Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Сидір Воробкевич – поет

Василь Лесин, Олекса Романець

Сидір Іванович Воробкевич – відомий діяч української культури, що жив і творив на Буковині в другій половині XIX ст. Протягом багатьох років він активно виступав як композитор, поет, прозаїк і драматург. Залишена ним спадщина велика обсягом: більше тисячі віршів, десятки оповідань і нарисів, кільканадцять драм, комедій і опереток, підручники співу й музики, сотні музичних композицій та інше. Не все із створеного Воробкевичем витримало випробування часом, але є речі, які не втратили свого значення й зараз.

Високо цінував творчість Воробкевича Ю. Федькович і на нього як поета покладав великі надії. Чимало зробили для врятування від забуття його літературної спадщини І. Франко та О. Маковей.

Хоч Франко іноді дуже гостро (і справедливо) критикував слабкі сторони в літературній творчості Воробкевича, він бачив чимало в ній і позитивного, вартого уваги читачів. Каменяр узяв на себе труд відібрати для видання з величезної кількості віршів поета «невеличку, але запахущу китицю». Так у 1901 р. з Франковою передмовою з’явилася книга, що мала назву «Над Прутом» – перша (і остання) прижиттєва збірка старого вже тоді й немічного поета.

Каменяр відзначив у кращій частині віршів Воробкевича «щирість чуття, близькість до народу і його життя та простоту вислову». Зокрема, підкреслив, що саме в ліриці поет «являється вповні паном своєї сили, розсипає велике багатство життєвих спостережень, осяяних тихим блиском щирого, глибоко людського і народолюбного чуття». Франкові належить і образне визначення місця Воробкевича в літературному житті як «одного з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження».

Розпочату Франком справу по збиранню й дослідженню спадщини Воробкевича продовжив О. Маковей. Відібравши «щонайважніше і найцінніше» з художніх творів цього письменника, він у 1909 – 1921 рр. видав у Львові «Твори Ізидора Воробкевича» в трьох томах.

Сидір Воробкевич народився 5 травня 1836 р. у м. Чернівцях на Буковині в родині учителя богослов’я міської гімназії. Коли хлопцеві було три роки, померла мати, а на десятому році він утратив і батька. Вихованням дітей-сиріт зайнявся дід Михайло, священик у недалекому від Чернівців містечку Кіцмані, та баба Параска. Від діда Воробкевич научився читати й писати українською мовою, а від баби перейняв безліч пісень та переказів. З великою теплотою пізніше згадував поет, як бабуся, «прядучи кужіль вечорами… при ватрі голосом миленьким, мов та зозуля у гаї, розказувала».

Атмосфера спогадів про старовину, а також стихійний протест проти засилля німеччини на Буковині виробили у нього нахил до романтичного захоплення часами козаччини. У 1869 р. у вірші-посвяті своєму братові Григорію Воробкевичу він з приємністю згадував про дитячі роки, проведені у Кіцмані:

Пам’ятаєш, рідний брате,

як в садочку ми ся грали,

горді замки з верболозу

і з ліщини будували?

Пам’ятаєш той поточок

і леваду коло хати?

Се був наш Дніпро широкий

і наш степ, щоб воювати.

Пам’ятаєш Січ ту нашу,

Де ми грались громадами,

Люті бої заводили,

деревляними шаблями?

У пізніші роки це захоплення романтикою козаччини вилилося у цілій низці епічних творів, які, однак, не стали кращою частиною його доробку.

Перебування на селі, близькість до людей праці прищепили Воробкевичу любов до народної пісні, до народної творчості взагалі. Ще навчаючись у Чернівецькій гімназії, десь 14 – 15-літнім юнаком він почав записувати народні пісні й збирав їх майже все своє життя. У 1865 р. Воробкевич повідомляв у листі до відомого на той час культурного діяча Д. Танячкевича:

«Я збирав і записував народні думи-пісні через близько 15 років, не знав я ні мук, ні трудів, лазив в низьку хатину, під бідну солом’яну стріху, честував сліпого лірвака і що чув, в музику складав».

Так ним було зроблено багато записів буковинських пісень: українських, румунських, молдавських. Музика, література, малювання – ось до чого найбільше тягнуло Воробкевича.

Але довелося йти на інший хліб: через брак коштів він змушений був піти вчитися в семінарію, а після закінчення її стати попом. В 1861 р. Воробкевич їде у гірські приходи: спочатку – у Давидени, а потім в Руську Молдавицю (Південна Буковина), де пробув майже 7 років. І тут він продовжував збирати пісні, багато читав, захоплюючись творами Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, М. Гоголя, фольклорними збірками М. Максимовича, Ж. Паулі, В. Залеського, налагодив зв’язки з Я. Головацьким та Б. Дідицьким.

Під впливом фольклору, прочитаних творів і чарівної гірської природи Воробкевич починає й сам складати вірші, пише оповідання та повісті, виступає з популяризаторськими та публіцистичними статтями. Підписані псевдонімами Данило Млака, Демко Маковійчук, Морозенко, Сирота з Буковини, Семен Хрін, С. Волох, Іван Іванів з Кіцманя, його твори, починаючи з 1863 р., досить часто друкуються у галицькій та буковинській пресі – в «Правді», «Зорі», «Вечорницях», «Родимому листку» та інших виданнях.

У 1867 р. йому вдалося отримати посаду вчителя співу в Чернівецькій семінарії та гімназії. Переїхавши з гір до Чернівців, Воробкевич активізує свою діяльність і як письменник, і як композитор. Саме тут він відчув, що як композиторові йому бракує відповідних знань з теорії музики. Щоб здобути їх, Воробкевич їде до Віденської консерваторії, наполегливо вивчає там курс гармонії і основи композиції, успішно складає іспит на звання учителя співу. Повернувшись до Чернівців на початку 1869 р., він став учителем музики й співу у середніх навчальних закладах, керував хорами, а з заснуванням у 1875 р. Чернівецького університету почав викладати у ньому ці ж предмети. Офіціально він мав титул професора богослов’я.

