2. Початок війни
Улас Самчук
Прийшла цього гарного літа війна.
Шлях від Крем’янця до Шумська не битий, але широкий. Від Матвієвого хутора пішов він просто полями на схід і врізався в саму гущу жолобецького лісу.
Одного ранку виїхав звідти козацький полк. Коні гиржать, списи відблескують у сонці, шаблі бряжчать. Курява від комонників товстою ковдрою криє стерні і півкопи на ліво. Люди там, жінки з пишними грудьми, підтиканими спідницями, позакачуваними рукавами, діти-пастушки, старе й мале збіглось до шляху.
Коні ритмічно помахують головами, прихають… Спітнілі їх перса виграють вальками вип’ятих м’язів. Копита м’яко топчуть шлях і збивають кур’яву.
Вершники бадьорі й веселі. Гору кучерів над лівим ухом криє напнутим дашком круглий кашкет, який дивом-дивним тримається потилиці. Через груди навхрест рушниця, шабля і «патронташ». Ширізні штани з червоними лампасами.
– Дальоко єщо австрієць?
– О, далеко! Там, – махали люди рукою…
– Ей, красотка!… Пайдьом с намі!… На нємца!…
Дівчина закриває хвартушком очі.
– Йдіть самі… Хіба вас мало?…
О, не мало. Їдуть – лава за лавою – міцногруді, усміхнені. І де ті коні плекалися, яка земля їх викормила? Боже, яка та, мабуть, велична земля!
До дому верталися люди поспіхом. Хтось засапаний, без кашкета, побіг полями.
– На сходку! Всі на сходку! Війна-а-а!
– Війна, війна! – побігло полями. На магазинському чорному зрубі приліплена широка «бамага об’явленіє». Така саме «бамага» на церковних воротях і коло Гершка на перехресті до паркана старого Соловія тістом приліплена.
Дядьки збивають коси, кладуть серпи. У кожного вираз непевності. Вулицями, якими проїхали комонники, пішли селяни. Пішли поважні дядьки, пішли їх жінки, їх діти. Коло «шкальні» збори. Старшина читає в голос царський наказ. Дехто кашкета стягнув і цупко тримає його в задубілій від напруження долоні.
Так, значить, «перший разряд – червоно-білєтчики» завтра раненько, з харчами на три дні, виїхати до воїнського начальника – закінчив своїми словами старшина.
На дерманських хуторах «перворазрядчиків» усього один – зять-приймак Тараса Здорова, що оце у Великодню з Манджурії, де служив пограничником, вернувся.
Нічого сказати – пристойний і поважний «москаль». Одяг темно-синій з зеленими нарукавниками та вильотами. Параска Тарасова ходила, мов пава, коли біля неї побрязкував острогами її довгоочікуваний…
І от на… Але, що ридала – що голосила, руки ламала і билася об землю. А він її піднімав, на руках ніс, цілував при всіх – малих і старих. Коло шкальні чекають, тримаючи у кулаках пужална, підводчики. Вози високо вимощені. Коні байдуже помахують хвостами. «Первозарядчики» вириваються з обіймів матерей, жінок, наречених. Підводи рушають. Голосні виспіви ридань зносяться над селом.
А шляхом з Жолобецького лісу знов висунулись полки. На цей раз піхоти…
– Москалі! Москалі йдуть! – пронеслось селом. Володько, Хведот, Хведір, Ілько і все, що могло бігти, біжить назустріч «москалям».
Ва-ку’… Да ва кузніце…
Ва кузніце маладиє кузнєци. –
виривається з сотень уст розлогий вояцький спів. Здорові з загорілими обличчями люди. На плечах у кожного мішок – «вєщевой». Через плечі навскіс згорнута колачем «шинеля» з підв’язаним до неї «котьолком». На голові кашкет з овальною трьохбарвною «кокардою». На поясі патронташі, лопатки, келепи, сокири. Все нове, все щойно одягнене.
Спереду їдуть баськими випасеними кіньми надуті старшини. При боці у кожного шабля, мапа і далековид.
– Ой, йой-йой! Скільки їх! – вирвалося у Володька. Передні вже на верству від лісу, а задні ще Бог зна де. Йдуть, йдуть. Брязчать котьолки. Рота за ротою виступає з лісу. Пісні, жарти. Одна рота нарізує веселої. Звинний, барчистий з кирпатим носиком «москалик» вибиває спереду гопака.
