Кінець торгам і продажам
Володимир Винниченко
Пів на п’яту! Люба, бронзово-смуглява прозоро-одверта дівчинка знову стала матово-смутна. Так одверто, наївно, так хвилююче невинно стала смутна, матова. Бо вже пів на п’яту. Бо вже Макс дивиться на годинника, бо вже збирається до тої страшної, важної, насмішкувато-хижої трупоїдки.
Мила, зворушлива Труда! Що тепер може бути страшного на співучо-п’яній від щастя землі? Вогкі, сміхотливі, «фе, які неприємні» очі трупоїдки? А яке ж, дозвольте спитатися, діло смугляво-бронзовій дамі чорно-срібного лицаря до «фе, яких неприємних» очей трупоїдки?
А хоч би й так? А хоч би й «страшна» була та вогка сміхотливість? А хоч би «страшна» була затуманена диханням смутку прозорість? Та що з того? І хай. Він із співом щастя розчинить двері душі всім «страшним» сміхотливостям, прозоростям, смуткам і танцям. Ну, що ж, він може, коли вона хоче, розігнати смуток бронзових очей от тут, у цій залі, на очах оцих усіх «алчущих і жаждущих». Але він піде до страшної трупоїдки й так само розжене її насмішкуватість. Тепер він розжене. О, хай собі сміється, глузує, проклинає. А він розкине загати душі, розмахне обійми й змиє, заллє, затопить усі глуми й прокльони.
Ух, Сузанно, набирай більше повітря в груди – захлинешся!
А вірна дама чорно-срібного лицаря по-дитячому старанно й по-жіночому хитро рахує цифри. Їй абсолютно байдуже, хто до кого має йти о п’ятій годині. В неї важна громадська робота.
І так, люба, неуважно киває головою на прощання, так заклопотано стягує на бронзові очі чорно-сині крила брів, нахилившися до важних громадських цифр. Ex, Трудонько, взяти б твою невміло неуважну заклопотану голівку в обидві лапи, підвести, сипнути в ясні твої уникливі очі п’яного щастя – і хай вони запрозоріють, засміються тим блиском, що був тоді, колись давно-давно. Чи вже весь дощенту віддала чорно-срібному лицареві?
А на вулицях у темних тісних колодязях – і прозорість, і блиск, і п’яність, і страшенний безмежний простір. Простір і п’яність у напівпорожніх бюро, крамницях, банках, майстернях. Розгублено-щасливі і непорозуміло-сяючі, п’яно-розгорнені посмішки; безладна, безцільна, здивована хода серед безмежного простору, як щойно вилуплені курчата – аж похитуються від народженості. А то нетерпляча поспішність, прожогливість, одстрілювання на всі боки здивованим захватом. Галасливі сп’янілі юрби з чорними коробками на спинах, із гітарами, мандолінами, флейтами, бубнами. Стіни вулиць, повтикувані головами, кивають, біліють посмішками. «Слава! Слава!» А кому слава? Розуміється, не старенькому Шопенгауерові, а щастю, а п’яності, а любові, що радісно панує на святочних, безладних, очманілих вулицях.
Трамвай сунеться помалу, п’яно, безладно. Набитий тілами, сміхом, гомоном, чорними коробками, духом сонячного хліба, блиском, простором, він задихається від своєї повільності. Він би з охотою підстрибнув, змахнув би крилами й полетів за кам’яні канали. А замість того раптом утикається в юрбу й загрузає. Юрбу місить сміх – аж труситься вся, аж підскакує.
– Що гам таке? Що там? Та не тісніться, панове! Гей, громадяни! Що там сталося? Пропустіть трамвай! Чуєте? Гей!
Куди там! Усі очі влипли в один пункт і на трамвай і не кліпнуть, проміняться, трусяться сміхом.
Макс через реготливі голови шукає того пункту.
Ага! Магазин одягів Гольдмана. Магазин вищих, вибраних, випещених істот, недосяжний для середніх смертних. Перед дверима півколо тіл. У півколі дві постаті: одна скромно одягнена в усе темне, із скромним кремовим мереживом на білій безкровній шиї, з круглим, але скромним черевом. Вона страшенно схвильована, наскакує на другу постать, гнівно, обурено бухкає в неї жовтявими пукатими баньками очей, шарпає її за руки, тягне з неї одежу.
