Макс у салоні Сузанни
Володимир Винниченко
Вже пів на шосту. Вже пройшов початок наміченої програми, вже частина гостей напідпитку, а Макса все ще немає.
Невже ж не прийде зовсім? Графівна не пустить? Шкода, шкода, що пролетаріат не відчуває потреби телефонів, а то б можна було хоч телефоном роз’яснити шляхетній кокотці, що нема чого їй боятися за свого коханця, що це побачення дуже безпечне й навіть вигідне для графівни.
Дякувати графівна повинна за нього, в ноги поклонитися своїй суперниці, тріумфувати, казитися від радості.
Сузанна сьогодні іскриться, піниться красою. Крізь ніжно-бузковий серпанок сукні гнучко, легко, жваво витикається то в той бік, то в другий оголене, туге, кольору молодої матово-вишліфованої слонової кості тіло з ніжно-бузковими тінями. Від напружених пиптиків грудей за кожним рухом тріпотливими радіусами пробігають по серпанку темно-бузкові промені. Очі сьогодні вогкіші, п’яніші, сміхотливіші, вони сьогодні буйні, розмашисті – гей, розступайтеся всі!
А Макса немає. Та невже ж не прийде? Невже не дасть останнього щастя: витягти з льоху душі цю калікувату, злу, як недолуплену кішку, любов, викинути її сюди на прилюддя, бити її, плювати на неї й запльовану, добиту жбурнути йому в лице. І раювати з його гніву, і тріумфувати з його ревності, і танцювати на його пониженні, образі, люті, сумі. Танцювати до закривавлення свого серця, до заціпленої нестями, до екстазу самозаклания.
Скульптор Дорн несміло шукає ліктем шляху до її танцю. Рано, Дорнику, ще рано, почекай, поки прийде той, що буде розіп’ятий для останнього танцю.
Уже шоста година. Півкруглий дах бані втягнений у стіни, над головами високо вгорі в сіро-зеленявій осінній синяві туго, як льоди в океані, просуваються пухкі кучугури хмарин. А тут, унизу, в жагучій молитовно-сласній тузі тягнеться до них мармурове тіло Краси. Розшарпаними, п’яними пасмами й клубками гойдається круг неї фіміам, прощальний, останній, ридаючий фіміам. Перисто-фарбною, скаламучено-галасливою, дзенькітливою, брязкітливою підковою оточує її стіл. Всі місця побіч господині зайняті, тільки одне вільне, тільки одне ліворуч, біля серця. І невипиті стоять біля цього місця келихи, випустивши всі бульбашки й іскорки зеленувато-срібного вина. І не випили останнього келиха вогко-хижі, буйні очі прикритої бузковим серпанком мавки. І вже часом задума на мент приколює очі до одної точки, ковтнувши галас, дзвякіт, регіт.
І раптом із-за незаймано-чистих ніг Краси з’являється золотисто-білява хвиляста голова з чорно-синіми бровами.
Очі її широко, непорозуміло розгорнені, на чітко-червоних, як накусаних устах, нерішучо-здивований усміх.
Сузанна гнучко, окрилено підводиться і, впевнено несучи грудьми наперед свою голість, вогко, сміхотливо вітає очима.
– Браво! Я думала, ви вже не прийдете.
І, присунувшись губами до смуглявого лиця золотисто-білявої голови, швидко видихає разом із духом вина:
– Хочеш інкогніто? Правда? Ніхто не знає, що ти член Каесему. Так краще? Га?
– А, все одно! Але чекай, Сузі, я думав, що застану тебе саму. Я зовсім не…
– О, нічого! Це також усі мої друзі. Ми в тісному колі по-дружньому справляємо маленьке свято. Ходім, ходім! Панове! Пан Німанд, мій добрий друг, трошки запізнився через деяку невдосконаленість сучасної комунікації. Він просить вибачення й обіцяє екстрено наздогнати нас.
Галас, дзенькіт, брязкіт припорошуються легеньким шаром уваги. На Макса наводяться плями різнокольорових облич і проводжають аж до його місця, ліворуч біля господині. Ага, це той самий, колишній! Непоганий екземпляр піджидала Сузанна. Тільки, здається, панові Німандові наздоганяти не треба – його очі так вогко, іскристо плавають од лиця до лиця, губи такі червоні й усміх такий вселюбовний, що він цілком сміливо може не тільки разом із усіма, а навіть на передку Бакхової колісниці їхати далі.
