Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

4. Галіціяни

Улас Самчук

Весна виробляла свої веремії, не дивлячись на ніщо. Земля, як і завжди, пахтіла своїм тяжким п’янливим запахом. Ліс одягався і небо горіло блакитним огнем.

Пора прощатися зі школою. Он Матвій на полях чоботиськами грасує, сипле пригорщами зерно. Жайворонки б’ють в небо, ніби крикливі ракети. Зінька хлопця привела, а тепер за плугом, як мужик, ступає.

Володькові шкода було кидати школу. Ходить до самого кінця. Ганка також ходить, але більше з нею не балакав. І так осоружні хлопчиська проходу не дають. З Фоном знов побився, навіть учителька зауважила, що «наш Володько балує».

З війни доходять чутки, що в руській армії появилися «ізмєннікі».

– Ота проклята дрань! Ота зволоч! – лаявся Матвій. – Кров людську продають. А що робить Ніколай Ніколаєвич? Чому не вивішує все до тла…

Кажуть, війську потрібні «снаряди», а вони сухарі печуть. У Карпатах худоба гине. Коней гнилими сніпками зі стріх кормлять. А такі коні. Боже, Боже!..

Від Василя знов нема ніяких вісток. Хто його знає, чи живий. Великдень цього року, ніби поминальниця. Нема горілки, нема співу.

При розговінню свяченим яйцем, і в Єлисея, і в Матвія, всі Василя згадували.

Одарка оповідала:

– Прийшла я, голуб’ята мої, на всюночну до церкви… Господоньку Святий! І церква та сама, і світла не менше, і співають хороше, а на душі у мене ніби гніт лежить. У Велику П’ятницю висповідалась, до Причастя аж у неділю підступила, два дні рисочки в устах не мала. Стала навколішки перед Матір’ю Божою, молюсь, а молитва не йде на думку. Диявол заволодів мною. Кажуть, що то гріх за людиною та побиватися, та ще й у церкві… Але що діяти, що чинити. От клянуся, що я не могла за «нього» не думати. Гріх – грішний, але не могла… Про Бога треба б, так ні… Він, мій сокіл, мій орел, моя кохана дитина, замість святого образа стоїть сумний перед моїми очима.

А як розговлятися почали, Палажка впала на постіль і так, мої людоньки, зайшлася, так тяжко заголосила. А я стою коло столу, як дерев’яна, офірку в руках тримаю, хочу перед образом засвітити. В очах моїх темно, темно зробилося, ніби хто мене узяв та й закрутив, а після раптом поставив на землю. Не можу на лаву звестися, щоб офірку приліпити. Вчепилася за ріг столу, але не вдержалась. Як стояла, так і звалилася до землі. Плакати не було сили.

Ніде нема радості в ті дні. Ні на землі, ні на небі. Отже і дзвони дзвонили, але звуки їх, мов тінь від густого лісу, мов траур від чорного серпанку. На цвинтарі дівки не виводять «кривого танку», ані пісень не співають. Голови, як і завжди, барвінком та паперовими квітами квітчані, але сміху не чути, вивіскувань нема, парубків чубатих нема. Є недолітки, що тягнуться догори, на пальці спинаються і плачуть від міцної затяжки тютюном.

Там десь у Карпатах парубки. «Ой, по горах, по горах австрійських, солдатскіє кості під снігом лежать», – виспівують дівки.

А чиї кості? Пішов Василь, Петро, Данило… Скільки їх пішло. Все в Карпати, все під Варшаву, все у мазурські багна, все в Августовські ліси… Напхали, завалили трупом, загатили багна, засипали гори… І звідки візьметься радість?

На Великдень якийсь москалик плівся шляхом і до Матвія забрів. Матвій запросив до столу, а Настя ковбасу і печеню, і все, що мала, виставила. Матвій розійшовся, що війна, мовляв, від Бога. Бог так, видно, хоче. І слава Йому, все-таки «наші» хоробро «деруться». Все-таки погнали нехриста у глиб його царства.

Матвій говорив з вогкими запаленими пристрастю очима, а москалик все «оплітав та оплітав»…

– Пробачайте, що може у нас не так, як у вас. У нас усе, пробачайте, по-простому… – вибачалась Настя.

– Нічаво старуха. Колбаса хараша. А ти, тятька, зря гавар’іш… Да! Ти старий чоловік, ситий і дома. На фронтах ти не бував і війни отієї самої не видав. Та й царя ти також не бачив. Я, можна сказати, ближче від нього був, а також не бачив. А війну оту саме хай собі чорт спокійно візьме. Думаєш, я знаю, за що кров ллю? За родіну? Карпати родіна моя? Так? Помиляєшся. Плювать мені на ті самі Карпати… От що… Родіна моя Рязанка… Понял? А на якого чорта мене сюди перли, сам толком не розберу…

Матвій замовк і зніяковів. Видно в тон не потрапив. Знати це «роззлоблений» москалик.

