22. Влада злодюг

Улас Самчук

Надходять жнива. Обози пройшли. За ними лишилися широкі дороги, потоптані поля, покоіїїені зелені вівси.

Володько йде до дому. Найвищий час. Батько напевно чекає.

Забрав дещо свого майна в торбину і махнув на пішака просто через поля і ліси на Крем’янеччину. Дороги не тримається. Пощо йому тепер дорога. Він знає землю свою, як самого себе. Аж над вечір вибрався з лісів на рівний шлях. І тільки вийшов на дорогу, одразу на двох вершників наткнувся.

– Стой! Куда йдьош?.. – підїхав до нього один.

Володько сказав, звідки й куди йде, та показав посвідку школи. Большевик подивився на посвідку, віддав назад і махнув нагайкою.

– Валяй своєй дарогой! – сказав він, хльсонув коня і поїхав. За ним поїхав і другий.

Аж пізно вечором прибув до дому. На дворі застав повно війська. У клуні коні, під шопою коні. На подвір’ю вози. На городі димить багаття.

У хаті зустрівся з матірю.

– Це ти? – питає, як звичайно. Вітається, цілує матір у руку. Прийшла Катерина, Хведот. Вони були в полі. Василина пасе вже корову.

– А де ж тато? – питає Володько.

– Він там, – каже мама. – Під кущами на полі. Не хоче до дому. У нас тут… Боже, Боже! Що тут, дитино, робиться. Відступали тамті вночі… Щось там зблудили, чи що… Приїхали, чуєш, до нас, збудили батька і так босого та невбраного погнали в село, щоби дорогу до старости вказав. А саме падав дощ. Дорога розбита. Десь там його ще збили… Так, чуєш, нагаями збили, що ледви до дому дійшов…

Слухаючи матір, Володькові уста все більше і більше розтягаються і кривляться. Брови насунулись на очі.

– А за що ж били? – виривається у нього само собою…

– За що… Хіба вони знають, за що… Бог їх поб’є… А прийшли ці… Знова… Одразу забрали Шпака. Кобили також хотіли забрати, але обидві жеребні. За Шпака дали нам якусь булану лошивку. А оце наїхало повний двір. Викосили ниву, половину вівса, а тепер конюшину докошують. На садку ціле спустошення. Ото вродило на щепах кілька яблок. Ще зовсім зелені. Де там… Обтрощили, обнесли. Огірки вирвали… Боже, Боже! І то по цілому селі так. Батько вже не може на то дивитись. Боронився, а вони: – А ти сякий-такий кулак. У матір, у Бога, у небесну канцелярію… Лаються… І що воно за люди? І де вони такі видерлись?.. Ти, каже до батька, ціле життя кров батрацьку пив!.. Ти чужим трудом наживався!.. Все забрали. Все чисто. От корова ще лишилась… Їсти не маємо чого… Але цить… Іде хтось…

Рипнули двері і до хати увійшов большевик.

– Ей, мать! Дай нам какой нібудь гарщок.

Настя нічого не сказала, знайшла баняк і дала йому. Той взяв і вийшов. Володько чує втому і голод. Мати лізе на постелю і з-під подушки виймає пів-бохонця хліба. Після лізе на горище і десь находить шматок сала. Володько зі смаком з’їв і захотів піти до батька.

Застав його у винятково дивному стані. Зробив собі зі снопів буду й у ній живе. В день жне, або косить. Їсти приносять йому. Їсть мало. Зеленину, хліб, молоко. Спить на снопах. Коли дощ, зверху прикриває свою хлібову печеру ряднами.

Тепер саме чудова погода. З небесної висоти світить повний місяць. Зі села чути вояцькі співи і гру гармонії. Коли Володько прийшов, Матвій умостився якраз для відпочинку. По своїй звичці ліг горілиць, ноги і груди прикрив якоюсь одежиною. На ногах старі великі чоботи, на голові кашкет. Місяць ллє своє сяйво на поля, на стерні, на півкопи і на Матвія.

– Де ви, тату? – запитав Володько.

Матвій почув голос сина і швидко звів голову.

– Тут – сказав він. – Це ти, Володьку?..

– Я.

– Прийшов?

– Так.

– Коли вийшов?..

– Сьогодні раненько…

– Го-го! То ти мусів добре смалити… Болять ноги?..

Володько нагнувся над батьком, найшов його руку і поцілував її.

– Трохи щемлять… Ішов навпростець. Через ліси…

– Так ліпше. Дорогами тепер не пройдеш. А як же там?.. Також «товариші»?..

– Ну, а хто ж. Повно.

Батько зітхнув.

– Повно, – повторив він Володькове слово і не знає, чи казати, що далі, чи ліпше мовчати.

– Перед двома днями заходив до Юхима – промовив Володько. Матвій зацікавився…

– Ну, й?.. Як він?

– Казав здоровити вас… Обібрали його до тла…

– Не диво. Кого ж вони не обібрали. А як ще кого не обібрали – обберуть. А старий ще тримається?..

– Тримається, але обіцяв скоро зложити руки. Каже, що старий.

