«Чого ти, козаче…»

Михайло Петренко

Чого ти, козаче, чого ти, бурлаче,

Як вітер осінній в діброві заплаче,

Головоньку схилиш, слізьми обіллєшся,

Від думки, від горя у поле плетешся?

Хіба ж ти, козаче, із вітром здружився,

Що вітер заплакав, а ти й зажурився;

Хіба тобі ні з ким ділитися горем,

Як тільки що з вітром, як тільки що з полем?

Чого твої очі, такі ясні очі,

Як зірки вкраїнські о самій півночі,

Наллються сльозами, як глянуть за гори,

Де сонечко ясне сідає у морі.

Ой, мабуть, мила твоя там витає,

Де сонечко ясне за гори сідає;

Ой що ж за недобра далекая мила;

Без жалю навіки козака згубила!

Як наші дівчата ранком коло хати

Начнуть потихеньку пісень затинати,

Чому ти, козаче, пісень не співаєш,

А все тільки нишком слізки утираєш?

«Того я горюю, того плачу, люде,

Що плачучи, кажуть, серцю легше буде!

Бо всі пару мають, у всіх є дівчина;

Тільки я не маю, один, як билина!»

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Сніп», с. 177 – 178, під заголовком «Смута». У новій, зовсім відмінній редакції твір надруковано в «Южном русском сборнике», 1848 р., с. 51. Подається за вид.: Южный русский сборник, с. 51.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 298 – 299.