– Браво-браво, Бондаренко! Дай лиха закаблукам! – підбадьорює його якийсь «прапорщик» в окулярах.
А Бондаренко витупує тяжкими закуреними чоботиськами, виплескує в долоні. Піт з нього ллється зливою, промокла навильот «гімнастьорка», кашкет ледь тримається на злиплих пасьмах волосся.
Спереду чути команду. Роти зупиняються. Відпочинок. Бондаренко відгуляв своє…
– Маладец, Бондаренко! – підходить до нього старшина. – Вот тєбє руб на водку! А как водку тєпєр черті п’ют, а чесним людям не дают, так вип’єш чаю. Понял?
– Так точно ваш-бродь! – тягнеться Бондаренко.
– Спасіба!
– Рад стараться ваш-бродь!..
На право й на ліво дороги стелиться по стернях вояччя. Деякі біжать далі, ген туди в долину.
– Ех, води! Дай, браток, води!
Сонце смажить навмисне. Від Матвієвого хутора бігом несуть двоє відер води. Ніби сполохана зграя зелених птахів, все зірвалося і женеться на зустріч воді.
– Вараті-ї-ісь! Сукіни сини! Сто-о-ой! – горлають старшини. Дехто зупинився, але інші біжать. Відра з водою тримає Катерина. Сотні рук з «баклажками» простягнулося догори.
– Води! Дай, брат, одін глаток!
– Нє лєзь! Куда прьош! Не відіш, челавєк упал… На голову!…
– Сукіни сини, всю разберут! Чернушка, дєвушка-красотка! Остав для меня!…
– Задушите! Назад! – гукає Катерина. Дружнім хором матюків заревіла воячня. Задні перли наперед, середні назад. Посередині, облита водою, з порожніми відрами, Катерина.
З’явилося кілька вершників на цибатих огирях. Замаяла над головами нагайка.
– Разайді-ісь! Разайді-і-ісь, сукіни дєті!…
Щасливий воячисько з розхрістаними волохатими грудьми дістав повну баклажку води і, перевернувши її над головою, виливає все у широко відчинений рот. Зненацька вершник. Нагайка знялася і сперезала голову вояка. Баклажка випала з рук. На обличчю різкий знак, а вояк труснув головою, вдарив матом і здивувався.
– За что? – Хотів було змахатися.
– Марш, сволоч! Нєльзя піть води! Слихал?…
Володько надзвичайно здивований таким видовищем. Так бити просто по лиці… Ні… Цього не можна зрозуміти… А той клишавий дурень нічого. Подивився зляканим сірим поглядом, витягнувся, мов стовп. Вся вода з баклажки на землю витекла.
А люди біжать зі всіх боків на «москалів» дивитися. Крик, лайка, запах поту і відпадків. Війна.
За піхотою посунула гармата. О, таких коней Володько і ніхто з його приятелів ніколи не бачив. Коні, так коні. Копито, мов баняк. Шість таких потужних звірів тягнуть гармату. Круті верчені посторонки пружньо натягнуті. Велетенські колеса повільно котяться по м’якій дорозі.
Дванадцять батерій пройшло. О, як заговорять вони десь там за Почаєвом!
Пішет, пі-і-ішет цар германской,
пішет ру-у-ускому царю-ю-у…
Я Рассєею завою-ю-ую.
Сам в Расєею жіть пайду… –
виспівують гарматники…
Отвєча-а-єт цар наш бє-елой,
Ми Расє-еї нє дадім;
Собєром ми войска много
Пайдьом нє-е-емца воюва-а-ать…
Ніч впала, а військо все сунуло. Сунуло, мов хмара, без кінця і краю. Де його стільки набралося? Звідки? Ціла земля, небо, дерева, все ніби змінилося. Все принишкло, заніміло. Лиш військо одно – рота за ротою, батерія за батерією, ескадрон за ескадроном, мов залізна топлена маса, плило в пащеку заходу, над котрим розгорялась неймовірна в розмірах і барвах пожежа.
Другого дня неділя. Сонце встало, як і завжди – весело, барвно і свавільно. Військо урвало свій похід. Лиш дорога, втоптана тисячами ніг, зберігала слід особливого значення.
