5. Мобілізують худобу

Улас Самчук

Наближався час школи. Чи буде вона в цьому році? Володько по довшому часі порішив відвідати учительку. Прийшов. Зійшов на ганок, застукав. Тихо. Ніхто не відповідає. Застукав ще. Після ще й ще, але в школі пустка.

Пішов до сторожа.

– Е-е-е, хлопче! Учителька вже давно вибралась. Не буде школи.

Це зовсім Володькові не до вподоби. Значить, цілу зиму дома. І Ганки не буде бачити. І так не бачив її ціле літо. Раз один у церкві помітив, але не дивився на неї. Здавалося, що всі люди звернуть на нього увагу, коли б дивився. Зрештою, він майже забув її. Вона зв’язана в нього зі школою. От сидів собі на лавиці другої групи і не раз, коли не було що робити, оглядав клас. Цікаво було оглянути обличчя, тому уважно розглядав їх. Здебільша безвиразні, бліді й очі нецікаві. Тільки одно зупиняло увагу – Ганчине. Ті «шельми» очі. Ті очі такі рухливі і такі блискучі. Хочеться на них дивитися. Чоло цікаве і ніс розумний. Навіть ластовинячко не шкодило йому. Навпаки. Здавалося, що через нього барва обличчя якась більше притяглива.

Але це тільки в школі. Коли вийшов з неї, коли пішов у поле, зжився з працею… Де там згадувати Ганку. І тільки натяк на школу, тільки місяць серпень доходив до середини, мимохітно згадалася Ганка. Ах, як би хотів знов зустріти її, вийти в поле за ліс туди, на те місце, де колись сидів на пеньочку і дивився на озеро. Приємно було тоді. Відчував соковите життя, відчував весну.

Вертаючись зі школи, Володько помітив в долині великий рух. З західнього боку з гори поволі тягнувся обоз. Ні, то вже не «галіціяни». То справжній обоз – москалі.

По селі піднявся гамір. В скорім часі кожне подвір’я мало гостей. Обоз розташувався «по хатах». У школі зупинився штаб. На вивісці крейдою зазначено: штаб такого-то обозного дівізіона. Загицали по селі вершники. На долині зупинилися кухні та санітарні вози.

Володько дивився на все зацікавленими очима, а після квапився до дому, щоб побачити, чи й «у нас є». А що, як нема? Володькові надзвичайно хотілося, щоб і до них заїхало кілька підвод. Нові веселі люди. Співи, гармонія, вояцький «суп» значно смачніший від своєї юшки, коли їсти його з «котьолка» широкою вояцькою ложкою.

На жаль, «до нас» обоз не доїхдв. На дерманських хуторах не було ні одної підводи. Тому, коли настав вечір, Володько, Хведот і ціла армія їм подібних подалася у село на вигін. Там гамору, мов на ярмарку. Саме діставали «москалі ужін». Зі всіх боків села йшли в долину з відрами по «суп і порцію» волов’ячого м’яса. Коло кухні велетенські балії «порцій», нанизаних на маленькі дерев’яні патички. Кожний вояк дістає у своє відро кілька черпаків юшки, ложку масткої гречаної каші і порцію яловичини.

Деякі діставали просто «в котелок» і зараз сідали на землі й їли. Здебільшого не доїдали.

– Ей, малиші! Кто желаєт єсть суп?..

«Малиші» не голодні, але хто відмовиться від таких ласощів, як «московський суп». Кожний бажає поласувати. Тоді вояк брав «котелок» і йшов ще раз до кухні. Там давали йому ще одну порцію, яку з насолодою нищили «малиші».

По вечері «водопій». Це також цікаве явище. Зі всіх дворів ведуть коней до криниці. Коло одної мало місця, тому вояків поділили на «райони». Кожний район має свою криницю. А там крик, матюки, вивіскування коней. В скорім часі коні так розгрузили землю, що до криниць не було доступу.

По водопої гульня. На широкому вигоні «круг». Перед кругом довгий стілець. На стільці з розтяжними «трьохрядками» гармоністи. Навколо муром сірі шинелі, товсті червоні пики з вишкіреними зубами.

Кирпатий «чорномазий» Ванька під розлогі звуки гармоній «трепака вибиває». Його ноги, руки і ціле тіло стрібають, як у «чортика». Присідає, плеще долонями по холявах, після по щоках, по губах. Далі й далі – все нові і нові викрутаси. Кружляє дзигою на одній нозі, стає догори ногами і танцює на руках.

