До нового трактування
біографії М. Хвильового

Григорій Костюк

У вступному слові до 1-го тому цього видання творів Миколи Хвильового заперечено деякі невільні, а подекуди й тенденційно-злосливі вигадки щодо тих чи інших моментів біографії письменника. Але окремого критичного перегляду цілости біографії не було. Крім того, за браком відомостей і на основі хибних джерел, трапилось кілька невірних біографічних даних. Все це тепер, на підставі нових фактів, а особливо на підставі свідчень пані Дарії Гащенко [При цій нагоді хочу висловити глибоку подяку Дарії Антонівні Гащенко, за її надзвичайно цінні листи-свідчення про богодухівську добу життя й діяльности М. Хвильового.] (рідної сестри першої дружини М. Хвильового Катерини Гащенко), я хочу виправити й подати дещо в новому насвітленні цілу схему біографії письменника. Само собою, що це є тільки матеріял до науково перевіреної біографії, яку можна написати тільки тоді, коли будуть доступні архіви і реальні документи доби Хвильового.

Отже, після нашого остаточного на сьогодні перегляду наявних фактів, документів і вірогідних свідчень сучасників схема біографії письменника виглядає так:

Народився Микола Хвильовий (справжнє прізвище Микола Фітільов) 1 грудня за старим, а 14 грудня за новим стилем 1893 року в селі Тростянці Охтирського повіту Харківської губернії, в учительській родині. Батько Григорій Олексійович Фітільов нібито походив із збіднілого панського (дворянського) роду. За твердженням одного з найдокладніших біографів Хвильового, О. Гана (П. Й. Петренка), Григорій Фітільов пішов учителювати після того, як його десь наприкінці вісімдесятих років [19 ст.] виключили з Харківського університету за революційну народницьку діяльність. У Тростянцях він зустрів симпатичну панну Єлисавету, доньку Івана Івановича Тарасенка, бухгальтера великих маєтків цукроварень і гуралень поміщика Кеніга.

Правдоподібно, на початку [18]90-их років вони одружилися. 1893 року народився в них син-первісток Микола. Після нього прийшло ще четверо дітей: дочка Євгенія, син Олексій (не Олександер, як хибно досі подавали) і ще дві дочки: Людмила й Валентина. Родина стала велика, а вчительський заробіток малий. Родину Фітільових обсіли злидні. Але голова родини Григорій Олексійович цим переймався мало. Він більше полюбляв рибальство, полювання, а найприкріше – міцні напої. Це з кожним роком творило в родині Фітільових все більшу і більшу розколину. Нарешті дійшло до повного розриву.

Єлисавета Іванівна, щоб ізолювати дітей від згубної звички батька, року 1904 чи 1905, забрала дітей і виїхала тимчасово на хутір Зубівку до своєї рідної сестри, що була одружена з досить заможним поміщиком Миколою Смаковським. У гостинному маєтку Смаковських вона з дітьми перебула доти, доки не дістала посаду вчительки, – спочатку в селі Чернеччині Богодухівського повіту, а згодом на хуторі Дем’янівка того ж повіту. Тут вона учителювала довгі літа поки її діти не повиростали, а найстарший син не став відомим навіть поза межами Радянського Союзу письменником.

Отже, сталося так, що Микола, коли йому було 10-11 років, залишився без опіки батька. Натомість, крім дбайливої матері, ним заопікувалися два родичі по маминій лінії: згадуваний вже М. Смаковський та збіднілий поміщик, але дуже культурний, ліберальний і впливовий земський діяч Савич. Коли Єлисавета Іванівна покидала дім Смаковських, то вони умовили її залишити старшого сина в них для опіки над його дальшою освітою. І справді М. Смаковський потурбувався, щоб хлопець закінчив школу. Із Зубівки його щодня возили (треба припускати з донькою Ларисою) до доброї школи в селі Калантаєво.

Після закінчення калантаївської школи Миколу приділили до вищепочаткової школи в місті Красний Кут. Чому вибрано саме це місто, це вже справа опікунів і матері. В усякому разі візьмемо до уваги, що в ремісничій школі Красного Кута учителював тоді батько Миколин. Тому всі підстави припускати, що юнак Микола не тільки тоді бачився з батьком, а й їздив з ним на полювання. Тут він запричастився від батька тією пристрастю, яка супроводила його до самої смерти. Саме пережита перша дитяча радість на полюванні з батьком так глибоко і чуттєво відбилася пізніше в його нарисі «На озера» [Микола Хвильовий «Твори», том І, «На озера», стор. 253-262.].

Після закінчення вищепочаткової школи, заходами М. Смаковського, а може й Савича, Миколу влаштовують у богодухівську чоловічу гімназію. Тут він вчиться до шостої кляси. З причин майже не з’ясованих Микола змушений був після 5-ї кляси покинути гімназію. О. Ган припускає, що причиною до виключення його з гімназії були активні Миколині зв’язки з місцевою нелегальною організацією соціялістів-революціонерів (с.-р.), його бунтівливе, а інколи зухвале ставлення до гімназіяльного начальства й учителів. Жодних переконливих документів О. Ган до такого твердження не мав. Це було тільки припущення.

Але, як припущення, воно логічне і відповідає обставинам того часу. Саме в той час (1911-1912 роки) революційна боротьба проти російського самодержавства активізувалась. Вона охоплювала не тільки студентські, а й середньошкільні кола. Питання тільки стоїть, чому його пов’язано з есерами (с.-р.), а не соціял-демократами (с.-д.), що були в той час більш діяльними. І якщо вже з с.-р., то чому не з українськими, що в той час у Богодухові мали вже своїх активних прихильників. Справа зухвальства і фронди проти гімназіяльного начальства теж не були собі абстрактним бунтом невдоволеного юнака. Знаємо зі свідчень Миколиної кузинки Лариси Смаковської, що ще в Зубівці, перед гімназією, коли вони обоє вивчали французьку мову, Микола охоче відривався від нудних зазубрювань граматичних правил та винятків і читав їй багато поезій Шевченка або інших нових українських поетів. І читав напам’ять доброю українською мовою, що її вкрай дивувало.