Матвій вигнав на поле товар, лишив там Катерину і вернувся. Зняв свою святочну одежину, кашкета зеленавого сукна з пружнім сталевим обручиком в середині. Раз-два шурнув по ньому щіткою…
– Підеш до церкви? – питає Настя. – Сьогодні у нас не правиться… (Звикла якось до того, що не кожну неділю правилось у свому селі).
– Піду до Башковець. Може почую що… Володьку! Не хоч зі мною?
Ого! Чому ні. Володько звинувся, мов опарений.
– Ось тільки трохи помию ноги, тату! – аж викрикнув.
– Ну, скорше. Поки його дійдемо.
Йшли селом, опісля долиною, лугами з покошеною осоковитою травою. Йшли майже мовчки стежкою. Матвій спереду, а Володько за ним. Матвій крок, Володько два, але хіба що…
– А як ви, думаєте, тату? Поб’ють наші австріяку? – питає хлопець. – Халєра така. І чого йому від нас треба…
– Може й поб’ють… Хто наших коли побив? Чого треба? Хліба. Всі на наш хліб зазіхають. Тям це…
Село Башківці вп’ялося, мов кліщ, між двох розток долини і добігає під «казьонний» ліс. Церківця ніби забавка. Маленька, ледь визирає з патлатих лип, що оточили її навкруги. Під липами цвинтар: хрести скісні, безладно розсипалися…
Народу зійшлося досить. Служба тягнулася довго, а по службі о. Клавдій вийшов над церковні східці і заговорив:
– Милі брати і сестри во Христі! Хмара велика насувається на Руску землю. Ворог лютий, нехрист германець вже протягнув свою ненажерливу руку, щоб загарбати наше добро, нашу землю, нашу худобу, наших жінок і дітей. Люті полчища, як сарана, насуваються на нас з огнем і мечем та несуть смерть…
Усьому смерть! Усьому живому – смерть і руїну. Вже опалилося небо пожежами, вже полилася вчора наша невинна кров, вже заянчали наші діти, катовані лютими звірськими мадярами. Вже тяжка ганьба торкнулася наших дочок і сестер…
Наші святині, храми батьків опоганено, опльовано. Мадярські полчища нагадують оті татарські орди, що колись, у давнину, летіли на нашу велику землю, нищили, плюндрували її, брали в брань жінок, дітей, старців, над якими творили діла сатанські. Жінок гвалтом ганьбили, дітей били об камінь, а чоловіків нечуваними тортурами змушували до каторжної служби у своїх царствах.
Ото ж встаньмо дружньо всі, як один – старий і малий, каліка і здоровий, багатий і вбогий для захисту нашої батьківщини Росії. Встаньмо всі за її честь і славу нашого батюшки царя православного. Не дозволимо нехристові посміятися над нашими святинями, над могилами предків наших. Не дозволимо злому ворогові сягнути на нашу свободу, за яку довгі віки лилася кров наших славних батьків, дідів і прадідів – християн православних.
Хай не буде ні одної душі між нами, хто б не пішов на брань велику, хто б пошкодував для спільного добра чи то коня свого укоханого, чи себе самого. Не плачте жени і не ридайте. Знайте, що нема нічого гіршого над неволю, а той, хто впаде на полі брані за віру, царя і батьківщину, дістане від Найвищого Царя небесного вінець вічності.
Будьмо всі мужні і готові, бо ворог коло воріт, ворог під вашою брамою. Його дикі орди підступають все ближче і ближче і, можливо, поки наспіє наша «доблісна» армія, ворог «вторгнеться» у наші володіння. Але будьмо мужні. Дивімся просто небезпеці у вічі. Принесімо сьогодні гарячу молитву нашому Отцеві Небесному, Господеві милосердному, щоб він збавив нас і наших дітей від гладу, потопу, огню і меча ворожого.
Приготуйте усі ваші вози із добром вашим, щоб коли ворожа хвиля нахлине, ви могли знятися з місць своїх і відійти у глиб матері Росії, яка знайде для вас притулок і хліб насущний. І я піду з вами також. Як добрий пастир череди ніколи не покине своїх овечок, так і пастир стада духовного не лишить в небезпеці свого місця. От прийшли телеграми, що ворожа кіннота роз’їжджає вже за Іквою, що розвідка їх була вже у Березцях, а це чотири верстви за Крем’янцем.