Воячня вдоволена, щаслива. Деякі присідають до землі зі сміху.

А коли скінчився «трепак», виступив оповідач. «За горами за долами, за широкими морями, за дрімучими лісами, в славнім царстві-государстві жив-був славний цар государ – Матвєй по прозванню Берендей?.. – рвучко з місця розпочав оповідач, збивши свою «фуражку» на потилицю. Над чолом копицею чуб, комір «гімнастьорки» розхристаний. Ліва рука в боку, права, мов нагай, вимахується над головою.

Воячня замовкла мов камінь. Звучний голос оповідача дзвенить, мов дзвін. Над усім небо чисте й зоряне. На заході догоряє велетенська пожежа. А вояк веде свою повість, як цар Матвєй Берендей та задумав морську царівну красуню, володарку морів, океанів, зо всіма багатствами, скарбами, зо всіма підводними царствами й государствами собі за жінку здобути.

Підводна красуня косу має чистого золота, очі найкращі агати, тіло барви бурштину. Цілунок її пік, мов дотик розпаленого до червона заліза. Але ні один зо всіх найкращих лицарів, багатирів, козаків-отаманів не міг здобути її прихильності. Тільки грізний цар Берендей, що правив усіма суходолами, усіма звірами земними, усіма горами підземними, завзявся здобути її.

– Так, – сказав Берендей. – Кров з носа, лусни, умри, а міць свою покажи! Моря й океани вилий на беріг, у ріки підземні спусти всі води, а вилови «шельму» – красуню чарівну!

Ех, як гримнула війна. Суша і море звелися й вдарились. Звірі земні і морські чудовиська стялися у герці жахливої смерті. І побідив цар! Полонив свою бранку, відніс її у «хороми» з хрусталю і каміння дорогого і поклав на троні своїм пів-мертву…

У труби тоді трубіли, в дзвони тоді дзвонили, били гармати двадцять один раз! Пир тоді дав цар Берендей усьому світові на славу – пир на весь мир! Вино рікою текло, страви заморські давали, музики грали хвалу славному-преславному великому царю й государю. І при тому я також був, мед, пиво пив, по губах текло, а в рот… так! У рот не попало. Да!.. – рвучко труснувши головою, закінчив оповідач.

– Браво, Аніско! – гримнуло зо всіх боків. – Браво! Браво! От, сукин син! Про того… як його! – Про султана! Про султана! – кричать з натовпу.

– Давай, брат, про султана! Говори!

– Про султана, так про султана! – обтираючи чоло долонею і змінивши тон і мову, заговорив Онисько. Перше говорив московсько-українською мішаниною. Останні слова розмазав повільною полтавською говіркою.

– Виходь сюди, козачня! – крикнув він. – Огню, стола! Клади огонь!

І десяток воячнї кинулося класти багаття. Дрова вже були приготовані. Запалили сухий трусок і полум’я замаяло по вояцьких подобизнах.

З’явився стіл, лампа, якась книжка. Вийшли з натовпу з тузин козарлюг і без слова заняли місця навколо столу. Одні стоять, інші сидять, ще інші, оперті черевом на стіл, напівлежать.

Тиша. Приходить вістун – проголошує:

– Славні козаки! Великий султан, володар турецький, грецький, македонський і єгипетський вислав до вас своїх послів з грамотою.

– Го-го-го! – зареготали козаки. – Давай його сюди!

Приходять посли. Це у вивернутих шинелях вояки з позав’язуваними рушниками головами. Один з них бундючно розгортає довгий папір і згучним, глухим, повільним голосом проголошує:

– Я, великий султан турецький, грецький, македонський і єгипетський володар… такий-то й такий, намісник Алаха і т. д.

Велетенський натовп завмер. Не чути ні одного згуку. Вояки, дівчата, діти – все заніміло з цікавосте, все пнеться навшпиньки, щоб хоч одним оком глянути на небувалу комедію.

Серед великої тиші слова султанського післанця звучать натхнено й урочисто. Палає вогонь. Обличчя тих, що мають щастя стояти спереду, палають огненною барвою. У безвітряному просторі дим товстючим стовпом зводиться до гори і там десь під зорями розводиться у бузово-сталевому склепінню.

