1. Думки старої Розумихи
Микола Лазорський
Давно вже стара Розумиха живе без виїзду у своїх Козельцях. Завжди у неї хтось гостює: Закревські, Стришенки або Дарагани, буває так, що з’їдуться усі родичі з дітьми, вчителями, вчительками, своєю обслугою, привезуть ще й приятелів різних. Тоді в просторому будинку буває занадто гамірно, як казала стара бабуня, ховаючись від шуму до своєї світлиці.
Правда, Дарагани заглядали до Козельців не часто, вряди-годи: Віра жила при цариці й усе доглядала хвору монархиню, догоджала їй, навіть гостювала у селі Покровському, де Єлисавета любила літувати, і нікуди не пускала від себе фрейлен пані Дараган; діти її вчились по кадетських корпусах та пансіонах і на вакаціях мусили вибиратись до Царського Села, де стояли табором, а панночки в розкішних палацах серед широких парків. Сам полковник Дараган давно вже подався у димісію й тепер господарював у своєму маєтку під Батурином. Цього літа стара Розумиха не ждала укоханої доньки: часи підійшла дуже клопітні. Пані Віра писала, що цариця все хворіє, щодалі стає гірше: задуха мучить, і вона тепер просто таки не відходить від своєї милостивої цариці.
Розумиха сиділа перед каміном, читала й перечитувала Віриного листа й думала думи. Тут, перед каміном, графиня любила посидіти на самоті, «пожуритись». «Дивна доля моєї Віри,» – думала вона, кладучи листа на коліна. – «Дивна доля й усіх моїх дітей, химерна й моя доля! Скільки ось живу в палаці, а все не звикну до розкошів», – хитала вона сивою головою. – «Не звикну, криюсь з цим, мовчу, придивляюсь, але все не звикну! Здається, ніби посадили тут ненароком, на хвильку, мов би непрохану гостю, немов би за плечима усі слуги ждуть, чи скоро я піду геть відсіль. Воно, мабуть, так мені здається, бо дуже вже тягне мене до лемешівської хати, до ослонів, рогачів, божниці, заквітчаної канупером та васильками. Там і молитись краще.
Питала якось Докійку чи не скучає вона часом за лемешівською хатою? Перелякалась, сердешна, страх як! Не зрозуміла, каже: заспокойтесь, мамуню! Ви, може, нездужаєте, полежте, спочиньте, а я тим часом почитаю вам щось з «Патерика». Ми багаті, мамо, і ніхто в світі не присилує нас жити в простій хаті. Ви, мамо, до всього ще й зацна особа – графиня. Бачу, не зрозуміла, я й замовкла. Парасю й не питала, побоялась. За Віру нема й мови: вродилась ніби королівна, так само, як і її сини – з пелюшок великі паненята. Надивилась на них і в Козельцях: навезли тих вчителів, вчительок, обслуги. Боженьку мій! Не розминешся: кинь палицею в цюцька – влучиш в навчителя. Ті вчителі всі пишні та бундючні, цвенькають по-заморському, не по-нашому, а внуки так і крешуть чужою мовою, своєї ж дасть Біг.
До мене біжать з московською мовою, а я, далібуг, часом і не второпаю, чого вони хотять. Репетують приміром: «Хочемо качелі»! Не второпаю – качалку чи калача просять, глянула на вікно, а вчителька вже повела всіх до гойдалки. І сміх і гріх. Всі вже забули рідну стріху, і старі й малі, тільки мене тягне до дому, крий Боже, як тягне. Хоч би одним оком глянути на ту леваду, що її так хотів узяти полковник Дараган. Холодно мені в цих просторих світлицях, душі не нагрієш ніде! Тільки хіба й добра, що тепла ковдра та оця чепурна піч», – жмурилась стара Розумиха, поглядаючи на полум’я в розкішно оздобленому каміні.
«А Олекса! Боженьку мій! Перша парсуна при дворі. Казала нишком моя Віра, ніби теє… цариця побралась з Олексою, на рушники стала десь у селі Покровському, шлюб узяла по Божому закону. Не йняла віри, щось химерне. Коли була у тій мокрій столиці, питала графа, чи правда усе те, що кажуть, бо хоч і по закону, а без матірного благословення не годиться. Всміхнувся, уцілував, як і личить покірливому сину, а тоді мерщій всадовив гостювати.
Так нічого й не довідалась: живе при цариці високим достойником, ні чоловік, ні парубок! І не журиться! Казала: пора, вельможний пане, взяти шлюб з гарною панною; коли втеряли Яриночку, слід найти іншу. Так і ту скоро втеряли – вийшла заміж за пана Валькевича. А Олекса тільки посміхається, каже: «Мені й так добре, мамо!» Гм… добре. Де там добре, коли й голова вже стає попеляста».