– Вісім десятків прожив. Я й того не дотягну. Коли б ще не оте, що твориться… Не маю сили дивитися на таке. Хай би вже брали, хай би зігнали народ на сходку, хай би обложили… Але ж отого, що вони творять… Рвуть, тлочать, грасують… все ж то праця людська… А для них то плювак. Думав: підпалю все до чорта і хай вигорить. Рука не піднялася. Поки жиєш, за живе думаєш… А наших там ніде не чути?..

– Наші ж з поляками…

– Додумались. Найшли собі пару…

– А про Василя нічого?..

– Мовчи тепер. Не згадуй. Нічого не чув, Пішов отоді і як у воду.

Батько й син по довгій розлуці не мають більше слів для розмови. Все відоме. Все сказане.

– А вам тут не холодно, тату? – питає по хвильці мовчанки Володько.

– У житі? Ні. Навіть люблю тут. Пахне колос. Земля. – А помовчавши, додає: – Ми люди хліба і землі. Тому нас і ненавидять оті… Він мені каже: кров чужу пив. Я? Хм… Кулак… А коли так – хай буде кулак! Хай я кулак!.. Хай мій син – кулацький син, але вони згинуть!.. Я дурний був… Треба мені було в народ іти і на кожному перехресті проповідь казати: люди! Йдіть всі право своє боронити! Ви мусите!.. А ми мовчали. Он ці… пролетарі, як то вони себе менують… Жид з ними, китаєць з ними, татарин з ними, ціла Азія з ними. Завели балаган. Он у селі паперів навішали, театри грають. Все на ноги поставили, щоб темному людові голову одурманити, щоби знищити його. Там обіцяють, а тут беруть… І заберуть. Все чисто заберуть… Але скажу: вони згинуть!.. Час прийде і згинуть!..

– І Юхим так каже, – зазначує Володько.

– Бо то правда. Скільки б не були при власті злодюги і брехуни – кінець їм надійде. Ви, діти, мусите все кинути, а вибороть право своє. В Україні досить розумних і чесних людей. Я півсотні літ день-денно лив свій піт, трощив свої кості. Плуг, коса, сокира, лом… Тепер нема на мойому тілі місця, де б я не чув рани. Я збирав клаптик по клаптику землю. Думав, виростете, хай маєте. І все дарма. Сьогодні прийшов паршивий шарпатюга до моєї хати, сів і розпорядки дає… У-у-у!.. Як шкода, що сили нема. А то одною рукою в’язи скрутив би і вишпурнув би на гнійницю. Пролітарія! Воша смердяча! Зволота земська! І задля них чесний чоловік має в гріб лізти. Задля них голод, мор. Міліон на Голготу має йти, бо бач босяк і злодій задумали собі в панів бавитись!..

І Матвій урвав свою мову. Володько ще ніколи не чув такого гніву в батькових словах. Ні. Це не Матвій гнівається. Це гнівається земля, хліб. Це гнівається потоптана й опльована справедливість.

Перерва. Мовчанка. Мідяне сяйво лудить поля. Володько хоче відпочити. П’ятдесят кілометрів – кус дороги. Встає, кидає батькові добраніч і відходить.

На другий день пішов косити грабками ячмінь. Він перестояв і покляк. Косив до вечора, а вечором подався в село подивитися на «театри». В одній клуні збили сцену. Народу зійшлося безліч. Відкрили «брезент» і Володько побачив буржуйського офіцира та його денщика Голопупенка. Офіцир в карти гроє, п’є шампан і лущить морду Голопупенка. А цей кривиться малпою, меле нісенітниці. А юрба реве реготом з пришемпуватого хахла. Нещасна, забита юрба. Політрук Йойна Ціперович гаркавим голосом дякує за відвідини, просить не забувати гостинної червоної армії. Реве обховзаний грамофон, гойдається червоне рядно, кривиться карикатура контрреволюціонера.

Село дістало наказ пекти для червоної армії хліб. Сільський комітет зібрав муку. Пшеничну, житню, ячмінну, вівсяну, яку хто має. Зсипали все до купи, розважили на «паї» і роздали господиням. Хліб той завтра має бути відставлений на фронт «бійцям». Село мусить дати «наряд» підвід. Але всі підводи були вже в наряді. Деякі тижнями гуляють по лісах. Стратон, що вмудрився заховати свої «орлята», не вилазив з гущавин. На нього почали ремствувати:

– Як то? Я вже третій раз їду, а той ні разу.

– Він у млині…

– У млині. Щось там дуже довго мелеться… Кожний раз, коли тільки треба підвід, то він або в млині, або до Дерманя поїхав, або на торг… А коли ж він буде дома?..

На цей раз до Стратонової баби прийшли не свої, а «товариші». Сказали їй:

– Слишь, баба… Не явиться твій старик до завтра, з хати один попіл буде.

Над ранок Стратон приїхав з ярмарку. Коні спали, бо кормив їх мало. Серце його на кусся рветься, коли бачить, як його Шпак і Білогривий «скидають стерво», тратять блеск, випинають клуби та ребра. Та що робити. Заберуть як стій. Усім забрали.

