Кохання чи Машина?
Володимир Винниченко
Доктор Рудольф ходить по кімнаті, провалюючись лівою ногою в ямку. Ходить і знову, і знову все оглядає. От тут він її посадить у цей фотель. Сам буде от там, щоб усе її лице було йому видно, щоб не пропустити ні одного менту, щоб увібрати в себе якомога більше, повну душу її очей, уст, волосся, її погірдливих вій, примружених, жорстких. І тоді знову можна жити якийсь час далі.
І коли вона йому скаже на колінах повзти за нею через увесь Берлін, щоб бути її льокаєм, він зробить це, благословляючи її.
Ні, треба зменшити світла. Треба, щоб ця кімната хоч трошки здалася їй затишною. Бо тільки ж подумати: вона сама просить про побачення. Просить! Навіщо воно їй? Ну, навіщо? А навіщо тоді, як лежав він зв’язаний, навіщо нахилилась і…
Ні, вікна треба щільно позапинати портьєрами. Як можна лишати відчиненими?
Доктор Рудольф щільно запинає вікна, дивиться на годинника, підсуває фотель один ближче до одного й зараз же злякано відсуває його далі. Але невже таки це буде?! Невже вона дійсно зараз буде тут? Розуміється, тільки побачаться, більше нічого не буде, не може бути. Вона тільки хоче побачитись, щоб попрохати вибачення за божевільню. Ні, вона хоче пояснити, для чого то було те, що вона нахилилась і…
Їй соромно, їй нестерпно знати, що він живе, пам’ятає її вчинок, що якось інакше його собі пояснює. І готова на все, щоб тільки роз’яснити йому, щоб тільки він не уявив собі бозна-чого. І от зараз появиться її велична постать, зараз іздалеку-здалеку озирнуть його примружені очі, і тим самим голосом, що тоді, як прийшла до лабораторії, вона скаже йому: «Пане Шторе, мені дуже неприємно…»
Гомін голосів за дверима.
Доктор Рудольф схоплюється, злякано розгортає сірі, великі, оголені очі на двері й чекає. Двері потихеньку відчиняються, і в них з’являється струнка, чорна від ніг до голови постать. Вона, як сліпа, витягує вперед чорну в чорній блискучій рукавичці руку и обережно увіходить. На очах у неї чорна оперізка. Руки її здіймаються догори, не хапаючись, наче задумливо, розв’язують вузол і здіймають оперізку з очей. І зараз же ці очі, кліпаючи, мружачись од світла, швидко шукають по хаті. Стрівшися з сірими, широкими, зляканими очима, вони зітхають і спиняються – нарешті! Тоді вони на мент заплющуються, і принцеса Еліза помалу, мовчки, не велично, а тихо підходить до доктора Рудольфа. Рука в чорній рукавичці простягається, а очі не мружаться, не далекі, а тихі, теплі, близькі й такі незвичайно схвильовані.
– Я не могла більше…
І рука така покірна, і така тепла та рідна вигладженість тугої рукавички!
Розуміється, він не догадується взяти в неї з рук капелюш і помогти їй. Через те вона сама кладе його на той фотель, де мала б сидіти, і сідає на канапу в куточок, відкинувши голову до спинки, заплющивши очі.
– Ви давно прочитали мою оповістку?
І доктор Рудольф теж ледве чутним шепотом відповідає:
– Тиждень тому.
Очі її заплющені, але здається, що це вони говорять. І те, що очі не дивляться, коли шепочуть уста, хвилює так само, як мовчазна мова очей.
– Цілий тиждень?!
Тепер очі дивляться. І моторошно, що вони так близько, що вони не ховають свого сорому, блиску, щастя, близькості й докору.
– Знаєте, я ні одного дня від того вечора не прожила без думки про вас! Ні одного дня!
Вона вмить заливається вогнем до самих очей: і ні одної ж ночі!
– Що це таке? Може, я захоріла на вас? Може, це гіпноз? Може, це божевілля, але я не можу боротися з вами. Я боролася, як могла. Але скінчила тим, що я… от тут.