– Я уж, мамаша, – звертався москалик до Насті, – три рани в Карпатах дістав… А от і третій раз несу туди свою башку, по четверту рану; а ні, то куля в лоб. І все до чорта хай прахом стелиться…

Хто його знає, що то за москаль. Може надісланий, може втікач який, що народ бунтує… Але що Матвієві до того за діло… От наїсться і хай йде собі з Богом. Може він Карпат і не бачив, а тільки хвалиться ранами.

Зараз по Великодні кінчився шкільний рік. Після випадку з Ганкою Володько уникав учительки. Не бажав з нею зустрічатися, не усміхався. Також не просив пуделок та коробок. Все це Хведот дістав, а Володько навіть не зацікавився, навіть оком не кинув.

Після останньої лекції, останнім відходив Володько. Учителька йшла за ним і коли Володько сухе «до свіданія» кидав, протягнула руку і мовчки взяла його за карк. Він оглянувся.

– Навіть до мене не зайдеш, Володику? Навіть не попрощаєшся?

Перед ним виходили на двір босі дівчата з хуторів. Відходив з маленькою порожньою торбиною через плече Хведот. З тилявецьких дітей не було нікого.

Володько мовчки повернув до учительчиної кімнати. Там чистенько, пахнуть квіти. На стіні чітко тикає білий годинник з тягарками, жовтим мідяним вагалом, прикрашений квіточками-незабудьками.

– Ну, Володику! Чого ж ти такий сумний? Га? Що з тобою? Не любиш ти мене? Не хочеш книжок? Я ось тобі тут, подивись, скільки приготовила. Наші рускіє биліни… Ось про богатиря Іллю Муромця, ось…

– А-а-а! Я-то знаю! – аж викрикнув Володько. Я вже знаю. Він був на службі у Володимира Красного Сонечка і воював бісурменів та збив з сімох дубів великого Соловя розбійника… Але дайте… Я ще раз прочитаю…

– Ну, бач, – каже вчителька. – Ти знаєш вже більше, ніж я думала. Ах, ти мій синочок!.. – вирвалося у неї і вона обняла Володька і міцно поцілувала в чоло. Після довго гладила його по голові. Володькові соромно і ніяково. Вона назвала його синочок. Хіба ж він її?

– Ти, Володику, не маєш на мене гніватися. Я не хотіла тобі щось кепського зробити. О, ні… Ніколи… Я знаю, за що ти на мене сердишся, але я тепер сама шкодую, що так тоді випало. А Ганка також гарна дівчина. Вона казала, що у неділю прийде до мене… Хочеш, можеш і ти прийти…

– Ні… Я не гніваюся. Ет… То не те… Я… У нас… У мого дядька пішов на війну Василь… Від нього нема вістки… Я не знаю… У неділю мене напевно пошлють пасти худобу.

– Ну, як хоч. Матимеш час – зайди. А ось для тебе книжка, це пуделко. Матимеш на олівці, на пера, на ручки… Скажи свому татові і мамі, що учителька їх вітає і будь завжди добрий та слухняний.

Володько загорнув на оберемок книжечки, пуделко, поцілував учительку в руку і відійшов. Учителька провела його на ганок.

Як йому було прикро. Прикро тому, що він так довго сердився на свою учительку. Прикро тому, що вона перша звернулася до нього і попросила вибачення. Йому було б куди приємніше, коли б це він зробив перший… А так…

Хведот не чекав на нього. Коло магазаину звідкись вертається Ганка. Вона не тут мешкає. Вона мешкає по тому боці школи на долині.

Зустрілись не вітаючись.

– Гершкова Теся обіцяла мені пошити блузку на Великдень, а ще до сьогодні не пошила… – каже Ганка.

– Чому? – питає Володько.

– Каже, праці багато. А що мені до того…

– Мені в неділю треба піти до учительки… У чому я піду… А ти ще ходиш до школи?

– Ходжу. Сьогодні послідній день. Хіба не знаєш?

– І я ходила б. Дід посилають за вівцями… У нас їх щось з шестеро є. Тата мого таки вбили… – і повісила голову.

– У первих боях? – запитав Володько тільки тому, що не знав, що сказати. І вона мовчала. Тихо.

– Мабуть піду… – сказала нарешті…

– Треба йти, – сказав він. Обоє повернулися і відходять. Володько щось пригадує, обернувся і гукає: – Ганко-о!..

– Чого-о?

– Почекай. Ось я маю тут пуделко. Мені дала учителька, але нащо воно мені… Візьми.

Ганка усміхнулася й взяла. А після розійшлися.

Цілий день до вечора думав за Ганку.

Знов гонив товари пасти. Цього літа паринина на «придатку» під тилявецькими городами, тому не має нічого спільного з угорщанами.

Трапилась прикра пригода. Мало, мало, було не втопився. Ходив з відром до копанки по воду, щоб полити свої дубочки. Став на кладку, та не видержала і трісла. Шубовснув у воду і захлинувся. При цьому викрикнув.

Першою почула мати, прибігла, затошніла, наробила лементу, стрібнула, як була, у воду і вирятувала.