Воробкевич виховав чимало талановитих музикантів, серед них одного з основоположників румунської національної професіональної музики Чипріана Порумбеску (1853 – 1883), і композитора-буковинця, славетного музиколога з європейським іменем Євсевія Мандичевського (1857 – 1929). Воробкевич склав перші українські підручні книги з співів для народних шкіл, які вийшли трьома випусками у 1870 – 1872 рр., а потім перевидавалися не раз.

Перший фаховий музика на західноукраїнських землях, Воробкевич постійно удосконалював свою майстерність і в той час не мав собі рівних. Він вніс «в музичну літературу легкість і блиск, поетичну м’якість, ледь-ледь повиту серпанком сентиментальності» [М. Загайкевич, Музичне життя Західної України другої половини XIX ст., К., В-во АН УРСР, 1960, стор. 115]. На противагу багатьом своїм сучасникам джерелом професіональної музики Воробкевич вважав не церковну, а народну музику. Ставлячи за зразок творчість видатного російського композитора М. Глінки, зокрема його славнозвісну оперу «Іван Сусанін», Воробкевич вбачав її силу в тому, що тут «народний характер поєднується з найвищими вимогами мистецтва».

Як композитор він створив багато мелодій на власні тексти (біля ста), на слова Т. Шевченка (більше 20, найвизначніші серед яких «» та «»), Ю. Федьковича («До школи»), І. Франка («Веснянка», «» та ін.), М. Шашкевича («Підлисся») та ін.

Йому належить ціла низка інструментальних творів. Він був одним з перших на Україні творців оперети («Убога Марта», «Пан мандатор», «Янош Іштенгазі» та ін.), написав музику до п’ятнадцяти театральних вистав інших авторів, зокрема до «Назара Стодолі» Шевченка.

У 1870-80-х рр. Воробкевич брав активну участь у культурному та літературному житті Чернівців. Він був одним з ініціаторів видання українського літературного журналу «Зоря Буковини». Особливо жваву діяльність він розгортає після того, як у 1874 р. відвідав Київ. Подорож на Дніпро-Славуту надала йому нових сил і для власної творчості, і для громадської діяльності під гаслом єдності всіх українських земель. Він компонує два чоловічі хори: «Цар-ріка наш Дніпро» і «Я родивсь над Дніпром, отому я козаком». Видаючи у 1877 р. буковинський альманах «Руська хата», Воробкевич зазначив у передмові: «Бажаємо ми причинитись бодай одною цеглиною до спільної будівлі музею народно-літературного і зробити в тій цілі перший крок іменем Буковини, себто тих русинів буковинських, котрі не цураються заповіту віщого Тараса».

Характерним у цій передмові є й те, що письменник висловив своє розуміння літератури, її зв’язків з народом та народною творчістю: «Література, основана на усній словесності, – це дзеркало, в якому відбивається душа народу, тіло, в яке прибралася народна думка».

Ім’я Воробкевича пов’язане також з розвитком театрального життя не лише тим, що він писав драматичні твори і музику до вистав. Він був першим головою заснованого у Чернівцях 1884 р. «Руського літературно-музичного товариства», яке ставило собі за мету популяризувати серед народу музику, літературу і драматичне мистецтво шляхом організації лекцій, концертів, вистав.

Завдяки такій активній і різноманітній своїй діяльності Воробкевич у 1860-70-х рр. минулого століття став, як зазначає І. Франко, одним з найбільш популярних письменників і композиторів. У 1887 р. було широко відзначене 25-річчя його літературно-музичної і громадської діяльності.

Але вже в 1880-х рр. у Воробкевича наступив творчий спад. Попівське оточення в дитячі роки, навчання в духовних учбових закладах, виконання священичих обов’язків, а потім викладання в дячківській школі й на богословському факультеті університету, – все це зробило свій вплив на свідомість та творчість поета. Звідси відгомони християнської моралі, звертання до бога, біблійні образи, церковно-архаїчна лексика у певній частині творів.

Зовсім не розуміючи нових ідей, висунених часом і революційною боротьбою західноукраїнських трудящих, Воробкевич усе більше ізолюється від літератури та життя (до цього спричинилась також старість і фізична недуга). Він відчуває себе «старим дідом, котрого отреклись давно єго браття по долі, котрого отдалило товариство од себе як того прокаженого, а разом з ним всі єго твори і труди і поповнили єго душу і серце не лиш гірким полином, но і бездільним рівнодушшям і апатією», – як писав він про себе у 1896 р.

Поет стає все більш відлюдкуватим і помирає у самітності 19 вересня 1903 р. І хоч в одному з своїх заповітів Воробкевич писав:

В головах хреста тяжкого

Не кладіте, бо я носив

Вік ціліський хрест тяженький,

Що мене д землі хилив, –

поховано його на Чернівецькому кладовищі під «хрестом тяжким» у чужій гробниці. На ній немає навіть напису «мовою рідною, словом рідним», поетичному розвиткові якого в міру своїх можливостей прислужився поет.

Літературну творчість Воробкевич почав одночасно з Федьковичем. Перші його вірші написані не пізніше 1859 р., коли, як відомо, виник і Федьковичів «Нічліг», що ним відкривається перша сторінка нової української літератури на Буковині. Через два роки після опублікування у полемічній брошурі А. Кобилянського «Слово на слово до редактора «Слова» перших віршів «буковинського соловія» і через рік після виходу у Львові збірки «Поезії Іосифа Федьковича», – у 1863 р. у львівському збірнику «Галичанин» під заголовком «Думки з Буковини» були надруковані перші вісім поезій Воробкевича.

В ті часи вже гучно лунало слово полум’яного Кобзаря, ширилася слава «обличителя жестоких людей несытых» Марка Вовчка. В Галичині вже проспівав був свою поранкову пісню Маркіян Шашкевич. А зелена Буковина, за образним висловом Черемшини, ще «спала тихим сном, ще була недоступним світом, забутим закутком України» [Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. – К., Держлітвидав, 1958, стор. 143]. Така відсталість цього чарівного і дуже поетичного куточка української землі пояснюється тим, що Буковина, перебуваючи то у складі Молдавського князівства, то у складі Туреччини, була довгий час відірвана не лише від основної маси українського, а й взагалі слов’янських народів. Не змінилося становище і після прилучення краю до Австро-Угорщини.

