Недуг

Михайло Петренко

1

Ходе хвиля по Осколу,

Аж на берег скаче;

Ходе голуб по берегу,

По голубці плаче.

Хвиля вдариться об берег, –

Берег зеленіє;

Як загуде сизий голуб,

Так аж серце ниє.

Гудів, гудів сизий голуб

Та й став воду пити –

Хотів, бідний, своє горе

Водою залити.

Де ти, моя голубонько,

Де ти, сизокрила;

Нащо мене покинула,

За що розлюбила?

Чи любила, не любила,

А завдала жалю!

Прийди, серце, подивися,

Як я погибаю!

Болить в мене головонька,

Болить серце дуже;

Ох, прийдеться загинути,

А тобі байдуже.

Гірко мені жить без тебе,

Божий світ темніє,

Очі плачуть, серце рветься

І від муки тліє.

Полиняло моє личко,

Як квіт у морози;

Прилинь, поглянь, моє серце,

Хоч на мої сльози!

Хвиле, хвиле, буйна хвиле,

Удар мене в груди:

Мені гірко жить на світі,

Чи не легше буде!

Покотилась буйна хвиля

На жовтий пісочок;

Де ти, милий, чорнобривий,

Сизий голубочок!

2

Прийди, прижмись, моя мила,

Та до мого серця;

Болить воно від кохання,

Так чи не минеться.

Прийди,схили головоньку

На білії груди;

Тоді взнаєш, моя мила,

Як там серце любе.

Цілуй, цілуй мене в серце

Своїми устами;

Так почуєш, як те горе

Стука молотками.

Ой боже мій, о боже мій!

Де те серце діти?

Ох, прийдеться з таким серцем

На той світ забігти.

3

Цитьте, вітри! Цитьте, буйні!

В лузі не гудіте!

Моє горе лягло спати,

Так не розбудіте.

Ох, заснуло воно в серці,

Як в норі гадюка;

Наче легше мені стало,

Наче менша мука.

Цитьте, вітри, цитьте, буйні!

Горя не будіте!

Дайте мені, молодому,

Хоч на час спочити!

Бо те горе нескінченне,

Боже, надоїло;

Чую, серденько від його

В крові закипіло.

Що ж те горе колихало,

Від чого заснуло?

Мабуть, мила чорнобрива

К серцю пригорнула?

Сеї ласки я не знаю,

В сьому не кохаюсь;

Коли тяжко мені стане,

К дубу пригортаюсь!

Моє горе, моє люте

Вздохи колихали;

Сльози, пісні жалісливі

Його присипляли.

Уморили моє горе

Не жарти дівочі;

Ох, вибили його з сили

Безсоннії ночі.

Цитьте ж, вітри, не гудіте,

Нехай йому спиться!

Мука мені, як проснеться:

Душа розболиться!

Ой загули буйні вітри,

Похилились лози:

Чую, горе моє встало;

Ой де ж мої сльози?

4

Чом не заплакати в мені?

Од сліз би стало, може, легше!

Не так душа пеклась в огні,

Не так би тліло бідне серце!

Ізвісно, де огонь горить,

То там і роси опадають;

В кого ж душа вконець болить,

В того і сльози висихають.

О боже мій, о боже мій!

Чи я діждусь кінця недугу?

Ох, видно, прийдеться мені

Нести на небо мою тугу,

І там пред богом розказать

Мою любов, земнії скорбі,

І язви серця показать,

А в язвах – кров і чисті сльози,

І вірю я, що там мене

Ніхто безумним не назве,

Ніхто, ніхто не посміється

З моїх скорбей, печалей серця.

І так любов мою земну

Я за могилу понесу,

Не як той гріх, як правду тую,

Угодну богу і святую…

Но я боюся отсе сказать:

Коли ж і там з любов’ю муки

Не знають, як і тут, розлуки,

То страшно жить і умирать.

Примітки

Вперше надруковано у вид.: Южный русский сборник, с. 55 – 60.

Подається за першодруком.

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 301 – 304.