Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

10. Долон

Переклад С.Руданського

Ткань

Гамемнон безсонний з братом Менелаєм підіймають сонних Нестора старого і других гетьманів і з ними обходять по ровах сторожу (1 – 193).
Порадившись разом, посилають на розвідки до троянського стану Діомеда і Одіссея (194 – 298).
В ту самую пору за намовою Гектора виходить і Долон оглядати ахеїв і простує до суден, вони його завважають і ловлять (299 – 381).
Долон проситься, щоб вони його не вбивали, розказує їм поставу троянського стану, показує й Риса, отамана фракійів, де він спочиває, но все надаремне. Його убиває Діомед хоробрий (382 – 464).
Стративши Долона, вони ідуть прямо до фракійського стану, і Діомед живо Риса побиває і всю його челядь, а Одіссей живо набирає коней (465 – 503).
Аж тут їм Паллада подає на розум, що Аполлон може і троян і фракійів на них побудити, і вони обидва на коні сідають і щасливо вертають до стану (504 – 579).

Всі другі гетьмани край суден ахейських

На всю ніч заснули в тихії дрімоті,

Но на Атрієнка, царя Гамемнона,

І сон не находив – так много він думав.

І як муж той Герин блискає по небі

На дощ превеликий, чи на градовину,

Чи на сніг, що ниви біллю побіляє,

Чи на пащу люту кривавої бійки,

Так воздихав тяжко Гамемнон-володар

Із глибини серця, аж печені рвались.

Скільки не вдивлявся на табір троянський,

Стільки дивувався вогням іліонським,

Сурмам, і сопілкам, і людському гаму.

А скільки поглядав на судна ахейські,

Стільки рвав на собі жменями волосся

І оддавав Зевсу; серце тяжко рвалось,

І одна лиш думка луччою здалася:

Піти до Нільєнка Нестора старого,

Чи не зможуть разом удвох пригадати,

Як би всім данаям порятунок дати.

Встав він і сорочку надягнув на груди,

Взяв на білі ноги виступці хороші,

Накинув на себе левовую шкуру

Довгу, аж по п’яти, взяв ратище добре.

Но й на Менелая напав страх; дрімота

І йому на вія не йшла, щоби лиха

Не було аргеям, що за ним водою

У Трою прибули, війну затягнули.

Він надів на себе пардовую шкуру

Пестру та широку; на голову шолом

Надягнув блискучий, взяв ратище добре

І пішов будити брата, що в аргеїв

Був царем і в люду славився за бога.

Найшов, що він збрую надягав на себе

Край судна, і рад був, що його побачив.

От до його й мовив Менелай хоробрий:

«Що збруїшся, брате? Мабуть, кого хочеш

До троян послати оглядать? Но я щось

Боюсь, що за сеє ніхто не візьметься,

Що іти самому врагів оглядати

В таку ніч; на сеє одважного треба».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Треба нам з тобою ради, Менелаю,

Доброї, чим можна спасти й рятувати

Аргеїв та судна, бо змінив Зевс думу:

Він склонився більше к Гекторовим дарам,

Бо я і не бачив і чути не чув я,

Щоб хто за один день стільки зробив лиха,

Скільки зробив Гектор-богомил ахеям;

Хоч не син він божий і не син богинин,

Зробив, що аргеї його не забудуть

Довго; бо він стільки зла зробив ахеям.

Зови ж ти Аякса та Ідоменея.

Іди прямо к суднам; а я сам старого

Нестора розбуджу; може, й він захоче

До сторожі вийти, приказ який дати.

Вона його рада слухать, бо в сторожі

Син його гетьманить і друг Ідомея

Меріон – на них ми тільки і звірялись».

Аж до його мовив Менелай хоробрий:

«А як же ж ти в сьому скажеш та порадиш:

Чи там мені бути і на тебе ждати,

Чи назад вертатись, коли все їм скажу?»

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Лучче там останься, щоб не розійтися

Нам з тобою; в стану не одна дорога.

