31.07.1898 р. До Михайла Коцюбинського

Перший Ваш лист, вельмишановний добродію Михайло Михайловичу, одібрав я, збираючись по службі в дорогу, а другий – повернувшись з мандрівки. Одповідаю тепер на обидва разом.

Спасибі Вам велике за Ваші оповідання. Галиційські видання мені менше вподобалися, ніж чернігівські. Свої такою простою та яскравою мовою написані, а закордонні – покалічені трохи літературною мовою галичан. Не по душі і серцю вона мені! Ще з великою натугою читаєш яку-небудь розповідку учену або публіцистичну, а як в белетристичному утворі учуєш виковане слово – так воно і черконе тебе, наче гострим ножем! А галичани, правду кажучи, такі мистецькі ковалі на се діло, що заткнуть за пояс і нашого д. Старицького!..

Читаючи Ваші в Галіції видані праці, я – грішним ділом – думав, чи не видавники взялися підкрашувати їх своїми барвами?.. Яке-то прехороше і широко задумане Ваше оповідання "Для загального добра", та галичанська манера написання, на мій погляд, йому дуже зашкодила. Навіщо Ви, добродію, серед тонкого та правдивого нарису краси світової або горя чи радощів людських додаєте ще й від себе своїх думок, немов хочете сказати читачеві "ти отак оте розумій, а не інше"? Що б сказали усі, якби маляр-художник узяв та над кожним своїм вирисом понаписував: "Ну та й хороше яке оце дерево!" або: "Яка у того чоловіка статна постать, гарне обличчя, лукаві очі і т. інше"? Певне, усі б засміяли такого маляра.

А ми (письменники), маючи далеко більше спромоги намалювати усяку картину, вивернути перед очима людську душу, вирисувати забої серця (бо у маляра тільки й спромоги, що краски, а в нас – живе людське слово, яким збагнеш найтендітніші почування), ми не хочемо, одні тільки живі образи подавати, а ще й від себе додаємо, що ото, мов, яке хороше, або оте надивовижу чудове (гідне пензля першорядного баталіста)… Удержуйтесь, добродію, від сього. І без авторських додатків Ви так мистецьки малюєте образи, що вони самі виявляють читачеві усе, що Ви думаєте ними сказати. На мій погляд, у Вас дуже великий художницький талан. Вами нарисовані муки Гашиці (у "Пе-коптьор"), гнів і занепадок Замфірів, побивання Маріори (у "Для загального добра") як живі стоти стоять перед очима.

Якби не було у цих оповіданнях авторських додатків та мова всюди була чисто народна, то вони б були такими самими перлами, як "Харитя", "Ялинка", "Пятизлотник". "Хо" мені менше усього вподобався: дуже вже Ви в ньому налягаєте на все те, що так любо Вашому серцеві, чого б Ви бажали, щоб воно мерщій скоїлося, – публіцистикою дуже тхне від нього. До того "Хо" мені здається не зовсім ясним: то він жде того сміливого хто гляне йому у вічі, щоб самому навіки спочити, порохом розсипатися; а як зустрів таку сміливу молодь, то – замість радісного спочинку – давай з молоддю сперечатися.

Вибачте мені, добродію, що я такого гострого наказав Вам про Ваші закордонні видання. По правді кажу Вам, що я Вас за великого майстра-художника маю, і радісно моєму серцеві, що наша рідна нива не оскудіває талановитими людьми, і я сподіваюся від Вас великого добра бачити, аби щаслива доля наділила вас віком довгим та здоров’ям добрим, чого я Вам від усього серця бажаю.

На запросини Ваші до запомоги згоджуюсь. Що тільки мені дати Вам? Може б що знайшлося із того, що лежить в шкатулі та жде часу, коли мені зайво буде як слід причепурити, то як подумаю, що треба йому самому переписувати, а часу на се немає, то від нудьги аж голову схилиш. Чи не візьмете Ви, добродію, мою казку про правду та кривду? Колись вона задля другої частини "Степу" призначалася. Оже як другу частину заборонили, то добродій видавець узяв мою казку та й перекинув у Галичину, там її у "Правді" й надрукували. На мій погляд, вона зовсім цензурна, і тут, у нас, її пропустять. Коли Ви згодні, то я розшукаю "Правду" і зашлю до Вас, а Ви вже – будь ласка – кому-небудь дайте переписати тією орфографією, якою слід до нашої цензури. Добре? Сповістіть. Заслати зможу у середніх числах серпня, бо в перших лагоджусь знову у дорогу по службі і повинен буду пробути в дорозі днів 8-10. Бувайте, добродію мій любий, щасливі та богу і людям милі. До Вас душею і серцем прихильний

П. Рудченко.

Пpo товариство Шевченка, що склалося у столиці, подрібниці не знаю. Чув торік, що воно хотіло заснуватися на широкій підставі, – до права видавати свої книжки. Оже потім сповіщали, що такого товариства не дозволять, а що можна прохати таке товариство скласти, щоб мало право допомагати своїм учням. Там керував оцим ділом Мордовець. Якщо добуду статуту – зашлю і до Вас.

Примітки

Вперше надруковано в «Науковому збірнику за рік 1924», стор. 181 – 182. Подається за автографом (Чернігівський державний літературно-меморіальний музей М. Коцюбинського, № А-2033).

…добродій видавець… – йдеться про українського письменника Дмитра Васильовича Марковича (1848 – 1920), видавця альманаху «Степ».

…товариство Шевченка, що склалося у столиці… – в листі до Панаса Мирного від 22 (10) липня 1898 р. М. Коцюбинський писав:

«Ви, певно, вже читали в газетах звістку про те, що Міністерство внутрішніх справ затвердило статут нового добродійного товариства імені Шевченка, яке має на меті допомагати убогим учням-українцям. Може, маєте які ширші відомості про це, поділіться, з ласки своєї, зі мною, бо я не маю зносин з Петербургом…» (див.: Михайло Коцюбинський, Твори в шести томах, т. 5, стор. 268).

Мова тут іде про «Общество имени Т. Г. Шевченко для вспомоществования нуждающимся уроженцам Южной России, учащимся в высших учебных заведениях С.-Петербурга», статут якого було затверджено 20(8) липня 1898 р. Головою товариства був сенатор А. М. Маркович, секретарем – І. О. Житецький, скарбником – П. П. Катеринич. До складу правління входили І. С. Іващенко, Д. Л. Мордовець, П. М. Саладилов.

Подається за виданням: Панас Мирний (П. Я. Рудченко) Зібрання творів у 7 томах. – К.: Наукова думка, 1971 р., т. 7, с. 439 – 441.