Тяжкий соціальний, економічний і національний гніт душив усе нове, не давав змоги розвиватися українській культурі й мові. Щоправда, існувала, розвивалась і збагачувалась невичерпна скарбниця народної творчості. Трудящі свято оберігали її не лише від чужоземних, а й від своїх панів, народолюбство і ласка яких не сягали далі зацікавлення народними танцями, одягом та «мужицьким красним полом» (вислів М. Черемшини).

Буковинська інтелігенція, що складалася переважно з духовенства, теж була далекою від народу. Вона, як і пани, охоче німечилася, польщилася, румунізувалася, продавалася за урядові посади й матеріальні вигоди, дбала лише про свої особисті інтереси і власний добробут. Ті ж, що називали себе «русинами», вважали нижче своєї гідності спуститися до «хлопів», як у Закарпатті Духнович, зневажали «мужичу» мову, відмежовувалися від культурних традицій народу, натужилися створити свою «образовану» літературу.

Зразком для них була мова богослужебних книг, доповнювана сумішшю поперекручуваних російських, українських та діалектних слів; улюбленими жанрами – церковні тропарі та цареславні оди; зміст – вірнопідданське вихваляння цісарських порядків, абстрактно-романтичне слов’янофільство. З-під скриплячих пер цих «писателів» виходили дивоглядні «стихотвори», писані «мовою черців XII ст.» (як влучно висловився Федькович) на честь австрійського цісаря і російського царя, буковинського митрополита та інших «високих» світських і духовних «достойників».

Коли на Східній Україні першою ластівкою нової літератури стала сатирично-жартівлива безсмертна «Енеїда», а в Галичині лірично-тужлива «Русалка Дністровая», – Буковина в цей час, замість радісного благовісту весни, почула вороняче каркання. Таким була книжка «акростихів» «пароха из Товтрів» Василя Фарлеєвича, видана у Чернівцях 1847 р. Коли б не дата на титульній сторінці, то можна було б подумати, що це раритет десь із XVI ст. з церковнослов’янським шрифтом, титлами, глосами.

Хоч у наступних виданнях буковинські «писателі» Продан, Фарлеєвич, Коморошан відмовились від церковнослов’янського шрифту й перейшли до етимологічного правопису, справа від цього не змінилася. І в 1860-ті роки вони продовжували «трудитись» над своїми вірнопідданськими одами та ідиліями. Ось одна з них, більш придатна до розуміння і типова щодо змісту:

Оті страни юже буки обрастаютъ

Кою Карпатъ зефиры охлаждаютъ

Дажъ до Баваръ горы носящей боръ

И больша езера Италіановъ, –

От Вислы, – рудныхъ і гигантскихъ горъ

И до преяростного сербска Истра

Здѣ есть насѣянно весей, городовъ,

А в нихъ оті всѣхъ щастлившихъ видъ народовъ

И восклицающаго звукъ оркестра.

А ось зразок назви твору – «Поэмъ на день великого торжества Буковины на посвящении церкви кафедральной». Ясна річ, що така «література» була чужою й непотрібною народові. Сприймати подібні твори трудовий люд не міг, та й самі автори, як це засвідчив М. Кропивницький, спроможні були лише писати таке, а читати вголос або розмовляти такою мовою не могли.

Щоб дати повнішу уяву про обставини, за яких ступили на літературну ниву Федькович і Воробкевич, слід згадати, що серед західноукраїнської інтелігенції тих часів точилася гостра боротьба між «народовцями» і «москвофілами», представниками найреакційнішої частини інтелігенції, тривали «бої» часто із-за дрібниці, з певною перевагою на боці останніх. Одним з основних у цій боротьбі було питання про мову і зміст літератури.

Проти верховоди галицького реакційного «москвофільства» редактора журналу «Слово» Богдана Дідицького і була спрямована брошура А. Кобилянського «Слово на слово до редактора «Слова» з додатком віршів Федьковича на доказ того, що саме такою має бути література на західних землях України. Появу цієї книжечки високо оцінив Франко. В ній, казав він, «чути було стук нового духа часу до зачинених наглухо воріт галицько-руського шкаралупництва». Додані до брошури вірші Федьковича Каменяр назвав «першим смертним позвоном схоластичному галицько-руському віршоробству» [І. Франко, Кость Горбаль. – ЛНВ, 1903, т. XXI, стор. 131].

Рішучого удару теорійкам реакційного «москвофільства» завдав вождь російської революційної демократії 1860-х рр. М. Чернишевський. Його стаття «Національна безтактність» ясно вказувала шлях, котрим мали йти письменники Західної України.

Ось у таких умовах «нечаяно, гей, гірський соловій у гірському лузі, заспівав могутню пісню верховинський гуцул і, розбудивши нею сплячих, вніс життя, вніс весну у студену хату, та й там зайняв перше місце побіч безсмертного Тараса» [Юрій Федькович в розвідках і матеріалах. – К., Держлітвидав, 1958, стор. 143]. Так Марко Черемшина визначив роль Федьковича в літературному процесі на західноукраїнських землях.

Своїм спільником і спадкоємцем у боротьбі за нову літературу «Буковинський Кобзар» вважав Воробкевича. Віщуючи нові часи, нову силу, звернувся Федькович віршем «До Данила Млаки» (1868 р.):

Світи, батьку, світи світло,

Бо я вже не вспію!

Світи правду, світи віру,

Любов і надію

По тій нашій Буковині, –

Най люди побачать!

Але Федькович явно перебільшував роль свого сучасника. Якщо автор «Лук’яна Кобилиці» і «Довбуша» зумів дійсно стати у певній мірі продовжувачем шевченківських традицій, то Воробкевич не піднісся до ролі «світоча правди», хоч і у нього можемо зустріти не лише мотиви, а й дослівні запозичення з «Кобзаря». Він обмежився наслідуванням лише зовнішніх ознак поезії великого Тараса, не збагнув і не сприйняв бунтарського духу ні Шевченка, ні Федьковича.