Де проходить будеш, окликай, буди їх.

Зви кажного дружно по батьку і роду

І до всіх будь ласкав, серцем не пишайся.

Треба працювати і нам, коли Зевс нам

З самого вповиття послав тяжку долю».

Подав добру раду та й одпустив брата,

А сам пішов живо к Нестору старому.

Він спав край наміту та чорного судна,

І край його збруя пишная лежала:

Два ратища з щитом і шолом блискучий,

Тут же був і пояс вишитий, що все ним

Старий перезався, як на бій збруївся

Отаманить; тільки старості не було.

Він устав, на лікоть голову підвівши,

І до Атрієнка сильним духом мовив:

«Хто там такий ходить по стану край судна

В таку ніч глухую, коли всі поснули?

І чого шукає, чи мула, чи друга?

Не крадись до мене, кажи, чого треба?»

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!

Се я, Атрієнко, Гамемнон, той самий,

Що його за всіх Зевс осудив на працю,

Поки душа в грудях і сила в колінах.

Блуджу, бо на очі і сон не находить,

Все на думці бійка та гибель ахейська.

Тяжко я боюся за данаїв; дух мій

Ізнеміг, впадає, серце моє рветься

Із грудей, і жили дрижать підо мною.

Коли ти що мислиш, бо й ти сну не маєш,

Так ходім поглянем, що в нас на сторожі,

Щоб вона часами, працею втомившись

Чи сном ізморившись, не забула чатів;

Враги од нас близько, і хто його знає,

Може, вони ніччю здумають напасти».

Аж до його й мовив Нестор геринійський:

«Славний Атріенку, царю Гамемноне!

Не всі ж бо Зевс сповнить Гекторові думки,

Які він гадає; я думаю, лихо

Ще гіршеє буде йому, як Ахіллес

Одверне од гніву своє серце миле.

Піду за тобою; там самі розбудим

Храброго Тидьєнка та ще Одіссея,

Бистрого Аякса й сильного Фільєнка.

А ще якби хто нам побіг та покликав

Славного Аякса та Ідоменея,

Бо їх таки судна далеко, не близько!

Менелая ж, дарма, люблю, споважаю,

А ганьбити буду, не в гнів тобі скажу:

Він спить і всю працю обернув на тебе.

Йому б тепер треба усіх отаманів

Просить, бо тяжкая нужда наступила».

Аж до його мовив Гамемнон-володар:

«Винуй його, діду, при другому разі.

Часто він пізниться, працювать не хоче,

Но й то не з лінивства, не з розуму злого,

А так жде на мене, щоб я почав діло.

Тепер ранше мене устав; вже і тут був,

І я його звати післав кого треба.

Ходім! Ми їх разом найдем коло брами

У сторожі; там я їм казав збиратись».

А до його й мовив Нестор геринійський:

«Так ніхто ж з аргеїв його й не погудить,

Як він що їм скаже або що прикаже».

Мовив і на себе надягнув сорочку,

Взяв на чисті ноги виступці хороші,

Защібнув на собі червону кирею,

Довгу та широку, з вовною дрібною,

Взяв ратище кріпке, заковане міддю,

І пішов до суден мідяних ахейських.

Спершу Одіссея мудрого, мов Зевса,

Пробудив з дрімоти Нестор геринійський,

Крикнувши, і голос дойшов його серця.

Він з наміту вийшов і до них промовив:

«Хто там такий ходить по стану край суден

В таку ніч глухую? Чого кому треба?»

Аж до його мовив Нестор геринійський:

«Славний Лаертенку, мудрий Одіссею!

Не гнівись, нещастя сходить на ахеїв.

Ходи та ще других збудимо та зробим

Раду, чи втікать нам, чи нам воювати?»

І Одіссей мудрий пішов до наміту,

Узяв щит на плечі та пішов за ними.

