеська, коли обізвав його Ростислав Михайлович блазнем та старим опудалом, ще довго ковтав гіркоту, гіркішу за пилюгу з-під копит нетерплячого князя та його воїв. Ні, старець не міг гніватися на всевладного господаря тутешнього замку, бо гнів не від Всевишнього, сивий сліпець шкодував лишень, що люд так мало тямить досі про те, як створений цей білий химерний світ, тому людові все ніколи та ліньки мізки свої докласти.

І ні до чого тут чари, якими князь дорікав, чи якесь ворожіння, думав старець, на волхвів теж огулом складати поклеп несправедливо. Як прийшла віра Христова у край, то не всі волхви подалися у пущі по старому звичаю пенькам трухлявим та язичницьким ідолам бити поклони, найпрозірливіші слово Христа серцем своїм спромоглися сприйняти: волхви-бо чутливіші до правди вселенської, небом даровано їм жити у злагоді з душею власною, з землею й водою, деревом, лиш на позірний погляд безмовним, із звіриною та птаством. Знайшли ті мудреці прадавні здатність в душі струсити язичництво з себе, мов пил придорожній, натомість їх сила і відання, що з роду у рід переходили, залишились назавше з ними – колись їх хіба назвуть характерниками. Тож було-бо предревнє знання невидимого зв’язку і єднання людини і птаха, річки і звірини, комашки дрібної і велетенської грізної набурмосеної хмари; на макове зерня десь нехай зрушиться їх зв’язок – і хтозна в якому далекому краї трапиться паводок чи землетрус, настане посуха чи серед літа впаде досвітком приморозок…

І князь Ростислав такий же нетямущий, як і більшість люду: коли послав сивий старець орлів та вороння цілісіньку хмару, хотів попередити про поразку у битві під Ярославом, то не вкумекав князь такого простого знаку, що й дитинча допетрає, хоч як вже ворони й орли старалися, кружляли та вививалися, криком кричали пересторогу. А птаха ворона не така вже проста, ключі від раю були колись у ворони, але одного разу через свою легковажність вона прогнівила Бога, ключі передані відтоді зозулі, а всі птахи та звірі перестали балакати мовою, людові зрозумілою доти.

Ледачий ниньки народ пішов, око уважне і вухо чутливе йому даровані, та не завше беруть їх до вжитку… Он дрізд непримітний, а то ж він разом з іншими птахами співав Діві Марії в її Успінні, у переказі прадавньому йдеться про чорний камінь в гнізді дроздовім, що щастя приносить тому, хто камінь той знайде… Так воно чи не так, поговір людський щось своє згодом ладен додати, але уважні істинно давно запримітили невигадану прикмету: як співають дрозди в низу ялини, то рясно родитиме в те поліття поле, а як вище, десь посередині, то й врожай посереднім буде, гірше, як співатиме птах цей ген на вершечку – яловою чекай тоді ниву, ціни хлібні теж до вершечка полізуть і сам чоловік заспіває та заскавулить так жалібно, як отой дрізд у верховітті…

Ледачкуватий і неспостережливий народ пішов, думалося з гіркотою сліпому старцеві, ніяк ума прикласти не спроможеться, бажання пізнавати світ до тої межі, що дозволив Всевишній… Скільки прикмет повз око людське проходить, та нікому придивитися оком свіжим. І не тільки птахи подають чимало ознак, кожна рослинка-билинка своє значення має і дію свою. От нехитра рослина, петрів хрест, – чом біля нього мошкара ніяка не водиться, поблизу поле шкідник не зачепить? Оповідав ще батько його:

– Святий Петро був, не в приклад людові нинішньому, до всього вельми цікавий, знав по імені кожну рослинку, кожну найменшу комашку назвати міг. Як ішов він полями, то жучки, бджілки й метелики його завше оточували. От, бувало, візьме святий прутика і цвьохкає ним, мов батіжком. А жучки всякі, комашки не сміють по тому шкодити полю, хліб переводити і точити. Потім кине десь на межу Петро прута того, а він прийметься та зросте. І всі мушки й жучки, що точили посіяне, відтоді не мають там права врожай псувати, обминають далеко той клин…

Не побачив під Ярославом князь Ростислав той знак, що подавав йому через орлів та вороння хмару, марно тільки воїв своїх у землю поклав.

Сивий старець небайдуже ставився до неспокійної і закрученої-перекрученої долі Ростислава Михайловича, бачилося якось йому, що князь народився в сорочці. І то було не приповідкою чи звичайнісінькою байкою, бачилося старцеві, що хтось у роду князевому справді вродився вельми щасливим, тож сорочку дитячу того щасливця за прадавнім звичаєм спалили, зашили попіл у ладанку і передавали її щоразу в наступне покоління, доки не дісталася вона Ростиславові.

А ще бачилося старцеві сліпому, мов крізь досвітню мліч, що доля князя десь у краї, де сонце заходить – то він наслав тоді вовчі зграї, щоб не встигло Ростиславове військо при поверненні з литовських країв попереду Данила Романовича у Галич ввійти, далі ті дороги князеві пролягти мали. Знав старець сивий, чому, як вцілила пущена навмання стріла у вовка, натомість не скавуління почулося, а болісний зойк людський: зла ворожка прокляла одного чоловіка і став той вовкулакою. Але прокляття лиш до першої крові силу мало, вмить по рані став вовкулака знову людиною і, накульгуючи, на бігу рвав рештки вовчої шерсті з пліч, втікав він потішено чимдуж від хижої зграї.

– Бач який, – засміявся раптом старець, згадуючи думки Ростислава, як він має долю свою за петельки брати та під дудку свою її змусити витанцьовувати. – Марна, княже, твоя надія і сподівання даремні твоєї гордині. Будеш ти і доля твоя так танцювати, як он там написано…

І старець підняв на небо свої невидющі очі, мов справді міг прочитати між хмар, що пробігали прудко на свіжому вітрі, зазначену князеві путь і долю.