Ото ж не дрімайте! Не лякайтеся і не плачте! Будьте готові на все. Підем у глиб Росії, не дамося ворогові на посміховисько. За нами цар і Бог. За нами велике христолюбиве воїнство наше. Впадімо на коліна, здвигнім руки до неба і воздамо Небесному Цареві наші полум’яні благання, щоб Він милосердний зниспослав на наше воїнство перемогу над ворогом і супостатом – во ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа – Амінь.
При цьому о. Клавдій підняв високо руку з хрестом і благословив людей. Все рухнуло навколішки. Жінки залилися голосним плачем. Почалась панахида за перші жертви, за віру, царя і батьківщину на полі брані живот свій віддавшії. Тужливе «Господи помилуй» – пронеслося над головами людей. Он мати горне до лона свою дитину, а великі сльозини витікають з її очей і котяться глибокими зморщками до бороди. Он дід – сивий, як голуб, припав чолом до порога, б’є засохлим кістлявим кулаком свої груди. Молода смуглолиця дівчина тисне до грудей обидві долоні, ніби там огонь, який пече і який треба здушити.
А сонце дивилося і завзято мовчки пекло. Небо майже чисте, лиш пара суковатих незграбних хмарин і це все.
Люди понесли під свої стріхи жахи і ридання. А в селі нова несподіванка. На «магазині» знов виліпили наказ – вибиратися.
Матвій уважно прочитав усі літери, усі знаки. Хотілося, хоч маленьку ключечку знайти, щоб зачепити на ній свою надію. Дарма. Йди, господарю, витягай воза, клади на нього своє господарство, чіпляй за люшню твою худобу і їдь.
Їдь, куди хоч. Світ без кінця.
Матвій ступає в поле. Йде стернею між півколами. Став і глянув на захід. О, ні! Коли ти хоч вже конечне, щоб я покинув цей шматок землі, то зроби так, щоб провалився він і на його місці постало море. Хай хвилі гуляють тут, ніж ворожий чобіт, що топтатиме цю скибу, де кожна грудка напоєна моєю кров’ю.
Півсотня років стелиться поза мною і я згадую кожний день, як згадую болючий зуб кожну секунду. О, це вже ні! Підходь арміє – сто тисяч, я стану проти і хай тисяч куль б’є в мої груди. А місця цього я не дам! Я завоював його! Я – Матвій Довбенко!
Я не видирав його ні від кого з рук. Я заплатив! Так, – кров’ю, шматками власної плоті, ріками поту! Як хто сміє загарбати мені це?!
Лицем до заходу звернувся, кинув зір з-під насупленого чола. Постать мимохіть вирівнювалась і долоня корчилась у жилавий п’ястук.
– Йди, вороже! Ходи за власним кінцем, стань на цю гарячу ниву, яка спече тебе і зотлить твої кості. Ні одної скиби ворогові! Ні одної груди своєї землі! Геть!
Коли б мав дорослого сина, сказав би – бери хлібину на три дні і йди під «ружо». Земля охорони потребує. Коли б сам міг двадцятку років з плеч скинути, став би також у лаву. Земля потребує охорони!
Сотня за сотнею років йшли над землею і лишали на ній свої знаки з огню, з заліза; лишали наш дух тут… лишали кості безлічі поколінь. Чуєте? Хто сміє вирвати нам з-під ніг цю віковічну підставу?
Ступає далі Матвій. Поле перегортає перед ним сторінку за сторінкою, мов якась велетенські книга. Тут стерня до зяблі готова. Там конюшина насінна з поруділим твердим, як камінці, головам. Там озимина буде – жито, вусата червона пшениця… А он, над Мозолянкою по чужих полях, в гурті корови пасуться. Здалека, це ніби зграя птахів і дим там довгим рукавом розтягнувся – видно, огонь кладуть пастухи.
І обійшов Матвій також свої нові будинки. Кожна цеглина тут власною рукою кладена, кожний диль, кожний вбитий цвях… Ех… Так і бачиш, як молот вганяв його у платву. Подався на садочок. Щуплі незміцнілі щепки тримаються, обнявшись перевеслом з кілком. Це Матвій їх у землю ввігнав і змусив стояти, рости… Так, це ж він…
Приходить Стратон.