З клуні летів розхристаний батько. Схопив хлопця на руки і почав гойдати. Обличчя його червоне. Тіпав Володьком з усієї сили, поки не полилась ротом вода. Володько живий. Але усі його дубочки були знищені. Батько не вважав його працю за необхідну. Все одно нічого з того не вийде. Дубочки повиривав і повикидав. Засохли навіть ті, що вже вчепились були в землі за живе і зрослись з нею. Краще хай ростуть у лісі, на своїх місцях, там де їм треба рости.

Ця пригода на деякий час притримала розвиток Володькової самопевності. Він перестав ходити дерти кубла, перестав драпатися по дубах, уникав товариства, а особливо німого.

Натомість він заліз у гущавину книг. Ці славні, тихі приятелі оточили його зо всіх боків, розгорнули перед ним необмежені обрії і манили кудись – далі, все далі у безконечність, під зоряне небо, на степ розлогий, на моря та океани у борню з буревійними хвилями. Там хвилі, мов гори котять і б’ють об скелі, об граніт. Там блискавки ріжуть олив’яні хмари, січуть їх легко на кусні і вітровими рухами розкидають, куди хочуть. Там грім клекоче, мов мільйон орлів якоїсь незнаної породи.

Ах, який широкий світ! Як далеко можна йти, як багато можна бачити. Туди! Он… Геть, геть туди!..

У ті самі дні, коли поля починали сіріти, коли вилазили зі своїх схованок серпи, коси, грабки і люд хрещений знов збирався знімати дари великої землі, в ті дні шляхами потягнули на схід перші валки «галіціянів».

Сухі, спокійні, з впалими очима, у солом’яних капелюхах, чоловіки. Тихі, байдужі жінки.

– Вісьта-гей! – підганяли вони свої конята, запряжені у довгі з будами вози.

На возах усякий домашній крам. За возами тягнуться корови. Ці потужні, гарні тварини, що є цілим багатством втікачів, виглядають дуже сумно. Підбиваються, кульгають і не зводяться.

– Ви звідки, люди, їдете? – питає Матвій.

– Е-е-е, пане газдо… Най не казати… Здалека…

– А куди?

– А ци знаємо куди? До Росії… Туди… ген…

Володько пригнав корови до дому. На подвір’ї віз з будою. Віз не «наш», галицький. Пара худих тонких, мов дошки, конят шомрають з опалки сиру конюшину. Коло воза, з напухлими ратицями, корова сумно дивиться великими байдужими очима на жінку, що сидить коло неї на землі, обгорнувши босі ноги спідницею. На руках у неї дитина ссе цицьку. До полудрабку воза підвішена плетена з лозини колиска.

Матвій стоїть коло кіпця, – що насипаний над ямою, яка тимчасом править за льох, – з відром у руках і поважно розважає з «газдою». Це старший, жилавий, високий чоловік, що дивно вимовляє літеру «с». У нього виходить вона м’яко, аж свище. Він каже:

– Я сі находив… Я сі наробив… – Дивно.

Володько дивується, що говорить зовсім по-нашому, от тільки кілька таких дивацьких змін. Але що там дивуватись. Ось навіть тилявчани деякі слова інакше, ніж дерманці, вимовляють… А то ж «австріяки».

Матвій все на генералів нападає.

– Ота, чуєте, нечисть проклята. Це вони нам Росію продають, сукини сини… Коли б не «змєна», думаєте, що наші відступили б? Ніколи! Він б’є «снарядами», а наші чим? Сухарями? Не даром Ніколай Ніколаєвич в морду кількох набив. Мало. Повісити мало. Німець газою душить, огнем палить, а наші… Ет! Тьху, та й годі! Порядки такі в Росії!.. Сухомлинова якогось дали… І Перемишль, кажете, здали?

– Напевно здали. Ми ось вже два тижні по дорогах… Ая…

– А скільки крови за нього пролили… Ех…

Прийшла дівчинка. Маленька, щупла, років дванадцять… Ноги брудні, порепані. Тонесенькі, мов патики, литки. Обличчя бліде, обвітрене, волосся вилиняле, аж біле. Одні очі гарні, живі, великі і розумні.

Вона видоїла корову, процідила молоко, принесла горнятко матері, а сама також ще теплого від корови кватирку випила.

Володько ввесь час придивлявся, обходив навколо воза. Коло нього Хведот. Мати варить в хаті вечерю. Сонце зовсім спадає й обіцює сховатися за велетенські черешні, що ростуть на городі Івана Пустяка.

Майже що вечора Володько з Хведотом біжать на город, який колись виміняв батько у Тизя. Там зародили рясно грубезні черешні. Чужі діти лазили перед вечором тудиж мняли під черешнями овес і обривали ягоди.

Володько має і тепер бігти на черешню, але соромився сказати дівчинці, щоб і вона з ним пішла. Нарешті відважився. Та згодилася.

– Можна мені, мамо, піти з сим хлопчиком нарвати ягід?

– Іди, доню… Але чекай…

Мати відложила дитину, вийняла з-за пазухи якийсь вузличок, розв’язала і подала дівчинці. При тому щось їй шепнула на вухо.

