Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Поезії / Поезії 1862 – 1867 рр. / Лукьян Кобилиця

Поезії

Поезії 1862 – 1867 рр.

Лукьян Кобилиця

Юрій Федькович

Було колись в Буковині –

Добре було жити,

Не знали ми, що то біда

Та про що то тужити.

При кобзині зійшла днина,

При скрипочці нічка;

А вна собі молоденька,

Як у траві чічка,

У батенька у Стефана,

В Волощині неньки

Пробувала. Не спиняли, –

Що багло серденько,

Що хотіла, те й робила:

Гуляти – гуляла;

А хотіла рано встати;

То рано вставала,

А хотіла попіспати

В шовкових перинах,

То ненечка старенькая

На пальцях ходила,

Журилася, молилася,

Двері підливала…

На острішку в’ють голуби, –

Вона їх вмовляла:

«Не гудіте, голубчики,

На побиті хаті,

Не будіте мою дочку

В тисовій кімнаті,

Бо я знаю, коли маю

Донечку будити…»

Не плач, серце Буковино, –

Що ж мусиш робити,

Коли така уже доля

Твоя на сім світі!..

Батько помер, неньку вбили,

А сироти-діти

Розібрали добрі люди

Нібито за своє:

Одну турчин, другу москаль,

Тебе, серце моє –

Буковино, на аркані

Повів німець з Відня

В свою глуху Німеччину, –

Головонько бідна! –

Та й запродав ляшкам-панкам

У другу неволю…

Буковино, серце моє,

Лишенько з тобою!

Шумить, летить наш Черемуш

Кровавий у море,

А могили берегами

Чорніють, як гори:

Кого ляхи замучали,

Кого утопили,

А хто не ждав, поки втопя, –

Сам скочив у филю.

Сумно зарув наш Сокільський,

Голосить Сучава:

«Сини мої нещасливі,

Нащо ваша слава,

Нащо думка козацькая,

Батьківськая воля,

Коли усі погинете

У ляцькій неволі!..

Сперли ліси, сперли пашу,

Дров ні хворостини,

Ваші жінки, ваші діти

Від студені гинуть.

А з-під вас ся поточіли

Кровавії ріки, –

Сини мої, сини мої,

Пропали навіки!

Навіки-сте запродані

У панську неволю,

А нікому уступитись

За праведну волю…»

Уступався Юрій Гінда –

Нема ‘го на світі;

Уступався Поколія –

Пішов в землю гнити.

Обізвався Кобилиця:

«Гори мої сині,

Аби я вас вирятую,

Або за вас загину!»

Стоїть місяць серед неба,

Нікому не світить;

Русалоньки не виходя

На берег ся гріти.

Тільки сови посідали

Собі на коморі

Та хтозна-що межи собов

Потихо говоря;

Може, собі нагадують,

Як колись-то було

На волоській Буковині?

Було, та минуло!

А може, вни говорили

Про руські соколи:

Чи муть вни ще гнізда вити

На тім Довгім полі?

Святий знає, – я не знаю…

Сердечко щось мліє…

Ходім ліпше подивитись,

Що в Плоскім ся діє.

Сидить Лук’ян конець стола,

На руки схилився;

Сидя кругом депутати –

Кождий зажурився.

Вернулися сеї ночі

Від цісаря з Відні –

І там нема порадоньки

Головоньці бідній…

Цісар сидить на стільчику

Та в картах ся грає,

А ті гори буковинські

Нехай пропадають!..

Нехай пропадають, нехай погибають!

Коби таки вигиб увесь руський рід! –

Так німці си нишком у Відні гадають

Та риють великий, великий нам гріб.

Копайте, панове! Копайте здорові!

Хто яму копає – собі їй копає.

Не тому могила, кому їй зробили,

А тому, кого в ню відтак поховають.

А ми підем з топірцями

В зелену діброву,

Та витешем домовину

Велику кедрову,

Та пішлемо до цісаря

В німецьку столицю…

А самі ся подивимо,

Що наш Кобилиця

Молоденький виробляє

Та що єго гості

Депутати собі діють

В хаті на помості.

