4. Захарій овдовів
Григорій Квітка-Основ’яненко
Не бува на світі добра, щоб з ним не йшла біда. Якби чоловікові усе добро та щастя, то він би і забув і бога, і думав, що се йому так добре не від кого іде, як він сам собі заробляє; а те, що усе від божої до нас милості йде, він би і не подумав, та закопиливши губу, так би і думав, що йому ніхто, як він. То от господь наш милосердний, як є кріпко люблящий нас отець, бережучи нас, щоб ми не спіткнулись або і овсі не впали, пошле нам біду, яку можемо по силам нашим стерпіти, та таки і тут не оставить. Перетерпиш, не прогнівляючи создателя своего, він тебе ще й більш наградить.
Так прийшлося і нашому Скибі. Його Васька, його добра жінка, що була хазяйка невсипуща, зодягала його з Костем і об усім убивалася, покинула його на сім світі, пронедужавши тижнів зо два. Поховав її Захарій… і що то вже вбивався та журився, так і розказати не можна! Та не менш того журився і Кость. Сам над нею читав псалтир, бо вже письмо добре знав, та й над гробом її через шість неділь, що у бога день, від ранку до вечора усе читав, бо любив її, як є рідненьку матір. Чувствовав усе, що вона задля нього зробила, як вигодовала, як доглядала, як обпатрювала його, як зодягала його, як з батьком, Захарієм, на усе добре вчила; та як згадовав се усе, та так і обіллється слізьми, припаде на гроб її і молиться, щоб милосердний господь увів її у царство своє. Таку молитву від добрих дітей бог завсегда прийме, а таких добрих, як була Васька, і собира до себе, щоб не терпіли на сім світі, а щоб там, у царстві, прийняли розплату за те добро, що робили на сім світі.
Пуще усього вбивався Скиба об своїй Меласі, думаючи:
– Що я з нею буду робити, як я її сам, чоловік, доведу до резонту? Се жіноче діло. Що їй? Ще дванадцятий годок, тут її і вчити, тут їй і порядок дати, щоб стала на добрій дорозі. А я, що я знаю? ще ж собі така красива! А як стане підростати, чи я ж, з старістю своєю, чи я ж догляну її як треба? Зведуть її з ума, а гріх паде на мою душу. Біда, зовсім біда. Коли б пак, на моє щастя, та знав би я, кому її віддати, щоб їй так було хороше, як і в мене, та щоб до розуму довели лучче, чим я можу. Еге, так де ж так знайдеш, де?.. Молитись богу, то і не оставить мене, грішного, і сироті щастя відкриє. Я певно вірую, що не на погибель її бог послав до мене. Буду ж дожидати, що і як бог повелить!
І молився ж об сім Захарій рано і вечір. А як Кость поохотився вчитися і писати, і цихвіру на бумажці викладати, бо дяк був з бурсаків і таки дещо трошки знав і, бачачи у Костя розум, не за велику плату його вчив (от затим Кость більш усе у школі пробував), то Захарій куди було іде, то й Меласю з собою бере, і вона йому, як де, і коні поганя, і біля воза посидить, і у всім йому прислуговує, що зна і що здужа.
Купив Захарій сінця, тільки що накошеного, скільки там копичок, і почав його перевозити. Мелася з ним; накладе сіна на віз та й зсадить туди свою Меласю, що завсегда чепурненька, у біленькій сорочечці, плахтинка на ній звичайненька, скиндячечки на головці гарненькі, а тут ще, поки батько сіно складав, так вона бігала по лугу та нарвала квіточків, та й заквітчалася їми і, як бігаючи розкраснілася, так тепер сидить на возі така гарненька, рум’яна, чорнобрива, з довгенькою косою, та личком собі біленька, хоч намалювати, – неначе панська дитина.
Захарій іде побіля шкапи і, де треба, підганя її, і так переходить через панське село, що від Захарієвої слободи буде верстов зо три, і дорога йому побіля самих панських воріт. За воротами пани сидять і діти коло них бігають. Захарій, бачачи їх, зняв шапку, поклонивсь і йде своєю дорогою. Не відійшов і десятка сажнів від панів, як чує, що хтось гука на нього: «Мужичок, мужичок!» Захарій озирнувсь. Що за диво – сам пан, гукаючи, йде до нього, а за ним і пані, а за панею діти їх підбігцем поспішають з няньками своїми.
Захарій, дивуючись, що се таке є, спинив коня і, знявши шапку, йде назустріч пана; підійшовши, поклонивсь низенько і, знавши, – сусідське діло, – що пан добрий, пита його:
– А чого зволите, добродію?
Пан розпитовав Скибу, відкіля він, куди їздив, де сіно купив, і усе, як поводиться у неспесивих панів. А затим підійшла і пані і стала питати Захарія, чи се його дочка і як її зовуть.
Захарій, як не вмів хитровати, – і для чого б то йому було, – він і розказав усе, як йому досталися сі діти, як він їх содержує, а як остався удов, так ні на кого Меласі дома покинути, так він її возить усюди з собою. Усе дочиста розказав.
А затим панські діти, бігаючи коло воза, стали заньмати Меласю, а вона до них всміхається несміливо; звісно, як мале дівча, не розуміє нічого. Пані усе на неї приглядається і стала її голосно хвалити, що яка то гарна дівчина. Мелася, сеє почувши, засоромилась, головку схилила і покрила свої очиці, що ще у маленької, та вже знати було, що багато лиха нароблять. Пані, як вздріла її таку, та аж скрикнула: «Ах, яка вона хорошенька! Се чудо!»
Захарій, розказавши усе, об чім його питали, поклонивсь панам, пішов до шкапи і поїхав своєю дорогою. А пани, як стали, та усе дивилися услід за ними, усе хвалячи і дивуючись, що яка то хороша дівчинка. Мелася ж чує усе, і буцімто і не чує, та знай усе оглядається то на дорогу, то на лісок, так куди-небудь, та й зирне на панів, а ті усе її хвалять, аж поки від’їхали геть-геть.
Так і минулося.