9. Риють окопи

Улас Самчук

У цей саме час за селом на тилявецьких, башковецьких і угорських полях риють окопи. День по день ходять до них сільські дівчата та підлітки хлопці. Ходить і Катерина. Дощ, сніг, мороз, метелиця – все одно. Війна ж не стоїть у дощ чи метелицю.

Хлопцям, що понад п’ятнадцять років мають, платять руб’, дівчатам усім на гул п’ятдесят копійок.

Справляють дороги. Рубають молодий ліс і жердям встеляють дорогу. Рубають хворост, в’яжуть в’язки, стелять по дорозі і присипають.

Праці досить та хісна мало.

Умерла тоді Марта – сестра Гнидки. Молода ясноока дівчина. Володько на похорон ходив. Пішла назяблася на окопах, дістала якусь погибель, покашляла два тижні, похирляла і відійшла. Мала вісімнадцять літ. Саме тоді і Гнидку-білобілєтчика потягнули.

А Володько? Хіба він сам не працював для війни. Перед Різдвом метелиці ущухли і почалась відлига. Химерний, лютий захід жбурнув дикими теплими вітрами. Щезли на вікнах ласиці, поспіхом оголювалась земля, дорога погнулась, попустила й тяжкі батерійні коні місять мерзенну багнюку.

Гострий наказ: всі до праці! Погнали з кожної хати по двох, по трьох. Катерина не вилазить з окопів. Василь ліг, кашель його душить, у грудях пекло, голова стяжіла. Простудився, видно. Забрали Володька. Пішов він у казьонний ліс і день по день січе хворост на дорогу. Сажень – руб’. Вечором тягнеться сім верстов до дому. Приходить і навіть роздягатись не хочеться, але лягти ніде. Скрізь москалі з «маршових рот».

На Різдво, першого дня по всюночній, люди святкувати захотіли. Не вийшли до праці. Саперне начальство двох верхівців замість старости в наказ по селі пустило. Ті буревієм пролетіли селом, від пят до очей в багні, нагаями, кого зустріли, списали здовж і поперек. До кого в хати ввігналися, застали людей при обіді – столи, миски, горшки – все стрімголов на боки розліталося, а хто був у хаті, кожний хапав лопату й до праці. Дісталося й хворому Василеві, бо в Матвія в той час якраз нікого дома не було. Лютий сапер накинувся на хворого й сперезав його кілька разів нагаєм.

Після лісу Володько ходив «до окопів». По відлизі знов притиснув мороз. Гола земля закостеніла й тільки де-не-де видно снігові лати. Ранок. Усі зі світанком встають. Мати варить «кірпічний» чай, Катерина, Василь і Володько йдуть. Вдома батько, мати і малі.

По полях копають глибочезні ями, ярусами вкладають дерево, засипають землю. Копають окопи з ходами, бліндажами, скорострільними гніздами, перебіжками, захоронками.

На весну, видно, наступу сподіваються. По цілому запіллі фронту – йде, чи повзе праця. Копають ями, їх заносив сніг, сніг розставав і ями заливались водою, обвалювались, ринулись. Після їх оправляють. Часто цілу лінію окопів касували і починали нову.

Чому це так, пощо – Володько не міг знати. Ніхто й інший цього не знає. На то є там в горі інженери. В мудрість тих інженерів навіть останній непомітний хлопчина Володько не вірить. Стільки народу, стільки праці – зайвої, нерозумної. Стільки грошей. Нічого не робиться докладно, основно. Знаряддя праці, якого цілі гори навезли, не шанується, нищиться. Купи іржавих з відбитими ручилнами келепів, лопат валяється без догляду, і їх розтягає, хто хоче.

Доглядачі сапери від найменшого до найстаршого дивляться на все «з наплюватєльной точкі зрєнія». По бліндажах горять огні і там гуляють з дівками Бикови, Рикови, Колумбаєви. Пики в них повні, червоні. Одягнені у довжелезні шинелі, взуті у валянки, в папахах, з-під яких сторчить лиш ніс, під котрими безупинно димить махорчана цигарка.