Крім Стратона з Дерманських хуторів назначили в наряд нового Тарасового приймака Макара, Тита Когана та Володька. Матвій почув про це і тільки рукою махнув.

– То… Хто знає, чи приведеш назад коні… Як заженуть під Варшаву…

– Но, – каже Володько. – Будемо бачити.

За цей час Володько навчився дещо большевицької мови. Тримає себе певно, говорить рішуче, з присмаком. Один матюк ніяк не дається йому. Не повертається язик на це мерзенне слово.

У Матвієвій клуні крім коней примістилися шевці. Весь час шиють фронтовикам взуття. Вечором один підходить до Володька.

– Слиш… Таваріщ. Скажі, гдє дєвкі хорошіє. Палучіш на сапагі товару.

Володько подумав і сказав:

– Підем у село. Покажу.

Пішли. Таваріщ радіє. Володько завів його під хату Соловїя. Старий вже помер. Лишилась його горбата й осліпла бабця.

– Туди йди… Там прекрасна фея мешкає – показує Володько.

– Вот харашо. А прімьот?

– Канєчно. Она такіх любіт.

– Ну… Палучіш на сапагі.

І большевик пошелестів через кукурудзу під хатину Соловеїхи. Володько посміхається і йде до дому.

– Сукін ти син! – лається на другий день большевик.

– В чім справа? – питає Володько.

– Сам знаєш. Зашел, а там столєтная яга. Тьху, чор бері!..

Володько регоче.

– Дурак ти, товаріщ… У неї дочка є. Не бачив?..

– Врьош? Нєт. Дєвкі нє відал.

– Мало чого ти не бачив. А де товар на чоботи?

– За что? Обманул мєня і єщо…

– Нє обманул. Сам ти матня безнадійна. Сьогодні піди ще раз, але порядно обшукай хату. А товар давай. Обіцяв, так давай…

– Ну, на подошви достанеш. Чорт с табой. Но, как ти мєня обдул… Сматрі…

Володько сьогодні від’їжджає на фронт. Він міркує, як би йому виховзнути від цього. По обіді запряг коні, сідає на віз і їде в поле. Там за горбом над Угорщиною скошена конюшина. Володько має намір поїхати туди, набрати конюшини, а як ніхто не слідкуватиме, чкурнути в ліс. Але тільки він виїхав на поле, як від хутора Хоми Ет-тоє виривається охляп на коні будьоновець. Володько побачив його, вдарив по конях батогом і пустився в чвал. Будьоновець пре навпростець через овес, махає люто кулаком і матюкається. Але Володько не оглядається. Він їде, як може швидко. Будьоновець женеться за ним. От-от дожене. Вже виразно чути ззаду його матюки. Володько розгонно під’їжджає до покосів конюшини, круто повертає, злазить з воза і спокійно починає класти конюшину.

Приганяє будьоновець. Кінь тяжко дихає і прихає піною.

– Ах ти, сукін син!.. А я думал, ти удірать? Развє ти нє відял, как я скакал?

– Кто тєбя знаєт, чево ти скакал, – каже спокійно Володько. – Мені он треба на дорогу паші.

– Ну, ладна. Бері пабольше. Моя лошадь тоже с табой пайдьоть. Вот чорт какой…

На дорогу Настя нав’язала Володькові вузлик хліба і сала. Володько виїхав. У селі чекають на нього Макар, Тить і Стратон. Тить і Стратон нервуються та лютують. Особливо останній.

– Анцихристи, нелюди. Ото ж у Святому Письмі написано: прийде час і не останеться каменя на камені. У «откровеніях» ясно писано, що Анцихрист родиться від жидівки. А Троцький хто? Не жидюга. Зібрав христопродавців і пре на народ християнський.

Тить слухає Стратона, але йому інше в голові.

– Ой-йой-йой! У мене на полі всі коси. Прийде сльота і все погниє.

Макар і Володько, як молоді, спокійно дивляться на справу. Макар тільки побоюється, щоб йому його білих кобил не забрали. При від’їзді тесть наказував:

– Заберуть, то й сам не вертайся. Гляди мені!..

Макар чоловік спокійний, рівний, не говіркий. Коли прийдеться до діла, хто знає, чи не вкладе він спокійно когось з «товаришів».

Всім чотирьом хуторянам вложили не хліб, а набої. Виїхали над вечір. З села виплутався довжелезний обоз і посунувся хвилястим шляхом. Для охорони приставлено відділ кінноти.

Над Крем’янцем сідає велетенське сонце. Хмарою знімається з дороги курява і засипає вуха, ніс, очі. Один за другим поволі котяться вози. Коло Крем’янця зустрілися ще з якимсь обозом, що йде напроти. Курява ще збільшилась. У деяких місцях підводи затикають шлях і цілий обоз зупиняється. Хвилина тиші. Після задні гукають:

– Ей, там! Поганяй!

– Стой! Куда паєдєш? Нє відіш, чтоль?..

Гі-гі-гі-гі! – гиржать і прихаять коні. Хтось заводить «яблочко»…

Ех, яблочко, да наліваєтся,

Махно жіда осєдлал і катається.