Бібліотека дядька Савича, крім світових клясиків, мала багато, як на той час, українських книжок. Це й був, треба сказати, перший українознавчий самосемінар Миколи. Це були його перші міцні кроки національної свідомости. Тож знаючи це, є підстави думати, що Микола Фітільов прийшов до гімназії з цілком виразними національними українськими симпатіями. В гімназії панувала офіційна російщина і сувора дисципліна. Цілком природно, що свобдолюбний, гордий характер юнака з виразними проявами національної української свідомости не міг не збунтуватися. І це справді могло бути головною причиною звільнення його з гімназії.

Пошукуючи праці, він спочатку влаштувався за слюсаря при краснокутській ремісничій школі. Але там довго не затримався. Переїхав у Рублівку, де в канцелярії волосної управи знайшов якусь працю. Тут швидко входить в коло рублівської інтелігенції й розгортає в ті темні й погромні для українців роки не абияку культурно-освітню діяльність. Його добрий приятель тих років, відомий з 1914 по 1942 рік учитель і педагогічний діяч на Богодухівщині й у Богодухові, згадує про це так:

«З осені 1915 до весни 1916 року Хвильовий, як і я, брав активну участь у драматичному гуртку в Рублівці. В гуртку були здібні актори, а серед них виділялись Хвильовий, П. П. Журавлів, і вчитель О. Н. Соболь. Ми ставили такі п’єси як «Невольник», «Дай серцю волю», і т. п. Микола вже в той час виявляв глибоку національну свідомість». [П. І. Шигимага «Факти до біографії Миколи Хвильового». «Вперед», ч.11 (60), Мюнхен, листопад 1955, стор. 5-6.]

Крім цієї культурно-розвагової праці Хвильовий пильно студіює підручну літературу до програми 6-7-8 клясів гімназії, багато читає і одночасно (про що майже ніхто не знав) пише свої художні твори. І, що найважливіше, пише українською мовою. Підробивши за кілька літ у рублівській волосній управі трохи грошей, Микола, як свідчить Шигимага, весною 1916 року переїжджає до Богодухова. Чого він приїхав і що робив ціле літо 1916 року в Богодухові ми не знаємо і Шигимага, на жаль, не залишив нам про це свідчення. Тому про це ми можемо висловити тільки свій здогад.

Як знаємо зі свідчень кузинки Хвильового Лариси Смаковської, з натяків О. Гана та спогадів П. І. Шигимаги, Микола після виключення з гімназії не кидав науки. Поза всебічним читанням він вивчав французьку мову й студіював підручну гімназіяльну літературу. Значить є підстави припускати, що він думав кінчати гімназію екстерно. До речі, в ті часи цей спосіб осягнути середню гімназіяльну освіту, для дітей бідніших верств населення, був дуже розповсюджений. Так закінчили гімназії майбутні близькі друзі й однодумці Хвильового: М. Куліш, Ів. Дніпровський, Ол. Досвітній. Для Хвильового тоді це теж був єдиний шлях дістати середню освіту.

Чому ж це стало для нього актуальним весною 1916 року? Бо Хвильовий зобов’язаний був того року піти до війська. Чому ж його досі не було покликано до діючої армії? Бо до 1916 року в російській імперії діяв закон, що старшого сина багатодітних вдів чи хворих батьків звільняв від служби в армії. Але великі втрати в війні та інші причини дали підставу царському урядові цей закон 1916 року скасувати. В наслідок цього Хвильовий і такі ж як він опинилися перед загрозою мобілізації. Щоб полегшити своє становище в армії, Хвильовий вирішив перед мобілізацією зголоситись добровільно («вольноопределяющимся»). Це давало, особливо коли зголошений мав середню освіту, певні привілеї. Отже, припускаємо, що Хвильовий влітку 1916 року екстерно склав за гімназію, а восени, вже з відповідним освітнім цензом, зголосився до армії. У грудні 1916 року, як свідчить Шигимага, Хвильовий вже проходив військову муштру в 7-й роті Тридцятого запасного полку в Чугуєві.

Коли ж справді міг потрапити М. Хвильовий на фронт? На муштру потрібно було не менше як чотири місяці. Отже, частина, в якій перебував у грудні 1916 року Хвильовий, могла вирушити на фронт найраніше в березні 1917 року, а на фронт прибути, принаймні в квітні-травні. Тобто тоді, коли фактично фронт, як активна бойова лінія, перестав існувати. Якщо Хвильовий і відчув деякий запах фронтових баталій, то, хіба, влітку 1917 року, коли короткозорий політик Тимчасового уряду Росії О. Керенський спробував активізувати фронт до наступу. Але, як відомо, з цього нічого не вийшло і фронт поступово почав розпадатись.

Єдине, що правда: Хвильовий був свідком тієї особливої події революційної доби, коли мільйонові маси імперської армії опинилися в стані невиразности, а потім – хаосу й бездоріжжя. Він був також свідком і, можливо, й учасником творення українських частин на фронті. О. Ган твердить, що Хвильовий активно включився у той рух, виступав на армійських мітингах 14-ої дивізії, був обраний до солдатського комітету дивізії, де він, за своєю вдачею, керував культурно-освітньою комісією. Все це можливо. Але воно не підтверджене жодними документами, навіть свідченням самого учасника.