– Ну як? Що ж? Поїдемо?
Зморщки на Матвієвому чолі вирівнялися. Брови опустились зовсім низько. Уста скривилися.
– Хіба що мене звідці міною зірвуть… Хіба тоді, – заявив він.
– А там он люди буди на вози рихтують…
– Буди. Те ж видумали. Будочний народ… Цигани, – грім вас побий! – і сплюнув.
– Думаю, – каже він, – сидіти тут, аж стрільно загуде над комином… Подумайте, куме, яка дурна історія… Бачили ви, скільки ото вчора і передвчора пересунуло перед очима? Бачили, скільки того пішло? І кацапи, і наші, і татари, і козаки, і хто тільки там не був! І тут відступати? Віддавати на поталу все! Тьху! – бий тебе сила Божа! – коли ми вже не зможем шпурнути від себе якогось клишавого австріяку!
– Так. Жалко й обідно. Дійсно… Але все одно «наша» візьме…
Матвій знизнув плечима і мовчав. Стратон Бога вмішав, каже – прогнівили! Хіба ж до тепер знали люди, що є Бог? Хіба коли він, один з другим, згадав це слово? Ну от… Маємо. Війна. На тобі нове лихо на голову.
Розійшлися дядьки поночі. Шляхом знов військо потягло. За військом цивілі обозники на возах, не таких, як у нас, ні… Київці на гарбах. Здорові мужчини, кажуть, тиждень в дорозі. Коло кожного воза кілька коней, мов леопардів, прив’язані. Матвій і не думав, що десь така безліч коней є, і то все, як кінь, то кінь.
Місяць жарить. Курява високо зводиться і пудрує поля. Пісні, гармонія… Спати в таку ніч – не заснеш. Тисячі дум лізуть в голову, крають мізок. Як страшно, як неймовірно страшно, хочеться жити й рости.
Не дивлячись на все, другого дня Матвій не одразу, як звичайно, подався в поле, а виволік з клуні воза і почав обглядати його. Потрусив кожне колесо – чи не хлябає. Після одно за другим знімав з воза і пробував букші. Порішив також на всякий випадок драбини міцніші дати. При цій роботі кпився сам з себе. Насмішкуватий гіркий вираз не сходив з його обличчя. Що його на той візок забереш? Куди поїдеш?
Настя й собі не переставала лементувати, тошніти, ломити руки:
– А куди? А як? А що ми там робити будемо? Куди нас поженуть і де на нас оте лихо, оте нещастя вискіпалося?
Василь і Катерина працюють в полі. Хведот ставиться до всього байдуже. Володько весь цікавість. Він розуміє чудесно положення. Він знає, що значить покинути доми, залишити все на знищення, плюндрування, але його тягне чомусь далі, туди… Ну, хай! Ну, хай щось станеться… Хай люди вовтузяться, ворушаться. Буде зміна, рух, буде безліч цікавих переживань.
А москалі йшли…
– Нєбось… Ей, матушка, не плач! Чево, глупая, ревьош? Вот как падайдьом, как суданьом етаво самово!… Пусть устоїт, – пусть папробуєт устоять!…
– Ех, москалики, москалики! Відженіть від нас оте лихо, оту мару!… Кажуть, уже чули, як «горудія» стріляють…
Настя поїть москалів молоком, кормить яєшнею. А їх безліч… Ідуть, ідуть, безупинно ніч і день ідуть…
З початку йшли лавами, без зброї. Зброю діставали у Крем’янці. Після і зброю несли з собою, через плече на реміні з голим «штихом». Йшли в розстрільну полями, ярами, лісами. Кажуть, шпіонів шукають. Кажуть, німець безліч шпіонів наперед вислав і вони швендяються скрізь, то жебраками, то черницями, то селянами.
Одного разу прибігли засапані пастушки з лісу – там хтось під кущем сидить. Такий бородатий чоловік з торбою, сидить і книгу в руках тримає. Ми злякались і втекли.
– Шпіон! – загули люди. – Чому ж ви москаля не кликнули?
– Не було.
– Ну, то ходім! Раз-два!
Коли прийшли, там лиш місце. Шпіон зник. Не дурний він там сидіти.
