2. Перед стратою
Микола Лазорський
Правду казав старий чернець: в обідню пору на головному майдані був уже великий натовп. Збіглись з усіх усюдів ремісники, базарні крамарі, всякі цехмістри, гультяї та майже всі гульвіси-яничари. Ці завжди нічого не робили після походів й завжди вимагали дармових харчів від крамарів великих і малих, а від візирів найпаче грошей. Всі їх знали, всі недолюбляли. Ще за Мурада – фундатора цього нерегулярного війська яничарів не так хвалили за хватку силу, як боялися, найпаче, коли довідалися, в який спосіб ці башибузуки помогли султану прибрати до рук Балкани. То було колись, тепер же грабунок став для тих голодранців і розбишаків повсякденним промислом. В чужі краї самовільно вони не ходили, коли ж траплялися походи, завжди грабували й ґвалтували. Сидячи дома, промишляли вже поспіль насильством, навіть докучали візирам і слабодухим султанам. Коли нічого не давали – палили палаци й чинили гвалт. Ця армія бешкетників не хотіла й слухати про послух, дисципліну і коштувала державі дуже дорого. Але й без яничарів султани були як без рук: тільки яничари вміли навально йти проти ворога і майже завжди успішно. Поразка яничарів у молдавських землях була неприємною несподіванкою навіть для самих яничарів. Здивоване було і все турецьке населення, але про це нічого не говорилося, рідко в натовпі хіба що можна було почути презирливо кинуте слово «полежай» навздогін яничару.
– Насадили бебехів козаки…
– Наші вміють тільки грабувати, – говорив старий турок сусіді, поглядаючи на ватагу ошарпаних яничарів серед натовпу.
– А так, дали добре в зуби, зараз же принишкли…
– Тепер мстяться на отих двох, що на помості, як би можна, щоб дозволили, посікли б на капусту.
– Чи ба, які сміливі дома: йде тисяча на одного…
– Та й той у кайданах!
– Під Сучавою ж яничарів, кажуть, було вдвічі більше, а козаки зуміли ж здерти з усіх штани, погубили і ятагани, – кинув хтось з гурту.
– Тепер шукають винуватих…
– Хто ж винен?
– А крамарі та шевці, що не віддали останнього гроша на харчі харцизам…
– Хай годують султани та візири, то їхнє військо, нам воно ні до чого.
– Ого! Тепер вони винуватять і самого султана, – говорив старий турок у червоній, як жар, фесці й зеленій камізельці.
– Он що! А султана ж до чого приплутано! – дивувався та все оглядався молодий ремісник.
– Приплутано ж, – шептав старий турок у фесці. – Мовляв, усе чинить султанша-християнка з України. Ніби вона все, а султан винен за те, що вже надто потурає султанші.
– Ото морока! Того й гляди нападуть на султанський палац, – лякався присадкуватий турок з більмом на лівому оці.
– То вже як водиться, тільки… вдарять яничари не по коню, а по оглоблі…
– То так… самі винуваті, а на інших скидають все лихо…
– У нас так ведеться здавна…
– Я чув, що й султанський синок, отой Мустафа, не від того, щоб зіпхнути батька з султанства…
– А самому вмоститися при допомозі тої ошарпаної голоти, що й зараз он шастає по майдану… Бачите скільки їх збіглося на диво, наче ніколи не бачили, як рубають голови пов’язаним…
– Бачу, заварять кашу оті ятаганщики, не дурно тут вся ватага, не дурно…
– Тихо… тихо… Он, он вони!
– Де? Хто?
– Кайданники… козаки на помості!
– Ведуть… ведуть…
– Еге-геее..! Які ж вони чорні, дуже скидаються на нас…
– Помовчіть! Щось читає каді.
– Дайте послухати!
Всі витягли шиї і втопили очі в кайданників й того каді, що стояв теж на помості віддаля з папером в руках.
Справді, ні кошового Байду, ні старшину Сангушка не можна було впізнати: були вони зчорнілі, майже з заплющеними очима від денного світла після темних кам’яних мішків, ошарпані і в кайданах. Побачивши те диво, яничари люто заверещали і навалилися всією силою на султанську кінноту, але кіннота все ж відсунула оскаженілий натовп, дехто з кіннотників рубонув шаблею, дехто вистрілив з пістолі.
Яничари кидали прокльони, але змушені були відступитися. Вся кіннота вишикувалась перед помостом і на знак, що процедура кари розпочалася, по команді гримнула з рушниць вгору. Вдарили бубни, і обох козаків підвели до ковадла. Натовп нашорошено занімів, навіть яничари поховали ятагани й почали пильно приглядатися до помосту. Дужий коваль зняв замки з рук полонених і кинув їх помічнику ката. Той зручно ловив кайдани, тоді як інший вже ставив кайданника перед каді. Каді, високий темний турок без вусів, повільно розгорнув пергамент і громовим голосом став вичитувати народу вину обох гяурів і кару, приречену самим великим султаном.
Гяури мовчки, мов скам’янілі потвори, йшли без спротиву туди, куди їх вів і ставив кат… Ще раз вдарили в литаври, і кара почалась…
Натовп затих, завмер…