– Добре! – кивнула дівчинка головою.

І вони обоє побігли. Володька дуже кортіло побалакати з «австріячкою». Він ще ніколи не розмовляв з людьми з австрійського царства. Вона напевно знає тих мадярів, що ріжуть, вішають…

Одразу подряпалися на черешню. Володько не їв ягід, як звичайно… Він рвав їх до кишені з наміром віддати дівчині, яка взяла фартушок, щоб «нарвати мамі». А вже скоро стемніє. Багато не нарве. Треба ж їй допомогти…

При цьому він її ввесь час розпитує. Про мадяр, як вони одягнені, як говорять… Далі про школу. Як там у них вчаться? Чи вона вже ходила до школи? Так. А до якої групи. Ага. У них нема груп… Класи… Ага, добре. А якою мовою вони вчаться? Руською? – Володько аж зрадів. – От це так. У Австрії й по-руськи… Дивно… Видно по цілому світі «руський язик» первий… А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні… А чи знає вона «Дєдушка Федот», – стіхотворенія таке… «Пісмєцо от унука получіл Федот»…? Ні? А «Стрекоза і муравей»? Це басня Крилова… Або Пушкіна «Люблю тєбя Петра твореньє»? Також ні?.. Ну, а що ж вона знає?

Яке розчарування. Вона знає: «мова рідна, слово рідне»… Це Вороб… – Ха-ха-ха! Як, як? «Мова рідня?.. Як це ти казала? – реготить Володько, аж за ягоди забув… То це ж не по-рускі!.. Де ж це по-рускі? Це ж по-мужицьки, по-простому, по-хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по «настоящому»…

Город чудний, город древній,

Ти вмєстіл в свої конци…

І посади, і деревні,

І палати, і дворци…

Зрозуміла? Це ж по-рускому. Так говорять у Росії, там десь, отуди… Хм… Росія… То вона мабуть зовсім і не знає, що то Росія…

– Ти кажеш Росія… Не Росія, а Росія… Ох, то государство… Велике государство. Наш цар перший у цілому світі. Володько купив картину, де намальовані усі царі. Там «наш» перший… – Ніколай Алексадндровіч імператор і самодержавец всеросійський. Другий німецький, такий з вусами догори – також порядний цар… І аж третій «ваш»… Але старий… Борода така смішна… Як він зветься?..

– Цісар Франц-Йосиф…

– Хм… Як дивно… Цісар… Хм… «Мова рідна, слово рідне!..» Хм… А хто то, кажеш написав?..

– Такий поет Воробкевич… Пані учителька казали, що найбільший наш поет Шевченко…

– Зовсім неправда. Я таких поетів і не чув… Це не рускі поети. Рускі це: Пушкін, Лєрмонтов, Кольцов, Нікітін.

– Ой, ні… – пробувала сперечатись дівчина… – То може російські… Я не знаю… Може, то московські… А звідки я знаю… Я в Росії не вчилася… Я знаю наші, руські, або українські…

Западала ніч. Гуторячи, діти злізли з черешні. Володько вперто захищав рускіх поетів і дівчинка, як гостя, здалася перша. Він підійшов до неї, притримує свою, набиту ягідьми, кишеню.

– На, – каже. – Я нарвав у кишеню трохи, їсти мені не хотілося. Я кожний день їм ягоди. Дай, я пересиплю тобі у хвартушок. Вони у мене ще подавляться.

Дівчина наставляє фартушок. У нім з кварта черешень.

– Ну, добре. Але ти маєш взяти за це гроші…

Володько поспіхом висипає з кишені ягоди і не чує її. У них є досить ягід… Ось ще там у рівчаку дві черешні. Одна чорна, друга червона. Добрі ягоди.

Дівчинка тиче йому в руку монету…

– Е-е-е, ні! – засоромився Володько і ховає руки за спину, відступаючи взад. Нащо мені то? Сховай. Ви в дорозі.

– Ну, то я не візьму ягід… Не візьму. Мама казали… – Вона хотіла силоміць вткнути йому гроші.

– Ні, ні, ні! – аж кричить хлопець і почав тікати. – Цих грошей у нас навіть ніхто не візьме. Це ж австрійські.

– Ні! Це три копійки…

– Три копійки! То ж ті ягоди навіть копійки не варті.

– О, варті. Тут багато.

– І добре. Шкода, що темно. А то ми б нарвали більше.

Дівчина вперлась. Володько тікає навколо черешні. Вона за ним. Кружляють так…

– Все одно, не візьму! Їй-бо! ні! Не можу! – аж кричить він засапавшись.

– Ну добре, – зупинилась дівчина. – Черешня при межі. З сего боку твоє, чи з сего.

Володько не розумів одразу, в чім річ.

– З цього, – каже він.

– Ну так он ті гроші. Дивись! – і кинула їх у пашню. – Завтра найдеш! – крикнула і швидко, швидко побігла.