Звуки Воробкевичевої ліри переважно були чисті, але не дуже глибокі. Він не пройнявся долею і уболіваннями народу, хоч і приглядався до його життя, старанно учився у нього. Кажучи словами Федьковича, край Довбуша – Чорногора не стала його школою. Світ автора і його героїв інколи виявлявся дуже вузеньким, їм бракувало отого «світоча у власному нутрі», наявності якого у кожного поета вимагав Франко. Воробкевич нарікав на своє «тяжке горе, великеє, як світ божий, глибоке, як море», але за цими гучними словами розумілася абстрактна «невблаганна доля», яка ставиться не до всіх однаково: одним шлях у житті вистелює трояндами, а іншим – терням. Та ж немилосердна доля «прикувала нещасного» поета «до скали за руки».

І, як того Прометея,

Мучить, серце точить,

Дзьобом волос ми іськає

І клює ми очі.

Саме звернення поета до образу Прометея – титана-богоборця античної літератури, втілення невмирущої сили народу у Шевченка, – і порівняння його мук за народ із своїми власними жалями й наріканнями свідчить про наївне й абстрактне розуміння ним суспільних ідеалів, літературних традицій.

Треба відзначити, що Воробкевич був добре обізнаний з творчістю українських письменників – попередників і сучасників, – але не завжди міг належно оцінити їх, легко піддавався впливові одного чи й кількох різних за своїм стилем авторів. Тому деякі його поетичні твори написані на взірець українського віршування 1840-х, а то й 20-х років. У них поєднуються елементи реалізму й бурлеска. На рівні епігонів Котляревського написана, наприклад, романтична балада «Соловій-чародій»:

Маріора діти чеше, діти обіськає

І одну брудну сорочку на завтра латає.

Баба Гирка, що у роті вже зубів не мала,

Таємничо у куточку карти розкладала:

Щось ворожить, щось говорить, не мож розуміти,

Навкруг неї кіт і щеня, свині, малі діти.

Біжить щеня надвір: гав! гав! – кіт волос здіймає:

Хто так спізна до циганів іде та зітхає?

Треба сказати й те, що Воробкевич не завжди вірно уявляв собі завдання і обов’язок поета перед народом. Тому інколи його виступи були дуже недоречними, а то й шкідливими. Так, коли на початку 1880-х рр. на західноукраїнських землях точилася гостра боротьба революційно-демократичного табору проти «літературної мертвеччини», проти «творів про торішній сніг», у котрих «видно все, крім життя, правди і дотепу», він виступив з віршем «Що робити, щоб всім догодити». Зводячи літературну боротьбу до примх окремих критиків, поет безпорадно бідкався:

Раз заказують тужити,

Другий раз – сміятись,

Щоб їм крові не обурить,

Тра мені мовчати.

І. Франка дуже обурив цей «плаксивий стишок», в якому виявилося наївно-бездумне ставлення Воробкевича до суспільних завдань літератури, його турбота лише про власну письменницьку славу, і Каменяр відповів на нього загальновідомим сонетом «»:

Отче Даниле! Ще не все той вільний,

Хто з своїх пут сміється і кепкує,

Не все ще той поет великий, чільний,

Хто вірші пише і слова римує.

Не все ще той святий, хто богомільний,

Не той високий, хто ся вгору дує:

Не все нас стих розвеселить весільний,

Не розслезить нас той, що все сумує.

Не в тім, співаче, сила слова твого,

Щоб ти раз в раз мок в сльозах, плакав в горю,

Ні щоб сміявсь, чи є, чи не є з чого.

Ти будь керманич наш в бурливім морю,

Щоб зріли з тебе ми провідця свого

І чули добре слово в добру пору.

А в листах до К. Попович Каменяр навіть «особистість С. Воробкевича в високій мірі буденною і дрантивою», а його поезію такою, що «абсолютно не гріє і не морозить нікого» [Див. «Листи Івана Франка до Климентії Попович» у кн.: Іван Франко. Статті і матеріали. Збірник третій (1951—1952), Харків, 1952, стор. 75]

Отже, ні глибиною та ясністю суспільних ідеалів, ні демократизмом ідей, ні барвистістю мови та оригінальністю таланту Воробкевич не зрівнявся з «буковинським соловієм» Федьковичем. За силою голосу Франко назвав Воробкевича тільки «одним з перших жайворонків нової весни нашого народного відродження» в літературі.

Та ця весняна жайворонкова пісня Воробкевича припала до душі народові. Трудовий люд полюбив і прийняв у свою скарбницю чимало творів поета. Вони стали народними піснями. Про популярність Воробкевича у другій половині минулого століття на Буковині О. Маковей писав:

«…єго пісні були загально знані… єго поезії і пісні будили любов і до всего народу, і до тіснішої вітчизни, Буковини, скріпляли духа земляків в тяжкі часи, вказували на недолю народу (теми про гуцулів), навчали шкільну молодіж, веселили всіх (пісні до чарки…)» [Див. Твори Ізидора Воробкевича, т. І, Львів, 1909, стор. 407].

У одній із «Руських читанок для IV кл.» говорилося про Воробкевича:

«Сотки його композицій, патріотичних і ліричних пісень… квартетів, кантат, застольних і др. співаються повсюди на Русі, і немає вечорів музикальних, де б не виконувано цих творів» [«Руська читанка для IV кл. шкіл середніх, Львів, 1886, стор. 336].

Чотири десятиліття присвятив Воробкевич літературі. За цей час ним написано багато поетичних, прозових, драматичних і популярно-публіцистичних творів. Далеко не все з цього має стійку літературну вартість, не все мистецьки довершене, бо автор інколи, як зазначав один з критиків, «на Пегасі своїм їхав зашвидко». Але заслугою його як письменника є те, що він не лише усвідомив соціальну несправедливість, важке, безправне становище селян, а й став на боці покривджених, з любов’ю писав про них, закликав любити та поважати народну пісню і мову народу. До багатьох читанок увійшов його вірш ««Рідна мова»:

Мово рідна, слово рідне,

Хто вас забуває,

Той у грудях не серденько,

Але камінь має.

