Лист Макса до Рудольфа

Володимир Винниченко

«Мій великий затворнику, мій любий, надзвичайний Руді! Шлю Тобі чергове звідомлення, мій безладний, п’яний од щастя гімн Тобі!

Руді, відбувається величезний, грандіозний, ніколи не чуваний в історії людей процес. На очах, на Твоїх власних очах, із швидкістю блискавки (коли говорити про історичне життя) відмирає ціла епоха! Без крові, без боїв, без барикад, шибениць, гільйотин, без великих струсів, переворотів, без помпи й декламацій сходить із сцени історії цілий соціальний лад.

Він сам не помічає того, він ізсувається, як оповзини з гори, він розтає, як ті величезні льодові гори, що з північного бігуна спливають до Великого Океану.

І це робить маленьке кругленьке скло, Твоє скло, Руді! За ці два тижні, що почали працювати наші фабрики (я ж писав Тобі, що, крім Твоєї центральної, є вже п’ятдесят сім інших по всій Німеччині), Комітет Сонячної машини роздав уже біля чотирнадцяти мільйонів стекол. Пів-Берліна вже годується тільки сонячним хлібом. Ти не можеш собі уявити, що твориться біля Комітету Сонячної машини. Як якісь хвостаті іхтіозаври, черга народу стоїть уже від самого ранку довжелезними хвостами.

Уряд притих. Парламент розпущено. Апарати їхні на їхніх очах розвалюються, розсипаються, дірявіють. Вищі, нижчі, великі й дрібні урядовці врівні з робітниками лавами сунуть по скло. І з дня на день канцелярії, контори, бюро, міністерства, всякі урядові, приватні й навіть громадські установи рідшають, стають бідніші на персонал. Усякий, що дістає сонячне скло, зараз же, натурально, кидає службу й роботу. Для чого тепер їм служити? З якої речі?

Отже, більш ніж сто тисяч людей щодня увільняється від своїх дотеперішніх «обов’язків». Більш, ніж сто тисяч довічних каторжан щодня виходить на волю. Руді! Вони вилазять із усіх можливих щілин – з льохів, підземелля, від вогняних печей, верстатів, з порохнявих бюро, із магазинів, контор, майстерень, вони сотнями тисяч вилазять за місто із своїми Сонячними машинами, з дітьми, батьками, вони напівголі отарами лежать на траві, в лісі, на сонці, в холодку – скрізь. Вони не вірять собі: невже вони ні завтра, ні післязавтра – ніколи вже не муситимуть щодня вдосвіта схоплюватись, нашвидку ковтати свій убогий сніданок і бігти на свою каторгу? Невже вони можуть знати, що вони вільні, що ніхто їх за їхнє свято не покарає, не оштрафує, що їхні діти від цього не голодуватимуть, що вони можуть дивитися на сонце, на ліс, на траву і вранці, і вдень, і коли схочуть? Вони, як діти, ні, як народжені на світ у дорослому віці. Вони зворушливі до сліз, Руді: вони ж так нічого не знають, так вони мало бачили, їм же не було часу, вони мусили «працювати».

Руді, Ти вбив страшного диявола: працю-конечність, працю-обов’язок. Тільки Сонячна машина показує, що праця-каторга є прокляття людини.

А Ти знаєш, хто, власне, тепер дійсно Уряд? Комітет Сонячної машини, або, як скорочено його вже називають «Каесем».

Каесем орудує життям Берліна та й усієї Німеччини. Він регулює рух потягів, він дає чи не дає дозвіл на всякі заходи старого уряду, до нього звертаються із скаргами, домаганнями. Він, розуміється, не має ніякої охоти перебирати на себе всієї порохнявої, трухлявої халабуди старого уряду. Коли він завалиться сам собою, Каесем перетвориться в новий уряд. Коли порозсуваються й порозвалюються всі старі уряди земної планети, витвориться один-єдиний уряд усієї землі.

Уже (Ти, мабуть, читав) організується єдиний інтернаціональний Каесем. По всій Європі й Америці відбуваються грандіозні демонстрації за Сонячну машину. Уряди й королі капіталу в паніці. Приклад Німеччини не настроює їх занадто оптимістично. Але наші (у згоді, здається, з усіма європейсько-американськими) затівають одну хитру комбінацію: скористувавшись оповіщенням прибитої на цвіту війни, звернутися до Союзу східних держав із проханням окупувати Німеччину й ті частини Європи та Америки, що заражені Сонячною машиною, для генерального очищення від цієї страшної хороби. Китайці, японці, індійці й африканські негри повинні взяти на себе святу місію врятувати американо-європейську цивілізацію.

Бідні королівсько-магнатські голови, вони догарячились зовсім до божевільних фантазій! В їхніх газетах натикається для підбадьорення засмучених, що Союз східних держав от-от випустить на Америку й Європу мільйонову летючу армію. На Німеччину припадає ніби триста тисяч літаків. Мені здається, що Союз східних держав скупиться – обмалкувато.

Руді! Старий лад одмирає. Але на його місце прийде новий, сонячний. Каесем уже виробляє ллани нового господарства, нового устрою без примусу, без насили, без каторги – новий, вільний, творчий лад! Уже призначені з’їзди, конгреси, вже відбувається перебудова психіки, ідеологій, світоглядів, філософій. Ніяких більше класів, партій, релігій, моралей, кайданів, перетик, злочинств і чеснот – нічого. Тільки Сонце, Праця й Наука!