Козаки вислухують грамоту і починають писати відповідь, натовп розсідається від реготу. З його середини уривно виривається:

– Македонський дурень!

– Ха-ха-ха! – в один голос реве натовп.

–… Свиняче ухо!

– Ха-ха-ха! – го-го-го!..

–… Кобилячий хвіст!..

– Ха-ха-ха!

–… а нашого Бога блазень!..

– Ха-ха-ха!…

–… числа не знаєм, бо календаря не маєм, місяць на небі, а день такий у нас, як і у вас – поцілуй ось куди нас!..

Тут уже дівки, молодиці, бородаті вояки присідають до землі, тримаються за животи і реготять, – реготять.

Писав листа той саме Онисько, що перед тим оповідав про Берендея.

Володькові він видався чимсь надлюдським. Він пробився наперед, стоїть в дуже невигідному місці, бо зі всієї сили мусить опиратися напорові ззаду, від чого аж мліють і тремтять ноги, але все-таки він не пропустив ні одного слова, ні одної, здавалося, рисочки на обличчі оповідача.

Після рухнула загальна гульня під гармонію. Вояки хватають дівок, цупко тримають їх у дужих руках і викручують буревійну польку. Викрики, висвисти, дівочі вивиски лунають долиною.

Зійшов велетенський, надутий місяць і зупинився над вільхами двірського ставу. Палає багаття. До нього підкидають грубечі комердяки, сипляться снопами іскри, рухи гармонії вилітають з ворохобного натовпу на вільний простір і розкладаються по долині приманливою, пориваючою луною.

Пізно в ночі вертався Володько з товаришами до дому. По долині, по дорозі, не дивлячись на пізню добу, вешталися вояки. Де-не-де чути жіночі хі-хи та ха-хи. Там десь на другому взгір’ю голосний дівочий регіт – ха-ха-ча-а-а-а!… – аж покотилося.

Ніч ясна, холоднувата. З неба зриваються і падають у чорну землю зорі. На траві холодна роса. Хлопців пробирає, вони знизують плечима, швидко стрібають босими ногами по росі.

Перед ними мигають п’ятами гурточок дівчаток. Хлопці прискорили біг. Ті відчули, що їх хочуть нагнати, вивиснули, наподоблюючи великих дівок, і дрібно залопотіли підошвами по землі. Хлопці ще придали духу…

Біжать, вигукують, от-от наженуть. Ще миг, ще хвилька…

– Ай! Що ти. Я тобі дам! Як скажу мамі, то побачиш…

Володько і собі розхоробрився. Викрикнувши якусь примовку, він увігнався у саму середину дівчаток і навіть одважився схопити одну за плечі.

Та різко, пронизливо виснула і Володькові руки відсахнулися, ніби він схопив за щось гаряче… То була Ганка. Він виразно пізнав її, але не зупинився, не промовив ні одного слова, а як мога скорше вирвався наперед і побіг, мов дикий кінь. За ним побігли усі хутірські хлопчики і дівчатка.

Бігом, бігом вперед! Бігли на гору, повз школу, повз дякову хату, повз шкальню. Зупинився Володько, аж коли був за селом перед своїм хутором. Хведот біг також за ним. Обидва засапалися, розігрілися. Хведот щось хотів говорити, але Володькові не до гутірки.

Пережите цього вечора вплинуло на нього надзвичайно. Ще ніколи в житті не бачив він кращого оповідача і кращої «комедії». Після танці і… і та сама Ганка… Чи помітила і вона його?

Мабуть ні… Напевно ні. Він так скажено біг.

Дещо неприємно вразили його слова одного сільського, свого таки «москаля», що був ранений і прийшов «на поправку».

– Сукини сини! – казав він. – Кашожери мордаті! Хіба вони знають, що таке війна? От зібрав би їх, сволоту чортову, та післав у перву лінію; там, сукин син, один з другим загуляв би.

– Нащо так сердитися, – думав Володько. – Мусить же хтось і в обозі бути. Не всі конечне у перву лінію…

– То – каже Євген Паламар – самі «супчики»… Бачте, морди які, хоч пацюкив бий – позалазили у «третій разряд»… А на фронт дітвору, біло-білєтчиків пруть…

Євгенові, правда, відорвало ліву руку, але його все одно «зовсім» не пустили до дому. Він кляв війну «на чом світ стоїть»…

Володько зовсім інакше на ті речі дивився. Навіть відірвана Євгенова рука не робила на нього такого вже великого враження. Розмах події, її романтика, ворохобня і якась своєрідня краса полонили його, затуманили розум; усе, що вичитав, усе, що навчився в школі, відійшло на деякий час на бік, а перед ним постала у всій своїй величі і красі – Бог і сатана у одній подобі – війна.