Заслугою Воробкевича є й те, що і теоретично, і практично він виступав проти «пагубного сепаратизму» австрофільськи настроєного західноукраїнського панства, проти створення окремішньої буковинської чи галицької літератури. Як мало хто з тогочасних галицьких і буковинських літераторів, він за тематикою і за мовою своїх творів був письменником загальноукраїнським.

Основою літератури письменник вважав народність, хоч і розумів її вузько. «Лиш твори народні мають вартість для нашого народа, лиш они можуть єму сквернь і гній єго ран відкрити і серце простолюдина ублагороднити, ніжнійшими чувствами наповнить», – писав поет на схилі віку в 1891 році у листі до актора К. Підвисоцького [Твори Ізидора Воробкевича, т. III, Львів, 1921, стор. 416]. Цього принципу дотримувався він у творах усіх жанрів.

Трудящі селяни-верховинці виступають головними дійовими особами в оповіданнях. Воробкевич спочатку вдавався до історії («Турецькі бранці»), але згодом зосередився на соціально-побутових темах з життя Гуцульщини («Суджена», «Олена», «Ідилія»). Зокрема, в останньому з названих оповідань широко використано народну творчість: обжинкові пісні, весільні звичаї тощо. Перу Воробкевича належать і сатиричні оповідання («Вимуштруваний кінь», «Амброзій Остапкевич»), у яких висміяно представників сільської влади та духовенства. Проти буковинської реакційної інтелігенції, яка деморалізувала гуцулів, спрямовані «повістки» (оповідання) «Хто винен?» і «Що людей єднає?»

Серед прозових творів письменника виділяється нарис «Мошул Николай Сучавський», про славетного буковинського лаутара (музику-скрипаля) Миколу, грою якого, перебуваючи у Чернівцях, захоплювався Ференц Ліст і, за переказами, зворушений до глибини душі його майстерністю, насипав келих золотих дукатів. Своїм змістом, а головне публіцистичними відступами, нарис спрямований проти тих, хто намагався посіяти ворожнечу між українцями і волохами (молдаванами). Ідеєю дружби народів пронизане й оповідання «Месть чорногорця» – про героїчну боротьбу сербів проти турецьких загарбників та їх найманців.

Розуміючи велику силу впливу театру на народні маси, Воробкевич прийшов до переконання, що «одна гарно написана драма більше значить, ніж цілий том дрібних поезій». Тому він поставив собі за мету поповнити оригінальними творами убогий репертуар західноукраїнського театру, що складався переважно з низькопробних переробок німецьких, французьких та польських п’єс. Він писав:

«Народні, оригінальні драматичні твори, а не пусті переводи, оффенбахіади і другі подібні оперетки, суть важною школою для нашого народа» [Твори Ізидора Воробкевича, т. III, Львів, 1921, стор. 416].

Із-під його пера з’явилися вісімнадцять драматичних творів, написаних для Львівського театру «Руської бесіди». Частина з них посіла чільне місце в репертуарі цього театру і користувалася успіхом у глядачів.

Тематикою і проблематикою п’єси Воробкевича мають багато спільного з його прозою. З мелодрам найбільшу популярність на сцені мав «Гнат Приблуда», в основу якого покладені його ж оповідання «Олена» та «Суджена». Це зображення того, «як гуцул живе і дише, як горює і бідує». Великим успіхом також користувалися оперетки «Янош Іштенгазі», «Панна молода з Босні», до яких автор створив і лібретто, і музику. Взагалі на сцені Львівського театру всі п’єси Воробкевича, а також п’єси деяких інших авторів йшли в його музичному оформленні. Це немало сприяло успіхові вистав. Всі сучасники, в тому числі й Франко, відзначають високу якість театральних композицій Воробкевича.

Правда, серед драматичних творів письменника були й такі, що їх можна розглядати лише як зразок пропаганди зі сцени тверезості («Убога Марта»). Не відзначалися літературною стійністю і його історичні драми («Петро Конашевич Сагайдачний», «Кочубей і Мазепа»). Вони були далекі від історичної правди, фальшиві своїм квасно-патріотичним спрямуванням.

Важливим компонентом п’єс Воробкевича є пісні, що часто, завдяки хорошій музиці, здобували самостійне життя. Та це й зрозуміло, бо при всій своїй різносторонності творча особистість письменника з найбільшою силою виявилася у його піснях, ліричних віршах. На це свого часу вказав Франко. Його думку поділяли Маковей та інші дослідники.

Поетична спадщина Воробкевича чимала обсягом, хоч надруковано з неї було лише близько 300 віршів, які, в основному, можна поділити на три групи: вірші епічні, ліричні поезії й пісні.

Епічні вірші на історичні теми, які поет називав «думами», написані переважно на початку творчого шляху під впливом молодечого захоплення романтикою козацтва.

«Найголовнішим джерелом сих дум була любов моя к неньці-Україні, козацтву і всему, що було і минулося. Степи, кургани-могили мя одушевляли і ку писаню побуджували» [Твори Ізидора Воробкевича, т. І, Львів, 1909, стор. 402]

писав Воробкевич у 1866 р. За короткий час, до 1868 р., він, за свідченням Маковея, поетично опрацював сюжети про воєнні пригоди всіх гетьманів і видатних козаків XV – XVII ст. Тогочасна буржуазно-націоналістична критика (О. Огоновський, О. Барвінський та ін.) особливо підносила саме ці твори, наголошуючи, що Воробкевич «вище стоїть в нашій літературі, яко поет епічний». Погану послугу робили поетові ці критики, спрямовуючи його зусилля в бажаному для себе напрямку. А переказ віршем різних подій з книжок німецького історика Енгеля та польського Чайковського (в німецькому перекладі) не міг викликати інтересу читачів та додати слави поетові. Цю загрозу для Воробкевича першим помітив Федькович. Ясно натякаючи на німецькі джерела його козакофільських віршів, він ще у 1868 р. застерігав у вірші «До Данила Млаки»:

Нам не треба німецьких див,

Ні фумів козачих.