Прийшли до Тидьєнка, він спав край наміту

В збруї; кругом його спала і дружина,

І в головах щити все були, а збоку

Ратища стриміли, і мідь на них сяла,

Мов блискавка в Зевса; і отаман спав їх.

Під ним була шкура вола степового,

А під головами килимок багатий.

Нестор геринійський підійшов до його.

Ногою порушив, розбудив і мовив:

«Уставай, Тидьєнку! Чого всю ніч спати?

Забув, що трояни на пригорі стали

Край суден, що мало й поля остається?»

Мовив, і той разом зі сну пробудився

І гукнув до його бистрими словами:

«Діду невсипучий! Вічно тобі праця.

Чи в нас нема других молодших ахеїв,

Щоб вони ходили, кажного гетьмана

Будили; ти, діду, вічно невтомимий!»

Аж до його мовив Нестор геринійський:

«Ані слова, милий, по правді ти кажеш;

Є у мене й діти славнії і много

Челяді; хто-небудь вийшов би покликать,

Та тяжкая нужда спала на ахеїв;

Тепер на мечі вже на острії стало:

Хоч гинути разом ахеям, хоч жити.

Ходи ж та збуди лиш Аякса й Фільєнка,

Як мене жалієш; ти ж таки молодший».

Мовив, і той схопив левовую шкуру

Довгу, аж по п’яти, взяв ратище добре,

Пішов, побудив їх і привів з собою.

Прийшли на те місце, де була сторожа,

Но там отаманів не сонних застали;

Там усі з оружжям, не сплючи, сиділи.

Як собаки в дворі овець доглядають

І зачують звіра хижого, що лісом

По горах блукає, і крик коло його

Людський і собачий – і сон їх проходить,

То так і сторожі не йшов сон на очі

В тую ніч лихую; вони безупину

В поле поглядали, чи не йдуть трояни.

Глянув старий Нестор, зрадів, підкріпив їх

І до них промовив бистрими словами:

«Так, милії дітки, стережіть, не спіте!

Щоб із нас потіхи вороги не мали».

Промовив і скочив через рів, по йому

Скочили й гетьмани,скликані на раду.

І Меріон скочив з Несторовим сином,

Бо і їх гетьмани звали на пораду.

Як за ровом стали, тогді й посідали

Разом на поляні, де трупів не було

І звідки вже Гектор, гублячи аргеїв,

Назад повернувся, як ніч наступила.

Так там посідали і враз розмовляли.

Нестор геринійський первий почав мову:

«Хто з вас, мої милі, сам по добрій волі

Одважиться вийти до троян хоробрих?

Може, де якого ворога піймає

Або у троянів, може, що почує,

Як вони з собою радяться: чи мислять

Вони тут остаться край суден, чи в місто

Думають вернутись, побивши ахеїв?

І коли почує та до нас прибуде

Здоровим, велика, небесная слава

Буде йому в людях і дяка велика.

Бо скільки на суднах є в нас отаманів,

Кажний подарує вівцю йому чорну

Дійную з ягнятком – дяка не малая.

І скрізь тому місце в учтах і обідах».

Мовив, і всі глухо на теє мовчали.

Аж до них промовив Діомед хоробрий:

«Мене серце й думка, Несторе, охотить

До вражого стану піти до недальніх

Троян; но коли хто йще піде зо мною,

В мене йще прибуде одваги й надії.

Бо як двоє вийдуть, то вдвох вони й мислять,

Як би лучче було, а один як мислить,

То й дума трудніша і одвага слабша».

Мовив, і піти з ним немало схотіло:

Схотіли обидва храбрії Аякси,

Схотів Несторенко разом з Меріоном,

Схотів Атрієнко Менелай хоробрий,

Схотів підібраться і Одіссей сильний

До троян; у його все була одвага.

Аж от до них мовив Гамемнон-володар:

«Тидьєнку Дивмиде, серцю наймиліший!