Деякі дівки набирають собі багато «днів». Іншим їх знов недостає. Володько в своєму пальтішку та чобітках надто гостро відчуває холод. На нього не звертає уваги ніякий Биков, а жене «у баранячий ріг». Тільки Володьками й тягнулася праця, наскільки ставало їх сили. Мозолі на хлоп’ячих руках, душевне огірчення, злість на несправедливість. З Володьком сотні інших хлопчиків, подібних на виколуплені земляні брили. Всі вони довбають келепами, рискалями мерзлу землю. Бризки її січуть у вічі. Вітер стриже полями, смалить обличчя, що горить лютою барвою. Червоне буревійне сонце поволі хилиться й спадає за башковецький ліс.

У суботу в хаті Трохима Пацюка коло церкви «рощот» за цілий місяць. Низька, простора кімната. У передньому куті під двома ярусами образів довгий стіл. За столом штабс-капітан Смірнов. Червона, випещена пика. Чуб їжаком, вилучені сірі очі, на них пенсне. Борідка – шпаньолка. Перед Смірновим скринька новеньких, ні разу не вживаних банківок: двадцять п’ять рублівки, десяти, п’яти, трьох і одно-рублівки. Побіч Смірнова секретар з трьома личками. Перед ним список і рахівниця.

Від столу до порога черга, плече в плече, людей. Дівки, старші дядьки, молоді хлопці. Обличчя їх цегельної барви, чуприни розбиті, очі загнані в свої місця міцно й рішуче. Черга вривається коло дверей, які ввесь час рипаються. За дверми знов черга, а там море людських голів. Все то за «получкою» за «дні» свої прийшло. Кожний добре лічив ті дні, випікав їх жаріючою думкою на мозку. Є між тими людьми троє з Матвієвої родини – Катерина, Василь і Володько.

Черга його, на щастя, не далека. Літера Д тут багато допомагає. Ось він уже добрався за поріг хати. Викликають:

– Горпіна Гудз!

– Є!…

– Сколько дньов?

– Двадцять…

Ого, думає Володько. От бреше. Вона більше, ніж вісім днів, не має. Та й то лиш по бліндажах з Биковим перекидалась.

Цок-цок на рахівниці і новенька десятирублівка у Горпинених руках.

– Та, Хресто-святий, ота Горпина має щастя. Капітанові замітала підлогу, а диви… – шепочуть інші дівки.

– А хіба тільки капітан?… А з тим… як його, отим рудим Риком, чи як його… Хіба не бачила.

– Софія Гладюк! – викликують далі.

– Є!

– Сколько дньов?

– Та двадцять…

Цок-цок. Софія дістала дрібними. Вона й рахувати не має часу. Скорше випихають геть, бо он ще сотні ждуть.

Раденька, що дістала, біжить на двір, перед вікном під світлом лічить.

– Маатінко Божа! А, Хресто-святий, вони мені рубля не додали. А грім мене побий, коли не так.

У дівчини плач рветься. Але куди його бігти, кому скаржитись? Он сидить той капітан, але добийся до нього. Он він і виплату перервав, бо «диньчик» чай у глечику приніс і склянку і блюдочко. Поставив склянку, чай через цідилочко блискучу процідив. Блищить чай, мов огонь. А капітан сьорбає пб трошки та малісінькими сухими коржиками закусує.

Володько ще від полудня нічого не їв, але, дивлячись на блискучий чай і на сухарці, йому зовсім не хотілося їсти. Не ті почування виринають. Капітан і його срібні «пагони», і гудзики блискучі з орлами, і чай з цідилочкою та коржиками, і ті купи грошей… Все те щось не з цього світу праці. Це щось іншого. Це щось недосяжне нам усім, що стоїмо тут довгою чергою, щоб «получити» оті п’ять, десять, п’ятнадцять по заслузі – рублів. І люди коло нього, ніби пружини. Все «ваш’ всок’ бродь» та закаблуками цокають. Навіть отой з трьома личками, також в окулярах, а і той все:

– Так точьно ваш’ всок’ бродь! – Нікак нєт, ваш’ всок’ бродь!…

Цок-цок-цок. Рубель, два п’ять, десять, сто, тисячі… Тож там тисячі, їй-богу, тисячі! І капітан дивиться на них вилученими очима, байдуже то з тієї, то з онтієї коробки бере папірець і дає Горпині, Софії, Килині, Ганні. Кому скільки хоче, як хоче, що хоче.