Мені дух забиває на саму уяву, що ми, люди, тепер можемо зробити. Ти коли-небудь думаєш, Руді, конкретно, реально про це? Яку гігантську силу ми тепер можемо розвинути. Та я певен, що через якийсь десяток літ зможемо експедицію на найближчі планети послати. Ми увійдемо в безпосередній контакт із всесвітом!

Ми вберемо землю, як лялечку, як один прекрасний твір мистецтва. Ми зробимо її вічним земним раєм, де праця буде насолодою – творчістю. Через якийсь місяць-два Сонячна машина запанує на всій землі. (Слава капіталізмові, який утворив для неї таку чудесну техніку сполучення людей, таку величезну базу для вільної творчості. Пером йому земля за це!)

Через пару місяців квіт науки, розуму, знання людства витворить нову, свідому програму буття землі. Коли ти приїдеш до Берліна, Руді, коли, значить, за Твоєю обітницею вся Німеччина буде насичена сонячним склом, ти не впізнаєш нашого колишнього чадного Берліна. Ти знайдеш нових людей, нові відносини, нове господарство, нові грандіозні перспективи.

Руді, любий, великий мій Руді, ми весело регочемо, згадуючи цю стару-стару гумористику. Вищість культур, рас, націй, патріотизм, батьківщина – що це тепер? Смішні, архаїчні убрання поганських шаманів, якими вони потрясали перед масами, вмовляючи в них почуття набожності й страху перед ідолами та їхніми жерцями.

Але годі на сьогодні. Ще кілька слів про наших «найближчих». Бачився з мамою. Сяє гордістю й щастям. Це ж Ти, Руді, її улюбленець, це Ти даєш людям щастя, перевертаєш трони, стираєш державні кордони, перероджуєш людську психіку. Хіба нема їй із чого сяяти гордістю?

Але батько… непоправний. Ти руйнуєш Порядок, ти вносиш безладдя, ти викликаєш у людей усе темне, звіряче і вбиваєш людське. Одне слово, Ти й Твоя Машина є злочинство, а батькові – сором і ганьба. І, розуміється, він сонячного хліба не їсть, він додержується «старої віри». Мама із жалості варить йому й далі стару гидь, та не знаю, чи довго вона буде витримувати цю впертість

Граф також на «старій вірі». Мама дивується: якийсь час він дуже настійно вимагав доставити йому Сонячну машину. Нахвалявся навіть розшукати Тебе й неодмінно дістати. Але, коли настала легка можливість її мати, раптом одмовився й нізащо не хоче вживати. В чому тут причина – невідомо, тільки не в консерватизмі його. Старий про Тебе й Сонячну машину говорить із великим теплом і признанням. З цього приводу в нього з батьком аж до дебатів доходить. Отже, не через це не їсть сонячного хліба, а через щось інше.

Графиня ж, як і мама, Сонячну машину вживає. Поки що старий кухар графа лишається й варить йому та принцесі Елізі старі страви, але невідомо, скільки ще протягне, бо сам він уже годується тільки сонячним хлібом і на ту пакость, розуміється, і дивитися не може.

Принцеса Еліза, каже мама, цілими днями ходить по саду. Якась уся закостеніла, жорстка, сувора. Часто буває в тебе в лабораторії. Що вона там робить, мама не може сказати, бо принцеса запинає штори, як приходить. Один раз садівник Йоганн ніби бачив, як вона сиділа за столом, поклавши голову на руки, і плакала. Але мама сумнівається, щоб це могло бути, – не така натура. А я гадаю, що навіть така натура може заплакати.

Коли то правда, що, як розповідають, вона була вже тайно заручена з Мертенсом, що мріяла про корону Землі, яку за шлюб із нею мав дати їй Мертенс, коли взяти на увагу всі ті майже фантастичні, честолюбні її мрії, про які серед монархістів ходять цілі легенди, і коли подумати, що все це розбито їй, як глиняну ляльку, що вся вона спорожніла, вся померла, то нічого дивного, що вона й не раз плаче на всякому місці, де спіткає її хвилина особливо виразної уяви руйнації всього їй найдорожчого.

Може, Тобі неприємно, Руді, що я пишу про цю особу, тоді прости мені, але я гадаю, що Тобі все ж таки цікаве буде й це.

Наделі, розуміється, повні самозакоханої гордості: адже їхня майстерня перша витримала всі напади на Сонячну машину! Фріц і Дітріх працюють у Комітеті, а старі Наделі з дітьми цілими днями в лісі. Літо кінчається, от-от задме осінь, вони хочуть надолужити за все своє прогаяне життя.

Ну, а графівна Труда просить переказати Тобі її «надзвичайне привітання». Вона працює також у Каесемі.

Ну, вже ранок. Усю ніч прописав. Треба хоч годинку заснути. До скорого побачення, мій дорогий Руді! Хай Тобі буде так ясно й щасливо на душі, як у всіх тих, що лежать там на траві під ласкою Великої Матері!

Твій Макс

Р. S. Ага, ще: чи Ти знаєш, що про Тебе тут цілі легенди вже складаються? Твої портрети (і де тільки розкопали – здається, мама дала одному спритному репортерові) продають у всіх магазинах, а в Каесемі він висить на почесному місці. (Ти ж знаєш, Ти – почесний голова Каесему). Коли Ти вернешся до Берліна, ми зробимо Тобі таку грандіозну зустріч, якої ще ні один монарх не мав. І що буде ніколи нечуване – ніякісінької охорони, ніякісінької поліції, жандармів і війська не буде. Тобі це не сумно? Не сумуй, зате будуть мільйони щасливих, вдячних, боготворящих Тебе очей.

До цієї зустрічі, прекрасний, великий Руді!»