13. Похід на Відень
Микола Лазорський
Другого дня рано-вранці відбулася нарада… султан пильно дослухався, що казали радники: чи часом не вернутимуть на святий спокій. Але радники всі в один голос просили султана йти походом на гяурів, що військо давно вже напоготові, що всі озброєні й муштровані добре… Отже успіх походу благословляє Аллах, а візир дає до диспозиції великого Сулеймана армію щонайменше в двісті тисяч сміливих вояків. Військом тим буде керувати сам владар, а в допомогу стане візир з усім штабом. Гяури будуть розчавлені, а перемогу святкуватимуть правовірні мусульмани по всій Туреччині.
Все ж великий візир Кара Мустафа вирушив в похід тільки через місяць, бо не так то й легко стягти військо. Похід було розпочато молитвою до Аллаха й великого його пророка Магомета.
Було то дивоглядне військо, але грізне й невблаганне, як сама смерть. Тут вигравали на своїх чистокровках бедуїни, їхали на верблюдах туареги, на сильних мулах перевозили харч і всяку поклажу терпеливі друзи, йшли наймані кнехти, за ними сунули в білих бурнусах ливанці з шаблями в зубах, валкою сунули різні племена з Курдистану гірського, дикі й несамовиті у перегонах та кривавих сварках, іранці, запнуті барвистими хустками й такими ятаганами, яких навіть не бачили і яничари, щось подібне до того меча, яким Персей відрубав голову Медузі. Тут були найкращі лучники з Гельвеції, татари у перелицьованих кожухах і таких баранячих шапках, що їх вистачило б на всю турецьку армію: були вони всі з стрілами, сагайдаками та ще й з довгими списами. Зрештою йшли й тисячі тих страшних яничарів, ім’я яких довго лякало не тільки малих дітей, а й навіть дорослих, що так натерпілись від тих степових наїзників. Вони таки впросилися, і одчак дав клятву на корані бути в послуху під час війни і робити все так, як накаже всемогутній султан. Їхня зброя була незмінна: уславлений ятаган, пістоля і начеплений збоку аркан.
Турецьке військо їхало окремо, його очолював сам великий візир. Султан був на вороному, біля нього увесь штаб й одчак. Поруч султана невідступно був його коханий син і наслідник оттоманської держави Селім. Сунули гарби з наметами, харчами та всяким начинням разом з великою обслугою. Султан суворо заборонив всім візирам брати з собою жінок.
Військо йшло простою дорогою через Угорщину на Відень. Але на перетині стояла моцна твердиня Сигет, яку треба було зламати, щоб підступити впрост під стіни чарівного Відня. Боронив ту фортецю сміливий, одчайдушний комендант Микола Зріні. Всі тільки поглядали на ту неприступну твердиню, але султан палив люльку й зовсім не журився тим: адже в турецькому полоні несподівано опинився молодий син того лицаря-коменданта – Михайло Зріні. Султан дуже надіявся на обмін, адже батько напевно захоче врятувати коханого сина і не буде захищати ту твердиню. Отже, султан тільки поглядав на фортецю і спокійно давав наказ де, кому і як ставати на ночівлю з тим, щоб рано-вранці послати парламентаря-гінця до коменданта здавати фортецю великому Сулейману саме найбільше через годину.