5. Агітація проти Москви
Микола Лазорський
Громада тісно обступила високого, з сивим вусом січовика в темному жупані й кривою шаблею при боці. Він зліз на горілчану куфу й зараз же почав говорити спокійно, дещо ущипливо й переконливо: натовп, серед якого було чимало городовиків, ловив кожне його слово. То був сотник Уманського куреня Левко Неридаймоямати. Січовик хапав за серце, як казав дід в солом’яному брилі з батогом у руках сусіді, рудому орачу з срібною сережкою у вусі. Поглядаючи скоса на городовиків, сотник казав:
– Отже, лицарство, і ми діждались: вже не їздитиме пан гетьман Муравським шляхом до Великого Лугу, вже Січ-мати ніколи не привітає свого орла, не побачить його булави й городове козацтво: того гетьмана, що в Глухові колись обрав був увесь козацький народ, Москва, не питаючи нікого, скинула з гетьманства. Того мало: скинувши з гетьманства нашого з діда-прадіда козака, вона силоміць поставила натомість свого москвина. Тепер у нас по всій Гетьманщині порядкує московський генерал Рум’янцев; прийшов він сюди з великим військом і, щоб не гаяти часу, почав зараз-таки заводити московські порядки. З усього видно, що хоче повернути Гетьманщину на московський копил, бо вже робить так, як недавно зробив у Слобожанщині: там він вже скасував полковий лад, обернув козаків на гусарів, старшину вивіз до Московії, а натомість привіз москвинів, яким і віддав на послух усе слобожанське козацтво.
Січовик крутнув вуса й кахикнув.
– Так само хоче цей москвин зробити і в Гетьманщині, – додав він, втопивши очі в городовиків.
– Не діжде, не діжде, песький син, – гримнув сивий козак, брязнувши шаблею.
– Не дозволимо!
– Посічемо!
– Давали раду яничарам, дамо раду й москалям!
Сотник махнув шапкою.
– Не галасуйте, пани-брати! Галасом і вогню не викрешеш. Кажете, не дозволимо. Як саме ви не дозволите? Сказати «не дозволимо» легко, а зробити важкувато: адже Рум’янцев не сам приїхав, а з військом, муштрованим військом. Те військо побило колись і шведського короля під Полтавою і нам далося взнаки на Побиванці. Зараз прийшли вони сюди не жартувати: коли їхній генерал кивне пальцем, його полки підуть на нас лавою, зметуть, а решту заженуть у кошару, перепишуть, як овець, і поженуть на каторгу, каторгу, гіршу турецької.
– Не смійся, песький сину, не з тих ми, щоб далися на глум! – гримнув зіритований сивий козак.
– Геть ік бісу з теревенями!
– Не лякай! Бачили смаленого вовка.
– Хай говорить! Січовик правду каже.
– Хто не хоче слухати, хай іде до возів.
– Козак правду каже.
– Хай дасть пораду.
Сотник насмішкувато слухав і час від часу гладив шорсткого вуса.
– Вірю, панство, що ви бачили смаленого вовка, т’алеж не бачили московських багнетів: багнети їхні завжди колють беззбройних: москвин вміє підстерігати слушну годину. Про це й хочу вам сказати. Коли Москва ладнається перефасувати городовиків на пікінерів, то козацтво мусить знати про це заздалегідь, щоб запобігти лихові.
Громада принишкла, нашорошилась. Нараз з натовпу хтось гукнув:
– Хто тобі казав таке?
– Сорока на хвості принесла.
– Зіпхніть його з куфи!
– Не лементуйте, нічого не чути.
– Не сорока принесла на хвості таку вістку, а наші депутати, що були з поклоном у столиці московській. Лякати вас і гадки не маю, – казав сотник, держачи в руках шапку. – Знаю, що не полохливі, та коли не сила – схилите голову. Дай Боже, щоб так минулося, але коли москалі направду затіяли обернути козака на пікінера, то вже справа кепська. Тоді треба тільки допоминатись одного: лишити при полках та сотнях свою старшину, коли треба, не пускати до Московії, силоміць держати, вимагати, щоб старшина була уся наша, а ніяк не московська. Тоді однаково, як будуть нас звати – козаком чи пікінером. Якщо ж попустите й дозволите обрати за старшину москаля – справу програєте: тоді москаль оберне усе козацтво на жовнірів московських.
– Козацтво житиме, поки й світу!
– Козацькому роду не буде переводу!
– У нас де байрак, там і козак!
– На москаля найдеться куля!