«Боже, який я маленький проти того капітана» – думає Володько. Одно слово його і мене нема.

Нарешті:

– Довбенко Владімір!

– Єсть! – викрикнув Володько і здригнувся. Тремтить, мов пропасниця його напала. Стояв у черзі, тиснеться наперед, шапку у руці зімняв.

– Сколько днєй?

Двадцять. – Він добре пам’ятає – двадцять.

– Ти вот, – починає капітан, підперши лівою рукою клинцеву борідку, – уже бальшой. – Сколько тебе лєт?

– Я рождьон тисячу… і такого-то года, – мудро відповів хлопець.

– Да. Значіт ти нє малий. А кто тєбя так научіл врать?… – і очі впер на хлопця гострі і сердиті.

Володько зніяковів до болю. Врать? Що ж він «вре». І його очам так зробилось, ніби їм соромно сторчати в голові.

– Да! – підносить капітан голос. – Ти врьош, как жід! Сразу відно, что вором будеш!… На, палучай і марш атсюда!…

Як Володько брав ті гроші і як зробив «марш отсюда», про це можуть краще розказати інші, що за ним стояли. Сам він якось не пам’ятає всього. Знає, що вилетів на подвір’я. Знає, що в темних сінях зачепився кишенею за завертку дверей і як слід розпанахав пальтішко. «Чорт його бери», – подумав він. – «Хай дереться. Уже є нова шинеля і йому самі тато обіцяли одвезти її до Шумська та перешити». Ось і гроші є.

Рахує їх раз, другий. Що там довго рахувати. Ось п’ять рублів цілих, а ось чотирі по рублі. Разом дев’ять. Рубля вкрали, а коли б не вкрали, мав би десять. Десять рублів все-таки – копійка. А так вже зжився був з думкою – десять рублів… Но…

Підпер носа кулаком і… а що його сказати татові? Що подумають… що взяв собі рубля… Хто там ще репетує?

Репетував Хома Ет-тоє. Перш усього йому перекрутили прізвище. Написали Ет-тоє. Який він Ет-тоє. Етоє? Як його якась там дурна баба по-вуличному зве, то це не значить, що і в «бамаги» так записувать…

Моя фамилія, ет-тоє, Бондарець. Так, ваше благородіє. Так є правильно. Мій ет малий без слуху, онімів, а хтось за нього підсказав і вийшло Етоє. Я його законний отєц і прийшов за нього получить гєнгі. Бо що ет з німим. Його куди пхнеш – піде, а находив він двадцять днів по пів рубля (мало, чуєте ваше благородє, по п’ятдесят копійок такому хлопцеві. Дуже мало) 10 рублі… Ет маю получити.

Хома ще до свого «ет-тоє» не любить докінчувати слів у родових відмінках. Смірнов подивився на такого говіркого чоловіка, зняв окуляри, витер, знов наложив. Після гроші вилічив і мовчки дав Хомі.

Той хотів одразу й полічити.

– Вон, вон, старік! Бон! Пшол, гварят тебе! Там пощітаєш дома на пєчкє.

Пхають Хому, але він опираєтьсяя і рахує.

– Е-е-е-е, – крикнув він коло дверей. – Так це, ет звєнітє, обман! Малий мій лазив до отих окопів… Ваше благородіє! Тут всьо вісім рублі… Такі ет щота мені… такі щота…

– Куда прьош?! – визвірився на нього солдат. Але Бондарець на таке не зважає.

– Ваш’ благородіє, – кричить він, – тут ось ошибка случилась. Мій малий німой. Його…

– Кто там шуміт? – пружньо встав і ревнув Смірнов, а очі його ще більше вип’ялись, ніби їх хто видув з середини. – Пазвать єво!