– І вам тяжко від цього!
Принцеса Еліза скидає на нього очима й здивовано бачить, що він – гарний, хвилююче, незрозуміло гарний. Ця мужня вперта голова на широко розгорнених плечах, різкі брови над одвертими очима.
– Тяжко?.. Ні. Незрозуміло. Дивно. Ви що думали, як я пішла від вас із лікарні? Що? Ну?
Доктор Рудольф боязко зиркає в зелені чекаючі очі.
– Я… нічого не думав.
– Нічого?! Зовсім нічого?!
– Я не смів думати. Я тільки… пам’ятав. А коли думав, то все зникало… Бо цього не могло буть. І знов не думав.
Їй хочеться спитати: і про помилку пам’ятав? Вона знає, що пам’ятав, знає, що спитати буде страшно соромно, моторошно, негарно, але спитати хвилююче хочеться.
Рука принцеси Елізи потискає гарячі, тверді, залізні пальці. Вона нізащо не хоче відриватись од цього тепла, від якого так незрозуміло певно, солодко-страшно, бажано-дивно щемить уся істота. Ну, нехай незрозуміло, нехай страшно, нехай це дивне, фатум, аби ця рука не відривалась од неї, аби глибше, повніше переливалося з неї тепло, заповнило її всю до кінця.
Доктор Рудольф обережно, несміло підносить її руку до своїх уст.
Принцеса Еліза раптом одриває свою руку від уст доктора Рудольфа, закидає обидві руки свої йому за плечі й мовчки, грізно встромлює очі в очі. А лице її помалу, потиху присувається щораз ближче та ближче до широких посередині й тонких на кінцях уст і впадає в них, заплющивши очі.
Залізні, ті самі, що тоді під бузком, ті самі, що в снах, владні руки ламають плечі й вростають в неї.
Десь здалеку, з жовтогарячої кипучої мли вдираються якісь звуки. Чогось залізні пальці зразу слабнуть, відпускають, безодня розривається, просвітлюється.
Якась кімната. Туманне світло. Капелюш на фотелі. Одірване від неї лице з виразно криваво спухлими губами й мутними страшними очима, не сірими, а сталево-тьмяними.
Голоси за дверима. Чиїсь кроки.
Доктор Рудольф одсувається на другий кінець канапи й проводить рукою по чолі, по очах. І рука помітно тремтить так само, як усе тіло Елізи, як її знеможено ослаблені ноги, як спухлі, тоскно-кричущі за тими губами її губи.
Трудно дихаючи, принцеса Еліза спирається одною рукою об поруччя канапи й підводиться. В ногах гаряча млосність, яка просить, щоб її взяти на руки, на залізні, владні, брутальні руки. Їм вона хоче віддати себе, бо їм вона належить споконвіку.
Еліза помалу підходить до дзеркала. На неї дивиться ніколи нею не видане, сороміцько-гарне чуже лице. Чужі очі – обважнілі від вогкої повності, млосні, задумливо-нахабні; чужі уста – закривавлені, роздерті, важкі; чужі ніздрі – з ритмічним, трудним, хижим диханням. І волосся чуже кривавою пожежею розпанахалось, роз’ятрилось дивними пасмами.
Князівна Еліза неохоче підносить руки й поправляє зачіску. В дзеркалі видно обхоплену руками, сперту як в одчаї, як придавлену мукою голову доктора Рудольфа.
За дверима стихають голоси й кроки.
Князівна Еліза підходить до схиленої голови, стає збоку, ззаду обнімає її за чоло й підводить. На неї вгору дивляться благальні, моторошні, грізні очі. Еліза мимоволі закриває їх своєю рукою. На її руки накидаються жадні, вимогливі пальці й тягнуть до себе всю руку, все тіло, всю душу її, відставивши напіврозкриті уста, щоб піймати в них її.
Але Еліза мовчки крутить головою й визволяє руку, глянувши на двері.
