5. Оксана думає про поворіт

Микола Лазорський

На другий день вже в церкві відслужено було панахиду. Оксана сиділа у палаці Пухівочки, була засмучена, мовчазна і майже хвора. Приглядаючись до неї, подруга питала: щ

– Чого, серце, так змарніла за ці дні, невже так шкода отих порубаних?

– Так, шкода, – просто рекла Оксана. – То не чужі мені козаки, не чужі… то лицарі мого краю, найкращі лицарі!

– Тоді, як правдива козачка, не мусиш так гірко побиватися… Наростуть ще сміливіші, наростуть такі, що зуміють і вибороти волю твоєму народу…

– Дай Боже! Але зараз моя батьківщина на силі змаліла від такої тяжкої втрати.

Подруга зітхнула: адже і її край, її прекрасна Греція теж під п’ятою турецького султана. Вона тільки спитала:

– Як султанша, чи ліпше їй?

– Ні, не ліпше, навпаки, стала й зовсім слаба. Не знаю, що далі буде: боюся я за неї.

– А як, боронь Боже, султанша помре, що будеш робити?

– Що ти, що ти! – жахнулася Оксана, вона зблідла на виду і стала хреститися.

– Всі під Богом ходимо… – мовила замислено Пухівочка. – Але… все ж живий про живе гадає. Та й сам султан похилого віку. Отже, треба подумати добре й про себе: не стане султана, як будеш?

– Не знаю… – мляво мовила Оксана.

– Гм… то ти так зараз кажеш з печалі. Настануть же й часи, коли будеш думати інак, та буде пізнувато.

– А що буду робити? Адже скільки не живи тут, все чужий край, все немає де приткнутися навіть у розкошах.

– Твоя правда: так було б і говорити ще напочатку.

– А що робити? – знов питала Оксана.

– Що робити? Заздалегідь лаштуватися хоч би й додому, а дім твій – рідний край, Україна, яку ти так часто згадуєш і так хочеш бачити.

– Дуже хочу бачити, – зажурилася Оксана, – далеко ж це, багато йти і чи ж дійду!

– Гм… дійдеш. Бо коли не стане доброго до тебе султана, буде лихо: невідомо хто його заступить, – тягла своє Пухівочка. – Більш за все треба думати, що сяде злий султан, зараз же відбере фірмана про твою волю і посадить в гарем.

– Того не боюся, бо так не буде: я для нього вже стара, – через силу всміхнулася Оксана.

– То гірше, бо й зовсім вижене з палацу на поталу… Вона не скоро доказала тихо:

–…яничарам на забаву.

Оксана лячно дивилася на подругу і мовчала.

– Тож, голубко, не вагайся, а мерщій мандруй в Україну, коли ще не пізно, бо те, про що кажу, може трапитися завжди без жартів, кажу правду.

– З тобою поїду легко й радо, – нарешті мовила Оксана, беручи за руку подругу.

– Ні, серце, не поїду я в Україну, то не мій край» мій край Греція… але й там мені ніколи не бути!

– Чому, чому, голубко? – шептала Оксана.

– Фірмана у мене немає, – просто рекла красуня…

Вона важко зітхнула і довго дивилася в глибокій задумі на заґратоване вікно візирового палацу.