Серед ночі обоз в’їжджає в якесь село і зупиняється на ніч. Підводи самі собі шукають пристановиська. Володькові вдається попасти під браму якогось дядька. Все-таки під накриттям ліпше, хоч ніч тепла, місячна. З Володьком весь час тримається той самий будьоновець, що виганяв його.

Зупинилися. Володько впорює коні. Передовсім мусять дещо прохолонути. Після напоїть їх та підчепить до дишля опалку. Тим часом виняв шматок хліба, сала, розломив усе на половину, одну собі, другу будьоновцеві.

Той взяв. Їдять і гуторять.

– Чорт знаєт, кагда ета вайна кончітся, – скаржиться будьоновець. – Ваюєш, ваюєш, а что с етаво – чьорт знаєт…

– Глупа війна, – зазначує Володько.

Далі Володько відчіплює коні і веде їх до води. Посеред села тече річка. Вода чиста. Місяць відбивається і сипле у вічі скалки проміня. В осоці стависька крекотять жаби.

Коні жадібно п’ють. Володько їм підсвистує. Після веде їх до воза, закладає опалку і вмощується спати.

Ледь світок зчиняється крик. На сході яскраво-червона заграва. Над річкою білий кострубатий туман. Зо всіх дворів виїжджють підводи і лаштуються на дорозі. Вздовж возів чвалом пролітає на конях кількох вершників. У їх руках тріпочеться червоний вилинялий прапор. Стратон стоїть навколішки на своєму возі й у голос демонстративно молиться. Він хреститься широким розмашистим хрестом І вичитує «Отче наш», «Вірую», «Богородице Діво». На нього зо всіх боків сипляться матюки, кпини, але він не зважає. Закінчує молитву словами:

«Господи, Боже неба і землі. Ти великий і могутній. Твоєю волею живе все на землі. Не допусти, щоб нечиста сила посміялася над твоєю величчю»…

– Ей, старік! – гукає якийсь большевик і додає мерзенну в своїй винахідливості лайку.

Обоз рушає. Володько шукає торби з хлібом, щоби поснідати. Але находить в ній тільки маленьку скибочку хліба. «Зжер, сукин син», – думає Володько, а в голос звертається до будьоновця, що їде поруч…

– Таваріщ! Ей, таваріщ? Ти сожрал весь хлєб. Ето нє по товаріщескі…

– Врьош! Я твоєво хлєба нє брал, – відгризається будьоновець.

– Но, но. Нє валяй дурака. Сожрал і канец, – спокійно додає Володько.

Обоз виповзає з села і розтягається рівниною. Сонце піднімається, підбирає росу і починає припікати. На право й на ліво поля. Озимина в копах. Ярина ще на пні. В долині видно Божу Гору. Битий шлях тягнеться долиною Ікви.

Це місце, де шаліла велика війна. Села починають означуватись. Городи зазеленіли городиною. На полях засипають окопи. Коло полудня обоз досягає Божої Гори. Звідтіль чути глухе тріскотіння кулемету. Кіннота, що їхала спереду, звернула на ліво і «пішла в атаку». В обозі повстала мішанина і рух. Всі квапляться швидше минути гору. Хтось дістав рану. Комусь вбито коня. Широким рівним полем у напрямку гори летять вершники, що здалека видаються зграєю гончих псів. З гори виравалось кілька гарматніх стрілів.

– На шрапнель беруть! – гукає хтось.

Серед метушні Стратон десь дістав сокиру і вибив з власного колеса кілька шпиць.

– Сторонісь! – чути різкий крик з заду. Обоз з’їжджає на праву сторону дороги. Швидким чвалом пролетіло кілька гармат. Коні в милі. Люди сердиті. Колеса гармат грюкотять по нерівному бруку. Крик, стріли.

Обоз починає їхати чвалом. Ось тільки минути гору, пересікти річку, а там знов безпечно. Міст на річці нашвидко збудований і гойдається. Але тримає. Навіть гармати витримав.

За годину обоз втихомирюється. З сусіднього села чути вибухи гармат. Це «стали на лінію» ті, що недавно приїхали. Вони завзято обстрілюють Божу Гору.

Пополудні обоз в’їхав до більшого села, в якому повно кінноти і підвід. Коні потомлені, спраглі. Люди чорні від спеки і вітру. Володько хоче їсти, але про якесь задоволення цього хотіння нема чого й думати. Перш за все необхідно напоїти й покормити коні.

Дуже дивно бачити, що Стратонів віз став зовсім нездатним їхати далі. Шпиці одного колеса вибиті. Драниці драбин стратилися, солома зникла і скриньки з набоями лежать на голій дошці.

– Не можу далі їхати й кінець! – рішуче заявляє Стратон якому старшому. – Ну посудіть самі…

Старший видався «плохий». Оглянув розбитий віз і заявив:

– Чорт с табой! Катісь сєбє дамой! А патрони розложіть на другіє вози.

Стратон заметушився, мов опарений. Схопив скриньку і переклав Титьові. Другу Макареві. Третю хотів дати на Володьків віз, але якраз десь взявся будьоновець, який рішуче спротивився.