– Ах, ти! – вирвалося у Володька. Він чувся ображеним. До дому не йшли разом.

Дома Настя доварює вечерю, порається з мисками. Зараз, мовляв, зійдуться всі, а вечеря мусить на столі бути. Володько підійшов до матері.

– Мамо.

– Ну, чого тобі?

– Та дівчина закинула у наш овес три копійки.

– А то ж нащо?..

– А випало їй… Хотіла… Тримала в руці, якось махнула і випало… Мамо!

– Ну, що ти хоч? Бач, я бігаю, а ти причепився.

– То ж у них може більше й не було.

– Чого?

– А тих грошей.

– Ах, хлопче… Чого ти від мене хоч?.. Не маю часу…

– Я хочу. Дайте мені три копійки… Я віддам їй, а завтра найду…

Мати зупинилася і здивовано подивилась на хлопця. Він стоїть перед челюстями печі, що в ній на купі жару догоряє кілька трісок. Відблиск згасаючого полум’я б’є в його обличчя, освітлює поважні, блискучі очі.

Насті робиться чомусь дуже приємно… Усмішка сама собою зійшла на її тонких сухих устах. Вилиняле її обличчя ледь торкає світло з печі, але Володько піймав усмішку.

Іншим разом вона напевно кричала б на нього за «такі витребеньки». Тепер ні. Поставила повну по вінця мису гарячої юшки на столі, підлізла на лаву і рукою сягнула за образи. Там у шматинці зав’язані кілька срібних і мідяних монет – її збереження.

Виняла плескатого, стертого трояка і подала хлопцеві. А він мимохіть схопив ту руку і поклав на ній голосний цілунок. Було ж у хаті темно. Ніхто не побачить таких пестощів. А хіба ж не варто поцілувати ту руку, що так часто била його, гладила по голові, а найчастіше захищала? Цей намір виринув у нього раптом. Не міг же сподіватись, що мати так легко, без слова докору про марнотравство, дасть аж три копійки. Приємно засоромившись, він схопив гроші і стрімголов вибіг з хати.

На дворі підбіг до чужої жінки. Та, видно, втомлена. Дитина вже спить у колисці, а сама сидить над нею і куняє.

– Тітко, – каже несміло хлопець. Жінка не спала. Комарі дзеленьчать і падають на дитину… Втома брала її і завивала у сон.

– Що тобі, сину? – підняла поволі розчухрану голову.

– Ваша дівчина… Ми були… Ні. Вона згубила ось три копійки. Я знайшов… Ось візьміть їх… – І Володько швидко вткнув жінці монету, ніби вона гаряча була, а сам побіг.

Він побіг до батька. Той виходив з садка і, розмахуючи руками, пояснював галичанинові.

– У цьому рядку чотирнадцять щеп. Сам щепив. Овоч все добірна. Ми не садимо усякого сміття. А рядків таких поки п’ять. Не сила, знаєте, усе нараз. Вісім різних сортів… Все колись на продаж піде. Цього року на Спаса своя «хрукта» буде. А там он за свининцем школку завів. Тут місце на будучу хату. Тим часом баба тут усякого зілляччя – рожі, пова, сяке-таке натицяла. Я того не одобряю, але що ж… Вона, бачте, квітку любить. Цієї весни знов вісім дичок защіпив. Росте у нас то… Добре росте. А по наших запустах, – ото вийдеш з мотикою, не полінуйся, копни і дичку на втіху маєш… А люблю я це діло. Господарку люблю, аби на чому. Це вже на третьому місці гніжджуся…

– А я, а я, – похитував головою галичанин. – Садочок маєте файний. Файний… І я сі також був посадив, та… – і махнув рукою.

– Матві-і-ію! А клич там людей!

Це Настя з порога гукає. Матвій збільшує кроки. Він знає, нащо кликати. Коло копанки хтось хлюпається. Там дівчинка втікачів щось пере.

– Володьку! Кликни дівчинку. Ходіть з нами, дещо гарячого сьорбнем, – каже Матвій! – Тітко. Ходіть до хати…

– Е-е-е, людоньки! Не можу з дітинов… А саму не лишу. Комарі так тнуть.

Настя меншу мисочку витирає, наливає повну юшки. Коли прибіг Володько, вона каже:

– Віднеси це тітці, дитино… Не розхлюпай.

Він узяв. Ступав уважно й обережно. Миску держить обома руками за вінця. У руки пече. Приніс і поставив на землі. Після побіг по хліб і ложку.

– О, кохана дитинонько! Ох, єк тобі дєкую.. Тай мамці і таткові най Бог здоровєчко пішле… Горячого давно не їла-м. Дві неділі в дорозі. Дай тобі Боже щастє й здоровлє. Параню! Параню! Ходи, дитино, зі мнов їсти… Сама стільки не подужаю… – кликнула вона на свою дівчину.

Та присіла і обидві почали їсти. Газда їв у хаті з Матвієвою родиною. Хведот їсть на полу окремо. Володько не має де сісти за столом, тому їсть перед столом стоячи. На комінку світиться невеличка, третій номер, лампочка без шкла. На стінах ледь помітні балухаті тіні.