Бондарця штовхнули в плечі і він опинився перед самим благородієм.

– Так вот ето ти врьош? – визвірився Смірнов, аж нижня челюстина подалася йому наперед. Юрба людей принишкла. – Ти вот шумєть вздумал? Бутовать? Да? Атвєчай! Бунтовать хатіш? Салдат!

– Слуш’ь ваш’ всок’ бродь!

– Я, – не злякався, а сміло і навіть задакувато почав Хома… – Я ет, ваше благородіє, тільки за правду. У мене ет-тоє только і єсть ще один отой німой. Старший мій син упав під Варшавою, а середній кузніцой у кавалерії служіть. Я маю право за свого німого сина слово піднять…

– Малчааать! – скипів одразу Смірнов. Він ніби з пороху зліплений, а тут якийсь паршивець Бондарець підсунув сірника. І очі, і брови, і борідка – все танцює по обличчі. Кулак раз, два бразнув об стіл і кілька банкнотів піднялось і в темний низ вертко спустилося.

– Ти што, салдат?! – Взять єво! Завтра ми єво, разпрасукінаво сина, в православную вєру обратїм!

Хому вхопили, ніби він гарячий вуглик, і виперли…

– Це кров моя! – гукав він. – Тут ет, як бачу, мошенство. Тут ет і слово не скажи!.. – але твердий саперний кулак стукнув Хому просто по зубах і той заїкнувся на пів слові. Кажуть, кров так і полляла йому через шпакуваті вуса і бороду геть чисто перебарвила.

А Смірнов більше не міг виплачувати. Після такого хвилювання хто б міг виплачувати.

Люди масово рухнули до дому.

– І треба було йому за якогось рубля знімати бучу! – сердився хтось…

– Нє-є-є! Я не согласен, – перечить другий. – Тут перву ролю грає справедливість. Хіба ж не сукин син отой самий капітан…

– Та це ж звісно. А хіба вони не всі такі? їздив я оце до штабу на стійку. Стаю, мерзну я, мерзне худоба, а він, таку його мать, визвірився до мене, що я, бач, килима з дому не взяв. А може я того килима дома зовсім і не маю. А якби й просто на в’язці сів… Що, йому відлетіла б?… То-то… То зветься війна. Один на фронті в мерзлому багні лежить, а другий, бач, на в’язці соломи не сяде… Бо, бач… Е-е-ет! Тьху!… Порядки..

– Що, чуєте, про отого капітана говорять, то тільки «мразь і стид». Живе ото в школі. До нього ніби всі оті вищі члени з’їжджаються. Позавішують, каже, вікна червоним. На столі пляшок повно, «Боже царя» ревуть. То ж то ота сама Горпина й казала. Каже, впоїли, роздягли її… Тьху, бий тебе Божа сила! Вона, бачте, нічого собі, а от до чого докотилася. Шлюха! Сестри навчили…

Володько вертається до дому і слухає, що гуторять. Бачив і сам він, що за школою багато бляшанок з доброї риби, з овочів, з різними написами валяється. Горпина хвалилася, що воно туди «ящиками» привозять.

«Чорт його бери, того рубля», – вертиться у хлопця думка. Добре, що принаймні й ті дістав. А рубля він дома має, доложить і все батькові на перешиття шинелі віддасть.

Там, де село кінчається і починаються хутори, зустрічає Володько «маршові роти». Сьогодні пригнали їх видимо-невидимо. Ніби повінь залили вони село, кричать, матюкають. Все молоді кацапчуки, що говорять з прихрапом у ніс, ковтаючи слова. Одягнені добре. Нові до самих п’ят шинелі, вовняні сірі шапки, добрі з довгими холявами чоботи.

Казали, що наступ буде. Ага. То оце ж і женуть. Володько йде повз лави вояків і, здається, не буде їм кінця. Йдуть і йдуть, топчуть дорогу. Все по чотири, навантажені. Брязчать металеві речі.