– Пашол вон! Хатіш чтоб тєбя с’єхал? Валісь ти с сваїмі патронамі к чортовой матері. У нас нєт мєста!..

Стратон не має часу змагатися. Дві скринки патронів скидає на землю і біжить до старшого.

– Так я вже їду!.. Таваріщ старший. Я вже їду…

– Атвалівай! – кричить той. Стратон швидко обертає коні, поспіхом частує їх пужалном і від’їжджає.

– Хитрун, – байдуже заявляє Клим. Тить лютий і тільки спльовує чорною густою слиною. Володько посміхається.

Хоч-не-хоч, а Володькові прийшлося таки взяти на свій віз одну скриньку набоїв. Другу вложили Макареві.

Обоз виїжджає далі. До нього долучується ще кілька десятків возів і відділ кінноти. На місце «будьоновця» до Володька пристає якийсь новий вершник. Кінь і одяг зраджують у ньому когось більшого, як звичайного козака. Володька почав він кликати «мальчик».

– Єду с табой! – заявив він Володькові. Час від часу до нього під’їжджають вершники і він дає їм розпорядки. За селом обоз повертає на ліво і сунеться навпростець без дороги через засіяні поля. Ні початку, ні кінця його не видно. Тільки десь там далеко, далеко спереду помітно тріпоче червоне полотнище і чути спів. Володько вже чув ту пісню. Це перерібка «Стєнькі Разіна».

Із лєсов, лєсов дрємучіх

Будьонци ідут.

В сваїх руках магучіх

Савєтов флаг нєсут.

Ми люді, люді все простиє,

Крєстьянскіє сини.

Разбіть палкі стальниє,

Паляков созвани.

Спів сильний, розгульний. Нема часу роздумувати над ним, але Володькові повстають в уяві «дремучі» ліси і ті «розбійнички», що на схрещених мечах несуть свого раненого отамана. Мимохіть чується й сам учасником якогось шаленого походу розбійників. Суворі, загорілі люди. Стрілянина. Ні одного слова без трьохповерхового матюка. Побіч їде на коні сильний загорілий з горбатим носом козак. Кашкет його набакир. Зір вперто скерований наперед.

– Куди їдемо, товариш? – запитав Володько.

– А вот увідіш. Сіді й малчі! – відповів той.

Володько чує дошкульний голод. Тить також скаржиться. Коні зовсім потомлені. Минають села, поля. Сонце хилиться до заходу. Спека спадає.

Над вечір в’їжджає обоз у село. Підводи роз’їжджаються по подвір’ях, тому, мабуть, тут зупиняються на ніч. Володька, Макара і Титя тримають окремо, їх завели на город, поставили просто на буряках і сказали чекати, поки не прийде новий наказ.

Володько одразу береться розшукати щось попоїсти. Йде на город, вириває кілька стручків фасолі, вигребує бараболі і береться варити юшку. Але в чім. Рада проста. Йде до господині городу і просить баняка.

– Боже, Боже, – тошніє жінка. – Перший рік, як засіли після біженства, і знов отака пагуба. А смуток би на них лихий найшов.

– Ми, тітко, не по своїй волі. Нас вигнали. Я от взяв з дому хліба і большевик вкрав. Сам цілий день, як собака, голодний.

– Хіба я на тебе кажу. На них. На отих волоцюг… Бозна відки прийдуть і топчуться по городах…

– У нас вони все знищили. Нічого не шанують.

– Кара від Бога і більш ніщо…

Володько взяв баняк і хоче йти.

– А чекай-но, – зупинила його тітка. Пішла в сіни, дістала кусник доброго житнього хліба і великого кислого огірка.

– На, хлопче. Хоч що-небудь поїж. Самі знаємо голод.

Володько подякував, стоячи з’їв хліб та огірок. Після пішов з баняком до своїх хуторян. Там натрапив на велику несподіванку. Саме приїхали з фронту козаки. Багато їх коней поранено. Кожний власник таких коней кидається до підвідчиків, щоб замінити скаліченого коня на здорового. До Володькових коней також один присватався. Оглядає кобили, міряє. На поводі у нього великий сивий кінь. Задня його нога прострілена. Володько дивиться на нього, а далі питає козака:

– А де ви цього коня взяли?..

– А тебе что?..

– Мені він знайомий. Не в Тилявці часом?..

– Да. Может бить. Там ми стоялі…

Не було сумніву. Це Матвіїв Шпак. Володько одразу пізнав його, хоча він дуже схуд.

Колись веселий, стрункий, тепер повісив голову. Задню підстрілену ногу весь час тримав у повітрі.

– Це мій кінь, – каже Володько. – Ви узяли його у мого батька. Більш ви в нас не можете нічого взяти. Обидві ці кобили жеребні і за пару тижнів матимуть лошата.

– Да. Ето не гадітся, – заявляє козак і після того пристав до Макара. У цього також кобили. Дві череваті старі кобили. Козак оглянув одну й заявив:

– Вот ету випрягай.

