Панікадильце

Микола Костомаров

Раз вітер на дворі шумів,

У вікна поривавшись,

А я в кімнатоньці сидів,

З коханкою обнявшись.

І я дививсь, як на щоцях

Ягідочки красіли;

А перед образом в кутку

Панікадильце мріло.

І я почав їй говорить:

Дивись, моє серденько,

В кришталі світлому горить

Той гнотичок маленький!

Із чим єсть схожий гнотик сей?

Йому в оливі сяти;

Так Бог велів душі моєй

В любові ізникати.

Оце хвиля самотній він;

Так я хвиляв і тьмився,

Поки шукав чогось один

І серцем не ділився.

От другий гніт почав диміть:

Торкнулись – зайнялися;

І став ясніш в кімнаті світ,

І образ просвітився.

Святим коханням, як гноти,

Ми, душко, в Бога сяєм,

Я повік твій і моя ти,

Аж поки вмісті стаєм.

І мила каже: нагадав

Ти дуже мудру думку!

А я її поцілував,

Як голубок голубку.

Примітки

Панікадильце – тут: лампада.

Подається за виданням: Костомаров М.І. Твори в двох томах. – К.: Дніпро, 1990 р., т. 1, с. 94.