14

Іван Корсак

Вже пізнього вечора, як на всю міць клекотіли, потріскуючи гіллям, багаття навколо замку Гімберг і небо із темно-синього стало криваво-червоним, до Оттокара II прибігли занепокоєні гінці:

– Ваша величносте, вістуни таємні доносять, що Роман Данилович хоче вийти із замку і пробитися крізь оточення. Сам гадає іти, без Гертруди. Є нагода з небезпечним супротивником поквитатися назавжди.

Оттокар надовго задумався, мов щось рахувати вельми складне взявся в умі, гінці тим часом чекали, похиливши голови і нетерпляче повіками кліпаючи: завше різкий у рухах та рішеннях, їх правитель міг віддати розпорядження спішне та несподіване. Натомість, по довгій мовчанці, Оттокар лише позіхнув протяжно і смачно, ледь прикривши задля чемності долонею рота, – і то не поза була, він справді не висипався і добряче стомився за останній час.

– А нехай собі йде…

З подиву гінці навіть очима кліпати перестали, проте перечити ніхто не посмів, тільки докинув один з них впівголоса, наче роздумуючи:

– Нагода така навряд чи колись ще випаде…

Оттокар повільно провів долонею по своєму обличчю, мов вмиваючись і зганяючи втому та сон.

– Піти можна завше… Повернутись – ніколи…

У довгій мовчанці перед куцою відповіддю він таки рахував насправді. Вираховував подумки, скільки сили і війська потребуватиме Романів батько, грізний Данило Галицький, аби убезпечитися від татар, скільки слід у похід на ятвягів… Ні, складав ретельненько і перекладав думки Оттокар, мов селянин дрова на сувору зиму, не стачить моці Данилові на похід на Відень, на Гімберг.

Придворні могли б дорікнути йому за що завгодно – за раптовий окрик, гнів непояснюваний і на позірний погляд безпричинний, незрозумілий спершу наказ, який матиме з часом довготривалі наслідки, – не могли вони тільки криве слово мовити про Оттокарове вміння вираховувати наперед найскладніші військові чи життєві придибенції. Ще не забулося, як отримав він право на австрійське герцогство…

Весняної днини 1252 року в місті Хаймсбурзі, де зливаються неподалік ріки Дунай і Морава, стояв під вінцем дев’ятнадцятилітній маркграф і недавно вибраний герцог Оттокар зі своєю нареченою Маргаритою Бабенберг. Тоді наче висхлим листям шелестіло співчутливе і чомусь принизливе поза спиною:

– А нареченій-то вже п’ятдесят два… Навіть не матір, швидше бабуся.

Те шелестіння, як усім на вінчанні видавалося, щонайменше обходило хіба молодого. Стрункий, миловидний Оттокар охоче витрішки навкруги продавав, посміхався щиро і весело. Душу гріли йому не літа молодої, а прижовклий з плином часу документ. То був Privilegium Minus ще року 1156-го, де імператор Священної Римської імперії Фрідріх І підтверджував спадкове право роду, а отже, і нареченої, на австрійське герцогство.

А ще завидющі очі жіноцтва, що перешіптувалося поза спиною, дратував не тільки вік нареченої, значно більше дивувала й обурювала спокійна та гордовита Маргаритина постава.

– Іч, запишалася, – не втомлювалися шелестіти ті самі губи. – Краще б щастя таке якійсь кралечці молодесенькій…

Наречена не могла, звісно, чути, про що там плещуть заздрісні язики, проте здогади її були безпомильними. І нехай собі, думала зі спокійною впевненістю у душі, язики без кості. А вона, Маргарита, має істинно зараз чим пишатися. Але зовсім не молодістю свого нареченого та його красою… Вона тим шлюбом, миром пов’язуючи Богемію з Австрією, землю свою вберігає від безконечних воєн в останні часи, від сліз материнських за дітьми полеглими, – її плаття вінчальне краще щитів та мечів оборонить свій край. І не було в Маргарити якоїсь неприязні до Оттокара, бо ще перед вінчанням обоє цілком відверто балакали:

– Моя держава мене тепер женить, – стрибали веселі іскри з-під Оттокарових вій.