Друга постать – величезна, добродушна, одягнена розкішно: ніжно-фіалковий шовковий півсмокінг, пінисто-золотисте жабо, в руці чудесний, наймодерніший, з інкрустаціями ціпочок. Пишність і розкіш вищих, вибраних істот. Але диво: голова, шия, руки волохаті, незграбні, з грубою, анітрошки не випещеною шкірою, з чудесними робітничими пальцями.
Псевдовипещена фіалкова постать добродушно посміхається, похитуючись од шарпанини темно скромної, розводить руками, знизує плечима й увесь час апелює до юрби коротенькими фразами. А юрба щоразу, як від електричних дотиків, струшується від цих апеляцій бурхливим сміхом.
Макс насторожує вуха.
– Це грабіж! Це розбій серед білого дня! Скидайте, я вам кажу, зараз же всю одежу. Зараз же!
Величезна, пишно вбрана постать широко посміхається до юрби – їй ця ідея до вподоби.
– Оце не погана штука! Та так-таки геть-чисто все? До сорочки?
Сміх, як горохом по барабану, дріботить по натовпу.
– Все, що ви вкрали! Все!
Рудий волохатий велетень добродушно ображається:
– Е, що ж ви кажете, де ж я там украв? Крадуть потай, а ви мені самі вибирали, приміряли, вихваляли.
Юрба вибухає реготом.
– Мій пане! Я вас зараз же віддам у руки поліції!
– Е, навряд. Де ви її тепер знайдете? Вся стоїть у черзі за сонячним склом.
Тут слухачі не витримують і громовими оплесками відзначають високомистецький момент цікавої п’єси.
– Браво! Правда!
Другий актор у безсилому мовчазному одчаї скидує жовтявими баньками на юрбу – ух, такі самі грабіжники й злодії, як і цей! Якої помочі від них чекати? І такий його відчай безпорадний і так явно програна гра його, що елегантний велетень проймається жалем.
– Та навіщо вам гроші тепер, пане Гольдмане? Начхайте ви на них!
– Я не хочу від вас грошей! Верніть мені одежу!
– А нащо вам тепер ця одежа? Візьміть собі в магазині скільки треба, а решту роздайте людям. Їй-богу, пане Гольдмане! Бо однаково порозбирають самі. Та от, дивіться!
З магазину, дійсно, виходять елегантно одягнені люди з цілими паками в руках – вони одяглися самі, ще й додому набрали чого треба. Вони весело й лукаво кивають велетневі – очевидно, одна кумпанія. А за ними мляво поспішає продавець.
– А гроші? Гей, слухайте, гроші!
Елегантно повдягнені покупці сміються – от чудачина, які тепер гроші?
Пан Гольдман якийсь мент уражено, дико дивиться на грабіжників, хоче щось крикнути, але раптом махає рукою, відвертається і, як є, іде геть од магазину, просто на стіну юрби – беріть, розбирайте, грабуйте!
Стіна розступається перед ним, пропускає, ковтає й уся, яв вода, перед якою знято загату, бурхливо, з реготом і криками вливається в магазин.
Дорога трамваєві вільна. Половина пасажирів скотилася в юрбу, а друга половина нерішуче сміється.
Грабіж чи жарт, чи так і слід тепер?
Макс сміється цілком рішуче. Розуміється, рудий велетень має більше прозорливості, ніж сліпий Гольдман із своєю купецькою інерцією. Розуміється, все самі порозбирають, порозділюють, порозносять, рівно, справедливо, кожному відповідно до потреби. Стане ще просторніше, вільніше, буде ще більше вибачливої, спокійної добродушності, любовності, п’яності, щастя. І на розчищеному місці створять нові одяги, багатші, пишніші й розкішніші за всі одяги, що були коли-небудь на старенькій землі.
Одягайтеся ж, голі, узувайтеся, босі, прибирайтеся, занедбані! Хапайте своїми корінчастими пальцями недосяжність вищих, стягайте кумирів, розбивайте їх сміхом вашої добродушності, мішайте в купу вищість і нижчість і куйте, творіть із них єдину радісну сонячну рівність!
А коли перед вами стояли перепони до храмів краси, коли жриці їхні вимагали від вас поганьблення ваших святинь за їхню любов, смійтеся тепер – перепони впали разом із усіма святинями, і безплатно, вільно, сміливо хапайте жриць і пийте їхню любов повними цебрами. І коли вони вас ждуть у гротах, одягнені тільки в зелені ліани, наготувавши ціни за свої поцілунки, не торгуйтеся, не скупіться – усе давайте, обіцяйте й смійтеся. І беріть усе, беріть із п’яним зойком радості й визволення. Бо кінець тепер усім торгам й продажам.