Але це слушне застереження було заглушене авторитетами львівських верховодів у літературних справах, що принесло Воробкевичеві чималу шкоду, гальмувало розвиток його таланту як лірика. «Ті епопеї, власне, зашкодили славі письменника», – справедливо вважав Франко.

При оцінці ранніх епічних творів не можна не погодитися з висновком, до якого прийшов Маковей:

«Не всяка історична тема, як думав В[оробкев]ич, надається до поетичного оброблення; на переспівуванню історичних подій мусить потерпіти як не історична правда, то поезія. А у Воробкевича саме так не раз бувало: хотів мотивувати якусь подію як історик – вийшла проза; видумав сам щось – скривдив історичну правду. Не маючи досить певних джерел, не міг збагнути духа часу: козаків собі так уявляв, як Енгель і М. Чайковський: романтичних, охочих до пісні, любові, бійки і чарки заведій, трохи ідейних у справі віри і України – а, зрештою, зовсім не таких, якими они справді були» [Твори Ізидора Воробкевича, т. І, Львів, 1909, стор. 404].

До того ж коломийковий вірш робив поеми Воробкевича дуже одноманітними. Певну цінність з епічних творів мають лише ті балади й віршовані оповідання, в яких автор використав місцеві народні перекази та легенди.

З-поміж них виділяється «Скаменіла багачка» (1869), написана на матеріалі одного з переказів про скелю при ріці Путилівці в с. Усть-Путила в Буковинських Карпатах, яка силуетом нагадує фігуру жінки. Це твір виразно соціального змісту, сповнений любові до скривдженого бідаря і ненависті до зажерливих багатіїв, що все мають, крім серця й почуттів людяності. «Скаменіла багачка» Воробкевича ще й зараз побутує серед гуцулів і в усній формі передається від старого до малого.

Відзначається викінченістю поетичної форми і глибоким соціальним змістом балада «Панська пімста» (1878) про чорну підступність вельможного панства. Цікаві й сповнені чару гуцульських фантастичних переказів романтичні балади «Русалка Черемша» (1889), «Вівчарева полонина» (1893) та ін.

Ще більшу цінність становлять ті віршовані оповідання, в яких переважають елементи реальної дійсності. В «Гуцулі-сиротині» (1864) ще відчутне романтичне захоплення поета любов’ю верховинця до краю рідного, до синіх гір Буковини. Але і для нього вони стають немилими, бо змушений іти світ за очі.

Найбільш реалістично звучить «Гуцульська доля», де відтворено картину безпросвітного життя карпатського лісоруба, який «від колиски аж до гробу гіркою сльозою умивається». Нестатки, голод, лихварі обсіли його з усіх боків. Заради заробітку й хліба для дітей він жертвує своїм життям. «У пралісі вічним сном заснула» й мати, а бідним дітям-сиротам залишилось одне «тяжкеє горе, велике, як ті Карпати, глибоке, як море». У дитячих душах жевріють надією лише батьківські перекази

Про Довбуша і опришків, що тут раз гуляли,

Багачеві гроші брали, бідному давали.

Обурений страхітливою дійсністю, поет звертається до байдужого панства майже по-шевченківськи:

Схаменіться, малоумні, недбалії люди!

Та розплату за зло він бачить не в силі «розкованих людей», як Шевченко, а в «нарозумінню» божому.

«Гуцульська доля» Воробкевича була першою в цілому ряді правдивих творів про нелюдський визиск гуцулів, зокрема плотогонів-керманичів, різними багатіями та зажерливими лихварями («Керманич» Марка Черемшини, «Смерть Сороканюкового Юри» Д. Харов’юка, «Братчику, рятуй!..» І. Синюка та ін.).

Найбільше значення в поетичній спадщині Воробкевича мають ліричні вірші та пісні. Для поета вірш і музика були нероздільні. Це він підкреслював у статтях про народні пісні, цього дотримувався й при складанні власних віршів. Маковей навіть схильний думати, що у поета раніше зароджувалася мелодія, а потім уже виникав текст. «Без сумніву, – каже він, – гарна музика покривала не раз у него недостатки тексту» [Твори Ізидора Воробкевича, т. І, Львів, 1909, стор. 406]. Музичність, мелодійність є загальновизнаною рисою віршів Воробкевича. Тому-то неодноразово висловлювалась думка про доцільність публікації текстів його віршів разом з мелодіями, щоб можна було належно оцінити їх. Але це – справа майбутнього.

Основою багатьох ліричних віршів і пісень поета стала народна пісня. Перші спроби – це були звичайні собі наслідування народних пісень. А згодом з’явилися й цілком самостійні вірші. Але й пізніше твори Воробкевича поетикою і засобами віршування, дзвінкою, щиро народною мовою, мотивами, образами та стилістикою близькі до народних пісень.

Поет часто використовує народно-пісенні сталі епітети й інші образні засоби – вітер буйнесенський, горлиця сивенька, князь-місяць, чорний ворон, кінь вороний, чорна хмара, люта буря тощо. Безпосередньо з народної пісні запозичені деталі портретної характеристики дівчини чи хлопця – «очі, мов зірниці» або «наче терен, оченята»; «мов два луки, бровенята».

За зразком народної пісні побудовані й стверджувальні та заперечні паралелізми: для прикладу можна назвати «При потоці явір» (до речі, це пряме наслідування загальновідомої народної пісні «Стоїть явір над водою») або «У тій Руській Молдавиці» (в останньому вірші враження від заперечних паралелізмів дещо послабляється ускладненою інверсією). Є у віршах Воробкевича і властиве для народних пісень звернення до сил природи (вітру буйнесенького, гори високої, ріки бистрої, криниці глибокої), і характерна народнопісенна ретардація, потрійність повторень та багато інших фольклорних засобів. Зрештою, вони так часто використовуються поетом, що спеціально вишукувати їх не доводиться.

Очевидно, саме ця близькість творів Воробкевича до фольклору сприяла легшому сприйняттю їх народом і швидкому поширенню. Тому, як свідчить Маковей, і популярність їх часто була не меншою, ніж творів Федьковича.

