4. Гетьман відмовляється від спадкового гетьманства

Микола Лазорський

– Чуєш! Не подавай просьби до рук цариці, – діткнулась мати його плеча. – Теплов найбільший твій ворог: заходить з усіх боків, не забув і мене, руда собака.

– З якої причини, мамо, він хоче нашої загибелі?

– З тої, що він москаль, а ти хоч і гетьман, а все ж козак. Ніхто тебе не перемінить, навіть жінка-московка: приїхав додому – навіз всяких московських наглядачів, а пожив дома, став горнутись до козацького народу. Бачу все: не хочеш, щоб Гетьманщину обернули на Московію. Подаси просьбу – проти тебе стануть усі царедворці і саму царицю присилують покарати тебе за мазепинство.

– Далеко мені до Мазепи, не здатний я на таке велике діло та й не хочу цього. Нового Карла, охочого на таке, теж не найдете.

– А родовий гетьманат що? Родовим гетьманатом відіпхнеш Москву аж по кордони. Петербург боїться наших депутатів, як вогню, бо ті депутати тільки й просять закріпити за козацьким народом старожитні права та вольності. Просьба про гетьманат – то вже через край: коли проситимуть полковники – підуть усі на диби; коли проситимеш ти – підеш на Сибір, а ми всі з торбами під чужі вікна. Послухай мене і кинь цю справу: сам кажеш, що тепер не найдеш нового Карла. Коли так, то з Джажалієм та Апостолом і поготів не втнеш.

– Не думаю, мамо, цього робити, – зітхнув гетьман. – Граф Олексій недавно писав мені, щоб остерігся, йому там видніш. Часи справді небезпечні. Якщо пан резидент знов приїде намовляти, то ви, мамо, попросіть його не вплутувати вас: сором резиденту таке витівати!

– Ти за мене не клопочись, знаю сама, що казати. Тільки вдруге він уже не проситиме: старий лис знає, як це кидається у вічі. У нього є багато помічників усяких; стережися, сину, декого я ще перевірю, після скажу. Краще держи біля себе старих помічників, як, приміром, пана возного Почеку: цінна людина, чесна, слова не кине на вітер, дослухайся до його порад. Я держу Одарку: вона мені у великій пригоді й багато знає про наших гостей. Своя вона нам.

Мати уцілувала захмареного сина в чоло й шепнула:

– Може б ти походив по саду? Гарний у мене сад! Цього літа вродило багато яблук, а от дуль і не рясно. Бог його знає з чого. Походи, голубе, роздивись хазяйським оком: може що не так – скажи садівнику Терешку, він завжди порпається в теплицях. Відвідай і дяка Саватія, живе у мене ж, доглядає Божу муху, пасічникує. Хотів уклонитись тобі. А я спочину, втомилась. Клопоти, все клопоти від дитячих літ та й до старості, в убожестві і в багатстві – все клопоти.

Вона постукала костуром. До кімнати вступила стара Одарка й земно вклонилась гетьману.

– Одарочко, серце! Відвези мене до ліжка, хочу трохи спочити поки до обіду, – і вона привітно махнула рукою гетьману, який все ще сидів у задумі й дивився на веранду.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 405 – 407.