Натомість свідчення про фронтове життя його таки є. Арк. Любченко занотував розповідь Хвильового про те, як він на фронті писав у фронтовій українській газеті (можливо це був «Український голос», що виходив у Ризі 1917 року за редакцією С. Пилипенка) поезії і фейлетони, підписуючи псевдонімом «Дядько Микола». Отже, візьмімо до уваги: жодною своєю політичною та військовою діяльністю, навіть такою скромною, як членство у фронтовому солдатському комітеті, Хвильовий ніколи не хвалився. Значить – не було її. Вигадувати щось він не хотів. Натомість дрібну, але реальну творчість початківця в армійській газеті він згадував при кожній нагоді.

З цього я хочу зробити один загальніший висновок, про який пізніше, може, скажу більше. Хвильовий з природи своєї не був ані військовим, ані політичним діячем. З уродження і покликання він був письменник в найширшому і найглибшому сенсі цього слова – вникливий спостерігач, аналітик, зображувач людських душ і характерів, провісник і візіонер майбутнього. Тільки в цьому аспекті можна і треба його розглядати, критикувати, оцінювати.

Але вернімось до його біографії. Побувши влітку 1917 року кілька місяців на фронті, побачивши як та колись дисциплінована і могутня сила розкладалася і розповзалася, Хвильовий уже восени (правдоподібно в жовтні) 1917 року був на хуторі Дем’янівка. Тут він відразу як у Дем’янівці, так і в навколишніх селах, розгортає пропагандивно-інформативну, культурно-виховну діяльність. Залюблений здавна в українську пісню, музику, поезію, історію, він усе це, як нове відкриття, несе українській селянській молоді, а зокрема, – зрусифікованій сільській інтелігенції. Організовує «Просвіти», творить драматичні, співочі, культосвітні товариства і гуртки, виступає на сцені, читає лекції, популяризує україномовні книжки. Багато молоді пізнало себе і навернуло на український шлях назавжди.

Одну з цікавих ілюстрацій до цього подав у своїй книжці О.Ган. Він розповів історію, як молоденька вродлива гімназистка Катерина Гащенко, закінчивчши гімназію 1917 року, поїхала восени учителювати на хутір Дем’янівку. Перші її листи звідти були російською мовою, виповнені банальними зацікавленнями провінційної панночки. Але всього за кілька місяців почали надходити її листи, писані вже доброю українською мовою й сповнені глибокого українського патріотизму. З романтичним дівочим запалом писала вона, що познайомилася тут із сином своєї старшої колеги Єлисавети Фітільової, який щойно повернувся з армії й розгорнув дуже цікаву культурну працю. Зокрема їй та багатьом таким, як вона він відкрив очі на українську мову, пісню, музику, літературу.

Коли я писав свій нарис до першого тому творів М. Хвильового, то запозичаючи з книжки О. Гана ці відомості, ширшого біографічного значення їм не надавав. Це була для мене лише ілюстрація до культурної діяльности Хвильового. Тепер, коли я маю свідчення рідної сестри Катерини Гащенко, ця історія набирає нового важливого біографічного змісту. Тому вважаю за потрібне приділити їй окремий розділ.

Катерина Антонівна Гащенко народилася 5 грудня 1898 року в селі Полкова Микитівка на Богодухівщині, в заможній і культурній селянській родині. Померла 8 березня 1967 року в селі Олександрівка Золочівського району Харківської области, де вчителювала.

Була це вродлива блакитноока бльондинка. Досить начитана. Знала добре французьку мову. Читала в оригіналі тогочасних модних французьких авторів (Анатоль Франс, Ромен Роллян, П’єр Амп та інш.). Риса, що могла і напевне дуже імпонувала Хвильовому. Любила деклямувати в оригіналі Бодлера, що відокремлювало її з загалу. Мріяла про далекий європейський світ, зокрема про Париж, де конче хотіла побувати, щоб удосконалити знання мови. Обдарована музикально, чудово співала, зокрема українські романси («Коли розлучаються двоє…», «Ніч яка, Господи!..»), що входили тоді в моду навіть серед зрусифікованої інтелігенції. Якоїсь глибшої української свідомости не мала.

Була звичайна панна, вихована в російській гімназії з твердим імперським духом. Українська стихія, батьківська мова, були десь глибоко затамовані в дитячій душі і зовні аж ніяк себе не виявляли. Вчилася й кінчала гімназію разом з Людмилою Фітільовою, рідною сестрою Миколи. Це дає підставу припускати, що вона раніше знала Миколу, а може й знайома була. Скажімо, літом 1916 року, коли він жив у Богодухові, складав екстерном і напевне бував у сестри, міг там зустріти й її найближчих подруг.

Але, безумовно, справжнє і тривале знайомство таки відбулося восени 1917 року, коли Катерина дістала посаду вчительки в с Дем’янівка, а з армії, демобілізувавшись, приїхав туди ж і Микола Фітільов. Красою, чарівливою скромністю й талантом Катерина полонила Миколу. А палкий ентузіязм діяча нового типу, відкриття незнайомого, але такого близького українського культурного світу – захопив до краю Катерину. Романтичний носій і проповідник цього нового світу стає для неї найсвітлішим, найкращим і вибраним. Так зійшлися життєві дороги цих двох молодих людей.

На початку 1918 року Микола переїхав на працю в Рублівку. Незабаром туди приїхала й Катерина. Часто уряджаючи культурні вечірки та концерти, вони успішно обоє виступали чи то в драматичних сценах, чи в музичних відділах. Уже перед своєю смертю Катерина Антонівна в листах до сестри на еміграцію тепло згадувала, як то вони тоді з Миколою, що мав гарний чистий тенор, виспівували дуети популярних романсів «Де ти бродиш, моя доле..», «Коли розлучаються двоє..» тощо. [Лист від 24. VII. 1981 р.]

Наприкінці 1918 чи на початку 1919 року вони одружуються. Пані Дарія Гащенко згадує, як десь весною чи літом 1919 року, Катря з Миколою приїхали до батьків у Полкову Микитівку. Це, очевидячки, була спроба відвідати батьків і попросити їхнього морального благословення на нове життя. Але мати не була задоволена з Катриного вибору. Вона знала добре, хто такий Микола, бо знала і його матір і його сестер.