Дома застав повно. Увійшов до хати і, здається, попав у густий чагарник з живих дерев. На лавці, на печі, на миснику – скрізь, де тільки є якесь місце, гори наплечних мішків, пояси з патронташами, мокрі шинелі, газові маски, лопатки, сокири.

Під плитою вже топиться, а на плиті два здоровенні баняки води. Під коміном безліч котьолків і в кожному щось з харчів видно.

– Ага! Вот, вот! Мальчік паявілса… Рєбат’, рєбат’! Вот нам мальчік за булкамі сбєгаєт… – загуторили солдати.

– Хош’, малиш, за булкамі іті? Да?

– Да! – кивнув головою Володько.

– Рєбат’! – загукав один солдатик. – Давай дєнгі. Мальчік за булкамі йдьот.

– Па чьом булкі?

– Да чьорт знаєт. Па десяті, чтоль…

– Мне двє.

– Мне трі!

– Нам с Грішкой п’ять.

– Да нє галдіте все, как лєшіє! Па парядку! Мітька! Падай маю сумку. Вот та, каторая с пятном… Да нє брасай на голаву!

– Вот, сукін син, мать твая вєдьма, нікак рускій чал’єк нє деєржіт парядка!

– Пєтруха! Да, разтаку твою в самам дєлє! В мєня там сирь, а ти задніцу туди прьош!…

– Ей, щенкі! Нє арітє! Вот мальчік ждьот! – встав і крикнув старший солдат.

Вирвавшись на вільний простір з купою марок у руці, Володько знов жене в село. Дивне відчування. Здається, село змінилося, зникло. Неймовірно велика скількість людей обернула його в якусь людську комашню. Все скрізь ворушиться. Дим над стріхами зводиться, подвір’я гудуть, вовтузяться, дорога, не дивлячись на приморозок, стоптана до того, що розтає сніг і ріденька грязюка збігає у рови. Сюди й туди, без перерви, снують люди. Своя мова зникла, її залила чужа акаюча, горлова. Хмари круглі, мов барани, летять гладеньким небом, купляться навколо молодого місяця. Подекуди миготять зорі.

Коло бувшої шкальні черга за булками виповзає кінцем аж на дорогу. До неї прилипають все нові і нові кільця. Але Володько не дурень. Він знає ходи до крамниці і по короткому часі з мішком булок на плечах вертається до дому.

Тут чай на столі. Парує, димить. З вояцьких облич стікає піт. Булки розхапали і почалася жерня. Володько заробив пів рубля, але це його не так особливо тішило. Нема де сісти, а він і так цілий день мерзнув на дворі.

За чаєм розмови і сварка. Найшовся старший вояк, який розносив начальство. В той час хтось застукав у вікно.

– Хазяїн! Хазяїн! Вийді атєц!…

Матвій почув голос «біловусого фуражира». Накинув кожуха і витиснувся на двір.

– Ти, атєц?

– Я. А що таке? – Матвій бачить, що фуражир не сам. З ним ще один кінно-гарматник.

– Прінімай, старік, нас начєвать!

– Ну, – знизує плечима Матвій. – У мене й так повна хата. Навіть сісти ніде…

– Нє лабєзь, атєц. Ми всю дєрєвню с’єзділі… Там єщьо хужей твоєво. У сараях люді сплят…

Що робити? Завів коні до клуні, а люди втиснулися до хати. Вояк далі розмову веде.

– У них, чортового сина, все якось не так. Там наприклад, чи вояк, чи офіцир – все одно. Дістіпліна-то дістіпліна, але не наша. У нас солдат – грязь, багно, сплювак, – афіцир цар, бог, недосяжне щось. Салдату хоч сапогом по лиці – нічаво, афіцир салфеткою тавос підпирає. Два рази був у пліну, два рази втік. Три рани дістав. Тепер піду і посвищу… Сам в полон піду. Досить воював, досить кров проливав, досить царя, от того самого невидимого царя, штихом і груддю захищав. Там он Распутіна робота наривом на Росії сходить. Цариця у дворці гуляє, а ти йди, бийся, по Карпатах дерись. От наженуть дітвори… Ну, от ти! Ти, жовторотий?