Хоча і був наказ вибиратися, ніхто з села не рушався. Дехто навіть буду на віз поклав і шлеї попричіплював. Але ніхто, крім родини священика й поміщика, не рішався кинути рідну хату. Та й не було видно потреби. Паніку відступу робили самі свої – інтелігенція.
– Вони, – гуторили дядьки, – різун його ма’, тільки нам баки забивають. Не даймось, не даймось! А самі, диви, за власну шкуру тремтять…
– А чого тікати? Військо йде на захід… Ніякої «опасності»… Тьху!
Стратон майже щодня Матвія навідує. Прийде і чергову видуману новинку принесе.
– Чуєте? Погнали! Кажуть, уже під Вільговом!
– Ого! Здорово! А хто казав?
Телеграма. Шкалічник телеграми дістає. Горілку всю заборонили. По цілій Росєї ніхто не сміє пити… І правильно… Так і тра… А що? Хіба я не казав. Е-е-е-е! Куди там отим австріячкам. Кажуть, на станцію у Крем’янці цілий «ошалон плєнних» привезли. Наші, кажуть, тільки підійшли з «орудіями», тільки хотіли вдарити, а вони всі з окопів гульк! Пан ваш!! Ваш пан! І всі «оружіє» об землю і руки в гору. Ну, а нашим що? Забрали без бою полк і пішли далі. А люди з них все миршаві. А смердять – страх!
Кажуть, сам Ніколай Ніколаєвич «у ставку» приїхав. Царя ждуть, чи що… Війна скоро кінчиться. От пройдуть наші до Вєни і баста.
При цьому Стратон дрібно з приємністю засміявся. Він курить товсті папіроси. Під носом вуса зовсім пожовтіли. Пальці рук ніби обсмалені патики.
Сміха було, як розказує один різник з Бережець. Каже, увірвались австріяки до них… Одразу кури, гуси дерти, дівок чіпають. Та від Крем’янця їхала пів сотня козаків. А це ж, знаєте?… Коні у них… Треба, як птиця летить, треба, легше кота ступає, а треба – до землі, як людина, приляже… Так от козаки у дві фалянки… Як розгорнуться, та як гикнуть! А мадярчики тільки «майн лібер Гот»… Тут їм такого перцю всипали, що вони аж мулу в підштанки напустили. От так креснули… Я вам кажу – іскри сипались. А наші уже в Галіції, а там також, кажуть, сам наш народ. Ніколай Ніколаєвич «возваніє» видав, що від нині весь рускій народ від Карпат до Камчатки – все під руского царя руку підходить… От-воно… Да!…
Матвій понуро стоїть. Слухає Стратона задумано…
– А я вам кажу, – нарешті ніби прокидається він, – що добра нічого чекати. Будемо зрештою бачити… А поки що підемо в поле… Ми також вояки. Мусимо день у день на стійці бути… Що ж.
І вони йшли в поле. З поновною силою і красою зустрічало воно своїх володарів і разом своїх рабів.
Двадцять вісім кіп жита поставив Матвій, двадцять п’ять пшениці. Сорок вісім кіп вівса. Це вам не жарт. Таких скарбів він ще не мав у руках. А тут вибирайсь… Хм!… Теж видумали. Мільйонна армія і вибирайсь…
Дні чергою посуваються наперед. Перед Чесним Хрестом «новий набор». Від Василя, Здорового зятя, нема ніякого «звєстія». Пішов у «першї бої» і хто знає, як… Параска червоні очі носить, ото чуєте, нічого перед собою не бачить… Що тобі день, що ніч ридає. Лікера, мати її, також плаче.
Другий набор загорнув Бондарцевого Мирона, дебелого і вісповатого брата Кирила Деберного – Арйона, який, кажуть, разом з Гнидкою Матвієве сало з бодні витащив.
– Бодай його перша куля не минула, – винесла свій суворий селянський присуд Настя. Але важно, що забрали Єлисейового Василя.
Ціла Матвієва родина любила Василя, як свого. Сам Матвій радів племінником більше, ніж своїми дітьми. Ніякої справи не було, щоб він не порадився з Василем. І тепер його забрали. За два тижні прийшов лист з поворотньою адресою: «Саратов, 151 пєхотний полк, пєрвая рота, пєрвий взвод».