По-перше, Микола, як чоловік, був не показний. І їй здавалося, що її вродлива донька мусіла вибрати собі презентативнішого чоловіка. По-друге, вона знала, що Микола не мав доброї фахової освіти. Якийсь собі службовець. «Просвіта», читальні, співочі товариства, школи, лікнепи: хіба ж це може забезпечити нормальне життя родини? По-трете, їхнього громадянського шлюбу мати не визнавала. Вона вимагала, щоб вони бодай таємно пішли до церкви й узяли «законний» шлюб. Микола, посміхаючись і жартома, від цього категорично відмовився. Так вони до згоди й не дійшли і виїхали до Богодухова. Звичайно, це не означало, що вони порвали всякі зв’язки з батьками. Це тільки в матері залишило на деякий час почуття огірчення, яке поволі також заникло. А Микола й Катерина незабаром знову приїжджали, та пізніше до кінця 1920 року часто відвідували батьків, а то й довше перебували в них.

13 січня 1920 року в них народилася донечка. Назвали її Іраїдою. Зима того року випала дуже холодна, згадує пані Дарія. Платня співробітникам відділу освіти, де працював Микола, була дуже мізерна. Дістати дров чи вугілля для опалу приміщень було майже неможливо. У приміщеннях замерзала вода. Домовившись із дружиною, Микола відвіз її з новонародженою донечкою до батьків у Полкову Микитівку. Там було тепло, затишно і багато місця. Пані Дарія описує прецікаві епізоди як Хвильовий опікувався родиною, як він любив свою доню-первістку, як боявся, щоб хтось із дітей, що брали її на руки, не переломив їй хребта. А що любив він свою донечку, думав про неї постійно навіть тоді, коли в них стався подружній розрив, свідчить те, що свій перший роман, початок якого друкувався 1925 року в журналі «Життя й революція», ч. 11, назвав ім’ям доні – «Іраїда». Багато цікавого подає Дарія Антонівна в своєму листі від 5. 8. 1981 року, де вона описує свою останню зустріч з М. Хвильовим у 1925 році.

Коли ж і з якої причини стався розрив Хвильового з першою дружиною? Знаємо, що весною 1921 року Микола вирішив переїхати до Харкова, тодішньої столиці України. Письменницька пристрасть не давала йому спокою. Він відчув, що настав його час. Нагромаджений роками творчий потенціял вимагав свого виладування. Редактор богодухівської газети «Богодухівщина», Борис Колос (справжнє прізвище Павло Кабан), можна припускати, дав Миколі Хвильовому рекомендаційного листа до свого партійного товариша, колишнього боротьбіста, а тепер редактора великої урядової газети «Вісті ВУЦВК», Василя Еллана.

Хвильовий відразу ввійшов у вістянське літературне середовище (В. Еллан, В. Коряк, М. Йогансен, В. Сосюра), але праці у «Вістях» не дістав. Можливо, не хотів бути якоюсь мірою залежним від редакції і редактора. На життя заробляв деінде. Дуже характеристична для Хвильового-громадянина риса: він, член партії, не використав свого партійного квитка для того, щоб улаштуватися на якусь «висококальорійну» працю. Ні, він, як і кожний рядовий громадянин, пішов на звичайну працю.

О. Ган у своїй книжці пише, що Хвильовий у Харкові тоді влаштувався на працю в культвідділі якоїсь військової частини. Хоч це не підтверджено жодними документами, але логічно на ті часи це цілком можливе і звичайне явище навіть для безпартійного інтелігента. В ті голодні роки (1921-1922) багато інтелігентів знаходило працю при військових частинах. Навіть така далека від партії і від війська людина, майбутня авторка «Людоловів» Зінаїда Тулуб, як відомо, від 1920 р. працювала лектором, а пізніше керівником лекторської секції при губвоєнкоматі (губерніяльному воєнному комісаріяті). То чому ж таку працю не міг виконувати член партії Хвильовий?

Арк. Любченко у своїх нотатках [«Ваплітянський збірник», Спогади про Хвильового (із записної книжки), стор. 33-46, Торонто, 1977.] пише, що Хвильовий «працював у Дружківці на виробні якийсь час», а згодом, як і вказує «Хрестоматія нової української літератури», працював «на одній з харківських фабрик». Але як би то не було, а Хвильовий і в Харкові не працював на жодній відповідальній партійній чи радянській праці. Жив скромно. Мешкав у маленькій кімнатці брудного «Селянського будинку» на Павловській площі. Дістати порядне мешкання для родини не міг. Відвідував часто дружину й донечку. Час від часу приїжджала до нього дружина. Свідок тих часів Дарія Гащенко пише так:

«Одного разу Катруся поїхала до нього й там вона зустріла якусь жінку. Чи він мешкання в неї наймав, чи була вона в його помешканні. Тут була якась заздрість – справедлива чи ні – не знаю. Тільки Катруся після цього часто плакала. Але щоб ніхто не бачив (а ми таки з середущою сестрою бачили), більше вже не поїхала до Харкова. Не приїжджав і він. Так виник розрив». [Лист від 24. 7. 1981 р.]

Оце маємо трішки світла на цю темну досі історію. Сталось це, правдоподібно, на початку 1922 року.Хвильовий був огірчений і вражений розривом. Він вживав заходів, щоб з’ясувати непорозуміння й повернути Катрусю до дальшого родинного життя. Дарія Антонівна розповідає, як відразу після конфлікту, до Полкової Микитівки приїхала Миколина сестра Людмила на «мирові переговори» з Катрусею. Для Іраїди вона привезла дуже гарні подарунки, а серед них – чудову ляльку на зріст малої дитини. Вона довго говорила з Катериною, але та не погодилась вернутися. Само собою зрозуміло, що ці розмови про замирення Людмила провадила не з своєї ініціятиви, а на прохання брата. Але місія сестри успіху не мала. Родинна розлука стала фактом реальним.

