Художні засоби «Енеїди»
Є. Шабліовський, Б. Деркач
Котляревський близько стояв до життєдайних джерел народного гумору і сатири. Звідси – характерні для поеми найрізноманітніші комічні ситуації, неповторний гротеск, уїдлива гіпербола, з їх типовим українським національним колоритом. Читач нестримно сміється над хабарником Нептуном, над тупим держимордою Зевсом, над «сучою дочкою» Юноною, над «старим скупиндею» Латином, який «дрижав, як Каїн за алтин», над «обточеним, як огірок» Турном… Люди і боги хлищуть горілку, сваряться, б’ються… «Грубі» сцени слідують одна за одною. Можна відзначити певну фривольність в окремих сценах, натуралізм деяких образів, місцями – веселу неохайність. Але який це щирий, непідробний комізм, який іскристий дотеп! Поет живописує сміливими мазками, контрасними барвами, в його картинах відчувається велика сила художнього узагальнення, життєва реальна основа. Щедрою рукою великого майстра розкидано влучні афоризми, кмітливі спостереження, барвисті деталі.
В «Енеїді» Котляревський творчо використовує різноманітні мовно-стилістичні засоби народної творчості і цим досягає своєрідного стилю своєї неповторної поеми. Письменник невичерпний у своїх живописних барвах. Він кохається, зокрема, в соковитих епітетах. Його Дідона «розумна пані і моторна», «трудяща, дуже працьовита, весела, гарна, сановита…»; Ентелл «був тяжко смілий, дужий, мужик плечистий і невклюжий».
Порівняння – несподівані, зіставлення – іскристі. Якщо у Вергілія морський бог Нептун велично проноситься в колісниці, то у Котляревського він «миттю осідлавши рака, схвативсь на його, як бурлака, і вирнув з моря, як карась». Еней прибіг увесь упрілий, «мов з торгу в школу курохват»; «Еней з Дідоною возились, як з оселедцем сірий кіт»; жіночі «грішні душі» кричать у пеклі, «після куті мов на живіт». Проте своєрідний шаржовано-гумористичний живопис у Котляревського, як зазначав ще І. Франко, «завжди в межах художнього такту».
Значного комічного ефекту поет досягає не лише створенням гострих ситуацій та колізій. Він дає й неповторні зразки мовного комізму, нагромаджуючи, зокрема, ряд слів однієї граматичної категорії, часто синонімічних або семантично близьких:
Вона без всякого обману…
Робила грішним добру шану,
Ремнями драла, мов биків;
Кусала, гризла, бичовала,
Кришила, шкварила, щипала.
Топтала, дряпала, пекла,
Порола, корчила, пиляла,
Вертіла, рвала, шпиговала…
Разючі дієслова, прикметники, іменники, прислівники обрушуються зливою, демонструючи лексичну невичерпність народної мови.
Досягає Котляревський комічного ефекту і введенням до тексту поеми макаронізмів – найчастіше це механічна суміш латинізмів та псевдолатинізмів з українізмами:
Еней, к добру з натури склонний,
Сказав послам латинським так;
«Латинус рекс єсть невгомонний,
А Турнуспессімус дурак.
І кваре воювать вам мекум?
Латинуса буть путо цекум,
А вас, сеньйорес, без ума…
«Рації» з латинізмами, як і «рації» з церковнослов’янщиною, з одного боку, використані Котляревським як засіб мовного гумору, а з другого, – характеризують принципову позицію автора до мертвої латини і церковнослов’янщини: Котляревський, обравши їх об’єктом сатири, ніби підкреслює перевагу над ними живої народної мови, що він і довів блискуче власною поемою» [П. П. Плющ. До характеристики мовних засобів гумору в «Енеїді» Котляревського. – «Мовознавство. Наукові записки», т. 4-5, 1947, стор. 25 – 26.].
Інколи Котляревський відступає від бурлеску, особливо в останніх частинах поеми. Натомість виразніше звучить лірична розповідь. З батьківською любов’ю стежить поет за діями Низа і Евріала, радіючи з кожної їхньої вдачі; сум і печаль охоплюють його, коли юнаки опиняються в скрутному становищі й змушені тікати з рутульського стану:
Дали якраз до лісу тягу,
Бистріше бігли од хортів;
Спасались бідні на одвагу
Від супостатів ворогів.
Так пара горличок невинних
Летять спастись в лісах обширних
От злого кібчика когтей.
Часом Котляревський вдається і до піднесеного, героїчного тону (оспівування військової доблесті Енея і троянців тощо).
Поема Вергілія «Енеїда» написана, як відомо, гекзаметром, що цілком відповідало її змістові – урочистому, піднесеному. Котляревський же написав свою жартівливу поему короткими, динамічними рядками – легким, прозорим ямбом, всіляко дбаючи про те, щоб жартівливий зміст одягти в дзвінку, «бадьору» форму. При безсумнівній орієнтації на ритмічні норми російського чотиристопного ямба Котляревський талановито модифікує його, надає йому виняткової виразності, акцентовності. Ямби його звучать природно і невимушено, роблячи виклад легким, грайливим.
Ритмічно багатий і різноманітний вірш поеми Котляревського чудово доносив до читача її загальний бадьорий тон, посилюючи влучні афоризми, соковиті деталі, грайливий дотеп; він робив виклад пластичнішим, конденсував враження, акцентував поетичну думку, виразніше відтіняв комізм ситуацій і колізій.
Великою заслугою Котляревського є те, що він першим серед українських письменників на повну силу звернувся до невичерпних багатств мови народу, його поема утверджувала в українській літературі найперспективнішу для її дальшого розвитку центральну, полтавсько-київську говірку.