– Хіба ж вона годиться під сідло. Це ж не коняка, а корова. Я сам у кавалерії служив і знаю, що до чого…

– Всьо равно. Нєт лучшей, а ваєваць нада. А тєбє вот ету лошадь дам. Ето лошадь пєрвой сорт, только прострелена. Я обєщал сотню ляхов за нєйо на тот свєт отправіть.

Нічого не помогло. Одну з Макаревих кобил випрягли і забрали. Макара на цілу ніч відправили до дому. Що він тут з каліченим конем робитиме. Лишився Володько з Титьом.

Володько ще зварив юшку, пішов до одинокої на цілий полк польової кухні і випросив жменю соли, щоби посолити її… Їли всі три. Юшка недобра, пісна, але нема часу перебирати. Тить молов на всю. Макар не квапився. Вигляд у нього кислий. Він не певний, чи його виміняний кінь дійде до дому.

Макар від’їхав. Сонце заходить і починає сутоніти. Коні вже під’їли. Володько і Тить стоять і не знають, що мають робити. На землі купа скриньок з набоями. Десь за селом чути, як строчить кулемет. Якийсь большевик розносить і роздає часописи. «Красноармєєц» і «Красная звєзда». Друковані вони на сірім поганім папері. Володько дістав два часописи і почав читати.

Велетенські успіхи хороброї червоної армії. Накази. Описи. Оповідання. Вірші. Володько читає так довго, поки не стало зовсім темно. Після роздумує над прочитаним та вслухується в настрій оточення. Йому хочеться затямити кожний звук, кожний рух цього вечора. Це ж не звичайний вечір. Таких вечорів мало буває. Колись він сам згадає не раз цей винятково дивний час і, може колись, на старості літ, сяде й розкаже своїм дітям та внукам про те, що діялось на нашій землі. Всі будуть слухати й казати:

– Слава Богу, що минуло, а ще більша Йому слава, що лишило нам науку. Нам і нащадкам нашим.

Місяць піднімається, тіні густішають, на патину буряків сідає роса. По селі крики коней і людей. Тить розлігся навзнак на скриньках набоїв і хропе. Коні жують зів’ялу, зім’яту коняшину. Ну, думає Володько. Мабуть тут і переночують. Але ні. По часі розгонно під’їхав той самий вершник, що їхав з Володьком.

– Мальчік! – загукав він. – А, мальчік! Паєжджай за мной. Старік тоже!..

Володько зіскакує з воза, будить Титя, вкладає собі й Титьові на віз скидані Макарем скриньки й рушає. За ним їде Тить.

Виїжджають за село. Місячно й тихо. Дорога висаджена густими коронатими деревами. Далеко спереду маячить вершник. Десь ззаду дроботять коники Титя. Проїхали з годину й опинилися в якомусь ні то садку, ні то гаю. Зовсім тихо, хоча під деревами видно вози й коні. Вершник знаходить місце для Володька, а Титя веде ще далі. Володько під’їжджає під розлоге деерво і зупиняється на ніч. Розпрягає коні, прив’язує їх так, щоб вигідніше могли відпочити.

За хвилю приїжджає вершник. Він дає Володькові мотуз і каже, щоб пішов отуди на поле. Там лежить у покосах овес. Володько йде й приносить добру в’язку вівса. Вершник прив’язує свого коня до Володькового воза і питає:

– Єл ти что?..

– Мало, – відповідає Володько.

– Ну так паді са мной…

Мовчки обидва відходять. Ідуть досить довго. Приходять в гущавину гаю. Тут стоїть обставлена високими дилями загорода, посередині котрої палає велике багаття. Навколо лавиці, столик, комердяки. Скрізь стоять, сидять, лежать люди. Мужчини і жінки. Ці останні стрижені, у мужеських одягах і в кепках.

– Здаро, братва! – проговорив вершник.

– Здравя желаєм, таваріщ командір! – відповіли йому хором.

– Чай єсть? – запитав командір.

– Єсть…

– Тяні сюда! Кто там сєводня хазяйка?.. На двоїх лей. У мєня вот младой таваріщ жрать хочет. Ну как ляхі?..

– Нічаво. Наші пака толька балуют. Сєводня ссаділі єроплан.

– Їхній?..

– Панятно. І то обознікі, с вінтовок… Гріцко-шорнік здорава бйоть. Трі пана забралі і ломаную машіну…

– Жівиє пани?..

– Жівйот. Адному тока башку свєрнуло.

З’являється теплий в алюмініових чашках чай, чорний грубий хліб і холодна яловичина. Командір їсть стоячи, Володько присів на кусні дерева. І чай, і яловичина смакують надзвичайно. Володько їсть і розглядає обличчя людей та їх одяги. Сяйво багаття яскраво освітлює ці дужі у шкіряних одягах постаті з крутою й уривною мовою. Називають себе політруками, воєнкомами, або просто командірами. Розмова точиться живо. Час від часу зривається й вибухає буревій реготу. Сильні білі зуби блищать у сяйві полум’я.

З’їли, що подали.

– Сит? – запитав командір Володька.

– Кажеться, – відповів той.

– Вот ета вазьмі с сабой, – і подає боханець хліба і торбину цукру. Володько мовчки бере і відходить до свого воза. Глибока ясна ніч. Місяць звівся на височінь і світить завзято.

