2. Дорошенко та Мазепа у Кам’янці

Данило Мордовець

– Гетьман їде! Гетьман їде! – пролунало у натовпі кам’янецьких обивателів, які з гіркотою і тривогою дивились, як юрби татар і турків з кирками, мотиками й лопатами в руках вирівнювали дорогу і лагодили міст через провалля, що відокремлювало місто від фортеці.

– Який гетьман! Ханенко – польської сторони? – запитували інші.

– Е! Де там Ханенко! Ханенко з панами ляхами, з Лянскоронським та старостою Потоцьким п’ятами накивали з Кам’янця нашого.

– А! То це потурнак – Дорошенко…

– Він… Зовсім побусурманився… і не запеклося кров’ю його серце, дивлячись, як домовини наших батьків викопували та образи в грязюку кидали.

– Хто ж це з ним, молодий, збоку?

– А Мазепа ж – писар.

– А! Чули: цей, кажуть, м’яко стелить…

Це вони говорили про двох вершників, що спускалися від фортеці з гори на міст. Один з них був чорнявий, кремезний чоловік з понурими вусами й чорними неморгаючими очима, в розкішному кунтуші і в невисокій шапці з пером. Це був Дорошенко. Другий, молодий, білявий, з лагідними сірими очима й по-польськи «закренцоними» вусами – Мазепа, який почав уже робити собі кар’єру.

– Під Москвою нам бути не з руки, – тихо говорив Мазепа, гладячи гриву свого коня.

– Звісно, воно правда: батько Хмельницький схибив, – задумливо відказав Дорошенко.

– А твоя милость поправить справу, – підлещувався Мазепа.

– Та крові це багато коштує.

– Так… без крові й зуб не випадає… Але ж твоя милость який зуб у Москви вирвеш…

Дорошенко суворо опустив очі і нічого не відповів.

– А жити під турчином – не те, що під Москвою, у турчина – як у бога за дверима, а в Москви і за дверима в лабетах, – продовжував підлещуватися нечистий.

Дорошенко якось сердито смикнув правого вуса донизу.

– Та он і хан кримський – чим не пан? – дивлячись убік, пробурчав він. – Той же цар, у Москви данину бере, а не те, що їй дає…

Кримці й турки, що рівняли дорогу, побачивши гетьмана, перемовлялись між собою і віддавали шану. Дорошенко привітно кивав їм головою, а Мазепа жартував по-татарськи, і татари відповідали йому веселим сміхом.

– У! Собачі сини! – крізь зуби процідив один із кам’янчан.

– Потурнаки прокляті! – кинув другий.

З натовпу кам’янчан вийшов старий, одягнений в добру синю свитку, і, наблизившись до Дорошенка, що саме проїжджав мимо, зняв шапку,

– Ясновельможний пане гетьмане! – мовив він. – Зроби ласку твою.

Дорошенко спинив коня.

– Що тобі треба, старий? – запитав він скоромовкою.

– Змилуйся, пане! Накажи церков не грабувати н над образами не глумитися.

Похмуре обличчя гетьмана потемнішало. Він ще сердитіше смикнув себе за вуса.

– Це не моя воля, – якось чи то з досадою, чи то з прихованим соромом відповів він.

– Як не твоя, паночку! – заблагав старий.

– Не моя: це воля пресвітлої султанської величності, – відрізав гетьман.

– О боже ж наш! Боже!

– його пресвітла султанська величність карає ваше місто за ваші провини, – поквапився пояснити Мазепа.

– Які ж наші провини, паночку!

– Ви противились волі падишаховій…

У цю мить неподалік залунав кінський тупіт і дитячий крик.

– Мамо! Мамо-о-о! – відчайдушно голосила дитина. Всі озирнулися. Понад проваллям, через яке був перекинутий фортечний міст, вузенькою стежкою скакав татарин із сагайдаком та стрілами за плечима; однією рукою він обхопив дівчинку років десяти, а може, й трохи менше, яка пручалася на сідлі, намагаючись вирватись. Дівчинка була чарівна: золотисте, як червонне золото, волосся її горіло на сонці, біле личко, чорні дугою брови, біла, вишита червоним сорочечка – вся вона здавалась якоюсь квіточкою.

– Мамо! Мамо! Ой мамусенько!

За татарином, відчайдушно ридаючи, бігла жінка.

– Рятуйте, хто в бога вірує! – голосила вона. – Татарин дитину вкрав! О-о! Рятуйте! Рятуйте!

Дехто з кам’янчан кинулись було навперейми хижакові, але він стиснув острогами коня й вихором помчав, лишивши за собою тільки клуби куряви.

Нещасна мати, знесилено впавши на землю, билась і ламала руки.

Дорошенко й Мазепа, скориставшись із загальної метушні, непомітно зникли у звивистих вулицях міста.

Примітки

Подається за виданням: Мордовець Д. Кримська неволя. Сагайдачний. – К.: Український центр духовної культури, 1994 р., с. 6 – 8.