Вибирай на поміч кого сам бажаєш,

Хто видиться луччий, бо много їх хоче:

Тільки із поваги луччого не кидай,

Не бери плохого, на ввагу здаючись

Та на рід дивлючись, хоч би він і цар був».

Себто він боявся із-за Менелая.

Аж до них промовив Діомед хоробрий:

«Коли ви даєте набирать самому,

То як Одіссея мені позабути,

Що і серцем мудрий, і душею сильний

До всякої праці, ще й Палладі любий?

Коли ми з ним підем, так з вогню і диму

Обидва повернем, бо він тяжко змисний».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Нічого, Тидьєнку, ні хвалить, ні гудить,

Бо, може, аргеї і без тебе знають!

Ходім! Ніч минає, надходить зірниця,

Зорі піднялися; і дві часті ночі

Уже проминуло, третя остається».

Мовили і стали збрую зодягати.

Трасимед Тидьєнку подав двоєострий

Меч, бо той, бач, свого лишив коло суден,

І щит, і на тім’я шолом дав воловий

Без гребеня й шишки, що ковпаком зветься

І в молодих хлопців голови вкриває;

А Меріон тулу, лук дав Одіссею

І меч, і на тім’я шолом дав ремінний,

М’який, но з-під низу ременем прошитий

Крученим, ізверху білими зубами

З кабана, і зуби по боках стирчали

У ряд; а серед був повстею підбитий.

Його в Антинора, сина Орменія,

Добув з Елеону Автолік хоробрий.

Автолік в Скандії оддав Амфідаму,

Амфідам кітирський оддав його Молу,

Мол оддав носити сину Меріону;

І той самий шолом покрив Одіссея.

Тільки одягнулись у страшную збрую,

Пішли, отаманів на місті лишили,

І їм справа чаплю близько од дороги

Паллада послала, і хоч її ніччю

І не видко було, так голос був чути.

І Одіссей радий став молить Палладу:

«Учуй мене, дочко Зевсова! Ти вічно

Мені у пригоді була; не таївся

І я, так і сей раз прихились, Палладо!

Даруй нам у славі до суден вернути

Та зробить що важне, для троян пропаще».

За ним став молитись Діомед хоробрий:

«Вчуй же й мене, дочко Зевсова, Незборо!

Помагай, як батьку мому помагала

В Фівах, де послом він ходив од ахеїв.

Він лишив ахеїв на річці Асопі

І з доброю вістю ходив до кадміян,

Но на повороті зробив дивне діло

З тобою, богине, бо ти помагала;

Так і мені нині поможи, дай поміч!

А я дам телицю тобі однолітню

Свіжу, що на собі ярма не носила,

Дам тобі, ще й роги злотом озолочу».

Мовили, і вчула Паллада Афіна.

І ті, помолившись Зевсовії дочці,

Пійшли, мов два лева, у ніч невидющу

По полю, по трупах, по збруї і крові.

Но і Гектор сильний не давав троянам

Поспати; до себе скликав самих луччих,

Які були в Трої князі та гетьмани.

«Хто з вас мені зробить одно діло добре

За дари великі? Дяка славна буде!

Той матиме в мене колісню і пару

Коней щонайкращих на суднах ахейських;

Хто зважиться – вічна слава йому буде –

Підійти до суден і там розізнати,

Чи вони, як перше, суден доглядають,

Чи, може, побиті нашими руками,

Радяться втікати і не хочуть ніччю

І сторожі мати, тяжко натомившись?»

Мовив, і всі глухо на теє мовчали.

Аж був у троян там Долон, син Евмида

Кликуна, що много мав золота й міді.

Сам він невидний був, лиш швидкий на ноги,

І у батька був він один на п’ять сестер.

Так він і к троянам і к Гектору мовив:

«Мене серце й думка, Гекторе, охотить

Підійти до суден і все розізнати.

Тільки присягнися й ціпком поклонися,

Що ти мені коні і колісню мідну

Даш тую, що возить славного Пельєнка.