Тепер черга за другим сином Хоми – ет-тоє – Корнієм, за Ониськовим Нестором. А зо старших, мабуть, як перший Іван Кушка, а далі Запорука Кузьма і Стратон. Обидва однолітки синьобілєтчики. Гнидка, хоч і молодий, але який з нього воїн з перебитими ребрами. Має білий білєт, хіба в «нестроєвую роту».
Мирон і Василь попали в один полк і навіть в одну роту. Писали, що «дуже гонять», бо за три місяці мають відставити їх на «германський фронт».
Пішла також мобілізація на вози та коні. Тут в першу чергу потерпав Стратон. Його жеребці найліпші, найкращі на цілім хуторі.
Десятник обійшов усі хати і наказав такого-то числа усім їхати до волості. Була то неділя – гарний, соняшний осінній день. Ворота кожного подвір’я відчинялися і з них виїжджали підводи. На вигоні збірка. Довжелезна черга возів, а спереду староста і один стражник. Вози і коні кожний приправив так, щоб якнайменше звертали на себе увагу. Матвій і колеса поміняв. Дав старі, розхлябані. На коні портяні, від Бог зна коли заховані, шлеї нап’яв. Шлеї вузькі, тиснуть коням шиї, але якось видержать.
Коли сонце піднялось, велетенський обоз рушив з села. З Матвієм їхав також Володько, щоб «на возі посидів». Їхали до Білої Криниці через поля, через «казьонний» ліс.
«Зборний пункт» призначили на полях перед казармами. Широченна долина. Шістнадцять сіл з’їхалося сюди нараз. Як сягнеш поглядом, – вози й вози. Дядьки ходять, здоровкаються, але на ярмарок це не походить. Нема ліворантів, запалу, биття в долоні, могоричів. Кожний, хто має ліпші коні, потерпає, що розлучитьсж з ними, як стій та й дивись.
– Ех, дядьку Стратоне! Підуть ваші шпачки «нємца воювать»… – підходять до Стратонових коней дядьки, з насолодою поплескують долонями по їх тлустих задах…
– Ну, що ж, – розводить руками Стратон. У очах його видно біль. Коні любив над усе. Ще в Дермані на «трьох десятинах», і то добрі муцики держав, а тепер, хоч у фаєтон запрягай. Шиї, мов лебеді, вигинають. Матвієві також «нічого собі», але одна сіра кобила ще молода, а карого коня можуть записати «в обоз». Стратонові «в кавалерію» напевно підуть.
Посередині площі мобілізаційна комісія. Села під’їжджають по азбуці. Так само й окремі господарі. До Тилявки черга прийшла аж пополудні. До того часу Володько встиг досить набратися нових вражень. Оглянув, хоч правда здалека, військові казарми, ходив до цегельні з височенним комином. Коло Матвієвого воза ціла зборня. Гуторять про війну. Вже, кажуть, Гнат Чорноокий, швагер бабиного Івана, ранений прийшов «на поправку». Куля попала йому в правий щелеп, вибила кілька зубів, але кість якось лишилась ціла. Ранили його аж десь за Львовом. Кажуть, був великий бій. Кинулися на австрійські окопи, вибили з них «панів» і заняли. Стрілянина втихла. «Солдати» відпочивають. Гнат лежав догори і курив цигарку. І тут проклята куля якось в самий окоп, ніби з неба, бацнула.
Володько слухає такі оповідання з насолодою. Він уявляє собі бої, наступи «наших», мертвих, ранених…
– Ах, що того отією залізницею вчера повезли… Що його повезли. Тридцять ешалонів ранених. Все на Київ, все десь туди. Ех, перекалічать народу, – говорив якийсь місцевий дядько. – Що тобі день, що ніч, – продовжував він, – усе безупинно везуть: туди здорових, назад калік.
– То звєсно! Війна…
– Тилявка! Тилявка! Наступай! – чути викрик старости.
Дядьки уривають гутірки і спішать до своїх возів.
– Андрущук Полікарп! Скорєй! Мігом!…
Андрущук Полікарп, грубенький шпаковатий дядько, хапається за віжки, цвьогає батогом по конях і під’їжджає…
Руки його тремтять, сидить напружено. Коні його і не злі, і не добрі. Підходять військові, міряють зріст, дивляться на зуби, випробовують силу ніг.