– Чаво? – витріщив очі молоденький кацапчук.

– Знаєш ти, куди йдеш?

– Вєстіма. На фронт.

– Дурак. На смерть. На гибель. Завтра з тебе, лупленого осла, одні ратиці лишаться. От заженуть вас, а завтра в атаку. Сто тисяч і виложать. З Пітера, з Владівастока, з Бердичева, з Самарканських степів – всіх дураків зженуть на бойню, на м’ясо гармат, на ганьбу, якої світ не бачив. І вже, здається, досить! Париж, Карпати, Балкани, Альпи, Манджурія – все ми, все наш брат солдат трупом вкладав, дорогу тисячі верст ногами своїми робив. А коли кінець? Спрашую: Коли кінець? Далой!…

І зненацька в цю саме мить, коли всі напружено слухали промовця, тарахнув страшний вибух. Хатина здригнулась. Всі замовкли. Лампа згасла і хильнулась густа тяжка темнота. Настя дико викрикнула і майже умліла. Мала Василина, що спала на полу, прокинулася і почала плакати.

– Какой там, сукін син, балуєт? – реве з темності густий голос.

Блиснула бензинова запальничка й освітила хмарку диму, що поволі розповзався над головами солдат. Деякі з них поблідли на папір.

Виявляється, «біловусий фуражир» обурився мовою солдата і стрілом револьвера припинив її.

– Ти што, мать твою разтаку! – накинувся фуражир на промовця. – Бунтавать? Бунтавать вздумал? Знаєш, что за такіє розгавори дають? Нє відіш, здєсь дєті…

– А ти кто такой? – Сміло, вперто і виразно питає промовець. – Супчік? Кожелуп? Тильная криса! Фронту ти, сукін син, нє відал. Плюю я на тваї угрози. Мнє всьо равно, хоть сєводня, хоть завтра пулю в лоб вгані. Плювать мнє на всю ету ваєнную жізнь! Віжу, рило твайо вот как разнєсло, ряжка хоть памої вилівай!…

Відрубав і тиша. І що ж? Нічого. Тиша, ніби всі скам’яніли. Фуражир виразно пружився плигнути наподобу тигра, схопити нахабного збунтованого піхтура за горло, але тут ніби по команді стало між ними кількох солдат.

– Нєєєт, братци! Драться дудкі.

Схопили обох і погрузили в масу солдат, одного коло порога, другого на лаві коло столу. Після цього напружена мовчанка. Далі хтось щось заговорить уривком лайки.

Матвій і родина на полу, коло печі. Всі нагострили цікавість. Матвій більше байдуже, Настя уже хотіла кинутися розбороняти. Василь, Володько і Хведот з виразом недовершеного страху, цікавості і навіть якогось вдоволення.

Клалися спати. Несли солому і хто, де міг, схилив голову. Володько чув надзвичайну втому, але пережите дня все-таки настільки проймаюче, що уривки втомленої думки весь час чіплялися бачених і пережитих людей і картин.

Перший раз почув кілька незнайомих слів. Перший раз бачив огонь в очах вояка, який сказав простими і певними словами те, що таїла в зальодинілому нутрі більша частина солдатської маси. І як рішуче! Які очі! Які зморшки коло кутиків уст і як ціпився кулак. Це чорт бери…

Сон, виплата, Смірнов… Знов новенькі банківки. Чорний простір і безліч вояцьких облич у папахах, з торбами. Вистріл.

Ще раз здригнувся хлопець, груди потягли струм густого тяжкого повітря і почали рівно й мірно гойдатись, ніби спокійне море після ущухлого буревію.

Дія цього розділу відбувається взимку (грудень 1915 – січень 1916 років).

Распутін Григорій Юхимович (1869 – 1916) – сибірський аферист, який в останні роки життя мав необмежений вплив на імператорську родину. Це було предметом тривалої викривальної кампанії у тогочасній пресі.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 140 – 152.