Я недарма піду, жалувать не будеш:

Я пройду весь табір, зайду аж до судна

Царя Гамемнона, де в них, може, раду

Радять, чи втікать їм, чи їм воювати».

Мовив і ціпок той підійняв і клявся:

«Свідок мені Зевс сам, Герин муж гримучий

Ніхто на тих конях їздити не буде

Із троян, і ти лиш величаться будеш!»

Мовив, та даремне, тільки розохотив.

І він живо звісив тугий лук на плечі,

Взяв на себе шкуру вовка-сіроманця

І шолом куничий, взяв ратище остре

І пішов од стану к суднам, хоч од суден

Йому й не вернутись до Гектора з вістю.

Вже минув він коні, і військо, і строї,

Вже ішов він полем; аж його заглянув

Одіссей премудрий і мовив к Дивмиду:

«От тобі, Дивмиде, хтось іде із стану,

Та не знать, чи судна наші оглядати,

Чи, може, з побитих кого обдирати.

Так ми оце трохи пустім його мимо

Пройти, а там живо ми його ізловим,

Кинувшись; а стане він од нас тікати,

Так ми його к суднам поженем од стану,

Ратищем грозячи, щоб не втік до міста».

Мовили й на трупи впали край дороги,

А той, нерозумний, мимо і прогнався;

І тільки пробіг він, як сягають гони

Мулячі, бо мули за волів скоріші,

Коли тягнуть плуга по ріллі глибокій, –

Вони і пігнались; той почув їх тупот,

Став і думав серцем: то мабуть трояни

Біжать, щоб вернути к Гектору ізнову.

Но коли підбігли, як ратищем кинуть

Або менш, – пізнав він ворогів і кинувсь

Утікать; а тії доганять пустились.

Як два пси зубатих, до лову привичних,

Зайця чи оленя наслідять і слідом

Гонять безустанку і він з писком скаче,

Так його Тидьєнко з мудрим Одіссеем,

Одбивши од війська, гнали безустанку.

Но коли вже став він підбігать к сторожі,

Простуючи к суднам, тогді-то Паллада

Й помогла Тидьєнку, щоб ніхто з ахеїв

Не вбив його первим, а той був би другим.

Діомед замірив ратищем і крикнув:

«Стій! Або я вдарю ратищем у тебе!

Тобі од моїх рук смерті не минути».

Промовив і мимо ратищем ударив,

Остріє прогналось понад плече праве

І в землю зарилось – той став з переляку,

Задрижав, аж зуби в роті задзвеніли,

Весь поблід, і тії з задихом пригнались,

Схопили руками, і він з плачем мовив:

«Не бийте! Дам викуп! Багато є в мене

Золота, і міді, й кованої сталі.

Так оддасть вам батько викуп незлічимий,

Як я буду живим на суднах ахейських».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Кріпись, і не думай у нас помирати:

Скажи тільки правду та розкажи щиро,

Чого ти од стану до суден забрався

В таку ніч глухую, коли всі поснули?

Чи грабити хочеш кого із побитих,

Чи Гектор підмовив усе розізнати

Край суден глибоких, чи сам ти се здумав?»

Аж до його мовив Долон і аж трясся:

«То мене сам Гектор підбив на все лихо:

Він мені і коні славного Пельєнка,

І колісню мідну обіцявся дати,

Та й так приневолив в сюю ніч невидну

Підійти до суден і там розізнати,

Чи ви, як і перше, суден стережете,

Чи, може, побиті нашими руками,

Радитесь тікати, не хочете ніччю

І сторожі мати, тяжко натомившись».

І з усміхом мовив Одіссей премудрий:

«Не малих же й дарів тобі захотілось:

Коней Еячеика славного; но людям

Вони не даються запрягать і править,

Окроме Ахілла, безсмертної сина.

Скажи ж мені правду та розкажи щиро,

Де ти, сюди йдучи, Гектора покинув?

І де його збруя, і де його коні?