Обоз постояв у селі всього три дні і вирушив далі «в тил». За обозом поїхав другий обоз втікачів. По їх мові чути, що це вже не «з глибокої Галіції», а десь з недалека, з-за Почаєва від Радивилова і з тих місцевостей.

Знов одного дня заїхала на відпочинок до Матвія підвода втікачів. Чоловік, жінка, стара мати і троє дітей – два хлопчики і дівчина. Дівчина вже старша – дівочиться, уже й ходани ходили, як заявила мати. Батько «москаль» у військовому, прийшов з фронту ранений на поправку. Застав його приказ вибиратися… Ну, не покине ж він отак на Божу волю родину… Що, ні? Правда ж. Мав відійти тиждень тому, а тепер все не знає, як буде. Самі ж жінки… Бійтеся Бога…

А що буде за те, що «у срок не з’явився», чорт його знає. Розстріляють, то розстріляють. Гірше смерті нічого не видумаєш, але напевно не розстріляють самі, а пішлють на фронт, щоб там уже те брудне діло інші зробили… Походить чоловік від самої границі – три верстві… Вже може з хати та з цілого села одно місце на землі… Хто знає… А «тре буде» все-таки десь отам далі серед ліса, чи серед поля, чи може і на гладкій дорозі жінку з отими-о щенятами лишити і йти… Що зробиш…

Говіркий і поважний гість сподобався Матвієві. Настя варила, кормила цілу родину. Жінка ввесь час побивалася, плакала. Увійде до хати, що не побачить, що не візьме до рук, і одразу:

– І ми, жіночко, мали таке… Ще ліпше… Все геть чисто своє мали… А тепер жебраки, сироти, викидьки на сором та ганьбу… – і сльози одразу їй витечуть з очей, – каламутні у почорнілих, попухлих очницях сльози.

Два дні відпочивали біженці на Матвієвому дворі. На третій рано виїхали.

Серпень добігав кінця. На полях запізнений збір хліба. Безліч вівса мокне у півколах. Дорогою їдуть і їдуть обози – військові й цивільні. Дорогу розширили в три рази. Прийшли якісь землеміри і вимірили… Бараболі не бараболі, просо не просо, – все одно. Відтяли стільки-то сяжнів і дорога.

Посунули підводи, кіннота, піші. А Матвієва родина при праці.

– Ей, ви! Що ви там ще мучитесь! Все одно пропаде! – гукали на Матвія…

– Пропаде, то пропаде, а до пуття довести треба. Не лишу ж отак усе на полі…

– То в стодолі згорить…

Матвій розводив руками, дивився на захід, звідки вже виразно чути гуркіт гармат. Ні! Все-таки збирати треба. Возив, збирав, складав у клуні, всі засторонки запхав під самий стріп… У полі ще одна насінна конюшина.

Нарешті гострий наказ (десятник у кожній хаті наказав), хто має зайву, тяжку до ходу худобу, хай відводить на «зборний пунт» до Білої Криниці. Там усе на вагу куплять. Хто не поведе, то в дорозі даром покине… Відступ війська не припиняється. Вибиратися прийдеться все одно…

Від такого наказу у Матвія ліг у грудях тяжечий гніт і ніщо не в силі зняти той тягар зі серця.

Увійшов до хліва. Шість корів одна коло одної стоять спокійно при жолобі. Не можна Бога гнівити. Було молочка, і собі, і людям. Хто не прийде, бувало, дістане кварту доброго густого молока… А платити?.. Хай Бог заплатить!… Здорові споживіть – казала Настя…

І от ці корівки, ці чудесні тварини, на які чекав і силу свою нищив такі довгі роки, тепер треба нищити. Так. Нищити. Просто виведи в поле і скажи: йди, худобино, куди очі бачать. Не треба мені тепер тебе… Або віддай «на пуди» за безцін – аж серце болить…

А тут тобі зі всіх боків: вибираймось та вибираймось. Он батюшка всю родину вивіз. Сам лишився і чекає, поки село рушить. Усі наші виїхали… Навіть управитель, і той не лишився.