– Сюди ніхто не може увійти?
Вона обходить його ноги й сідає поруч. І от він уже знову не сміє торкнутися до неї.
– Елізо!
Боже, як дивно, як прекрасно звучить це ім’я в цьому несмілому шепоті! І яке щастя, що він не сказав їй «принцеса». І от він зараз скаже ще одне ім’я її – вічне й прекрасніше за всі імена.
– Що, милий?
Він нічого не має сказати, він тільки те й хотів сказати, що сказав: Елізо. Це – молитва без слів.
Він стає на коліна, припадає головою до ніг і крізь шовк панчохи Еліза чує побожний гарячий дотик його уст.
Тоді вона бере його голову в руки й близько-близько до самих очей нахиляє до нього лице – вона сама скаже йому їхнє ім’я, яке не сміє він вимовити, вона сама.
– Ти!.. Ти! Чуєш?
О, він чує! Він припадає всіма грудьми до її ніг і цілує її руку, її сукню, її коліна, черевички, підлогу, на якій стояла її нога.
– Ти – мій! Чуєш? Так, весь, до останку, до повного знищення. Мій! Сядь тут, коло мене. Я хочу з тобою говорити, я хочу все закинути, я хочу все сказать і все знать. Усе, без останку, без крихти вагання й сорому, як собі! Ти – фатум. Чуєш? І я з щастям приймаю це. Приймаю все. Нехай буде, нехай життя розплутує як хоче. Ти – мій муж. Єдиний, дійсний, даний мені кимсь дужчим за мене. І тебе я нікому більше не віддам. Ні на хвилину. Ми зараз поїдемо до тебе. Чуєш? Ми пройдемо твоєю хвірткою в сад, ми підемо тією алеєю, де ти… помилився. Ти візьмеш мене на руки і понесеш до себе, як хотів тоді. Пам’ятаєш, ти помилково хотів понести мене. Тепер я хочу не помилково. Я хочу цього.
Доктор Рудольф злякано ширить очі.
– До мене? В лабораторію?
– Ну, певно! Ну, розуміється, до тебе! Ти думаєш, я вже там не бувала з тобою? Ти думаєш, я тільки сьогодні п’яна, божевільна від тебе? Я ж була, я не раз уже була там із тобою, їдьмо.
Принцеса Еліза схоплюється, грізно, п’яно стріпнувши золотою червоною пожежею.
Але доктор Рудольф підводиться, помалу, ошелешено, задихаючись.
– Але ж… мені не можна. Мене ж заарештують зараз же.
– Хто?! Хто посміє це зробити?!
– Ну, ті, що раніше мене заарештували.
– Я. Я заарештувала тоді тебе. І тепер заарештую. Тільки іншим, – чуєш? – тепер іншим арештом. Ну?!
Зелені, п’яні, розхристані, нетерплячі очі здивовано зупиняються в винуватих, застиглих очах доктора Рудольфа.
– В чому річ?
– Але ж… Значить, я лишуся тоді там, у лабораторії?
– Ну, певно! Тільки ти лишишся тепер зі мною. А де ж ти тепер можеш бути?
Доктор Рудольф із жахом загрібає пальцями волосся і несподівано відходить у куток.
Там він спирається чолом до стіни й стоїть так, обхопивши голову руками.
Принцеса Еліза швидко тривожно підходить до нього, злякано кладе руку на голову й хоче повернути її до себе.
– Що таке?! Що сталося, любий? Що?
Доктор Рудольф покірно відхиляє голову від стіни й дивиться в лице принцеси болючим поглядом.
– Я не можу їхати в лабораторію.
– Чому?!
Він стискає щелепи так, що на щоках виступають дві круглі гулі, і носом глибоко втягує в себе повітря.
– Значить, я мушу тоді залишити… Сонячну машину?
Брови принцеси Елізи здригуються, як од підколу, і похмурюються.
– Ну, розуміється! Як же інакше?!