Графиня зітхнула й поторсала великого листа пані фрейлен. «Пише Віра, перемінився Олекса: був жвавий, моторний, жартун. Тепер мовчить, все дома, пеньок-пеньком. Питала Віру, чого такий? Мовчить, від слуги довідалась, боїться ніби, заклопотаний здоров’ям милостивої цариці. Казав ніби, коли що трапиться з монархинею, то впаде в неласку, на поталу віддадуть вороги, а їх, тих ворогів, у нього, як у темну ніченьку зірок, та всі зубаті. Сам Шувалов проковтне без солі!
Спаси й не допусти, Боже! На старості літ щоб бува не попав у старці або й того гірш: до тюрми чи Сибіру. На своєму віку такого я вже бачила під Полтавою. Звався Біроном. Пан був на всю губу: у палаці жив, у золоті ходив, з золотих тарілок їв, а отже стряслась біда й помер гірш старця, а маєтки – як лизень злизав. Не попусти, Боже!» – і графиня побожно ознаменувала себе хрестом, шепчучи молитви.
«Обидва пішли високо, і за обох лячно, – думала вона, пильно приглядаючись до вогню в каміні. – Той далеко, наче на засланні, цей – гетьман, під боком. Рояться біля них вороги: там різні Шувалови та Бестужеви, тут Теплови та Кочубеї не можуть і бачити нашого щастя. Замолоду і гетьман жартував, сама знаю, яким був і яким тепер став понурим.
Та й то сказати, роки беруть своє: має дочку на виданні [40], сина-парубка, обсіли й малі діти: те хворує, того треба в науку везти світ за очі, тому поклопотатись за віно, а тут ще й дружина хворує, на додачу накинули й слабу графиню Теплову, повезли усі гуртом лікувати на теплому морі. Засмикав таки москвин: казала берегтись його, як вогню, не послухали, видали заміж, а тепер на моє й вийшло: москалина задзьобав голубку, як шуліка. Чи пособить те море – ще не знати. Треба сказати панотцю Серафиму помолебствувати болящих Катерину та Олену».
«Учора гетьман прислав цидулку. Пише, всіх вирядив, сам дома, як палець. Мовляв, справи усякі не пускають, поїде пізніш. Бачу й сама: якась є гризота у гетьмана, клопіт якийсь великий, запаморочили йому голову усякі полковники та сотники. Чула від Докійки, та й сам її чоловік якось кинув слово про депутатів. Стала допитуватись, кажуть: пани полковники хотять просити царицю про родовий гетьманат, щоб значить гетьманство переходило від батька на сина. Щоб від «Кирика» булава перейшла сину Андрію.
Чи видано таке! Андрій з пелюшок москвин, тепер учиться десь у Німеччині, козацького народу не знає, не тямить і на смирному коні всидіти – і от маєте! В гетьмани вибирають, бо полковники хотять! Знаю я тих непогамованих полковників: вже давно сивиною світять, а все не знають, чого їм треба. Вводять тільки в гріх! Боюсь і за гетьмана, щоб бува не наразив себе на небезпеку.
Добре, якщо тоді вже хай гетьманує після батька менший, Олексій, хоч в столиці не гніватимуться, коли сама цариця благословить, він ще й не скінчив своєї науки. Хай, щоб, як кажуть, нашому роду не було переводу, з віку у вік. А що буде, коли в столиці скривляться, гримнуть або, не попусти цариця небесна, і в кайдани заб’ють, і маєтки заберуть у казну.
Не дурно Теплов притьмом радить гетьману самому клопотатись за родовий гетьманат, не дурно. Той резидент ніколи не зичив добра гетьману і коли радить, то тільки на безголів’я. Треба буде остерегти, щоб бува не вскочив у якусь халепу, краще вже хай самі полковники та сотники мордуються. Генеральна старшина й зовсім відійшла від цієї небезпечної справи: генеральний писар казав, що те клопотання для декого глибока яма: впадеш – не вилізеш. Кочубей, Лизогуб, Ханенко, Гудович і слухати не хотять про таких депутатів до цариці. Спаси й помилуй, мати божа, від напасті! Треба остерегти від ями: писар досвідчена людина, дурно не пустить слова. Треба остерегти».
Стара мати шептала молитви і все нишком знаменувала себе святим хрестом.
Примітки
40. Навіть старша донька К. Розумовського дійшла повноліття далеко пізніше в 1765 р., а тут іще Єлизавета жива (померла в 1762 р.). Великий анахронізм. – М. Ж., 18.02.2024 р.
Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 394 – 398.