Однак, наголошуючи на зв’язках із фольклором, помилково було б не помічати й оригінальності поетичного голосу Воробкевича. Він вдало поєднує народнопісенні розміри (особливо коломийкові) з літературною силабо-тонікою, часто вдається до невластивих фольклору енжамбеманів (перенесення рядків) тощо. Він багато зробив для урізноманітнення строфічної будови віршів, далеко відійшовши від звичайного коломийкового двовірша або пісенного катрена. Добре сприймаються створені ним неологізми – гордоросла (смерека), ключолеті (журавлі) тощо.

У віршах Воробкевича, як і в народній пісні, найбільш поширеною є тема кохання – оспівування благородних і чистих почуттів людей праці. До ластівки, до вітру, до потоку звертається хлопець, щоб розповісти про своє велике і чисте почуття. Дівчина чорноброва для нього є «весняним ясним сонцем по довгій тій зимі», «небом ясним, синім по бурі громовій, пахучим рожі цвітом» («Дівчина чорноброва, ой знай, чим ти мені…»). Поет добирає найтепліші і найщиріші слова, щоб передати красу дівчини-селянки («У тій Руській Молдавиці», «Марійка із Розтік»). Здебільшого краса дівоча порівнюється з квіткою, якої не знайти, «щоби-сь сходив весь світ».

Вона як заспіває,

То, хлопче, пропадай!

Гадаєш: отворився

Небесний, світлий рай.

Вона тобі як скаже:

«Солодкий хлопче мій!» –

То мильше не щебече

У лузі соловій.

(«Марійка із Розтік»)

Та не завжди буває кохання світлим і щасливим. Часто на перешкоді до щастя закоханих стають «злії вороженьки», милий зраджує дівчину або вона по своїй волі чи з примусу виходить заміж за іншого – і тоді «доля пішла за водою». А ще частіше нещасливе кохання зумовлювалося ненависною цісарською рекрутчиною: юнакові «кучері втяли», погнали до «Босни-краю» воювати за австрійського цісаря, там він загинув, а дівчину придавило невимовне горе.

Йдучи за фольклором і відтворюючи життєву правду, Воробкевич із співчуттям показував важкий тягар рекрутчини для буковинських селян. Відповідно до народних уявлень служба цісареві асоціювалася зі смертю. Повернення жовніра з війська додому живим і здоровим перетворювалося у свято всього села («Петро ся вернув»).

Воробкевич вніс чималу свою частку в розробку теми про цісарську рекрутчину і жовнірство. Як відомо, ця тема займає значне місце у фольклорі й творчості письменників-демократів Західної України (Ю. Федькович, О. Маковей, О. Кобилянська, В. Стефаник, М. Яцків, Марко Черемшина та ін.). Поет не тільки повторював відомі вже в літературі антирекрутські мотиви, але й розкривав деякі нові аспекти теми.

Ліричним героєм поезій Воробкевича, як правило, виступає селянин-трудівник. Цим зумовлене відтворення картин сільськогосподарської праці й уславлення її («На сіножаті», «Обжинки», «Жнуть женці там колосисте…») Та поет далекий від ідилічного захоплення роботящим селянином. Він показує його важку й виснажливу працю, бідування й голод.

В ліричних віршах Воробкевича значне місце відведено зображенню природи рідного краю. Ці пейзажні картини або співзвучні з переживаннями героя, або контрастують з ними.

З любов’ю відтворює поет картини настання весни. Приліт ластівок і журавлів будить мрії про краще життя, сподівання, що ці вістуни весни із вирію принесуть на крилах заховану у гробницях фараонів омріяну волю. Весна – це час, коли розквітає природа, і хоч не для всіх, але настає радість. На схилі років Воробкевича більше чарувала осінь – пора, яка настроює на елегійні роздуми. Особливо любив поет вечірні й нічні пейзажі: околиця села, прадавній ліс, спохмурнілу ріка, старий млин, вечірні звуки і поступове їх завмирання, тиша («Вечір над ставом…», «Звізда вечірня появилась…», «Зайшло за гору сонце…»). Тут він виявив себе чудовим майстром, творцем кращих зразків української пейзажної лірики:

Ліс дрімає, лиш верхами

Тихий вітер шелестить,

І потічок між скалами

Ще шепоче, ще не спить.

Звук дзвіночка розлетівся

По долині і завмер:

Стало тихо, мир над світом

Темні крила розпростер.

Понад ліс пливе, мов серп той,

Місяць; колесо в млині

Вже спочило, лиш флояри

Звуки чути ще сумні.

Загримів лісами вистріл.

Знов утихло все кругом;

Вся природа задрімала

І заснула мирним сном.

Проте і в ці його ідилічні картини природи вривається жорстока дійсність. Вірш Воробкевича «Плакучий ліс» передує відомому нарисові Кобилянської «Битва» про хижацьке винищення капіталістами чарівних правічних карпатських лісів. Там, де колись красувалися буйними кронами густолисті дерева, –

Ліс щез – знаку не стало.

Локомотива свище там.

Що було, все пропало.

Вночі лиш шепіт блудить, мов

Забутий плач ялиці,

І дуба скрип, і бука шум,

Й берези-жалібниці.

Значна частина ліричних віршів і пісень Воробкевича пронизана громадськими мотивами, сповнена любові до простого люду, до рідного краю. Ці твори поета збуджували в читачеві любов до батьківської землі, виконували помітну роль у формуванні його національної самосвідомості. Патріотизм поета докорінно різнився від чорно-жовтого австрійського патріотизму тих буковинських «писателів», «вітчизна» яких простяглася «от Вислы до преяростного сербска Истра».

Подібно до Федьковича, Воробкевич закликав любити свій чарівний край – зелену Буковину як складову частину всієї української землі «від великого Дунаю аж до синього Дніпра». Рідному краєві він і присвятив свою творчість:

Мій краю милий, дорогий!

Ти, люба Буковино,

Ти мого серця і душі

І раю, і родино!

