Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

3. Новини з Петербургу

Микола Лазорський

Увечері до гетьмана приїхав пан Дараган.

– Ледве вирвався з того паскудного болота! – гукнув він ще в дверях: Дараган ніколи не говорив лагідно, а все гукав, коли ж бував напідпитку, то вже не гукав, а лементував, як казав про нього пан Закревський. – Їздив глянути на сина-сокола у гвардійському вбранні, і зараз же додому, так наказала моя Віра. І щоб ви думали, ясний пане! Хрещені люди відсвяткували Спаса, а я все в дорозі, ледь-ледь вирвався з душею.

– Що так? Чого засиділись? – питав, посміхаючись гетьман: він любив послухати теревені свого родича.

– Хіба мало діла! Моя Віра наказала привезти і того, і того, всяких пундиків, всяких помад, стрічок, полотна, гарусів, наче цього добра у нас немає. Кажу: я тобі, серце, у нашого Янкеля все куплю, заберу весь крам, так куди там, і слухати не хоче, у Янкеля, бач, не таке, треба брати в аглицькій крамниці на Невському, треба їхати туди, он туди.

– Багато діла?

– І-і-і, – покрутив головою Дараган, – діла було достобіса.

– Невже тільки по крамницях їздили?

– Де та-а-ам! Треба було ж і приятелів уконтентувати, треба ж було й послухати, як цариця луснула макогоном свого чоловіка, треба ж…

– Т-с-с, – замахав руками гетьман.

– Я тихо, я нічого, – злякався Дараган. – Тепер от сидимо в Козельцях та пильнуємо матінку, немічні вельми.

– Так, немічні, – хмарно відрік гетьман. – Сьогодні дістав цидулку – просять відвідати, а як тут відвідаєш, коли кличуть притьмом до столиці з наказу нової, – зітхнув гетьман.

– На коронацію?

– На коронацію.

– Ну, а з мене буде, тепереньки хоч хай і завалиться вся ота столиця. Наслухався всього, дуже не боязкий народ там живе: тільки й чуєш то там, то там: чи скоро ж, мовляв, хто лусне по голові тепер вже німкеню; швидко, мовляв, вмостилась на троні, хто ж тепер кишне її з того сідала.

– Пане полковнику! Бійтесь бога!

– Не буду, не буду, я про своє: їздив і до братіка вашого, графа Олекси.

– Як він, жив-здоров?

– Здорові, тільки щось уже дуже чимось зажурені і, теє, постаріли ще більше. Там я здибав декого з земляків.

– Приміром, кого?

– Приміром, молодого Івана Гудовича, синочка нашого підскарбія пана Василя Гудовича, зацна особа, – покрутив головою Дараган. – Ще пана одного з Ромен, все земляки. Пан з Ромен зветься Григором Полетикою, теж десь там працює, знає всіх двірцевих харцизяків, братів Орлових знає, як облуплених.

– Ну і що ж? – цікавився гетьман.

– Та що! Пан Полетика на вухо передавав графу Олексі, ну, і я наставив вуха. Так казав, що наробили й чого напелешкали оті шибеники, матінко моя!

І Дараган присунувся до гетьмана ще ближче.

– Напелешкали такого, що тільки впору січовику Важкому, хай царствує на тім світі, хоч і без голови. Та куди там Явтух! Ці просто тобі яничари: хопили царя так, мов би то й не цар, а наш лемешівський Старцьовод, і кинули до тюрми.

– Т-с-с-а, – знов замахав руками гетьман. – Знаю, не треба.

– Де там знаєте! – не вгавав зять. – Хіба можна знати, сидячи в Батурині. Треба бути в самій столиці та послухати, що каже роменець, тоді будете все знати. Думаєте, отих Орлових хопили та посікли на капусту за таке діло? Ні, гуляють на волі, бенкетують, цариця обвішала медалями та ще й нагородила титулами – поробила князями, так ніби вони завоювали всю Туреччину.

І Дараган витріщив очі, чекаючи, що скаже гетьман. Але гетьман мовчав. Полковник зітхнув, витер хусточкою лоба й засміявся.

– Але мене дивує Олекса: хитрий з біса чоловік!

– Який Олекса?

– Та Орлов же Олекса! Бачив його: то правдива келебердянська верста, треба задрати голову вгору, щоб глянути на ту дзвіницю. Він ото й луснув, цар тільки ногами засовав… Не буду! Не буду! Хай їм лихо присниться!

Довго ще розводив теревені пан Дараган у гетьмана в кабінеті. Він так само переказав і про комітети, в яких сидить цариця й планує навести лад у Гетьманщині. Передав від брата й просьбу стерегтися резидента та мерщій їхати до столиці не так на коронацію, як на аудієнцію до імператриці.

– Той же пан роменець, Полетика тобто, передавав, що кого цариця вподобає, тому вже немає чого лякатись, – казав пошепки Дараган. – Комітети ті ні до чого, були вони й при цариці Єлисаветі, радились радники, гомоніли, писали стоси паперу, і все те припало порохом на полицях, папери пожовкли від часу. Так буде й тепер.

Він заночував у гетьманському палаці і тільки рано-вранці виїхав у Козельці з листом пана гетьмана до недужої Наталії Демидівни. Того ж дня виїхала до Ніцци й дружина пана гетьмана з найменшою донькою: Дора знову заслабла, і налякана мати виїхала мерщій на теплі води з своїм домашнім лікарем. Просила перед від’їздом пана гетьмана не сидіти довго у столиці, а їхати до неї навздогін. Гетьман обіцяв, але більш мовчав, хмарно поглядав на вікно, а вночі сидів у себе за столом і працював та довго радився з своїм щирим другом сивим управителем. Через якийсь час виїхав і він до понурої московської столиці.


Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. Гетьман Кирило Розумовський. – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 483 – 486.