Володько примостився спати на возі. По деякім часі приходить командір.

– Спіш, мальчік?..

– Сабіраюсь, – відповідає Володько.

– А мнє будєт там мєсто? – питає далі.

– Пожалуй, хватіт, – каже Володько. – Вот здєсь, – і сам відсувається на бік.

Командір пробує, чи досить соломи, йде кудись, приносить оберемок вівсяних отрубів. Стелить для себе і для Володька. Після обидва лягають разом горілиць. Через віти дерев моргають на них зірки. Десь-не-десь прокрадається пасьмо місячного сяйва. Командір сильно позіхає і починає розважати.

– Ех… краще було б півнем родитись… Не людина, а хмара летюча. Сьогодні тут, завтра за тридев’ять земель, а після завтра в чорта. Ти сам-то звідки?

– Я? – перепитує Володько. – Тутешній. Волиняк. Верстов вісімдесять від цього місця… – Цілком поважно відповідає Володько.

– Батька маєш?..

Володько відповів. Після командір зацікавився Володьковою освітою. Дістав відповідь…

– Я так і думав. Освіта важна річ. Ніс мужицький, а очі одразу того… Блищать логарифмами. Математику вчив?.. Перва, брат, річ. Сам Маркс на математиці пролетарський клас у другу степень поставив. От, наприклад, Бог… Був Бог, а тепер виявляється, космічна сила суворо, як два рази два, підпорядкована законам вищої математики… Тисячі літ людські тварини не могли додуматися, що всяке тіло, занурене у воду, тратить на своїй вазі точно стільки, скільки важить витиснена ним вода. Будь то камінь, людина, чи індійський слон. А от з’явиться ще Архимед і скаже: от та он зоря, якої світло доходить до нас впродовж, скажемо, двох мільйонів літ, є ніщо інше, як якась неіснуюча тепер формула, складена з смішно нікчемних математичних знаків. Ні? І тоді питаю: де Бог? Що є Бог?..

Володько слухає, але чує не те, що говорить командір, а той ледь помітний відгук слів у ньому самому… Він чує, що в ньому швидко прокидається і миттю по цілому тілі розливається велике бажання й собі вплутатися в хащавини темних командірових міркувань. Але дух боротьби й змагання ставить Володька в становище противника.

– Бог? – каже Володько. – Про це тяжко говорити… Колись, як я був дитиною, чи малим хлопцем, я не знав Бога, але вірив у Нього. Тепер же я часто чув і читав, що Бога нема. Під тим напором я часами переставав вірити в Бога, але я пізнав Його…

– А от цікаво, як?..

– А от як: передовсім мене цікавить, чому люди так багато придають ваги тому, що якийсь Архимед винайшов такий простий закон, а так мало дивуються первопричині того закону. Ви самі сказали, що тисячі літ люди не розуміли такої простої речі. А як зрозуміли, то що з того? Чи можуть вони змінити той закон. Чи знають вони його причину?..

От візьмімо, скажемо, людину. Я сам недавно читав, що людина це твір, зложений із клітинок. Що кров, яка підтримує життя клітинок, має якісь там червоні тільця. Що в цілому тілі здорової людини є тих тілець 22 біліони. Що завдяки функції печінки живуть вони, здається, всього 20 днів.

Щоб ми з вами могли жити, мусить наш організм фабрикувати тих тілець 10 міліонів в одну секунду. Навіть відомо, скільки разів за своє життя переходить кожне тільце через людське серце. Це робить воно коло 3000 разів. Серце людини це вічний рух. За нормальне життя воно зробить 30 мільйонів ударів. І тільки по двох ударах воно робить перерву одну шесту секунди…

І от скажіть мені, товариш командір: чи розумієте ви, не дивлячись на цілу масу математичних знаків, що то є людина? Чи розумієте того майстра, хто сказав їй: повстань, жий, родися, воюй?..

Слухаючи таке, командір аж звівся на лікоть.

– Чорт бери, – проговорив він. – То ви вчена людина!..

Цифри, до яких командір ставився з таким пієтизмом, приголомшили його. Володько одразу помітив його перехід з «ти» на «ви». І ще помітив, що він не знає, що йому далі казати, тому звернув на інше.

– Да… Це все глупо. Життя страшно дурна річ. Особливо наше. Воюй, бийся… Ви, молоді, не знатимете такого…

– Дивлячись, які молоді – каже Володько. – Я, наприклад, досить зазнав його. О, досить. Війна. Зміна шести влад. Цар, Керенській, Центральна Рада, Гетьман, Петлюра, большевики, поляки, знов большевики… От вам і не шість, а вісім змін. Хіба це не досить? Ви… Чи знали ви, скажемо, в дев’ять років, що таке смерть? Бачили ви кров? Чули рев гармати? А я, товаришу, все це не тільки бачив, а пережив кожним нервом, кожною з отих 222 кісточок. Дитячим нервом і дитячою кісточкою. А це, товаришу, різниця.