Через рік чи півтора Катерина Антонівна вийшла заміж за свого давнього знайомого агронома з Богодухівщини, з яким прожила все своє життя. У той час (правдоподібно 1923 року) Микола Григорович одружується вдруге з Юлією Уманець. Цим я виправляю свою помилку в нарисі, де твердив, що Юлія Уманець була першою дружиною М. Хвильового, з якою він одружився 1919 чи 1920 року, й одночасно помилку О. Гана, який зовсім не відповідно до правди писав: «У цей час (тобто, 1919 року – Г.К.) одружується вдруге з дочкою богодухівського друкаря Юлією Уманець». [О. Ган «Трагедія Хвильового», Німеччина, без дати, стор. 31.] З усього цього на сьогодні ясно тільки одне: на біографічному тлі Хвильового Юлія Уманець появляється тільки наприкінці 1922, а певніше – 1923 року, тобто, після розходження з Катериною Гащенко.

Хто вона така? Де і коли познайомилася з Хвильовим? Коли появилася і що робила в Харкові? Крім того, що від першого чоловіка в неї була донька Люба, ніхто більше нічого про неї, на жаль, не занотував і не залишив для нащадків.

Цим і замкнемо історію першого подружжя М. Хвильового, від якого залишилася донька Іраїда, хемік і педагог за фахом і від якої надалі пішов рід Миколи Хвильового.

Повернімось до його загальної біографії. На підставі нових фактів і свідчень П. І. Шигимаги, В. Я. Коваленка, Д. А. Гащенко та інших, на підставі нового осмислення давніх утертих хрестоматійних тверджень я роблю критичну спробу накреслити дещо новий варіянт більш-менш вірогідної біографії Миколи Хвильового.

Безумовно, належав він до юнацького сектору тієї української передреволюційної інтелігенції, що в грозові й похмурі роки російського самодержавства органічно пов’язала свою долю і свідомість з долею українського народу. На всіх перехрестях землі української ця інтелігенція диференційованим фронтом, дуже різноманітними шляхами і засобами робила свою справу: легально, напівлегально і нелегально підтримувала і читала українську періодичну й неперіодичну пресу та нову українську художню літературу, що де-не-де прохоплювалась з-під чобота російської цензури.

Крім нелегальних осередків, вона творила легальні кооперативні та культурно-освітні товариства – «Просвіта», хати-читальні, драмгуртки, хори. Тут плекалась українська народна пісня й модерний інтелігентський романс, українська музика. Імена композиторів М. Лисенка, M. Леонтовича, П. Ніщинського та інших стають широко відомими. До цих здавалось би аполітичних культурницьких і кооперативних товариств вони залучали найширші кола української робітничої, селянської та інтелігентської молоді й українську людність взагалі і цим шляхом самі, як громадяни, зростали й поволі та впевнено формували українську націю.

Визнавці екстремних теорій і клясової боротьби можуть це зневажливо визначити як «боязливе каганцювання», як «капітулянтський відступ» від безпосередньої боротьби. На це можна спокійно й відповідно до історичної правди відповісти: боротьба поневоленого народу багатогранна й багатовиявна. В цілому комплексі боротьби, систематична масова культурницька свідомо сплянована праця набагато ефективніша й революційніша, ніж коли-не-коли екстремні вибухи.

Отже, Микола Хвильовий у свої передреволюційні юнацькі роки належав саме до тієї інтелігенції, що жила серед маси нашого народу, розуміла його й самовіддано працювала для нього. Серед своїх сучасників він вирізнявся хіба тільки тим, що мав небуденний талант, велику пам’ять і вникливий вгляд мистця в життя людське. Як я вже раніше згадував, товаришка його юнацьких літ кузинка Лариса Смаковська розповідала, що десь ще року 1908-10 Хвильовий читав їй напам’ять цілі поеми Шевченка та новіших українських поетів. Друг молодих років П. І. Шигимага свідчить, що 1915-1916 роки Хвильовий був душею українського культурного життя волосного центру Рублівки: виступав з лекціями, брав участь в концертах, а в драматичному гуртку визначався особливим акторським талантом.

«Пригадую, – писав П. І. Шигимага, – як у липні місяці 1916 року Хвильовий читав у мене в хаті свій перший зошит творів… Це були подорожні нотатки, в яких він змалював гетьманські соснові ліси, що близько Рублівки, та шведські могили. Це були прозові високохудожні твори. Пам’ятаю, на мене і на Малика вони справили надзвичайне враження. Ці перші твори Хвильового були писані українською мовою… Я свідчу, що в цей період, коли я знав Хвильового й коли йому було трохи більше як 20 років, він писав тільки українською мовою і володів нею чудово, а на царські часи цього досить, щоб вважати українського інтелігента національно свідомим». [П. І. Шигимага «Факти до біографії Миколи Хвильового».]

О. Ган навіть твердить, що Рублівка доби Хвильового зазнала справжнього «культурного ренесансу». [О. Ган «Трагедія Хвильового», стор. 21.]

Отже, коли весною 1916 року Хвильовий приїхав до Богодухова, щоб скласти іспит за гімназію (екстерно), то це вже був цілком зформований свідомий український інтелігент з виразним письменницьким талантом. Таким він і зголосився восени 1916 року до російської армії. Березнева революція 1917 року й український рух в армії тільки зміцнили й поглибили цю свідомість. Повернувшись восени 1917 року з армії, Хвильовий як цілком свідомий український інтелігент поринає всією душею в таку актуальну тоді культурно-просвітню працю.