Сувора, невблагана ніч навалилася на цілий мир. Земля вгрузла у її чорну глибінь. Заснули люди, звірі, рослини. Тиша сторожка, мов птах, таємно й підступно ховала останні хвилини «спокою», бо коли б хто, припавши вухом до землі, міг почути її тремтіння, ніби там десь хтось тяжкий і неухильний твердо ступав над народами й державами.Сплять на хуторі Матвія. І тільки перша зірниця розлила пожежу над Жолобецьким лісом, а за городом запідпідьомкали перепілки, втікачі почали рухатись зі сну. Газда ладнав свою «фіру», газдиня вкладала дітей, щоб могли, їдучи, спати.

І коли Володько встав, двір був порожній. Лиш у тому місці, де стояли коні, парував ще свіжий гній.

– Куди вони поїхали, тату?

– Хто знає. «У глуб» десь…

Голос Матвія непевний. Він ввесь у обіймах якогось внутрішнього неспокою. Часто, вийшовши ранком, він грізно подивлявся туди, де сонце заходить.

Шляхом їдуть і їдуть «фіри». Люди у солом’яних капелюхах привітливо і щиро здоровлять: «Слава Йсу-Христу». Матвій спочатку не знав, як відповідати. – «Дай Боже і вам здоров’я», казав. Після навчився. – «Навіки Слава!» – промовляв.

По селі гострий наказ прийшов: вся молодь «до окопів». Кожна родина мусить дати одного робітника. Мають їхати закріпляти границю. Там десь коло Радзивилова треба вкопати в землю кількамільйонову руску армію.

Шарварок великий по селі. Жнива на носі. Хліб поріс, мов очерет. Бракує робочих рук, а тут і тих, що є, відривають.

Матвій шле Василя. Настя велику торбу харчів «рихтує». Пече коржі, різники сала в капустяне листя загортає.

На вулиці чекають підводи. Велика юрба дівок і парубків-підлітків пішки вибирається за село. Жарти, сміх, дотепи. Молодь весело вирушає з села.

Від Василя знов прийшла чутка. «Жив і здоров», як і завжди, тільки ще з більшим підкресленням просить посилки. Просить сухарів, «бо їсти зовсім не імєєм чево»!

Одарка напекла для нього мазурків з петльованої нулівки на маслі та яйцях… Зі сльозами на очах віддавала Єлисеєві пакуночок. Той їде на пошту… Але чи «получить» він все? Хто то знає. То ж у тій Германії, кажуть, брукву сушену на потеруху труть і з того хліб печуть. Як же «вони» «йому» такі мазурки пропустять.

Наступили жнива. Пашня поросла вище голови, а зерно, якого навіть старі люди від прадавна не пам’ятають. Жито буйне, як ліс. Колосся – п’ядінь ціла. Пшениця лягла від тягару. Овес, аж дзвонить. Навіть молоденький Матвіїв садочок наївно вродив і нелітні яблоньки дали плоди зовсім подібні на всякі інші – плоди раннього юнацтва.

Матвій брав цього літа над міру. Поле, мов лютий пан, скувало кайданами по руках і ногах своїх рабів. І тільки сонце здійметься, тільки роса дозволить класти покіс – родина вся, плече в плече, при праці.

Шляхом все «фіри» йдуть».

– Людоньки, людоньки! Нащо ви все тото робите? Ой, пустять його козаки з димом, ой, пустять.

– Ну, хай пустять, а на полі не сміє клякнути. Умер би чоловік, дивлячись, що такий хліб на полі гине…

Не вірив Матвій, щоб «наші» отак себе осоромили, щоб край цей чудесний мадярві на поталу дали. Він вже думу привабливу пестив, що надходить нарешті час, коли можна буде зняти з плеч своїх тягарі боргів, бути чистим, свобідним з своїм куснем хліба у своїй хаті.

Часом у неділю збирав бабню на нараду. Збирав усю ту «погань», якої колись «терпіти не міг» і розгортав перед ними плани. Мовляв, зародило, ціна кругла на пашню пішла, сипнемо пудами зерна і заплатимо готівкою – на ось, мовляв, на стіл купу тисячок, зібраних нами на наших ланах.

Бабам та рада «по нутру». Їх гордість господинь досягла найвищого місця. Чоловіків нема… Дарма! Вся честь на них ляже. Ті «кров лили», а ці землю тисячками сплачували, до пуття привели. Це можна буде ціле життя чоловікам «у вічі цвіркати».По двох неділях вернувся від окопів Василь. Чорний з опаленою на носі шкірою, що лущилась, з довгим вилинялим волоссям. Володько розпитує його, як там йому поводилось, але Василь оповідає неохоче.

– От другий раз сам підеш і побачиш. Як накормлять тебе чаєм з цегляним хлібом, – не бійсь, не захочеш танцювати.

Спали у нашвидко збудованих будах. Працювали ввесь час у лісі. Заробив чотирнадцять рублів, але до дому тільки половину приніс. Все на харчі пішло, бо «казьонного» мало.