Де у троян других сторожа і роздих?

Та як ваше військо радиться, чи мислить

Воно тут остаться край суден, чи в місто

Думає вернутись, побивши ахеїв?»

Аж до його мовив Долон Евмиденко:

«Все тобі розкажу по щирії правді.

Гектор сам зі всіми, що є отаманів,

Радиться край Іла славного могили,

Поодаль од війська. Сторожі питаєш?

Та її нема в нас, стан не стережеться.

Лиш ті, що на полі вогонь розкладають,

Не сплять поневолі і один другому

Радять стерегтися; помагачі наші –

Вони сплять; троянам оддали сторожу,

Бо в них не так близько і жінки і діти».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Як вони, чи поміж троянським народом

Сплять, чи може різно? Скажи, щоб я відав».

Аж до його й мовив Долон Евмиденко:

«Скажу тобі й се я по щирії правді:

Отам, коло моря кари та певони,

Лелеги, кавкони і славні пелазги.

А там коло Тимбри мізи та лікійці,

Кіннії фрігійці і міони кінні.

Та нащо мене вам про теє питати?

Як хочете тільки до троян пробратись –

Прибули фракійці, так і сплять особо,

І Рис Івоненко у них отаманом.

У нього й найлуччі, й найкращії коні,

І білої масті, і скорі, як вітер;

Колісня у нього з золота та срібла.

А збруя на ньому – дивитися диво:

Золота, чудесна; її зодягати

Не смертному люду, а богам безсмертним.

Скажіть мене вести на бистрії судна

Або тут зв’яжіте, оставте на місці,

Поки не підете, самі не найдете,

Чи я казав правду, чи, може, неправду».

Аж до його грізно Діомед промовив:

«Ні уже, Долоне, хоч ти й добре мовив,

Та жити не думай, коли в руках наших.

Бо як ми сьогодня тебе живим пустим,

Так взавтра ти знову край суден ахейських

Будеш підглядати або воювати.

Коли ж ти у мене згинеш під руками,

Тогді вже не будеш вередить аргеям».

Мовив, і той тільки взяв за підбороддя,

Щоб його благати, він його і вдарив

Мечем серед шиї, розтяв йому жили;

Голова у порох з белькотом звалилась.

І вони забрали і шолом куничий,

І лук, і вовчину, і ратище довге.

І Одіссей мудрий теє все Палладі

Вверх підняв рукою і до неї мовив:

«Се тобі, богине! Тебе на Олімпі

Первую ми молим із богів; веди ж нас

До війська фракійців, коней і спочинку».

Мовив і, йще вище добичу піднявши,

На мирику звісив і поклав ознаку

З мирикових вітей та із очерету,

Щоб, темною ніччю йдучи, не минути.

І знову пустились по збруях і крові,

Прибули до краю, до стану фракійців.

Там все військо спало, зморене, і збруя

Край його лежала на землі гарненько

В три ряди, й при кажнім готовії коні.

Рис посередині спав; край нього коні

Прив’язані були до задньої скоби.

Одіссей побачив та й Дивмиду мовив:

«Се той, Діомеде, і се того коні,

Що Долон убитий нам про його мовив.

З’яви ж свою силу, не годиться дарма

Стоять із оружжям; хоч коней одв’язуй,

Хоч бери їх бити, а я візьму коней».

Мовив, і Паллада дала тому силу,

І став він рубати кругом, і ті гибли

І тяжко стогнали, земля кривавіла.

Як лев, постерігши опущене стадо,

Кидається люто на кіз та овечок,

То так на фракійців кинувся Тидьєнко

І вбив їх дванадцять. А Одіссей мудрий,

Кого лиш Тидьєнко мечем лишив духу,

Він хватав за ноги і волік із ряду,

Бо він мав на мислі, щоб бистрії коні

Могли іти тихо, щоб не побоялись

Іти через трупи, як ще незвичайні.

Аж дойшов Тидьєнко і до отамана.

