9. Заколот принца Мустафи

Микола Лазорський

Другого дня султан по обіді наказав принцу Мустафі йти до зали, де відбувалися не тільки наради старшин, а й навіть судові процеси. Коли Мустафа прийшов, в залі тій було вже багато різних достойників, які ще не знали нащо їх зібрано, вони навіть не сідали на приготовлені килими. Султан швидко вступив до покоїв, оглянув радників і наказав сідати. Тоді круто повернув до сина і рвучко спитав:

– Чому прийшов зі зброєю? Чому став з ятаганом в руці? Мусиш казати зараз же!

Мустафа мовчав: він направду держав в руці важкого ятагана, дарованого отаманом одчаку Абдул-Гиреєм. Він тільки поглядав на двері і чогось ждав.

– Чи має право принц не слухатися султана або стояти зі зброєю напоготові? – питав султан старого каді Аль-Арефа.

– Ні, закон не дозволяє того, бо то буде не шаноба, а загроза, – відрубав каді.

– Я не знаю нащо мене покликано до судової зали… – понуро мовив Мустафа.

– Хочеш знати, нащо кликано! – гримнув Сулейман. – Зараз скажу: вчора я довідався, що ти задумав чорне діло, хочеш мене стратити й посісти султанове місце!

Всі радники раптом підвелись, поклавши руки на ефес шаблі. Всі втопили очі в того, хто зараз зі злою усмішкою бавився ятаганом, зневажаючи тим султана-батька.

– Чи правда все те, що я зараз сказав? – питав султан, теж накладаючи руку на ефес ятагана.

– Я не хочу крові, – презирливо мовив Мустафа, – не хочу твоєї, батько, старечої крові, хочу все робити спокійно, без галасу або бійки: Сулейман Великий вже старий, не здольний вже держати державне кермо в своїх немічних руках, навіть не здольний держати в руках і пістолі… більш того… султан, як мала дитина, затіває божевільні війни! На таке згубне діло його штовхає султанша-козачка Роксоляна, родичка тих двох козацьких старшин, яких було тиждень тому страчено на Ак-майдані. Отже я з усіма братами-принцами просимо султана Сулеймана Великого поступитися з дороги і віддати султанат мені, Мустафі, як старшому принцу нашого роду. Тут сидять усі державні радники, вони мусять разом з старим султаном підписати акт зречення… без вагань і роздумів. Коли ж на те не буде згоди, – проллється кров.

Султан Сулейман мовчки слухав, тоді глянув на старшого каді.

– Султан – посланник Аллаха, й ніхто не сміє порушувати волю Аллаха! – гнівно кинув каді Арефа.

– Мусиш покласти зброю до моїх ніг й покірливо скоритися волі великого султана, – рек головний візир й ступив до Мустафи.

Але за мить Мустафа відскочив й верескливо свиснув. В його руках блиснув важкий ятаган і вдарив з такою силою, що прорубав кольчугу і візир поточився, але не впав. Коридорами вже гупали сотні ніг, раптово двері розчинилися навстіж: то була султанська гвардія, жовніри один в одного, дужі, плечисті. Султан, не відриваючи очей від сина-зрадника, тільки махнув рукою. Мустафа шалено крикнув «Аллах!» і врізався в гущу гвардійців. З іншого кінця палацу летіли вже оскаженілі й люті, як вовки, яничари. По всіх покоях пролунала дика лайка всуміш з ім’ям Аллаха – то зустрілися віч-на-віч султанські гвардійці з дикими яничарами.

Султан вздрів свого лагідного сина принца Селіма: він йшов з гвардією на яничарів і, не оглядаючись, рубав яничарську юрбу. Мустафа йшов на брата з налитими кров’ю очима, в куточках блідих вуст виступила біла піна. Султана відвели ближче до покоїв Роксоляни, тоді як всі старшини кинулися в яничарську юрбу з тим, щоб взяти ворохобників у лещата. Але юрба навально лізла, продиралася по трупах до султана: яничари добре знали, що за спиною зненавидженого султана, який завжди вимагав від них послуху, є ще покої, покої тої козачки, що причарувала султана своїми чарами і тепер вертить ним, як хоче. Вони хотіли за всяку ціну вдертися до тих покоїв, але скоро побачили, що за ними виросла нова гвардійська варта. Варта йшла в наступ зимно, понуро й теж навально так, щоб оточити ту юрбу з усіх боків.

Яничари побачили все це пізно. Пролунав несамовитий крик, крик розпачу, і юрба вже шикувалася в каре. Яничари почали вже відбиватися: тепер ніхто не думав про султана, ні про султаншу, кожен бився, тільки рятуючи себе, напружуючи сили, аби вирватися з залізних обіймів.

Гвардія ненавиділа цю юрбу, таку неспокійну, яка безнастанно колобродила скрізь: на вулицях Стамбула, у візирових палацах, по своїх наметах, чинила бешкети тільки за тим, щоб в тих бешкетах грабувати, різати, ґвалтувати. Іншої мети не було.

Ніхто нічого не міг розібрати, що й де робиться така велика й кривава чвара серед розпачливого крику, прокльонів, пострілів з пістоль, гамору, брязкоту побитих дверей, важких креденців… Не видно було й головного ворохобника Мустафи… Яничарів рубали, викидали з вікон через балюстради просто на кам’яні плити широкого подвір’я, доганяли, знов били… Якийсь геркулес-заводі-яка вже біг зі смолоскипом палити палац, але йому навперейми бігли ті ж гвардійці, і вже за мить геркулес лежав мертвий з розсіченою головою. Побоєвище не вщухало аж до смерку… Здавалося, цей згубний хаос буде тривати без кінця… Але по заході сонця все раптово стихло… Скрізь було порожньо, тільки на подвір’ї ще ходили гвардійці, шукаючи по всіх закутках бодай ще якого яничара, а може, де причаївся…

Ті ж гвардійці і вся палацова обслуга стягали порубаних до глибокої ночі, візники мовчки вивозили побитих на цвинтар.

Зрештою в палаці стало тихо, стало так тихо, як у могилі.