Макс струшує хвилястою гривою: ну, що ж, нехай і так. І так мило, втішно, чудесно. Милі, бідні, п’яні трупоїдські пики! Бідні «аристократи» – вони навіть тепер не такі вже понафарбовувані й порозмальовувані, як колись; вони такі пом’яті, ошелешені, вибиті з своєї самозакоханості, вищості, відмінності; такий одчай пробивається крізь цей веселий галас; та ще більше: вони оце самі собі прислужують. А на весь ганок, на всі сходи, на всю величезну залу один-однісінький портьє, який іще лишається тільки для того, щоб підібрати найкращий момент для досконального обікрадення бідної Сузі. Забере, дурненький, у неї її цяцьки, ганчірочки, камінці й утече. І ні вона, ні він не знатимуть, що він із таким самим успіхом замість її «дорогоцінностей» міг би набрати битого скла й жорстви.
Але ж Сузі яка гарна сьогодні! Ах, господи, яка ж вона пекуче, нестерпно гарна! Серце за кожним поглядом на неї з тихим криком падає в гарячу темну яму! Що сталося з нею?! І що за банкет, що за «маленьке свято» справляє вона з своїми друзями? Невже свято поховання старого?! Чи, може?…
Сузанна щось шепоче сусідові справа, скручено повернувши до Макса оголену обточену спину з пухнастим темно-бронзовим шовком волосся на шиї. Інтимно, ніжно, переконуючи, поклавши руку йому на плече, шепоче. Сусіда схилив різкий мужній профіль, не рухається, не кліпає – не вірить. Хе, і він уже, очевидно, знає трошки Сузанну! А вона десь загрозливо лукаво шепоче: «Ти – милий! Чуєш: ти – милий!»
Хм, так, може, це «маленьке свято» не таке вже близьке до свята похорону?
Ну, що ж, хай і так. Хай навіть і цей чудний, дурний, тоскний біль. І це любо, і це мило, милий навіть різкий горбоносий профіль, і Сузаннин шепіт, і самотність серед цих чужих, може, навіть ворожих до нього, порозмальовуваних людей. Бо яка може бути тепер самотність, чужість, ворожість?
Очі Максові зустрічаються з великими, непорушно встромленими в нього очима. Щось знайоме! Ага, це ж та Мадонна, що колись тут танцювала біскаю! Яка ніжна, щось говоряча скорботність у погляді, яка чудна пильність, неодривність од його очей. Раптом од столу тихо-тихо здіймається оголена до плеча рожево-біла рука Мадонни з келихом у пальцях, повільно підносить келих до рівня очей, і голова Мадонни злегка киває йому. Макс хапає свій келих, також підносить до рівня очей і також здивовано й радісно киває. Тоді Мадонна, не зводячи з нього погляду, помалу п’є, закинувши лице назад. Але і погляд, і повільність, і скорботність кажуть, що не вино вона п’є.
– О пане Німанде! Що з вами?! Хіба вам можна?! Ах, вибачте! Ну, розуміється, за пиття до Рити можна всі скрижалі заповідей розбити на черепочки.
Макс повертає голову до Сузанни. І зразу Мадоннині величезні, скорботні очі стають такі маленькі, бліді, невиразні. Аж дивно, аж образливо за Мадонну. І зразу знову тоскний біль струїться від лукавих, ніжно-свіжих, як шкуринка баклажана, трошки припухлих (розуміється, від кохання) уст.
– Тепер, пані радникова, все можна. Навіть…
– О! Маєте дозвіл? Може, навіть попозуєте панові Дорнові? Він хоче зліпити вашу голову. Вона йому дуже вподобалася. Сподіваюсь, ім’я Дорна навіть вам відоме?
Ах, он це хто! Скульптор Дорн. Той самий скульптор, через якого не полетіла Сузанна на Гімалаї. Король скульптурного портрета, як же не знати!
Макс із веселим болем нахиляє голову: розуміється, славне ім’я Дорна навіть йому відоме. І, розуміється, він з охотою попозує, якщо тільки матиме для цього час. Але…
– «Але»?! О пане Максе, ви повинні попозувати! Я вас дуже прошу. Ну, ради нашої дружби! Га?
І навіть смішок розтає від чудних гарячих іскорок болю у вогких очах телиці.
