Україна в «Енеїді»
Є. Шабліовський, Б. Деркач
Котляревський раз у раз звертається до історичного минулого України, пишається ним; в поемі знаходимо немало теплих, зворушливих рядків про Петра Сагайдачного, про Запорозьку Січ, про те, як «під Бендер’ю воювали». Поет звеличує патріотичні подвиги народу, закликає співвітчизників підкорити свої особисті інтереси інтересам суспільним:
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинность ісправлять.
Підносячи кращі національні традиції, стверджені історичним досвідом народу, Котляревський закликає самовіддано любити вітчизну, пройнятися життєдайним почуттям служіння їй:
Любов к отчизні де героїть,
Там сила вража не устоїть,
Там грудь сильнійша од гармат.
Образи троянців змальовані в тоні добродушного гумору. Разом а тим, вони монументальні, наділені кращими рисами козацької вдачі. Це життєрадісні і сміливі люди, здатні винести на своїх плечах найбільший тягар, особливо коли це потрібно для вітчизни. Найсвятіше для них – бойове товариство, побратимство, вірність своєму громадянському обов’язку, дружбі. Пригадаймо, як просто і мужньо юні козаки Низ і Евріал віддають своє життя в ім’я батьківщини. Поет уславлює доблесні «полки козацькі», що «як грянуть, сотнями ударять, перед себе списи наставлять, то мов мітлою все метуть».
Дослідники О. Білецький, А. Шамрай, П. Волинський, В. Гіппіус та інші розглядають «Енеїду» як важливий художній документ, що розкриває національний характер українського народу. І це дійсно так! Ось вони – запорозькі козаки, «славні лицарі» народу українського. Не завжди це безтурботні гультяї, відчайдушні «розбишаки».
«Байдужість за будь-яких злигоднів і зневагу до дрібниць життя українець Котляревського сполучає із справжньою героїкою; гумористичне ставлення можливе тут до всього, крім найзаповітнішого – крім почуття батьківщини» [«Труды Отдела новой русской литературы», т. 1. М. – Л., Изд-во АН СССР. 1948, стор. 26.], – зазначає В. Гіппіус.
«Пройдисвіти», «голодранці» в «Енеїді» Котляревського перетворюються у справжніх героїв. Загартовані в походах і боях, троянці над усе ставлять славу й військову доблесть. їх не ваблять розкіш і багатство; воля – ось найсвятіше для них! Заради неї вони готові битися до останньої краплі крові. Ватаги троянців Котляревського – це могутня волелюбна стихія, яка може стерти всі перешкоди на своєму шляху. Таким є український народ, славний «козацький, рід»!
Про Котляревського, зазначав О. Білецький, говорять, що він був любителем живопису фламандської школи. Однак не з Рубенсом, а з видатним Репіним, автором знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», можна зіставити творця славнозвісної «Енеїди».
«Досі не міг відповісти вам, – писав І. Репін у 1880 році В. Стасову, працюючи над своєю картиною. – А всьому виною Запорожці… Ну й народець! Голова кругом іде від їхнього гамору й шуму. Тижнів два з половиною без відпочинку живу з ними, не можна розстатися: веселий народ… Чортячий народ! Ніхто в усьому світі не відчував так глибоко свободи, рівності і братерства» [И. Е. Репин и В. В. Стасов, Переписка, т. 2, 1877 – 1894, М – Л., «Искусство», 1949, стор. 56.].
«Чортячий народ» Репіна – то прямі родичі «троянцям» Котляревського [Олександр Білецький, Зібрання праць у п’яти томах, т. 2, стор. 19.], – у них одна вдача, один характер.
Троянці-запорожці – господарі землі, справжні її володарі. А боги – «олімпійці», «вседержателі» – явище тимчасове, вони мізерні й смішні порівняно з людьми – мужніми, безстрашними, з’єднаними товариськими узами, пройнятими всеперемагаючим прагненням до свободи.
