Відродження

Софія Малильо

І знов ми на землі своїй соборній,

що вже дрімала в передсмертнім сні,

прокинулись у тузі невимовній

і прагнем скинути кайдани навісні, –

отой полон, що не одне сторіччя

вбивав у душах честі й правди дух,

і мову нашу, й гени покалічив,

і землю предків отруїв навкруг.

Проснулись мов. Але такі недружні!

Як і належить слугам і рабам.

В умах ще постулати осоружні,

що їх насильно прищепили нам.

Всі цінності позбавлені опори

або й забуті в летаргічнім сні.

Ще рабська звичка мрію волі боре,

і сумнів боре волю до борні.

Невже дарма історія нас вчила,

невже даремно вчили нас кати,

що тільки в єдності спасенна сила,

що над життя слід гідність берегти?

20/II-1991.