– Та навіщо, власне, вам, щоб пан Дорн…
– Ну, мені це треба! Дуже треба. Я обіцяла панові Дорнові, я хочу йому зробити приємність. Я його так запевняла, що ви згодитесь, що ви – мій друг.
Ага, вона запевняла його, що Макс тільки друг, що Макс навіть згодиться позувати її коханому. І коли згодиться, то це буде найкращий доказ її запевнення.
Оце дійсно справжній, остаточний, безсумнівний кінець. Оце є справжнє «навіки». Коли в очах таке благання, таке жадне, шукаюче чекання, то тут сумнівів уже ніяких не може бути. Ні сумнівів, ні захованих надій. Голо, чисто, як у пісковій тоскній пустелі.
– Хм… Я, розуміється, з великою охотою. Але який такий особливий інтерес може бути для пана Дорна в моїй голові?
– Великий інтерес! Величезний, надзвичайний! І для пана Дорна, і для мене. Ну, уявіть собі, що я обіцяла йому вашу голову. Мушу ж я виконати свою обіцянку? Ні?
Натяк на Саломею? Чи просто вирвалась така подібність?
– Він вам такий близький?
Але сили дивитися в очі вже не вистачає. Сузанна прикушує нижню губу: ага, проклятий, любий, болючий, ага!
– На це питання дозвольте, друже, поки що вам не відповідати. Ви виконаєте моє прохання без пояснень? Добре?
Макс не підводить очей, мовчить і все перевертає на столі то на один бік, то на другий срібний ніж із тонкою різьбою на держалні. «Бея ніяких пояснень». Та й справді, навіщо якісь пояснення, коли й без них усе ясно. Ясно, що кінець. Ясно, що біль страшенно тисне на плечі, на груди, що дихати трудно. Ясно, що треба за всяку ціну не показати цього болю.
Ні, не тільки не показати, а викинути його, струсити його з плечей, з грудей, з дихання. Дихнути на всі груди, вільно, легко, просторо, як іще півгодини тому дихалось. Бо що сталося?! Хіба там, за стінами цього храму, не було простору, волі, п’яної, сонячної, щасливої легкості? Що значить перед тою величчю цей крихітний «храм» із п’яними, бідними, в агонії людьми, з цими маріонетками, що так довго мали себе за надприродні істоти й що тепер уперше починають передчувати гірку дійсність. А з них же перші є – «меценатка» Сузанна й її «велетень», «король», «геній» – пан Дорн. І чи не підле свинство, не сором, не ганьба забути це все, піддатися трупоїдським настроям? Кінець?
Ну так що? Хіба ж його вже не було? Хіба ж уже не було сказано «навіки»?
– Пане Максе, я ж чекаю відповіді.
Пан Макс швидко підводить голову.
– Ах, вибачте, ради бога! Я міркував, як мені викроїти час.
– Так ви згодні?!
– Та, розуміється, згоден! З охотою, з приємністю! Чому ж би мені не згодитися, коли це всім нам тільки приємність, а мені ще й честь?
Вона ще не вірить, ще вишукує в нього на лиці правди, ще навіть не радіє, аж хмуриться.
– Та, їй-богу, Сузанно, згоден! От тільки коли саме? Це вдень, розуміється? А скільки часу? Годину на день досить?
Сузанна раптом ясніє, – повірила нарешті!
Сузанна ясніє: ага, милий Масі взяв себе в руки, йому цілком «байдуже», він дає їй свою голову, щоб вона піднесла її Дорнові, він навіть свою скажену амбіцію віддає їй. З амбіції дає на пониження амбіцію. А добре володіє собою, браво! Але нехай, нехай іще трошки почекає: чи стане в нього далі цієї буйно-веселої байдужості?
– Ну, спасибі, Максе! Я страшенно рада. Вибачте, я не можу, я зараз скажу Дорнові.
Дорн балакає з своєю сусідкою – він усією спиною десь прислухався до їхньої розмови. Ну, й нехай собі, що йому, Максові, до спини Дорнів, Сузанн і всіх оцих нещасних конаючих людей?
І знову погляд, опукою перекочуючись із обличчя на обличчя, впадає, як у ямки, у двоє великих, темних, питально-пильних очей Мадонни. Впадає й не може вже викотитись. І від того, що не може вже викотитись, що очі невідривно всмоктують його, що в лиці тужне здивування, навіть хмарна грізність, у грудях поверх болю пробігає хвильками чудний холодок.