І його він духу тринадцятим збавив,

В його сон недобрий став над головою,

В тую ніч Паллада наслала Іненка.

Одіссей тим часом кинувся до коней,

Взяв їх на оброті, вивів їх із стану,

Ганяючи луком, бо батіг хороший

З колісні він, мудрий, забув захопити.

І свиснув, даючи ознак Діомеду.

Той іще там думав, що б йому зробити,

Чи колісню взяти, де збруя лежала,

Везти або нести, на себе піднявши,

Чи в многих фракійців душі одійняти.

Аж коли він серцем розважав, к Дивмиду

З’явилась Паллада і йому сказала:

«Пора вже вертатись, Тідеєвий сину,

До суден глибоких, щоб тебе не гнали,

Коли із богів хто троян тепер збудить».

Мовила, й пізнав він, що голос богинин.

Вони верхи сіли; Одіссей ударив

Луком, і пігнались до суден ахейських.

Но й Аполлон сильний чатував не дарма,

І тільки з Тидьєнком побачив Палладу,

Він пустився, гнівний, в троянськеє військо,

Збудив Іппоконта, гетьмана фракійців,

Племенника Риса, і він пробудився.

Бачить, пусте місце, де коні стояли,

І людей побитих, що дух іспускали;

Він почав ридати і родича звати.

Піднялась тривога і крик у троянів,

І всі дивувались страшенному ділу,

Що тії зробили і втекли до суден.

А ті як пригнались, де вбили Долона,

Одіссей премудрий спинив коней бистрих,

А Тидьєнко скочив, кривавую збрую

Подав Одіссею, знов на коні скочив,

Ударили коней, і коні пігнались

До суден глибоких, куди їх тягнуло.

Нестор первий тупот зачув та й промовив:

«Милі отамани і князі аргейські!

Брешу чи не брешу, а по серцю скажу:

Чутно мені тупот коней бистроногих;

Коли б то Дивмид був та Одіссей мудрий,

Та ще коли б гнались на конях троянських!

Но щось мені страшно, щоби їм, хоробрим,

Лиха не дісталось з троянського шуму».

Іще не скінчив він, як тії пригнались,

Скочили на землю – і всі такі раді,

За руки стискали, словами вітали.

Нестор геринійський первий запитався:

«Скажи, Одіссею, ахейськая славо,

Де ви взяли коней? Чи в стану добули

У троян, чи бог вам дарував небесний?

Бо тяжко палкії, як сонячні стріли.

Не раз я вже бився з троянами, дарма

Не сиджу край суден, хоч уже й постарів.

Но в них таких коней не знав і не бачив.

Певне вже, що бог вам дарував небесний,

Бо обох вас люблять і Зевс хмароходний

І Зевсова дочка, сивока Паллада».

Аж до його мовив Одіссей премудрий:

«Несторе Нільєнку, ахейськая славо!

Та бог як захоче, то вже, мабуть, луччих

Коней подарує, боги тяжко сильні.

А сі, що питаєш, се коні новії

Фракійські; царя їх Діомед хоробрий

Убив і дванадцять його отаманів.

Та ще коло суден тринадцятий згинув,

Що його на огляд до нашого стану

Послав було Гектор і другі трояни».

Промовив і кіньми через рів пігнався

Радий, і з ним раді кинулись ахеї.

І тільки прибігли к наміту Тидьєнка,

Коней на хороші повіддя узяли,

До ясел прип’яли, де другії коні

Дивмидові були і пшеницю їли,

А збрую Долона Одіссей на судна

Положив, допоки не вдарять Палладі.

Тогді самі в море пішли і од поту

Обмили коліна, і шию, і стегна.

А коли їм хвиля морськая од поту

Обмила їх тіло і дух освіжила,

Вони ще раз мились у ваннах тисових.

І як ще раз змились, маслом намастились

Та й сіли до столу і стали Палладі

Із повної чаші вино проливати.

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 3, с. 152 – 166.