Доктор Рудольф із жахом розуміє, що інакше не можна. Але…
– Ми могли б… якось інакше… бачитись, поки…
– Поки що?
– Поки мій винахід… зробиться легальним.
– Цебто поки від нього загине ще декілька тисяч або й десятки тисяч людей, поки він доведе до загальної катастрофи? Але про що може бути мова: ти мій чи ні? В цьому тільки справа. Коли мій, то ми їдемо до тебе в лабораторію. Ніяких машин не існує. Ти не знаєш їх, ти відмовляєшся від них. Ще більше, ти спиняєш це страшне труїння людей. Так, ти один це можеш зробити. І повинен зробити. Ти сам бачиш, які результати вона дає. Для чого ж далі цей жах підтримувати? Ах, господи, та не в тому ж річ: ти мій?
Доктор Рудольф боляче, ні до чого посміхаючись, мовчить. Брови принцеси Елізи грізно, вражено насуваються на очі.
– Ти мовчиш?! Ти смієш мовчати?! Доктор Рудольф мовчить.
– Пане докторе, я вас прошу відповісти на моє питання.
– Я не можу лишити… Сонячної машини.
Приниеса Еліза випростовується, закидає голову назад, примружує очі.
– Пане докторе, ви розумієте, що ви кажете, ви вдумуєтесь у свої слова?!
Доктор Рудольф заціпеніло мовчить, і на щоках у нього люто видушуються дві гулі.
– Ви не можете залишити Сонячної машини. Значить, мене ви можете залишити. Так?
– Так само, як своє життя.
– І все-таки Машини ви не хочете залишити?.. Ні?.. Хм! Значить, вона більша за ваше життя?.. Що ж ви мовчите? Кажіть же!
Але доктор Рудольф мовчить і задумливо, сталево дивиться в куток.
– Пане докторе, скажіть вашим… охоронцям, щоб одвезли мене додому.
Доктор Рудольф не вагається й зараз же слухняно, не хапаючись, іде до дверей, за кожним кроком перехиляючи все тіло на лівий бік.
Принцеса Еліза раптом сміється. Злісно, загорівшись уся обуренням, гнівом, сміється. Сміється й згорда, звисока-звисока кудись униз дивиться на доктора Рудольфа.
– Ні, це мені подобається! Цей чоловік готовий серйозно повірити в усе, що тут було. Пане докторе, дозвольте зняти з вас тягар, яким ви, здається, щиро пригнічені. Все це була сама… ну, так би мовити, тактика. Я хотіла без зайвих жертв позбавити Німеччину від зайвого нещастя, від вашої знаменитої Сонячної машини. Більше нічого. Моя тактика, крім кількох гумористичних сцен, не дала мені більше нічого позитивного. Дуже шкодую. Але це не значить, пане докторе, що наша Машина щось тут перемогла. Ви ж не можете, я сподіваюсь, серйозно повірити, що все це було тут із мого боку серйозно? Я до калік і льокаїв спускаюсь тільки, приносячи себе в жертву, пане докторе. А тепер негайно подати мені мій екіпаж!
Принцеса велично, рівно підходить до свого капелюша і спокійно накладає на червону корону. Взявши чорну оперізку в руку, вона тримає її напоготові.
Доктор Рудольф стоїть. Стоїть на тому самому місці, де зупинили його її слова. Хоч би ж у неї тремтіли руки, хоч би хоч раз обірвався голос!
– Пане докторе, я чекаю.
Коли доктор Рудольф вертається, принцеса Еліза стоїть біля дверей із зав’язаним чорною оперізкою чолом.
– Готово? Дякую. Сподіваюсь, що ви утрудняти себе не будете й ваш охоронець проведе мене. Ага, він уже тут? Прощайте, пане докторе.
Вона опускає оперізку на очі.
Макс не дивиться на Руді й обережно бере принцесу під лікоть. А Руді стоїть збоку з перекривленим насмішкуватіш усміхом людини, що дивиться на свою власну, тільки-но екстрено й несподівано відрізану під операцією руку.