Для тебе в світі я жию,

Тобі все посвящаю,

І ті мої дрібні пісні

Тобі лише співаю.

Буковину оспівав він у майстерних віршах «Моя Буковина», «То наші любі високі Карпати», «На чужині», «Наша Буковина» та ін.

Поет радісно вітав рух, спрямований на звільнення народів з-під гніту австро-угорської монархії («Збудилась Русь»), і закликав:

Покажім, що в наших жилах

Не звелася руська кров,

Що за правду, поступ, волю

Кожний з нас на смерть готов!

(«Руська пісня»)

Для звільнення і розквіту рідного краю, – говорив поет, – не треба шкодувати ні сил, ні часу, дружно за «коновки взятись, щоб вичерпати море» лиха і зла народного, щоб наблизити час, коли у вільних грудях «руське серце заспіває, руське око засіяє, як та зірка, ясно». Він засуджував панство лукаве, яке «учить любити брата, а само зрадливе». До нього гнівно звертався поет:

Ви кинули нарід, гниєте, спите,

А світові кажете в очі:

«Нам діло народне, велике, святе,

І днину, і ніч нас клопоче».

(«Для мене однако»)

Любов до рідного народу ніколи не приводила Воробкевича до національного егоїзму. Він мріяв про такі часи, коли «всі приспані народи розцвітуться красно». Це дуже важливо, бо на Буковині у другій половині XIX ст. цісарським урядом розпалювалася національна ворожнеча між українцями і молдаванами (волохами); буржуазні румунізатори поширювали «теорії» про те, начебто українці на Буковині – «зайди», чужинці і з ними, мовляв, треба поводитись як з непроханими гістьми. Подібно до Федьковича, Воробкевич рішуче виступав проти румунізаторів, проти нацьковування одного народу на інший. Він заявив, що українці й молдавани (волохи) споконвіку спільно жили й працювали на буковинській землі й ніколи не ворогували між собою:

Бездолля, лихо і грозу

Зносили і они,

На боєвищах лили кров

Із серця, як і ви.

(«Що старий Прут каже»)

Обидва народи змушені були однаково терпіти гніт австрійської монархії, в час війни накладати головами за чужі інтереси, «добуваючи слави» Габсбургам (поема «Гостинець з Боснії»).

Як і Федькович у поемі «Волох», Воробкевич у поетичних та прозових творах послідовно проводив думку, що різниця мов ніколи не була причиною ворожнечі між братніми народами. Так висловлює свої почуття до дівчини-молдаванки хлопець-українець, ліричний герой вірша «Гарна волошка»:

Твою мову хоч не знаю,

До потока поспішаю,

Щоб поглянуть у дівочі

Чару повні чорні очі,

Щоб почути пісню твою,

Що чарує душу мою…

На перешкоді до щастя молодих стають «злі люди», що, «як ворони в чорній хмарі», крячуть, щоб «не бути їм у парі».

З любов’ю ставився поет і до інших народів, зокрема до балканських слов’ян, що тоді вели визвольну боротьбу проти турецьких загарбників (цикл «З нещасної Болгарії» та ін.).

Велику групу в доробку Воробкевича-поета становлять жартівливі вірші й пісні, які чомусь ще не привернули уваги дослідників. Тут виявилася нова грань його обдаровання – добродушний, а то й ущипливий гумор, тонка іронія. Це своєрідні співомовки, подібні до гумористичних народних пісень. Співомовка «Сива ненька говорила…» з наївно-щирою відповіддю доньки на поради матері не заглядати у парубоцькі очі:

Ти ж на батька поглядала

В молодих літах,

Та й тепер більма ні знаку

На твоїх очах, –

нагадує дуже популярну у наш час закарпатську українську народну пісню «Тече вода каламутна». Відгук такої ж пісні «На потічку-м прала» відчутний у вірші «Якби-м знала, що мя возьме».

Манера Руданського помітна у Воробкевичевій пісні «Сонце гріє, як в Сахарі» тощо. Але це цілком оригінальні твори, з самостійними сюжетами, ритмомелодичними малюнками, образами.

Серед жартівливих віршів поета є чимало застольних, зміст яких має свої традиції у народних піснях та творах літературного походження, що стали фольклорними, наприклад, «Як засядем, браття, коло чари» Федьковича. З-поміж них особливо виділяються стихійно-атеїстичним вільнодумством так звані пісні «чопових братів» – охочого до чарки духовенства. Аж не віриться, що їх автор мав духовний сан (у 1896 р. одержав навіть високий титул архіпресвітера-ставрофора), був автором трьох томів церковних проповідей.

Добра обізнаність з побутом духівництва і «святим письмом» дала йому можливість «обгрунтувати» поради «славного доктора медицини, апостола Петра», від усіх недугів вживати лише вино («Святий великий наш апостол…»), запросто поводитись не лише з апостолами, а й з богом, пародіювати церковні молитви на зразок приспіву:

Чорноризці силу вин

На старі літа

Знають добре й моляться:

«Діво пресвята!

Прочитаєм акафіст!

Виноград вроди!

Бо, як мухи, комарі,

Згинем від води!»

(«Монастир»)

Таким в основних рисах виглядає поетичний доробок Воробкевича. Незважаючи на очевидну обмеженість світогляду письменника і вузькість суспільних ідеалів, він щиро прагнув служити народові своїм поетичним словом, визнавав за ним велику силу («Одніське добре слово часом…»). Його просте, щиро народне пісенне слово знаходило відгук у серці трудівника, передавалося ним із уст в уста.

І зараз, коли минає 100 років з часу першого виступу Воробкевича в літературі, піснею линуть в народі його «Над Прутом у лузі», «Ви, дівочі сині очі», «Чом красна Буковина», «Заграй ти, цигане старий», «Вечірня пісня»…

Те, що мало хто знає їх автора, – біда поправима. Ближчому знайомству з кращою частиною його поетичної спадщини сприятиме, сподіваємось, і ця книжка.


Примітки

Подається за виданням: Воробкевич С. Вибрані поезії. – К.: Радянський письменник, 1964 р., с. 3 – 32.