Хм… Ведіть «зайву худобу». Цікаво, хто має ту зайву худобу. Який добрий господар має зайву худобу? Ох, зайву, зайву! Бодай його кольки скололи, хто видумав цю штуку.

І думає Матвій: не було колись худоби, не було гроша, не було часом чого в рот вложити… А тепер і худобина усяка, кривавицею здобута, і поле… Мав від рання до вечора турботу, і от тепер лиш чоло морщиться від жури: і як його усе знищити… Знищити так, щоб менше боліло отут десь, де сидить мужицька, на всі болі гартована, душа.

Тільки що на ноги звівся. Пів сотню років товкся, мов останній з останніх, гірко горював, тяжко бідькався. Нарешті поля того шмат роздобув, халабуду якусь злабудав. Все воно «на тимчасом», на «поки що». Поле також не Бозна як вироблене. Туди треба б такого гною, а туди іншого. До всього худобини потрібно, до болю, до останнього потрібно. Одно чіпляється за друге.

А що село? Що люди? Де є ті самі люди і що вони думають? Ах, люди. Не кажіть мені про тих людей. Боляче згадувати. Хіба вони вміють міцно хотіти, до змори працювати, битися з останніх тих справжніх, які тільки людині дано, сил? Ні. І, кажу вам ще раз, – ні! Вони рухаються, ходять, але без думки… Думки нема тієї, як то кажуть, живої, болючої, як оголена рана. І свідомства мало. Не кажемо, якоїсь великої свідомості, а навіть свідомості того, що вони до людей належать. Так, так… Горе це… Це якась вийнятково безталанна, загнана і збита, мов макуха, юрба, яка не вміє відбити напору ворожого… Ціле село і всі, всі геть села навколо, забули за себе. Гримнула десь, Бо-зна де, гармата і все у крик, все в лемент, так ніби їх життя саме найважніше… А де ж господарство?

Так думав огірчений Матвій. Не мав кому цього сказати. Сам собі думав, ступаючи широко полем, розмахуючи стиснутими п’ястуками… Часто дума в голос виривалася… Кантате тверде слово рвалося з придушених грудей і падало у порожній, безлюдний простір. Разом зі словом рвалося серце – насильно рвалося, ніби хто виривав його, як ріпу. Які болі! Які невисказані болі! Лиш мужик знає їх, той, хто твердим хлібом кормився, хто не чув ні холоду, ні спеки, хто не знав про існування нервів і бациль.

Матвій іде полем і, здається, це ступає местник, кара. Зупиніться і погляньте в його обличчя. Ніхто не бачив такого грізного, зрізаного зморщками, чола. Кожний той зморщок кричить болем. Гляньте, очі його з червоними жилками, в яких горять блискавки. Гляньте, він навіть без кашкета і вітер, рвучкий осінній, що дме з-над угорської долини, патлає його рідке волосся, ніби віхоть соломи. Поли його куцана розпадаються на всі боки, ніби якісь особливі крила особливого неземного птаха.

Він не йде, а летить. Не дивіться, що його великі широконосі чоботи лишають широкі сліди на свіжо зораній ріллі. Він все-таки летить он під тими хмарами, які рвуться з його злисілої голови і застеляють все навкруги: землю, ліси і небо.

Так кожний день літає Матвій по своїх полях. І що виразнішали гарматні перегроми, то лет його збільшується, набирає особливого значення…

А все-таки одного дня Матвій увійшов до хліва, де стоять корови. Шість їх. Усі ланцюгами до жолоба поприв’язувані. Он Лиса, Манька, Ряба, Рогата. Он та, що цього літа на ярмарці купив – без назви. Далі шустра, рухлива корівка – Сивенька. Стоять усі по зросту – від ліва до права. Лиса найбільша, найтяжча, далі Манька…

Матвій одв’язав дві і вивів на двір. Кликнув Володька. Цей має підганяти корови. Це ті – Манька і Лиса. Володько пас їх двоє літ і знає їх, як і себе. Поважні корови, незворотні, тому і в шкоду менше ходили. Добрі були, слухняні… Шкода їх йому… і не шкода… Якось… Чомусь не шкода. Так, ніби це його не обходить…

Настя вибігла з хати, глянула… Здавалось, вона хотіла обняти ті тварини і горнути до себе. Замість того попробувала за дійки, чи не повні, щоб за дорогу не набрякли.

