2. Гетьман відмовляється подавати петицію
Микола Лазорський
Через тиждень фельд’єгер привіз наказ їхати негайно гетьману і всій генеральній старшині до Петербургу на врочистий раут, а тоді вже до Москви на коронацію цариці Катерини II. Майже воднораз примчав і граф Теплов, усміхнений, веселий, гомінкий. Гетьман хмарно привітав несподіваного гостя. Відколи вмерла графиня Теплова, гетьман рідко бачився з паном резидентом, а коли й здибував його на нарадах у Глухові, то уникав цього москвина: він йому дуже надокучав.
Коли брат і мати почали остерігати його, гетьман мимохіть став приглядатись. Тепер він уже добре знав, чого резидент часто їздив до столиці. Про його доноси й нашіптування говорив і старий князь Васильчиков, а одного разу шепнув був і амбасадор Понятовський. Князь Васильчиков навіть передав копію доноса й розмову Теплова з царицею: «Говорилося все про ту ж осоружну петицію про гетьманат, – писав князь гетьману. – Цариця дуже цікавилась, хто подасть петицію: чи ясний пан, а чи депутація з панів полковників, і хто саме. Теплов остерігав, казав, що родовий гетьманат поширив би суверенність ясного пана та послабив би контроль Петербургу. І, нарешті, така акція загальмувала б плани комітету щодо нівеляції Гетьманщини широкого закрою. Радив затамувати цю справу, бо через рік-два буде вже пізно: козацький народ стане за гетьмана – московське військо стало б йому сіллю в очу. Імператриця дякувала пана резидента й постановила викликати ясного пана на аудієнцію».
Тепер гетьман знав досить докладно таємницю резидента й вирішив їхати на цім тижні. Він причаївся й тільки спитав:
– Чи добрі ж новини привіз ясний пан?
– Якнайліпші, – відрік резидент, тручи руки. – Якнайліпші для пана гетьмана, якнайліпші для всього нашого народу.
Він глянув на стіл, де лежав часопис з окресленою червоним чорнилом декларацією.
– Здоровлю вас, ясний пане, з возшестям на престол імператриці Катерини, зичливого друга всієї вашої родини!
Гетьман церемонно вклонився й потиснув руку резиденту.
– Приїхав на врочистий молебен о здравії монархині, а тоді й на коронацію разом з ясним паном та всією старшиною, коли буде на те ласка ваша, – всміхнувся резидент.
– Хіба не заглянете до своєї Теплівки? – спитав гетьман нашорошено.
– Зараз не до Теплівки. Та, по правді сказати, там обійдуться й без мене: є кому доглянути маєток, а кріпаки роблять справно під добрим наглядом, про це журитись не треба.
І він весело засміявся.
Гетьман вже чув, що резидент у себе на Пирятинщині завів московську панщину, що він катує послушних канчуками «кошками» (дротяна нагайка), обтяжує роботою навіть у неділю. Щоб люди не ходили до церкви, заборонив правити службу Божу, забив у колодки панотця за непослух, а натомість викликав свого «батюшку» з Калуги. З Калуги ж приїхала й кастелянша-«ключниця»: була ніби така завзята, що сама давала всьому лад і разом з бородатим управителем та трьома наймитами катувала на стайні селян за недбальство.
Гетьман понуро мовчав. Резидент все вичікував, не діждавшись слова, він якось терпко спитав:
– Як же будемо з петицією?
– Якою петицією? – і собі спитав здивований гетьман.
– Петицією про родовий гетьманат. Оскільки я знаю, все панство дало згоду поставити своє ім’я на тій просьбі, яку було скореговано мною вкупі з панами генеральними старшинами.
Гетьман мовчав.
– Я вже говорив раніше й зараз кажу, що просьбу треба подати тільки самому ясному пану. Буде доцільно й по закону, бо все те тичиться родини пана гетьмана, – говорив улесливо резидент, вигинаючись по-котячому. – Коли ми зробимо нараду старшин на виїзд до столиці? – раптово спитав він.
– Я вже дав наказ на завтра.
– Добре, завтра можна й покінчити з петицією: нарада ствердить, а ясний пан підпише.
– Прошу не турбуватись: петиції я не підпишу, подавати теж не збираюсь, – терпко відрік гетьман і навіть підвівся, спершись на комишину.
– Саме вчасно, – бурмотав резидент, – завжди гетьмани подавали петиції в день коронації.
– Може й подавали, але в інших справах. Вважаю, що це не моя справа, а панів старшин: вони хай і клопочуться, коли є бажання. Нараду ж будемо робити тільки в справі коронації, вибору депутатів, церемонії передачі дарунку.
Теплов мовчки барабанив пальцями по столу. Він наїжив руді вуса й щось думав. Нарешті, легенько зітхнувши, спитав:
– Коли ж їдемо, ясний пане? Гаяти не можна, мусимо завчасу бути в столиці.
– То пану резиденту не було чого й квапитись до Гетьманщини, – відрік з досадою гетьман. – Не варто було їхати сюди на те тільки, щоб порадити мені підписати петицію.
Резидент зблід, але мовчав: сваритись з гетьманом він не хотів.
– Відслужимо молебен завтра, – казав гетьман, – із Богом у дорогу.
– Так, так, – зрадів чомусь резидент, – помолебствуємо. А все ж випити по чарці за благополучне царювання нашої монархині слід би, – сказав він, і в його зелених очах блиснули недобрі вогники.
– Дуже прошу, дуже прошу! – чемно вклонився гетьман, жестом показуючи дорогу до малої залі.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 480 – 483.
