Діаспора. 5

Софія Малильо

Діаспора… Яке об’ємне слово!

Об’ємне і вагоме водночас.

В нім чується зов однієї крові,

що над просторів даль єднає нас.

Нас порізнили ріки й океани,

нас розлучили гори і хрести.

Палали за плечима лихом гнаних,

та не згоряли ніжності мости.

Плили роки, пройшло ціле століття,

а хвилі гнаних підіймались знов,

і пам’ять матерів продовжувалась в дітях,

і промовляла прадідівська кров.

Діаспора… І в серці біль ятріє,

бо знає серце – скрізь вони живуть,

бо надто їх багато по Росії

та по краях, що їх так досі звуть.

Чи не вони безвинно вимирали

серед щедрот кубанської землі?

Тайгу і тундру ними заселяли

по волі демонів у зорянім Кремлі.

Чи не вони із Холмщини й Підляшшя

через межу нам тугу свою шлють?

Гірка їм випала життєва чаша,

пройшли вони страждань тернисту путь.

На всіх меридіанах і широтах,

не згинувши в суворих бурях літ,

примноживши чуттів і дум щедроти,

буяє-творить український рід.

О рідні люди по усій планеті!

В крові у нас одна любов дзвенить.

Край пращурів у творчім своїм злеті

вас пам’ятає і благословить.

12/XII-1993.