Володькові всунула в руку вузлик хліба з маслом.

Повели. Повели на продаж до Білої Криниці. Володько йде за коровами босий. У нього зовсім нема чобіт. Батько веде за повід корови і не промовить ні одного слова. Не хочеться йому в такий час розмовляти. Так і пішли. Через село, долиною до Башковець, через «казьонний» ліс. Володько вже знає цю дорогу. Торік на «мобілізацію» ж їздив. За цілу дорогу тільки парою слів перекинулись.

У волості величезна черга.

– Прийди, різун його матері, зі своїм і ще чекай, проси, поки-то «вони» зволять забрати твоє добро.

Після корови важили і видавали «квітанції». З тими квітанціями треба йти в друге місце, щоб дістати гроші. За обидві корови дістав Матвій сто одинадцять рублів і ще якісь там копійки. Видали цілу «катеринку», а решту рублями.

Матвій зав’язав тісно гроші у кінець шматини, в якій був замотаний хліб. Коли продали корови і Володько лишився тільки з прутиком, яким підганяв, а Матвій навіть не дістав назад свого повода (добре, що ще не взяв ланцюга), обидва посідали на морозі і їдять хліб з вареним салом. Їдять мовчки. Матвій щось міркує, а Володько передумує усе, що бачив. Після на Матвія якась злість найшла, чи що… Досить, що напало на нього неухильне бажання нечуваного марнотравства. Сам устав, пішов до крамниці і по часі виніс звідти цілу пляшчину лімонаду та здоровенну булку. О, така булка напевно досить коштує.

Власними руками розтрощив булку на дві половині. Одна собі, друга синові.

– На! Хоч з’їмо. Що з’їмо, що вип’ємо – то тільки й є наше. Кляті часи настали… А після пиячили порядно по черзі. Цілі три копійки луснули, як і не було. Володько з приємністю потягнув гострого шипучого напою. Втомився, та й ноги кляті попідбивалися, а до дому ще верстов двадцять, бо рішив Матвій чомусь через місто Крем’янець вертатися.

Хай хоч побачать, як там тепер виглядає, що поробляє «жидва».

Треба рушати. Сонце не стоїть на місці. Воно вже давно зійшло над крем’янецькі гори, туди, де станція знаходиться.

Йдуть сошею. Повз казарми, повз велику, червоної цегли, похмуру «гарнізонову» церкву, повз військовий цвинтар. Сюди й туди без кінця і перерви їдуть обози.

Дійшли до станції. Володько в душі вдячний батькові, що пішли сюдою. Хай це яких шість верстов більше. Пусте. Він же ще ніколи не бачив ані залізної дороги, ані поїзду, ні паровозу. Колись, бувало, ще в Лебедщині, коли збирався поза Мартинів запуст на пригірок, бачив дим з поїзду. А то далеко, верстов дванадцять було. А може то і не з паровозу був дим. Може то просто собі якийсь дим та й годі. Але для Володька то був особливий дим і він дуже радо ловив його своїм далекозорим оком.

Тепер ось вони обидва з батьком зовсім близько коло станції. Марширує дві роти зі «штихами на смірно». Спереду офіцери з голими шаблями. Справа пруги рейок врізалися у землю й обросли бур’яном. По них старі вагони з написами: Ю.З.Ж.Д.

Ще далі «добрі» вагони. На них грузять корови, коні, людей. Кортіло Володькові підійти до тої метушні ближче і все докладно оглянути, але мало було часу.

Йшли ввесь час по гострому дрібному камінню, тому відчував прикрий біль ніг. За тіснотою навіть не міг іти тудою, де хотів.

У місті, що здушене невеликими, але гарними, горами, – тісно, рухливо, гамірно. Їздять авта. Кожне з них напхане військовими. Особливо кидаються у вічі юрби «золотопагонників». Здавалось, вони зійшлись сюди з цілого фронту.

Але крамниці скрізь відчинені і скрізь іде гарячкова торгівля. У Володька виникає таємний задум, який в короткім часі розростається в непереможне бажання. Повстав він і розрісся до неймовірних розмірів, коли проштовхувалися з батьком через ринок і проходили повз крамниці з дешевим взуттям.

І як його не згадати про чобітки, коли ноги так порепані, так підбиті. Хай би хто спробував не згадати.