Оспівування любові до батьківщини, звеличання героїчного минулого, показ самовідданих воїнів (Низ і Евріал), нарешті, могутній образ Енея – все це утверджувало високі моральні якості національного характеру українського народу. Адже Еней не тільки «пройдисвіт», «привідця по всіх содомах». Він – мудрий, розважливий «батько козацький», пройнятий почуттям власної гідності, поваги до тої громади, яку він представляє. Еней намагається припинити непотрібну колотнечу. Як справжній лицар, він «лежачих не займає», «к добру з натури склонний». Навіть вороги змушені поважати Енея. Отже, позитивний смисл поеми – в утвердженні духовних сил народу, в уславленні життєлюбства, оптимізму мужніх людей.
Уже сучасники Котляревського відзначали цю закоханість поета в свій непоборний народ, в його історичні традиції і вбачали в цьому запоруку безсмертності поеми. Близький до декабристів, російський критик О. Сомов в «Огляді російської словесності за 1828 рік» писав, що «з усіх попередніх «Енеїд», Язонів і «Прозерпин навиворіт» уціліла тільки малоросійська пародія «Енеїди» Котляревського» [Альманах «Северные цветы на 1829 г.», СПб., 1828, стор. 53.].
Віра в життєві сили людського побратимства, почуття радості буття, радості боротьби – такі характерні риси «Енеїди» Котляревського. Перед усім світом «Енеїда» стверджувала духовну могутність і велич українського народу, його волелюбність і непоборність. Як підкреслив О. Білецький, за своїм громадянським, суспільним звучанням поема Котляревського (особливо V і VI частини) – твір героїчний.
Для Котляревського, автора «Енеїди», характерне тяжіння до реального життя, прагнення відтворити його земну красу. Все тут виблискує сонцем, пройняте молодецтвом, що не знає впину. Сам поет – веселий сміхотун, і це він раз у раз наголошує:
А я ж до жалю не мастак:
Я сліз і охання боюся
І сам ніколи не журюся…
Сум, печаль йому чужі. Картини жалоби йому не вдаються: поета й тут не покидає гумор, нахил до шаржування. Сміх покриває все, проймає найдрібніші деталі. Хай часом цей сміх грубий, «не для панського вуха», але він завжди чесний, здоровий. В гуморі, зауважує П. Житецький, увесь пафос Котляревського; тогочасне суспільство «знаходило в його творах справедливий образ життя, сполучений із здоровим, чесним сміхом» [П. Г. Житецький, «Енеїда» Котляревського в зв’язку з оглядом української літератури XVIII століття, стор. 119.]. Добродушний гумор поступається місцем лукавій іронії, колючій сатирі. Часом поєднується він із щирою елегійністю, з романтичними почуттями. Ліризм, задушевність характерні для тих рядків, де поет говорить про славне минуле народу або нагадує сучасникам про забуту повинність перед вітчизною. Теплі згадки переплітаються із гіркими докорами на адресу байдужих, із щирим уболіванням за долю народу.
У поемі Котляревського щедро представлені звичаї, повір’я українського народу, типові етнографічні риси, соковиті побутові деталі. Однак найхарактернішим для твору є проникливе відображення суспільної дійсності того часу в її позитивних і негативних тенденціях. Поема справді набувала характеру громадського документа. Це була своєрідна енциклопедія тогочасного українського життя, талановите і багатобарвне зображення героїчного народу.
«Мы видим в ней («Енеїді». – Ред.), – зазначав М. Костомаров в «Обзоре сочинений, писанных на малороссийском языке» (1843), – верную картину малороссийской жизни. Автор знал хорошо Малороссию, жил в ней и с нею, пользовался всем, что было у него пред глазами. Характеры его богов и героев истинно малороссийские в малейших их приемах. Во-вторых, она драгоценна для нас по неподражаемому юмору, с которым автор изображает пороки и смешную сторону своего народа. Стоит только вспомнить описание ада – все грешники носят на себе черты малороссийские и даже осуждены на муки, которые только придут в голову малороссиянину. В-третьих, язык его – правильный, блестящий, народный в высочайшей степени, останется самым лучшим памятником» [«Науково-публіцистичні і полемічні писання Костомарова», К., ДВУ, 1928, стор. 44.].