– І моя під вінець наряди мені мережить.– на здачу посмішку віддала майбутньому чоловікові.

Оттокар немало ходив у походи. Але як випадало вдома бувати, то ретельненько виконував свій подружній обов’язок, не один раз за ніч повертаючи навколо себе немолоду і вже повнотілу достатньо свою жону.

Збігав час, але Маргарита чомусь не вагітніла, порожній живіт її був, наче покинута і вихолонула хата. Це почало непокоїти Оттокара, він аж ніяк не міг зоставити престол без спадкоємця, та й Маргарита почувалась при тому абияк, навіть одного разу, мов ненароком, підкусила його:

– Все походи та війни, охляв, мабуть, з того, чоловічку…

Наче вжалений, круто обернувся до жони Оттокар: як посміла дорікнути йому чоловічою неповноцінністю?

– Хто в цьому винен – не піду до гадалки, – повільно протиснув крізь зуби, з трудом неабияким, мов кожне те слово опиралося відчайдушно; в самого ж нутро закипало окропом і голосно клекотіло. – Пропоную натомість побитися об заклад.

Брови у Маргарити поповзли угору: що за химеру нову вигадав чоловік?

– Приведи мені молоду дівчину із свого оточення, яку сама вибереш. І за рік вже переконаєшся, що я не безплідний.

Самовпевнена Маргарита щиро в душі грішила на Оттокарову безплідність, тож виклику його неймовірного не злякалася, негадано для самої себе прийняла дивовижну умову.

Небавом перед Оттокаром поряд з жоною стояла молода і сором’язлива дівчина – ще одна Маргарита, Маргарита фон Шуєнринг.

Претендентка на ніч в королівській опочивальні не була красунею, але чари юності додавали особливої звабливості її стрункій поставі, найменшому порухові чи випадковому жестові. Оттокар так прискіпливо оглядав претендентку, пробуючи уявити себе з нею у ліжкові, що в тої щоки жаром взялися – притули до тих щік ненароком руку, то враз, видавалося, на ній пухирці збіжать.

І року не минуло, як Маргарита фон Шуєнринг народила Оттокарові сина Микулаша.

Звісно, для непосидющого і невсипущого Оттокара те не вирішувало проблему спадкоємця престолу, бо за тодішнім законом позашлюбній дитині дозволялося займати будь-який найвищий пост у державі, проте вона не могла претендувати на королівський трон.

Не помічали придворні, щоби з того Оттокар вельми журився: Privilegium Minus 1156 року тепер належить йому, з бездітною Маргаритою можна розлучитися, і того він доб’ється від самого Папи Римського, – а там підбере собі молоденьку дружину королівської крові…

…Гінці, що принесли вість про очікуваний відхід із фортеці Романа Даниловича, трохи розчаровано відкланялися. Але Оттокар однаково не міг вже заснути. Він вийшов у ніч, де небо, яке розкреслювали сердиті іскри з багать його вояцтва, з криваво-червоного стало світло-жовтавим. Оттокара не полишали думки про дивакуватого Романа Даниловича: він же напевне знав, що не пришле король Бела йому помочі. І все ж не проміняв чоловік півцарства німецького на власну честь. А чи зміг би він, Оттокар, так вчинити?

Нікому в житті не дано пізнати, що пишеться опісля цього таємничого «якби»…

Здіймалися прудкі іскри у просвітліле небо, і здалеку в ті чудернацькі креслення яскравих іскор впліталася пісня вояцтва його, безжурна і хвацька, яку не обходили зовсім січа смертельна назавтра, каліцтво і кров, тій пісні важливе було привілля саме сьогодні, в цьому нічному, бездонному і безконечному небі.