2. Мати відраджує Кирила від спадкового гетьманства

Микола Лазорський

Через місяць гетьман сидів у козельщанській [мабуть описка замість «козелецькій» – М. Ж.] світлиці хмарний, заклопотаний. Мати нишком поглядала на сина й нишком зітхала: змінився гетьман, на очах змарнів; вилиці вже посріблились, в очах залягла турбота, став важко спиратись на комишину. Вона все ж була рада гостю, до всього ніхто не заважав, поговорити без свідків мати дуже хотіла, а сьогодні саме лучилась така нагода.

– Вирядив своїх благополучно? – питала вона, ставлячи чашку запашної кави.

– Так, виїхав цілий поїзд, в шести каретах, з обслугою. Пан Дорош, як і завжди, верхи.

– А пані гетьманша?

– Теж у вигоді, з нашим лікарем, хоч у Ніцці тих лікарів більш, ніж хорих. Свій лікар все ж краще: в дорозі, як нахідка. Непокоїть мене маленька наша Дора.

– А що, заслабла? – турбувалась мати.

– Все болить: спина, голова, навіть схудла. Правда, лікар заспокоює.

Він замовк і став пити каву:

– Коли на морі не полегшає, то привезу до вас, мамо. У вас тут гарно: сад, з степу віє таке здорове повітря, здається Дорі тут було б краще.

– Думаю і я так: побувала у тій вогкій столиці й зараз же занедужала. Тепер нікуди ні ступня; у нас влітку й стара баба молодиця. Дитинча швидко б одужало у мене, а там тільки перемнуть у дорозі.

Гетьман ледь всміхнувся: він знав, що мати любила побурчати з великої щирості до дітей, щоб «слухали старих», як часто казала.

– А як же боляща Олена? – питала, відганяючи левретку пана гетьмана.

– Тяжко хвора, самі лікарі так кажуть. Чи пособить їй море, важко сказати. Всі пильнують її, найпаче упадає наша Докійка. Граф пустив, просив звістити, кха…

– Занапастив жінку, – не втерпіла вона сказати.

– Може, воно й не так, – відрік гетьман. – Пані Олена була дуже тендітна ще панною, мов билина.

– Так воно і є: як билина, бо пестили батьки, небо бажали напнути над коханою дитиною, щоб і порошинка не впала на ню! І чоловіка їй треба б було підшукати під пару, щоб не товк кулаками.

– Мамо! граф не може так образити, то все плітки.

– Плітки! Ось у цій кімнаті, – і мати стукнула костуром по паркету, – у кімнаті цій його жінка, непорочний янгол, гірко плакала й побивалась, кленучи своє безталання. Стара я, брехати не буду, тільки ж сама графиня показувала мені синці: робота москвина добра – бачила своїми очима.

Гетьман мовчав.

– Тому бородатому треба жінки такої, як у лемешівського Красношапки: то навчила б кацапа почім ківш лиха. Такої треба, а не нашого рожевого цвіту!

– Графа, мамо, пізно вже вчити.

– То правда, горбатого могила справить. Зла він людина, а до нас і поготів.

– Ви так кажете тому, мамо, що не любите його.

– Хай його орда любить, а не я! Хіба, може, за те любити, що нам яму копає.

Гетьман здивовано підняв брову й мовчки дивився на матір. Мати підсунулася ближче.

– На тім тижні був у мене, – тихо сказала, діткнувшись гетьманської комишини.

– Теплов був, мамо, у вас?

– Був розбишака у мене. Як ти думаєш, вельможний пане, чого був?

Гетьман знизав плечима.

– Може посмакувати вишнівки.

– Йому не до вишнівки. Був, щоб намовила тебе подати цариці просьбу про родовий гетьманат; казав, що так буде краще: бо цариця побоїться полковників, і то буде пропаща справа, а от коли ти подаси сам, тобі, мовляв, вона повірить, бо всі Розумовські її родичі, вірні підданці.

– Нащо ж він удався до вас, матусю, з такою дивною порадою? – схвильовано питав гетьман.

– На те, що, мовляв, ти мене дуже шануєш і послухаєш резидента, який зичить усім Розумам тільки добра. І ще сказав, вже на прощання, що вся генеральна старшина стане за тебе.

Гетьман криво всміхнувся: очевидно пан резидент тут передав куті меду. Гетьман добре знав, як генеральна старшина дивиться на цю справу. Лови вепрів у маєтку Джажалія, загрозлива мовчанка панів полковників по багатьох полках і нарешті улесливі підступи пана резидента показали з граничною ясністю, як було небезпечно брати на себе цю справу.

Гетьман так само знав не тільки своїх петербурзьких ворогів, а й те, що вони думають-гадають вкупі з своїми спільниками з генеральної ради на Гетьманщині. Не дурно прожив він всі молоді роки при дворі серед досвідчених інтриганів, знав досконало їхню вдачу й спосіб помсти. Не дурно при дворі жили його брат і сестра: обоє часто писали й остерігали від підступних напасників. Гетьман слухав мовчки. Коли мати відсунулась налити йому ще кофею, він спитав:

– Що ж ви сказали пану тому?

– А що сказала! Мовляв, усю справу про той гетьманат добре знаю від людей, подякувала за ласку, та й по тому.

– А мені ж що скажете, мамо? – всміхнувся він.

– Тобі скажу, голубе, ось що: коли ти направду шануєш матір і хочеш послухати доброї ради, не бери на плечі того важкого діла, надірвешся і впадеш. Вороги хотять зіпхнути тебе з гетьманства, а нас усіх, твою рідню, твоїх дітей пустити в старці. Копають нам глибоку яму і в столиці і тут. До старих ворогів пристали вже й молоді, такі, приміром, як молодий Безбородько Олександер, або ще молодший Завадовський. Вся генеральна старшина вкупі з Тепловим хоче твої й нашої загибелі. Хай пани полковники та сотники самі клопочуться, то не твоя справа: вони обирали тебе у Глухові, ти зрікався за звичаєм тричі, хай і далі мордуються. Борони Боже! не втручайся в небезпечне діло, не пиши і не підписуй всяких просьб про гетьманат: то загибель для всіх нас. Зараз ти гетьман з ласки цариці, а що буде після нас, про те хай вже дбають живі.

Примітки

Подається за виданням: Лазорський М. . – Мюнхен: Дніпрова хвиля, 1961 р., с. 398 – 401.