6. Роксоляна пригадує Ярему

Микола Лазорський

Оксана добре знала життя в султанському палаці, всі звички, етикет, манери й навіть плутані інтриги принців, принцес, одного-двох євнухів-фаворитів, палацового візира… Всі і всякі сутички, неприємності ба навіть ласкаві розмови, що завжди кінчалися душогубством, несподівані арешти з присмаком азіатської жорстокості, звичайної і навіть буденної в ті часи і притаманної лише Орієнту. Все те вона добре знала, недурно ж прожила при Роксоляні там до сивини. Ту Роксоляну вона бачила завжди у різних клопотах, гадала, що та нічого не помічає і тому ніби ненароком кидала якесь слово перестороги… І Роксоляна раптово озиралася, пильненько дослухалася і тоді вже по-справжньому стереглася. Найпаче вона стереглася принца Мустафи. старшого султанського сина від першої дружини Фатьми. Вона не знала, відкіль і в який спосіб подруга добувала найновіші новини, але безперечно новини були правдиві. Так, Оксана вже заздалегідь знала хитрі змови того принца та всіх його прибічників проти султана й зараз же остерігала подругу. Слід сказати, що й Роксоляна не любила того принца Мустафу, знала теж, що її єдиний син Магомет загинув від руки того лихого принца, може, те зробив найманий вбивця, але зроблено з намови Мустафи. Не дурно він одного часу крутився біля своєї мачухи з якимись настирливими послугами. Вона тоді досить гостро відігнала його від себе: в цей спосіб нажила вже неприхованого мстивого ворога.

– Цей клятий принц, – казала Оксана, притулившись до вуха подруги, – лякає султана тим, що ніби ти сама хочеш керувати державними справами і ніби мостишся звести мужа…

Роксоляна сиділа у кріслі біля вікна і щось гаптувала. Була бліда трохи, але спокійна і навіть дещо всміхалася, коли Оксана припускала багато нісенітниць до тих палацових пліток.

– Ти говориш багато такого, що аж ніяк не скидається на правду, – казала вона Оксані, кладучи на коліна хустку. – Я знаю теж Мустафу: він підступний і його все ж треба стерегтись, але правда й те, що він і великий боягуз. Мустафа знає, що султан не дасться на обдурювання. Все, що ти кажеш, велика дурниця.

– Як дурниця! – гнівалася Оксана. – Я довідалася про таке, над чим слід добре подумати… і не тільки подумати, а й зробити так, щоб той принц щез з наших очей навіки.

– Про що саме ти довідалася? – всміхалася Роксоляна. Вона звикла до пліток і мало дослухалася. Дослухалася тільки тоді, коли в тих інтригах чулася загроза, чулася вже чиясь дужа рука. Тоді вона вживала рішучих заходів, і всі злі наміри ворога разом йшли за вітром.

– Що може бути там… немає великого лиха, я знаю вже, – позіхала вона, беручись за гаптування.

– Кажеш, немає, а я кажу: є.

– Що?

– Ось що: той Мустафа підбиває принців силою примусити султана зректися султанства, – шептала Оксана, стукаючи пальцями по долоні. – Старий вже султан, а сини все ніяк не діждуться, коли вже той батько піде просто до свого Аллаха. Того мало: Мустафа нагинає братів, щоб таки негайно, зараз послати батька до магометанського раю пити там каву серед райських панночок, он що!

– Гм… – мугикнула Роксоляна. – Хай я розвідаю все це сама: тут у мене є такі, що пожалують мене, і розвідають, і скажуть. Тоді…

– Що тоді? Тоді буде пізно: угобзають батька гуртом, тоді й чухай потилицю, що робити… пізнувато.

– Саме раз, саме впору… – рекла Роксоляна. – Я погомоню з самим султаном. Не знати ще, хто кого пошле до раю: син батька чи навпаки – батько сина. До раю чи не до раю, а вже напевне кудись до Ірану в пустелю кататися на верблюдах. Я тому Мустафі віддячу, наготую гостинця! І не тільки йому, а і всім принцам піднесу тертого хріну: будуть сидіти тихо десь по закутках турецької держави, країна ця тепер ой-ой яка велика: буде, де спочити, всім тим ворохобникам… Тільки от не знаки невже й принц Селім йде проти батька?