Тут я хочу трохи попередливо висловити одну тезу, до якої я прийшов шляхом довгих критичних роздумів. За своєю вдачею, за своїм психічним складом, а може за зформованим свідомо переконанням, Хвильовий не був вояком. Роля вояка була йому чужа, не приймовна, психологічно невідповідна. Він не був проти вояків, проти армії, але сам бути вояком не міг. Тому, змушений піти до армії восени 1916 року ніби добровільно («вольноопределяющийся»), він, проте, не використав свого привілею, не піднісся до жодного вищого чину. Залишився сірим рядовим солдатом до кінця служби.

У дні революційного піднесення він активно підтримує український рух в армії, друкує свої фейлетони і поезії в фронтовій українській газеті. Його обирають до армійського солдатського комітету. Він не перечить, але тут він тільки керівник культурно-освітнього та мистецького сектора. Вояком української армії він не стає. Він їде на свою рідну Богодухівщину і, як знаємо, розгортає там серед широких народних мас велику культурницьку діяльність. Він ніби хоче, щоб народ насамперед став свідомою нацією. Як буде нація, то буде й армія, держава й усі інші атрибути.

Проробивши велику культурно-освітню працю в Дем’янівці, Рублівці та в інших навколишніх селах, він на початку 1918 року (то ще була доба УНР), переїжджає до Богодухова. У його пляні, треба думати, така праця повинна була охопити цілий повіт. Але несподівано тут застає гетьманський переворот. Його пляни загальмовуються.

Повітовим старостою стає його дядько Микола Смаковський. Хвильовий, щоб не повиснути в повітрі, влаштовується на якусь працю у відділі освіти управи повітового старости. Але події розгорталися не на його користь. Почалися арешти серед активної української інтелігенції, особливо серед її партійної частини – с.-р., с.-д., боротьбістів. На селах розпочали акцію каральні загони, які масово арештовували, а подекуди й розстрілювали селян. На ті часи це була нечувана своєю жорстокістю акція. Це створило тяжкі умови.

Арешт близького приятеля «боротьбіста» Бориса Колоса остаточно штовхає Хвильового на втечу з Богодухова. На селах у той час почався активний антигетьманський рух. Хвильовий, як і кожний тоді свідомий український інтелігент, природно, міг брати і напевне брав участь в протигетьманському повстанні.

На цьому грунті постала легенда, що Хвильовий не просто був учасником повстання, не тільки агітував за повстання, а й організував загін повстанців, очолив його, привів і з’єднав цей загін до більшої повстанської групи села Мурахви, де командував відомий на Богодухівщині соціяліст-революціонер Пушкар. У з’єднаному загоні Пушкаря Хвильовий, нібито, стає начальником штабу. А коли Пушкар кудись вибув, то командування загону опинилося в руках Хвильового. І вже він з боями переможно брав Богодухів і там, як господар становища, наводив свої порядки.

Все це, звичайно, абсолютна вигадка. По-перше, це не підтверджене жодними документами, жодними співучасниками, або, принаймні, сучасниками тих подій. По-друге, вказівка на штаб на чолі з окремим начальником для повстанської групи 100-200 чоловіка виглядає неповажно. Навряд чи в таких групах потрібно було мати ще й окремі штаби. По-трете, сучасник і свідок приходу до Богодухова повстанського загону з Мурахви свідчить так:

«В останні дні влади Скоропадського з сіл Мурахви і Мирного в Богодухів вступили зо дві роти вояків, бувших фронтовиків, з кулеметами і старшинами зі своїх односельчан. Без жодного пострілу вони окупували місто. Повітового старосту просто звільнили від обов’язків, а з власних сил створили военкомат, який очолив матрос чорноморської фльоти Бідило. З в’язниці випустили «боротьбіста» Михайла Колодька, його брата Андрія та кількох більшовиків…

Тоді головою повітового ревкому став Михайло Колодько. В такий спосіб мурахвянське повстання мало вплив на Богодухів. Про участь Хвильового в ньому нічого в Богодухові не було чути…

Отже, коли переглянути тогочасні події й осіб, що відігравали ту чи іншу ролю в Богодухові й повіті протягом 1917-1921 років, то М. Хвильовий-Фітільов лише проявив себе як співробітник відділу наросвіти, і більше нічого». [В. Я. Коваленко «Богодухівщина в часи Хвильового».]

Після повстання проти гетьманщини, яке відбувалося під прапором Директорії УНР, влада Української народної республіки в районі Богодухова протрималася не більше двох місяців. Дуже швидко з півночі насунула російська Червона армія, опанувавши Харківщину, а в тому й Богодухів. М. Хвильовий продовжує працювати в відділі наросвіти й улаштовує своє щойно започатковане родинне життя. Тим часом з півдня України почався переможний наступ озброєної до зубів Антантою «білої» російської армії під командою генерала Антона Денікіна. [Не забуваймо, що прізвище цього генерала походить від українського прізвища Дейнека. Дістаючи звання «дворянина» та інші привілеї російської імперії, цей, сумної пам’яти, козацький старшина дуже охоче поступився своїм родовим прізвищем Дейнека на російське «ошляхетнене» – Денікін. Мабуть тут корінь ненависти цього генерала до всього українського і причина всієї його антиукраїнської погромної політики. / Прізвищи Денікін мав уже батько Антона Івановича – Іван Юхимович (1807 – 1885). Козацьким старшиною ані А. І. Денічін, ані його батько не був. Отсаані народився кріпаком. М. Ж., 25.06.2023 р.]

Для українського народу, його культури й державности ця влада несла цілковиту загладу, а для більш-менш активної інтелігенції – смерть (доля Г. Михайличенка, В. Чумака і Клави Ковалевої є яскравим прикладом). Природно, що перед наступом цієї сили Хвильовий мусів утікати. І він відступив, кажуть, у район Брянська. Не знаємо, чи відступив він разом з дружиною, чи вона залишалася в Богодухові. Пані Дарія Гащенко в одному з листів лише неясно натякає:

«Якийсь короткий час [це після пізньої весни 1919 року – Г. К.] вони десь перебували – цього я не знаю, а потім приїхали до Богодухова і жили в нашої рідної тітки Ірини Максимівни Торяник»… [Лист від 24. 7. 1981 р.]