Володько чує до цього чужого чоловіка якесь інтригуюче довір’я. Він навіть задоволений, що може довідатись про глибші й таємніші думки цього сирого створіння.

– Також, – добавляє Володько в перерві, поки командір намірявся відповісти, – і щодо Бога. Скажу сам за себе. Називаю себе найбільшим дурнем дурнів. Від кількох літ я захотів не вірити. Я навмисне перестав хреститися й молитися. Я навіть слово Бог демонстративно пишу з малої літери. І мені спричиняє приємність. Розумієте? Те саме, як дитина бавиться з вогнем. Але в глибині душі я забобонно боюсь Бога. В часи упадку чи особливо тяжких ментів життя я потайки молюся з глибокою вірою, що Бог вищий від моїх дитячих химер і він з приємністю дарує мені їх. Але це є легке відношення до своєї віри. В будучому… О, товариш командір, я напевно буду не тільки вірити в Бога, але й буду шукати форми для тієї віри…

– Да-а! – протягнув командір. – Чорт знає, що з вашого брата за народ вийде. Але по всьому бачу, ви контрреволюціонер. Такі слова, у стільки літ. Скільки вам? Шістнадцять? Не більше. Але ви людина недурна. Ні, ні. Недурна. А яка по-вашому зо всіх змінених влад найліпша?.. Моє питання дурне. Знаю… Але все-таки. Надіюся на вашу отвертість…

– Хм, – сказав Володько. – А по-вашому?

– Наша! – зазначив твердо командір. – Наша! Ми, молодий чоловіче, дикі. Так. Але ми за найбільшу правду…

– Ну, а як з вами хтось не погодиться?

– Хай спробує. Бачили отих людей, що вгощали нас чаєм? То є суд, закон і розправа. Люди, мов з криці. А наші козаки. Сам чорт їм не брат. Нам ось тільки Варшаву… А там… Берлін, Париж… Котовського посадимо у Варшаві. Будьонному – Берлін… А Париж у царство Тухачевському. Над усім Ленін із Троцьким управлятимуть… З Москви! Цілою Європою! Розумієщ?

Такий розмах імпонує Володькові. Він не бачить командіра. На хвильку забувсь його вигляд бронзового монгола.

– Це так, – зазначує – Володько. Тільки чому ж Москва?

– Москва?.. Центр! Розумієте? Москва центр усього. В ліво – Азія, вправо – Європа. А в Москві червоний прапор. Інтернаціонал. Кремль – серце пролетарського миру. Наш прапор проповідує: «Пролетарі всіх країв – єднайтеся»! Всіх країв. Розумієте?..

Володько мовчить. Командір продовжує:

– Але цього ніяк не тямить народ. Всякі Пілсудські, Петлюри, Денікіни… Це ж смішно. За панські маєтки, гайдамацьку матню чи золоті погони кров лити. За свободу, землю, за світову силу працюючого народу! От наш бог; бог, якого поставив Маркс на перехресті математичних формул!

Останні слова вирвалися з його уст патетично й надхнено. Володько відчуває безцільність розмови з ним. Він нагадує собою собаку, який, що більше його дражниш, то лютішає. Володько ліпше мовчить. Командір замовкає також. Хвилева тиша. Але обидва думають. Володько по-перше починає розуміти, що цей прихильник математики не має нічого спільного з математикою. Друге, що помічає Володько, що цей чоловік не є ніяким інтернаціоналістом.

З неба рине місячне сяйво, з неба моргають зорі, роса падає на траву, на покриття Володька, голосно жують і пирхають коні.

Сон короткий, кам’яно-твердий. Ранок соняшний і рухливий. У ночі не видно було ні тих возів, ні коней, ні людей. Попід деревами скрізь повно війська. Он там палає багаття, вариться у відрі вода на чай. Кілька обпалених сонцем жінок вештається коло буди з написом «лазарет». На сонці стоса книжок.

З другого боку дороги під недобудованою клунею німецького складу шикується до вимаршу відділ кінноти. Між ними побачив Володько черевату Макареву кобилу. Яка дивна і смішна та тварина в новому становищі.

Цілий день Володько їздить на поле по овес, по м’ясо, по хліб. Вечором знов довга розмова з командіром, вислідом якої стало те, що командір признає за Володьком його вченість і вміння логічно розважати. Володько рішає використати командірове довір’я і просить, щоби той відпустив його до дому. Той погоджується. Відпускає не лише Володька, але й Титя, що стояв десь далеко спереду на самій позиції, куди долітали ворожі кулі. На щастя стріляли мало. Більше працювала кіннота. Тить вертається ледь живий.

– Ото, чуєш, стою… Якась халєра задзичала. Що за погибель лиха? – думаю. Пак, пак, пак! – чути здалека. Пуля! – Стрільнуло мені в голову і я грохонув на землю. Але ж коні. Ті тобі не тямлять що і як.

Так оповідає Тить. Перед від’їздом командір каже:

– Ну, а як же ви поїдете? Вас же десять разів дорогою підберуть.

Він звелів, щоб з ним їхало двох козаків до обозу другого разряду.

Дія цього розділу відбувається у серпні – вересні 1920 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 354 – 373.