На ринку Матвій купив цілий хунт грушок. Знов нечуване і зухвале марнотраство. Видно, Матвій поспішив: хай все гине, коли так!

Знайшли шматок вільнішого місця у куті ринку, сіли і смакують грушки. Володько слухає, як сіпає в ногах біль і дума про чобітки не вилазить з голови. Напроти брудна, з заялозеними дверима, крамничка. Там знана Рухля продає гнилі оселедці, смердячу тараню, коломаз та сіре мило. Запах такої крамниці надзвичайний.

Ось вони доїдають грушки… Матвій, видно, готується вставати та відходити. Він же ще мусить накупити «дещо до хати». Володько рішається на останнє. Будь що будь, а сказати він мусить.

– Тату! – обережно, з прищуленими від ніяковосте очима, каже Володько. – Ми там проходили коло крамниць… Бачили ви, які там добрі юхтові чобітки висять?

– Ну, так що?.. Хіба тут мало тих юхтових чобіток?

– Я… Мені… Ви знаєте, тату… Я так попідбивав собі ноги… Ах, так болять отут коло пальців. Дивіться… – і він навіть одну ногу підняв і показав батькові. Підошви попухли, деякі пальці попідбивані. Найменший підрізався й щемить, як халєра…

– Так, знаєте, мерзнуть ноги, як виженеш «на росу».

Підняв голову і дивиться благальними очима на батька. Очі того насуплені. Зирнув на ноги сина і каже:

– Ну, а як же ж хотів? Ти ж не панич і батько твій не пан…

– Ні-і-і… Я знаю… Але коли б я мав які-небудь паршивенькі шкорбунці…

– О-о-о-о! Ще чого заманулось…

– Думаєте, я так багато хочу? Ні-і. Мені які-небудь чоботи… От і все.

– Хм… Думаєш, то не багато. Чоботи, думаєш, за се, за те купиш… А думаєш, коли… То що? Отак одразу в росу їх… Довго той чобіт видержав би тоді…

– Ні. Я буду їх шанувати. Куди не треба, не взую.

– Ну, той купляти ще не потрібно. Мені гроші он на викуп купчі, на сплату банку потрібні… Ти ж знаєш…

– Тату!..

– Не морочи! Не маю я грошей. Не буду я ж сто рублів тобі на чоботи міняти. Ходім!.. Вже пізно…

І батько встав. Володько не хоче підніматися… Пробує перечити…

– У вас же є дрібні…

– Дрібні… Дрібні. То і треба їх ще тих дрібних дома. Он мушу дещо купити і по дрібних.

– Але тату, – канючив Володько. – Мене так болять ноги… Так болять. А за що ж я ціле літо оті корови пас? – осмілився він навіть такий гострий кинути докір.

Батько скривив уста в подобу усмішки. Це дещо підбадьорило хлопця.

– А я? – сказав батько. А я за що ціле літо орав, сіяв, косив, до клуні возив? За що – га? Ходімо! Нічого тут гадурати!

Ой – єй! Видно що з Володькової витівки нічого не вийде. Встав.

– Ет, тату! – вирвалось у нього. – Мені навіть до дому не хочеться йти, Я ж хочу одні тільки чобітки. Які-небуть, погані, самі найдешевші… Ось війна йде…

– Е-ет!… Дурню ти! Війна. Все тобі з війною лізе. Тобі одно в голову, а мені тисяча…

Вже йдуть. Володько дуже невдоволений. Він обережно ступає по камінцях, окає, коли попадає на гостріший… Думи його прикрі, докірливі. Так завжди. Бігай, бігай, дерися… Раненько вставай, мерзни, мокни, а коли купити що… Ну… Хоч до чужих йди…

Батько йде спереду, рівно тримає голову, плечі дещо сутулуваті. Він думає. На чолі виграють зморшки. «Втрата, то втрата… Самого коштували ті корови більше… Але малому чоботи таки потрібні. Все одно, не тепер, то в четвер, а купити мусиш. До зими може не подре, а тут за одним заходом»…

Але вони вже досить далеко від дешевих крамниць відійшли. Вертатися? В інших, що на Широкій вулиці, крамницях дорожнеча… Там хіба сама офіцерня купувати може.