Скочів Лук’ян із-за стола:

– А сором-бо, браття,

А сором-бо журитися

У гуцульській хаті!

Наші батьки не журились,

Та й нам ще не конче

Журитися! Наша правда

Велика, як сонце!..

Ми не платим цісарщину,

Щоб німці з-за того

Справляли нам кайданнячко

На руки, на ноги!

Ми не даєм до прийому

Сини наші бідні,

Щоби цісар бенкетував

За них собі в Відні!

Не так, браття-депутати?

Він цісар для того,

Аби правду святу беріг,

Як бога святого,

Аби нарід ущасливить,

А не закопати!..

Ану, хлопці, ану живо

Коня осідлати

Мені мого вороного!

Що буде, те й буде, –

А я їду в Угорщину

До міста до Буди.

Угри волю добувають –

Поможуть і нашу.

А ви стада воронії

Женіте на пашу.

А як прийдуть з Угорщини

Від мене вам вісти,

Тогді треба, пани-браття,

На коники сісти…

А де тепер наш Черемуш

Глибокий ся точить,

Там мусить кров поточитись,

Панове-молодці!

А тепер ми за карим стадом –

В зелені діброви!

Поки верну з Угорщини,

Бувайте здорові!»

Пасе стадо воронеє

Шовкову отаву,

А пасучи, заіржало

За гуцульськов славов,

Бо втямилось дожидати

З Угорщини вісті,

Чи ще не час легіникам

На кониках сісти.

Чи час, ци ні – а хто се зна? –

Святий може знати!..

Ходім ми лиш, пани-браття,

Стада допасати.


Примітки

Отся поема заховалась у одинокій копії, зробленій невідомо ким і коли, і припадкові знайденій мною у Львові в р. 1878. Копія зроблена, видно, з оригіналу, хоч і не зовсім старанно; в писанні є неконсевеції: раз «не», то знов «ни», як звичайно писав Федькович, раз «Лукьян», то знов «Лукян», раз «шо», то знов «що»; кілька разів маємо «на Довгим» зам. «на Довгім», «в Плоским» зам. «в Плоскім» – знак, що копіїст був родом десь із Перемищині, де систематично змішують 6 відм. зі 7; так само копіїст пише часто «порадонькі», «Русалонькі», «батькі», «коникі»; є й такі форми, як «у хата» зам. «у хаті», «ущасливіть» зам. «ущасливить», «жените» зам. «женіте».

Всі ті недбальства копіїста ми посправляли, привертаючи по змозі текстові таку форму, в якій міг він вийти з-під пера Федьковича. Із сеї копії поема була друкована в «Зорі» 1891, ч. 1, стор. 9 – 10, хоч і з деякими перемінами в тексті та з досить значними пропусками, подиктовашім оглядом на цензуру. Варіантів того друкованого тексту, роблених редакцією, ми тут не виписуємо.

Щодо часу написання Лук’яна Кобилиці не маємо певної опори. В моїй копії за сею поемкою йде «Новобранчик», написаний, як звісно, 1862 р., та се ще не значить, що тоді ж мусів бути написаний і «Лук’ян Кобилиця». Др. Остап Терлецький запевняв, що обі поеми, якими характеризується сильний антинімецькнй і антимілітарний настрій Федьковича, були написані майже рівночасно; усякім разі в початку 1863 року поемка була вже загально звісна.

Очевидно, що збережений текст – це тільки початок поеми, власне, експозиція.

Сокільськийкамінь, між селами Великий Рожин та Тюдів Косівського району Івано-Франківської обл.

Сучаварічка на Буковині, нині на кордоні україни та Румунії.

На тім Довгім полімабуть, сучасне м. кимполунг (Довгопілля) в Сучавському повіті, Румунія.

Плоскенині Плоска, село Путильського району Чернівецької обл.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 165 – 171.

Вперше надруковано в журн. «Зоря», 1891, № 1, с. 9 – 10, із пропусками з огляду па цензуру.