– Нє гадітся! Паєжджай! Слєдуящій!
«Слєдующій» Антощук Петро. Попередній тим часом дістає посвідку, що відбув мобілізацію з поміткою категорії його коней.
Матвій часто протискався наперед, щоб побачити, які коні приймають. Виявилось, що такі, як його, не підходять для війська. Поки що це перша мобілізація і вибирають самі найкращі.
– Довбєнко Матвєй!…
– Єсть! Вйо! Вйо! Скорше!
Треба спішити, бо ще дуже багато людей. Хто під’їжджає повільніше, того підгонить нагаєм козак. Володько сидить на возі за батьком.
Коні тільки поміряли. Не підходять. Малі. Далі не дивилися. Віз не годиться.
– Отвалівай!…
Дещо гірша доля спіткала Стратона. Його зупинили на довше. Міряли, обдивлялися. Стратон весь, як на шпильках. Вся надія на те, що «шпак» не має ще досить літ. Але старший «шпак» підійшов й повноті під міру.
– Годєн! Кавалерія! Отвалівай!
У Стратона затремтіли уста. Він нервово сіпнув за віжки, і навіть чомусь цьвьогнув батогом по конях, чого ніколи не робив. Не міг ніколи вдарити коня. Кінь мусів бути такий, що від одного – вйо! – йшов.
– Нє бось, атєц! Дєньгі достанеш… Другую лошадь купіш! – говорили йому старшини. Коли від’їхав на бік, де зупинялися ті, у яких «записано», до Стратона підійшло багато людей, підійшов Матвій і, не витерпівши, обережно, щоб не підлізти якому сердитому козакові під ноги, підійшов Володько.
– А скільки дадуть? – питали Стратона.
Той часто, ніби соромлячись, кліпає очима й говорить:
– А хто його знає… Ось дали «бамажку»… Йди з нею тепер, домагайся… А може ще в шияку наженуть… Таке-то…
– Но, то вже ні. Рублів вісімдесят дадуть.
– А все-таки шкода.
– То тепер ще нічого. Ще вибирають… Тепер тільки первий сорт забирають… От що то далі буде…
– Добра не буде… Це знаємо…
Володько в той час уважно розглядає «принятого» Стратонового шпака. Гарний, статочний кінь… Рівний, як панна. Дивиться собі весело і байдуже, високо піднявши легку з нагостреними вухами голову.
Він зовсім, мабуть, не знає, яка доля чекає його. Ось був у Стратона. У нього стайня у старій батрацькій кухні. Тепла, простора, чиста. Стратон ходив за ним, як за дитиною. Син його Максим щодня ночує коло коней, щоб було, боронь Боже, хто не виволік їх.
А тепер ось тут… А завтра? Хто знає. Заберуть, відвезуть у гори Карпати, де «Солдатскіє кості под снігом лежать», як у пісні співають.
І дадуть того шпака якомусь воякові. Той осідлає його і поїде «в атаку». Це, мабуть, не проста річ… А коневі що? Байдуже…
– Гі-гі-гі! – довго і протяжно зненацька загиржав… Кілька разів поворушив гострими тонкими вухами. Ніздрі роздуваються також неспокійно…
«А може він також все розуміє? – думає Володько. – Може він чує… Хто його розбере?!»
До дому верталися не всі разом. Їхали, хто коли хотів. Коней і возів «приняли» мало. Матвій не втратив ще нічого.
Дія цього розділу відбувається у серпні – вересні 1914 року.
Ва-ку’… Да ва кузніце! – російська .
Башківці – село, нині Шумського району Тернопільської обл. (на карті – 24).
Березці – село Великі Бережці, нині Кременецького району Тернопільської обл. (на карті – 25).
Ніколай Ніколаєвич (1856 – 1929) – великий князь, в 1914 – 1915 рр. – російський верховний головнокомандувач.
Чесним Хрестом – святом Воздвиження, 14 вересня юліанського стию.
Біла Криниця – село, нині Кременецького району Тернопільської обл. (на карті – 27).
Солдатскіє кості под снігом лежать – імовірно, варіація на тему поезії Є. Гребінки «Казак на чужбине» (1837), де стоїть «Казацкие кости лежат». Відомий також з рядком «Казачие кости под снегом лежат».
Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 20 – 36.