– Одлупити б тебе треба! – чомусь виривається у батька. Він майже сердитий на сина, що той нагадав йому таку неприємну річ. – Ну, то ходім вже… Може що виберем…

Володько зрадів. Він зовсім не ображений отим «відлупити», хоча і не почуває за собою ніякої провини. Коли верталися на ринок, навіть ноги перестали боліти.

Виявляється, що за зовсім дрантивенькі чоботята з поганої підробки юхту, пришитки до старих порепаних холяв «знайомий» жидисько хоче п’ять рублів.

Матвій одразу хотів плюнути, жбурнути ті шкарбуни жидові межи очі і піти. Мовляв, на коровах втратив, то не будеш грубу суму на таке дрантя видавати.

Але Володькові навіть «таке дрантя» Бозна чим видавалося. Коли б він мав і такі. Ого, чого б він більше хотів. Поки батько жорстоко воював «з клятим пархачем», Володько переживав неабиякий мент. Вираз його обличчя так само швидко мінявся, як мінявся хід торгу.

Нарешті крах. Батько таки плюнув і вийшов. Де ж таки… Вже з півтора рубля майже до двох дотягнув, а «стопроклятий парх» затявся на трьох і ані копійки вниз…

Обійшли ще кілька крамниць, перебрали з десяток пар чобіт. Кожний раз Володько мусить натягати на свою болючу ногу чобіт і кожний з них видавався йому «зовсім добрим». Він не перебирає, як батько. «Які-небудь» – він же це сказав виразно.

При кожному торзі Володько почуває, ніби стоїть перед судом і його засуджують на смерть, чи дарують невимовне щастя. Третій жид, який: «я ж вас ще позаторік знав… Дядько Матвій? Ні? Боже! То ж ми коли вже знайомі!.. А для вас… Для вас у мене пів ціни… Оці добрі з варшавського юхту… Знаєте їм ціну? За дурно… Хай я до шабасу не доживу… Усього чотири рублі… Їй-бого, це за дурно. Поміряй… Малий! Поміряй до ноги… Ну? Ніби на міру».

Цей самий щебетун не захопив Матвія. Він бере чобіт, міцно звиває його в руках, пробує, чи не тріскає шкіра, чи не відлітають одразу підошви…

– Бо і таке бувало… Візьмеш те дрантя в руку, а воно розлітається.

Знов торгування. Цей затявся на трьох і десяти копійках. Хай його діти суботи не діждуть, якщо він більше, ніж десять копійок на цих добрих чоботях заробить. Це ж не який-небудь тендит. Не буде ж він знайомим людям якесь сміття продавати.

А Матвій сказав твердо:

– Два рублі й з половиною! Хоч – беру, не хоч – можеш сам у них ходити!

І вийшов. Володько тяжко зітхнув.

– Де ж таки, – звернувся ботько до сина. За таку непотріб такі гроші. Я сам за оцю (і підняв праву ногу) три роки тому три рублі заплатив. Але, це чобіт. А то… Тьху, бий тебе всі громи!..

Йдуть геть і не оглядаються. Раптом хтось смикає Матвія за полу.

– Хазяїн! Хазяїн!.. Верніться!.. Ну, платіть гроші…

Це суха, кривов’яза жидівочка з крамниці.

– Бодай би тебе кольки скололи… Чому ж ти не сказала цього одразу? Чого морочиш?

Матвій вернувся й довго вилічував гроші.

– Це тільки для вас… Знайте, що це тільки знайомим… – умовляв жид.

Матвій дав гроші, взяв чоботи і передав їх Володькові. Цей схопив їх на оберемок і тримав обережно, ніби вони з найтоншого скла. А що в його очах… Скільки в них справжньої втіхи. Там ціла безодня радості, яка геть до тла знищила усякі: біль, острах, безнадійність. У думці дякував батькові, Богові і цілому світові, а ніс свої скарби так, ніби це щось рідке, що може розхлюпатись. Тепер тільки важке питання: чи варто їх взувати «на росу», чи далі мерзнути? Шкода ж дійсно нових чобіт. Ну, але добре, що є!..

До дому п’ятнадцять верстов. Прийшли, коли вже всі спали. Володькові ноги так боліли, що навіть не мав бажання хвалитись чобітьми. Поставив їх у таке місце, де б не замастились, сам пішов до клуні, вкрився кожухом і заснув дійсно сном каменя.

Дія цього розділу відбувається у восени (у вересні) 1915 року.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 72 – 88.