Громада лементувала, гула, іритувалась. Сотник все стояв на куфі, схиливши голову, ніби дослухаючись до гомону. Нараз він знову махнув рукою.
– Добре, коли все добре, – сказав він всміхаючись. – Але в наші дні щось мало добрих чуток. Ми не малі діти і мусимо бути обачними. Кажу ще раз: не випускайте з рук свою старшину. Старшина наша кістка від кістки козацького народу і не йде на злочин у рідному краю. Коли ж старшину свою обміняєте на московську – буде кінець нам усім. Москаль не задумається сплюндрувати всю Гетьманщину; чого доброго, поведе своє військо ще й на Січ, руйнувати Січ-матір, вигубить все козацтво, бо він чужинець, напасник, Гетьманщина чужий йому край, козацький народ чужий йому, і милосердя до нашого народу у нього немає.
– Що пан сотник верзе!
– Пан сотник під чаркою!
– Панство! – гукнув щосили сотник. – Я побожна людина і не вмочаю вуса в чарку, та ще й перед Божою службою. Кажу святу правду. Москва кривим оком дивиться на Січ, на січовика. Було таке, і ви самі знаєте, як москалі сплюндрували Січ на Чортомлику. Рятував нас татарин, тільки не москвин. Москвин тільки й думає-гадає, як розбити впень наш край. Москалі не в силі обернути січовика на свого жовніра, через січовика Московія не здольна розперезатись у нас: Січ стоїть на заваді, Січ заборонить. Січ – велика потуга військова, і цю потугу кожен козак, кожен орач мусить берегти, як зіницю ока. Не буде Січі – не стане й Гетьманщини, а не стане Гетьманщини – самі знаєте, що буде: буде тяжка неволя, московська неволя для всіх: і для панів старшин і для всього нашого хрещеного люду.
– Січі москалі не зачеплять, – озвався хтось з громади.
– Січовиків же москалі беруть в походи!
– Москаль без козака ніщо.
– Цар Петро завалив Чортомлик, та все ж козаків не витеребив!
Сотник тільки гладив вуса.
– Чортомлик – то була перша спроба москаля, – озвався він нарешті. – Рум’янцев моститься зробити щось більше. На походи вас брали, то правда, але пускали в діло, коли треба було десь укласти покотом козацькі голови й по трупах їхніх прийти в завойований тими побитими козаками чужий край. Якщо такого діла не було, козаків гнали на канальські роботи, які були для козаків гірш походів.
І так і так, а все ж козацтво вигибало, бо так хотіла Московія: витеребити нас до пня, паланки заселити зайдами, що вони вже роблять, а в Гетьманщину нагнати своїх кацапів, киргизів та башкирів. Москва нині спромоглась на муштроване військо за німецьким зразком і таким військом добре орудує в чужих землях. Рум’янцев привів до нас такого муштрованого війська цілу армію. Січовики ж та городовики, мабуть, всі кіннотники.
Отже, як показали баталії хоч би й під Полтавою, муштроване військо – грізна сила. Московія нині нерадо бере козацтво в походи, минула потреба, і спекатися січовика ніяк, бо січовик для охорони Гетьманщини все ж велика військова сила, та й селянство стане по боці Січі й піде виганяти москаля. Отже москаль цього боїться, не хоче, зволікає й вигадує для нашого краю якусь пастку.
Пастка вже на очах: це план перефасувати городовиків на пікінерів з московською старшиною. Я вже казав і ще кажу: не пускайте своєї старшини в Московію, мусить бо бути тільки при своїх полках. Це ваш святий обов’язок! Січ-мати наша фортеця! Благословляйте синів у дорогу на Січ! Тільки там ми знайдемо порятунок від злої долі, тільки потужна Січ примусить москаля кинути наладнане ярмо на нашу шию, тільки грізна зброя настрашить ворога й примусить його відступитись, облишити злі наміри й піти геть з нашого краю.
Пан кошовий з дня у день виглядає ваших синів, привітає їх як дорогих помічників, укаже кожному його місце, його діло, його роботу. Хай Пан Бог Милосердний напутить усіх вас на велике діло рятування Гетьманщини від жахливого ворога, підступного наїзника!
В глибокій задумі стояла велика громада на майдані: кожен усім єством своїм відчував те жахливе лихо, ту страшну біду, що так швидко насувала з півночі. Нараз вдарили у дзвона, вдруге, втретє. В монастирі благовістили Божу службу. Люди знаменували себе святим хрестом. Усі поволі йшли до монастирської церкви.
Примітки
Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 491 – 496.