Дома озимина вже зібрана. Треба набивати грабки під ячмінь та овес. По полях їздять інженери і щось міряють. Кажуть, і тут будуть копати окопи.

Шлях став дуже гамірним. День і ніч зо сходу і заходу їхали підводи. З заходу «галіціяни», зо сходу київці, подільці. Цих гнали «до окопів» на цілі місяці. З’явилися якісь чужі жовті, косоокі люди. Привезли юрби китайців, татарів, кіргізів. Все це дешева, слухняна, невибаглива робоча сила. На сотні кілометрів в ширину розгорнулася праця – закріплення запілля. Здовж Ікви рили глибоченні викопи, клали дерев’яні дороги, робили мости.

По дорогах, по селах, на полях і лісах безконечні біженецькі табори. Звідки вони? Де тих людей стільки набралося? Сірі, понурі, заклопотані, перелякані. Небо захмарилось, розпочалася сльота, дороги розбилися. Над лісами дим здіймається. Під кожною деревиною, ніби комахи, метушаться змоклі люди. По полях блукає худоба. Расові, виплекані дбайливо господинею, корови падали серед дороги і ніякі скарги, благання і плачі не в силі були звести їх на ноги.

Все посувалося далі на схід. А зо сходу знов хвиля за хвилею котяться навали людей. Безконечні потяги везли «гарматне м’ясо». Дорогами сотні верстов гнали отари сірих степових волів «на порції». Прищулені «солдатіки-нєхлюдкі» у подертих шинелях день-по-день підганяють худобу, пасуть, де попало, на селянських полях.

А фронт все ближче підсувався до границь велетенської імперії. У запіллі безлад і сотужна праця. Чути впертий спротив, напруження, але все-таки гнулася, трощилась лінія фронту і якась неймовірна сила своєю дужою долонею свавільно відгортала багатомільйонну армію з її володінь.

І дивувалися люди тій потусторонній силі. Хто там? Яка Божа кара? Що вони, зі сталі куті, безсмертні? Як виглядає той могутній борець, що гне карк непереможньому велетневі?

Ох, як гостро, кантато ставали перед Володьком ці питання. Хведот. Що йому? Він приймає усі події – дні, ночі, години – просто, безпосередньо, без впливу власної на це волі і без спротиву. Але Володько… Цей виходить на поле, зжате житнисько, що на ньому засівалося висипане зерно (батько не вправився вчасно ззяблювати), дивитися з пригірка на шлях, всіяний возами, худобою, людьми і дума його, мов молодий орел, знімається над усім – високо, високо, щоб звідтіль з недосяжної головокружньої висоти обняти страшну, небувалу дію, що відограється на його очах.

І він не нарікає на час. Ні. Навпаки. Йому здається, що тільки йому судилося бачити драму, якої відгуки лунатимуть у майбутньому цілі віки, тисячоліття. Йому здається також, що всі ті люди там на шляху, там на двірцях, там на залізницях і нарешті, там – на грані життя і смерті, де «падають» брати, батьки – що всі вони навмисне створені для нього, для його цікавості, для його ненаситнього бажання великих переживань.

Він ніколи не чує себе малим, сільським хлопчиною у подертих штанцятах. Ні. Ні. Хто б так подумав, жорстоко помилився б. Він чує себе володарем цього всього.

Гур! Гур-гур! – Земля на сотні кілометрів тремтить від говору сталевих потвор. Ці згуки, мов музика, лоскочуть його неусвідомлене ядро душі.

І мало було «оцього навкруги». Це до огиди мало. «Русская побєдоносная армія», перед якою ще недавно схиляв в пошані чоло, стала так знайомою, сірою і навіть не «грандіозною», як стара обридла кімната. Хотілося пізнати далі туди «за фронт». Хто там? Уявляв собі «тамтих» вояків, старшин. Уявляв собі їх одяги, їх обличчя. Хотів знати, чи і вони вміють так само думати, бути такими великими й блискучими «офіцерами» з такими чортячо-гордими виразами, як «наші». Бачив речі тих вояків і кожну з них оглядав, як надзвичайну дивовижу. «Не така, як у наших». Може ліпша, а може гірша. Спочатку була безперечно гірша. «Наша» ліпша. Після вкрався сумнів. І разом з тим сумнівом зменшилась сила, велич, вартість «свого».

Бачив полоненого. Це вбога, чорна, вихоплена з огню на цей бік, людська комердяка. Дивився на неї без страху, без співчуття – з погордою. Не було на ній ні порядної «шинелі», ні чобіт. Черевики з обмотками, якась каптурка на голові.

Іноді хотів уявити собі тих у черевиках з обмотками у смішних каптурках людей при зброї, як вони ходять у себе, як говорять, їздять автами.

О, тоді вони напевно не такі вбогі. Тоді вони, хто знає… Може вони тоді також вояки, що потраплять стріляти і навіть «бити рускіх».

Ах, як цікаво, як неймовірно цікаво.