Можливо, що це й був їхній відступ перед навалою Денікіна. Саме з цим часом у біографії Хвильового пов’язано два моменти… Перший – це вступ Хвильового до комуністичної партії. Ми не знаємо ні точної дати, ні місця, ні умов, при яких Хвильовий вирішив стати членом компартії. Більш-менш вірогідним є, що це сталося влітку 1919 року, тобто в часи денікінського наступу. Усякі розмови чи натяки, що Хвильовий в минулому був членом чи то партії соціялістів-революціонерів, чи то їх лівої течії «боротьбістів», не відповідають правді. Хвильовий не був членом жодної іншої партії в минулому.

Одночасно деякі біографи (О. Ган) приписують йому в добу денікінщини дуже високі військові позиції в армії: військовий комісар 9-ої дивізії, співробітник політвідділу якоїсь радянської дивізії тощо. Позиція комісара дивізії – це позиція командарма, позиція генерала армії. її переважно доручали старим випробуваним членам партії.

Але припустимо, що якимось дивом таку відповідальну посаду вручили були молодому інтелігентові, який щойно вступив до партії. Але як могло статися, щоб за місяць чи два, коли денікінський фронт заломився й Червона армія, на чолі з своїми комісарами, пішла в переможний наступ, один з комісарів дивізії, доїхавши до свого провінційного міста, спокійно встав і пішов додому. Тут, одягнувши кортові штани й сатинову сорочку, зголосився до відділу освіти й посів свою давню скромну працю в інспекції позашкільної освіти. Як таке могло статись? Хто міг дозволити «комісарові дивізії» так просто плюнути на свої обов’язки і піти додому тоді, коли наступальна рішуча дія армії щойно розгорталась? Це ж логічний абсурд, який сам себе цілковито викриває.

Узагалі хочу сказати, що всі ті натяки чи твердження про активні ще в юнацькі роки контакти Хвильового з революційним підпіллям, про його кількарічне перебування на фронтах імперіялістичної війни, про його талант організатора і керівника повстанських загонів, про його високе комісарство в Червоній армії, його службу в ЧК, його робітниче походження, одне слово, його надзвичайний героїзм і дияволізм, – все це вигадки і легенди. Вони не підтверджені жодними об’єктивними документами (скажімо, тогочасною пресою, особистими документами Хвильового, його офіційними наказами, розпорядженнями, підписами під урядовими документами) ба, навіть вірогідними свідками. Абсолютно нічим.

Можна припускати, що створено ці легенди з добрим наставлениям: підкреслити винятковість характеру, героїзму і відданості ідеї. Визнавці і творці таких легенд забувають найголовніше: найпереконливішими документами винятковости, відваги, героїзму, ідейности, таланту і чесности є твори Миколи Хвильового, є його коротка, але велична, відважна і чесна літературна діяльність. Вона самодостатня і не потребує жодних сурогатних додатків.

Проти приписуваних Хвильовому легенд промовляють категорично ще такі факти: в нотатках Арк. Любченка до спогадів про Хвильового ніде нема навіть натяків про його юнацькі контакти з підпіллям с.-р. чи с.-д., чи ще пізніше з «боротьбістами». Нічого нема про організацію і керівництво повстанськими загонами, про його чекізм, про такі високості, як комісарство в дивізії чи співпраця в політвідділі армії. А в тих умовах, у яких жив і працював Хвильовий, ніхто таких високих заслуг не ховав би. Навпаки, при кожній нагоді про них би нагадував.

Любченко протягом десяти років був близьким співробітником Хвильового, входив у найближче його оточення. У цьому оточенні якихось особливих біографічних секретів не було. І якщо Любченко не занотував жодного героїчного чи екстраординарного факту, з яких створили легенди, то значить таких фактів не було. Нічого сенсаційного не розповіла й Антоніна Куліш у своїх спогадах. А вона від свого чоловіка Миколи Куліша багато знала про Хвильового.

Від кінця 1929 року до смерти Хвильового 13 травня 1933, я особисто був близький до вужчого середовища Хвильового. При тій чи іншій нагоді я чув різні пригадки про офіцерство й уенерівство Панча, про гайдамацтво Сосюри, його розстріл денікінцями й урятування чудом, про офіцерство й протиденікінське партизанство Куліша, про героїчний рейд Досвітнього в польське запілля, арешт і визволення, про санітарну службу гімназиста Смолича в армії УНР і УГА під час тифозної пошести 1919 року та щось подібне про багатьох інших. Але про Хвильового – ні про організатора й воєнного керівника повстанським загоном, ні про його збройний виступ супроти військ УНР, ні про його якусь причетність до ЧК, ні про його комісарство в дивізії, – тобто про факти, які мали б його дуже підвищувати в очах офіційного радянського і партійного читача, – нічого не говорилося.

Пані Дарія Гащенко, яка від 1919 року спостерігала його в родинному житті, пише:

«Миколу Григоровича я ніколи не бачила у військовому вбранні і ніколи не довелось від когось чути, що він був військовим під час революції». [Лист від 24. 7. 1981 р.]

Це все, як і свідчення П. І. Шигимаги, В. Я. Коваленка та інших переконує нас, що М. Хвильовий у богодухівську добу своєї діяльности хоч і був членом партії, але жодної високої партійної чи політичної ролі не грав і відповідної посади не займав. Він тихо і чесно провадив культурно-освітню працю, керуючи скромним сектором позашкільної сітки повітового відділу наросвіти. Товаришував переважно з безпартійними вчителями: Т. П. Гарбузом, С. Г, Винниченком, В. І. Тараном, Н. І. Давиденком, Ф. Корецьким, О. І. Харченком, П. Шевченком, П. І. Степановим тощо.

