12. Сулейман ладиться на Відень
Микола Лазорський
Там, де в султанському саду збігаються трояндові доріжки аж до кришталевих озер, де плавають безжурні лебеді і на фонтанах плачуть пишно-барвисті павичі, – там найшла собі вічний покій-притулок султанша-козачка Роксоляна.
На могилі здвигнуто монументального мавзолея, на якому вирито панегірика незітертим золотом:
«Все створено Аллахом для тої, що тут ось спочиває: і розкішний сад, і тиха блакить неба, й кришталеві ріки… Буде хилитися тільки до неї вся краса природи з віку у вік…»
І збоку на видному місці списано всі доброчинства султанші Роксоляни, де прославлялось з великим пієтизмом її милосердя, її мудрість, любов і віра.
Широкі алеї густо посипано жовтим піском, скрізь буяють буйним цвітом троянди і магнолії, різьблені водограї зрошують шовкову траву, й пишні павичі раз у раз журно, по-дитячому невтішно кричать на карнизах барвисто-химерних постаментів. В головах росте тоненька тополя – останній дарунок осиротілої Оксани подрузі.
Цілий рік відкрито навстіж ворота для прочан з близьких і далеких околиць турецької імперії. Всі дістали дозвіл вклонитися могилі тої, яка невсипучо дбала про шпиталі для хворих, помагала нужденним, навчала щиро молитися Аллаху, збирала до шкіл і великих і малих, дбала про освіту…
Не один раз, і не двічі тисячі прочан бачили великого султана над гробницею своєї ще молодої султанші, сипали пелюстки жасмину й падали ниць перед султаном-вдівцем з великого жалю й туги за тим, чого вже ніколи не відшукати.
Так тривало рік…
Тоді варта замкнула ворота на важкі засуви, і в саду й палацу запанувала мертва тиша надовго. Лише султан щоранку приходив до мавзолею й без руху сидів на мармуровій лаві в глибокій задумі. Заплющивши очі, султан думками шугав орлом по всіх усюдах, пильно шукаючи кордони своєї імперії, загублені десь в морях та пустелях. Ні! Направду оттоманська держава при Сулеймані Великому сягнула далеко, розцвіла пишним цвітом, турецький народ спокійно споживає свій хліб і смакує солодке вино з свого виноградника. Хай дякує Аллаху і благословляє свого великого владаря. То він, Сулейман, своїм потужним плечем поширив Туреччину у всі боки, міцно держить в руках всі Балкани, нині володіє вже Молдавією, відібрав у венеційців Морею та ще й безліч островів в Егейському морі. Від дикого Ірану відчахнув Георгію, в Африці – Триполіс, підкорив під свою п’яту Туніс і зробив своїм васалом Алжир. Загрожував не одного разу ордену Іоанітів на острові Мальті й держить у вічному страху всю Західну Європу. Польща не сміє глянути в полум’яні очі великого державотворця, і вже все Подніпров’я забудовано його фортецями, плавають тут і вдень і вночі моцні галери – нічні вартові, щоб не допустити козацькі загони за межі своїх фортець.
Він, Сулейман Великий, – сила і гроза всього Середньоморського узбережжя. Флот його непереможний, і жоден європейський корабель не сміє пройти безкарно повз турецькі кордони. Його вірний васал – татарський хан – стереже пильно всі степові кордони дикої Сарматії, що тепер зветься Вишневеччиною. Скоро, дуже скоро, він, великий Сулейман, завітає в ці краї теж… втихомирить назавжди і приборкає всіх тих князів-посесорів великих степових просторів, приборкає на віки вічні…
А зараз… Відень!
Сама Роксоляна кинула це пророче слово перед смертю… Мушу взяти Відень! Мушу виконати наказ Аллаха і просьбу Роксоляни Мудрої.
І нараз хлопнув у долоні… Перед ним вже стояв найвірніший радник старий каді Аль-Арефа. Ховаючи руки в бурнуса, він низько вклонився:
– Світлий пан над панами кликав мене?
– Так, сивий мій друже, я кликав тебе, щоб спитати: чи не пора нам махнути туди… Як скажеш? – питав суворий султан, держачи руку на Захід.
– Махнути на Відень? – питав і собі каді тільки для годиться: він знав, що султан мріє про це і вдень і вночі. По смерті ж Роксоляни думки ті й зовсім його вимучили.
– Так, махнути на Відень… – мовив султан нетерпляче і втопив очі в старого свого радника.
– Відень мусить стати центром мусульманського світу, – терпко мовив каді. – Сам Аллах призначив те місто для святого діла… Аллах вже призначив і день походу на те прекрасне місто, що скніє ще в нечестивих руках гяурів: його слід за всяку ціну врятувати для мусульманських народів і зробити другою Меккою.
– Коли ж будемо рушати? – коротко питав султан: очевидно, йому нетерпеливилося.
– З другого тижня, коли місяць буде вже надщерблено, мусульманська прикмета святого дня.
Султан мовчав.
– Я жду наказів від справедливого султана, – тихо мовив каді й штиво вклонився.
– Хай буде воля Аллаха і найкращого радника Роксоляни. Скажи візиру зібрати раду на ранок завтрашнього дня. Не забудь покликати й візира з одчаку.