Знов «набор». Одного сіроватого ранку, коли небо нагадувало наолієний папір, через котрий ледь протискався соняшний жовток, прийшли до Матвія Стратон і Кузьма.

– Ну, дядьку Матвію… Вже і ми йдемо…

Матвій бачить, що шкоруплі жовтаві Стратонові уста тремтять. Очі його вогкі, прищуплені і від них, мов проміння розсипаються тоненькі пряски. Чоло насильно морщене глибокими зморщками, якось згори, бо брови вперто супляться і натискаються на ями-очниці.

– Все одно мірать, – витиснув скупі, відчаєні слова Кузьма. – Раз чи два, тепер чи завтра… Все одно «помірать» прийдеться…

Цим Кузьма ніби підбадьорював себе. Нема, мовляв, чого боятися. Найстрашніша смерть, але раз «все одно помірать», то чого і її клятущої боятися.

Матвій підняв незграбно ліву руку і положив шорстку долоню на чоло.

– Так тепер зовсім сам буду… – Сказав він.

– Ах! Скільки людей… – кинув Стратон, хоча він добре розумів, що значить «сам». Розумів, що те грюкотливе страшне потворище, що так вперто і неухильно повзе з далекого заходу, вириває з землі господарів. Ось ті руки, заковзані чепігою, косою, ціпилном, які вже форму особливу мають, які оковані якоюсь особливою крицею, ці руки мають, може назавжди, відірватись від своїх речей і брати «вітовку». Як незграбно лежатиме вона у тих руках. Як незручно візьме такий Стратон «ту западенну люшню», цупко затисне в п’ястуки, прилипне животом, мов дітвак чи п’яниця до землі, приплющивши ліве з прясками око. Він сам здивується, що та «проклята люшня» – раз, другий, третій і бахне. Його налякає смертельно розквоктаний «знаряд», який хрусне так голосно, що земля затремтить. Над ним заскавічать, «дум-дум», зацьвьогають, як по шнурі, скорострільні кульки. І тоді забуде він – не зовсім, а все-таки забуде те, чим жив колись. Влізе в уста матюк.

«Котьолок» відучить від окремого «свого». Страх перед смертю наїжить його зовнішність і його уста, очі, зморщки чола стратять лагідність, скриту доброту… І тоді не стане Стратона Булія, а лишиться «москаль».

Матвій лишається на хуторах «сам». Сам з тих, що йшли колись з ним в одній лаві завойовників землі. Лишається ще, правда, Тить Коган, Тарас Здоров. Лишається, мов обтятий від пасинків стовбур, Хома Ет-тоє. Бо другий син його – «моя кров», ет-тоє, якому хотів майстерство в руки дати і вчив «на коваля», також «пішов». Забрали його в кінноту.

Черга за молодесенькими «хлюстами», яким ще «молоко на губах не обсохло», Матвієвим Василем та Стратоновим Максимом. Це «один рік». Нестор Ониськів пішов і невідомо, що з ним. Два місяці перед відходом «на якусь повітру» оженився, дівці світ зав’язав, живота їй лишив, а сам пішов.

Більше нема кого брати. Навіть білобілєтчик безребрий Микола Гнидка, і той потерпав. Не лишать і його, в обоз запруть і скажуть картоплю оббирати.

Так, так… Матвій попрощався зі Стратоном та Кузьмою. Прощався «раз-другий-третій», щоб забули взаїмно все зло, яке один одному міг коли вчинити. Провів їх полями, оглянули «може в останнє» свої володіння, говорили про Бога, про його незмінну волю. Раз їм суджено так, значить, так і буде, бо ніхто не в силі змінити «волі Його».

Їм здавалося, що бачать це все дійсно останній раз. Раз ідуть на війну… Раз там з гармат, з кулеметів, човпуть людей, раз там газами душать… Боже, хто вернеться звідтам? Дивно… Йдеш і знаєш: там тебе вб’ють, а все-таки йдеш, все-таки не маєш права не йти. Але «все одно, раз мати родила, раз і помирать»…

Так міркували дядьки, прощаючись з Матвієм, з полями, з родинами…


Дія цього розділу відбувається у квітні – червні 1915 року.

мазурські багна і Августовські ліси – назви, які вказують на 25 січня – 13 лютого 1915 р. в районі міста Августов, у якій німецькі війська завдали російській армії великих втрат.

Сухомлинов Володимир Олександрович (1848 – 1926) – російський воєнний міністр (1908 – 1915). Після звільнення з посади його почали звинувачувати у поразках російської армії.

Фортецю Перемишль російські війська здали 3 червня 1915 р.

Дєдушка Федот – мається на увазі поезія російського поета І. З. Сурикова (1841 – 1880) «» (1872): «Получил письмо от внука / Дедушка Федот».

Город чудний – початок поезії Ф. М. Глінки (1786 – 1880) «» (1840).

Радзивилів – містечно, нині районний центр Рівненської обл.

Подається за виданням: Самчук У. Волинь. – Торонто: [1967 р.,] т. 2, с. 52 – 71.