– Того не знаю, – роздумувала Оксана. – Принц Селім дуже тихий, лагідної вдачі, возиться все з книжками і батька любить.

– Я теж придивлялась до нього: думаю, що проти султана не піде…

– Можна сподіватися, що не піде, – твердила Оксана, – в останню ніч його не було серед принців: мабуть, криються від нього з своїм чорним ділом.

– Он як! Так вони вже й змовники! Добре… добре… Зараз же й приборкаю.

І Роксоляна стала згортати свою хустку до маленької скриньки. Тоді раптово спитала:

– Ти казала мені, що бачила страту отих… запорожців… Скажи, кого порубали і який кат рубав?

І, замкнувши скриньку, Роксоляна сіла, пильненько приглядаючись по подруги.

– Я тобі про це нічого не казала! – щиро дивувалася Оксана.

– Ах, то все одно! Може, хто інший казав, я вже забула. Але ж, мабуть, і ти була на майдані, коли стинали голови тим… – і голос увірвався.

– На майдан не ходила, жінкам же заборонено, – удавано байдуже мовила Оксана і схилила голову.

Роксоляна не спускала очей з подруги.

– Ти ще вчора була зо мною щиріша, – вколола султанша й чомусь зітхнула. – Адже знала про ту кару…

– Так, знала, бо скрізь же наліплено фірмана.

– Треба було зідрати і принести мені, – терпко мовила подруга.

– Я боялася: скрізь же ходить сторожа з шаблями в руках, мене б піймали і відрубали голову на тому ж майдані.

– Ну, ну… не гнівайся! – лащилася султанша. – Знаєш сама, як я побиваюся: мені треба знати до зарізу, знати, щоб… для діла… – спіткнулася вона на слові.

– Я бачила здалеку, – тихо казала бліда Оксана. – Бачила з балкона, де живе Пухівочка, відтіль бачила.

– Що… що?..

– Ну, бачила, як кат, великий такий, дужий посік двох запорожців… було важко дивитися, тому й не додивилася як слід.

– Кажи швидше… хто вони? Мабуть же, проказували імена.

– Так, каді прочитав, але я ж була далеко, а у фірмані не написано, хто саме ті козаки. Чула за Байду-Вишневецького…

– Так… так… Кошовий Січі Запорозької, староста канівський… – шепнула Роксоляна.

Вона стала проказувати заупокійну молитву і хреститися.

– А другий же хто? – допоминалася султанша.

– Далебі не знаю: питала, так ніхто не сказав: чула, що посікли помічника на ймення Ієремія…

– Ієремія… – шептала султанша, роздумуючи.

– І більш нічого?

– І більш нічого.

Султанша ще раз прошептала молитву і довго хрестилася, піднявши очі до блакитного неба.

– Скажу тобі, сестричко, все сняться мені негарні сни, – зажурено мовила Роксоляна… Де ж поділи мертвих, не дай Боже, кинули собакам!

Оксана мовчала. Тоді наважилася й тихенько мовила:

– Панотець Ізидор випросив порубаних: з ним разом та ще й з візником Кузьмою поховали вночі на грецькому кладовищі… Тоді справили панахиду, – тремтіла Оксана і нараз стала плакати.

– Серце, серце… – цілувала подругу султанша. – Серце! Не плач… Ти козачка… мусиш знати, що вже не вернеш тих закатованих. Краще помолимося за безневинно убитих, бо мені приснився чомусь пан Ярема Сангушко…

– Як!

– Ніби ми вдвох у Санджарах, де бачилися востаннє. Ніби стояв біля мене і дуже плакав, а з очей капали не сльози, а капала кров… кров… – крикнула Роксоляна, хилячи голову на коліна своєї заплаканої і змученої тими розмовами Оксани.