Повністю поему надрукував І. Франко у Писаннях з анонімної недатованої копії. Цікава історія виявлення цієї копії.

І так, – повідомляв І. Франко, – 1879 р. [у Писаннях – 1878 р. – М. Щалата], переходячи попри лавку якоїсь перекупки на Краківськім [ринок у Львові. – М. Ш.], я побачив у неї досить грубий зошит 4°, писаний виразним руським почерком. Перекупка дерла з нього картки, завиваючи в нього черешні. Оглянувши одну таку картку, я побачив, що се народні пісні. Я відкупив у перекупки весь зошит за 10 кр[ейцарів] і знайшов у ньому, крім кількадесятьох народних пісень, переписаних десь у 1860-их роках (кулішівкою) не звісно, де й ким (перших кільканадцять карток зошита пропало), також копії двох Федьковичевих поем: «Новобранчика» і «Лук’яна Кобилиці». Певно, тоді, коли писано сю збірку, ті поеми мались у автографах.

А тепер автограф «Новобранчика» маємо тільки один, що донедавна був власністю проф. К. Горбаля (поема й присвячена йому автором), а недавно дарований ним у бібліотеку Наук[ового] товариства ім. Шевченка… А про другу іюемку, заховану в тій копії, про «Лук’яна Кобилицю», нема ніде ніякої згадки ані в листах Федьковича, ані в звісних мені листах його сучасників, і якби не та копія, припадком урятована мною від затрати, ми не мали би ніякісінького сліду, що Федькович написав коли-небудь сю поему – одну з кращих і щодо свого укладу найінтересніших поем Федьковича» [Франко І. Зібр. творів. У 50-ти т. – К., 1982, т. 33, с 118 – 119].

В іншому місці І. Фраико зауважує, що поема «Лук’ян Кобилиця»

«в часі її написання видалася такою сміливою й революційною, що її більше як 20 літ не сміли не то друкувати, але навіть переписувати, так що вона дійшла до нас лиш у одній, припадково захованій копії» [Франко І. Твори. В 20-ти т. К., 1956, т. 19, с. 717].

У Центральному державному історичному архіві у Львові знайдено ще одну копію поеми – на жаль, неповну (не вистачає середньої частини, від слів «Сперли ліси, сперли пашу…» до слів «Що наш Кобилиця молоденький поробляє, Та що єго гості…»): ф. 309, оп. 1, № 1929, арк. 16 – 17 зв. На копії напис:

«Найдено між паперами покойного] Мелітона Бучинського. Передано в бібліотеку Наукового тов[ариства] ім. Шевченка. Богдан Заклинський. Станіславів, 22. XII 1908».

Висловлювалися різні припущення з приводу дати написання поеми. В 1910 р. О. Маковей опублікував лист Ю. Федьковича до Д. Танячкевича, К. Климковича і В. Шашкевича, писаний, як видно зі змісту, в січні 1863 р. Поет повідомляв:

«Зачав-єм мої поезії переписувати, а як скінчу, то пришлю вам їх, браття. Сим часом посилаю вам одну думку та й мого «Кобилицю»: пішліть го на Україну, а самі дивіться, браття, аби я не мав якої гризоти. Ви мене розумієте. Скоро сесь лист скінчу – беруся «Новобранця» переписувати… А не могли би ся мої поезії на Україні друкувати? Я бих рад, аби межи ними і «Новобранчик», і «Кобилиця» були» [Писання, т. 4, с. 64].

На основі цього листа О. Маковей визначив, що поема написана в 1862 р.

Лук’ян Кобилиця (1812 – 1851) – ватажок селянського визвольного руху на Буковині. Близьким його другом і соратником по організації селянського повстання 1848 р. був старший брат Ю. Федьковича Іван.

У батенька у Стефана, В Волощини неньки – йдеться про часи, коли Буковина належала до Молдавського феодального князівства. Ім’я Стефан досить часте серед молдавських «господарів» (князів), і невідомо, кого конкретно мав на увазі Ю. Федькович.

Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 520 – 522.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 183

Модифіковано : 8.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.