Він любив цих чесних талановитих працівників на ниві народної освіти. Коли 1921 року переїхав до Харкова, то згодом майже всіх їх перетягнув до столиці й допоміг влаштуватися на тій чи тій посаді. Зокрема, наприклад, Терентія Павловича Гарбуза, високого, стрункого, козацької постави красня, він не тільки перетягнув до Харкова, не тільки допоміг стати аспірантом інституту педагогіки, а й 1925 року запросив на адміністратора ВАПЛІТЕ. Цю ролю, як свідчить Ю. Смолич у своїх спогадах, він блискуче виконував. Пізніше, треба думати, теж не без впливу Хвильового чи Куліша, Т. П. Гарбуз дістав посаду директора будинку відпочинку письменників, драматургів і композиторів у Хості на Кавказі.

Отже, відтепер, з усіма мітами та легендами – як позитивними, так і негативними, – що їх повигадували й почіпляли до біографії Хвильового різні еміграційні автори, – покінчімо раз назавжди. Я нічого не маю і не матиму проти будь-яких вчинків Хвильового в часи революції, якщо це буде доведено вірогідними документами. Не буду проти тому, що, які б не були ті його вчинки доби революції, вони вже нічого не додадуть і не віднімуть від його великої творчої письменницької біографії.

Після переїзду до Харкова весною 1921 року біографія Хвильового, здається, більш-менш не дискусійна. У Харкові, як знаємо, він відразу входить у групу письменників, що гуртувалася навколо газети «Вісті ВУЦВК» та її редактора, поета Василя Еллана (Блакитного). Богодухівський Микола Фітільов перетворюється на Миколу Хвильового і починає свій переможний хід у літературу. Того ж 1921 року вперше виходить окремою відбиткою його поема «В електричний вік». За кілька місяців пізніше – виходить його збірка поезій «Молодість». Збірка по суті слабенька, початківська, але своїм внутрішнім наставлениям, своїм захованим ще мистецьким потенціялом завойовує симпатії тогочасної критики.

У збірнику «Жовтень» того ж 1921 року було опубліковано історичний вже тепер «Наш Універсал до робітництва і пролетарських мистців українських», якого підписали М. Хвильовий, В. Сосюра і М. Йогансен. Автором універсалу, його ідей і спрямувань, безумовно був М. Хвильовий. Так почалась нова ера в українській пореволюційній літературі, на чолі якої несподівано опинилась доти нікому невідома постать М. Хвильового.

В особистому житті, як також уже знаємо, постає конфліктна ситуація. Дружина, Катерина Гащенко, відмовляється приїхати до Харкова й складає заяву про розвід. Їхні шляхи розходяться назавжди. Правдоподібно рік пізніше М. Хвильовий одружується вдруге з Юлією Григорівною Уманець. Ще трохи пізніше, коли Хвильовий матеріяльно зміцнів, він забирає до Харкова свою матір, наймолодшу сестру Валентину і стареньку тітку Савич, вдову померлого, колись діяльного в Богодухові ліберального поміщика Савича. Ними він опікувався аж до своєї передчасної смерти.

1923 року виходить перша його книжка оповідань «Сині етюди», що остаточно утверджує його в пореволюційній літературі як піонера і новатора. На початку того ж 1923 року твориться спілка пролетарських письменників під назвою Гарт, яку очолив Василь Еллан. Провідними постатями Гарту були: М. Хвильовий, В. Коряк, М. Йогансен, В. Сосюра, О. Досвітній, П. Тичина, М. Яловий та інші.

Весною 1925 року М. Хвильовий виступив з першим циклом своїх полемічних статтей «Камо грядеши?». Цим він розпочав велику і бурхливу літературну, а згодом, і політичну дискусію. Вона, з тими чи іншими відмінами та перервами тяглася до 1930 року включно і збурила українську спільноту до основ. З цього починається й трагедія Хвильового. Він змушений був кілька разів каятися у своїх «помилках» і знову, хоч дещо інакше, починати боротьбу.

14 жовтня 1925 року основний склад колишнього Гарту та інші письменники, на чолі з М. Хвильовим, засновують нову організацію – Вільну академію пролетарської літератури – ВАПЛІТЕ. Через різні політичні причини та групові інтриги ВАПЛІТЕ по трьох роках існування – 14 січня 1928 року – змушена була «самоліквідуватися».

Від грудня 1928 року колишні ваплітяни на чолі з Хвильовим видають позагруповий місячник-альманах «Літературний ярмарок». У грудні 1929 року, видавши 12 томів оригінальних формою і глибоко-змістовних збірників, співробітники «Літературного ярмарку» та ряд інших позагрупових і групових літераторів, знову з активною провідною участю Хвильового, творять нову організацію – Об’єднання студій пролетарського літературного фронту – ПРОЛІТФРОНТ. Це була остання спроба М. Хвильового та його однодумців утриматись незалежно. Але – марно. Через рік, у січні 1931 року ПРОЛІТФРОНТ змушений був «самоліквідуватись». Основний склад організації мав ніби можливість ввійти до санкціонованої партією письменницької спілки ВУСПП.

Тридцяті роки вже вступали в свої похмурі права. Почалася доба цілковитої уніфікації письменницьких душ. Письменник стає гвинтиком і виконавцем партійних директив і щоденної пропаганди. М. Хвильовий пробував у тих умовах знайти таки собі місце. Він зробив багато зусиль до цього. Але невблаганний час уже душив. Безглузда колективізація, масовий голод, новий вибух терору й арештів (Ф. М. Конар-Палащук, Коник, О. Шумський, а особливо – М. Яловий) – вивершують життєвий шлях Хвильового. Цього вже прийняти й виправдати він не міг. 13 травня 1933 року кінчає життя самогубством.

Примітки

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 15 – 38.