Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Ранок на віллі Труди

Володимир Винниченко

А коли він розплющує очі, в хаті горить сонце, а на столику мізерненьке, крихітне світлечко забутої лампи. Плече, бік, права рука болять так, що не можна рухнути. Болить щось і в лівій нозі, і на шиї, все тіло як пожоване. Але веселе, міцне, обмите сном. Він згадує вчорашню ніч, роздягання при Труді, лежання з нею в ліжку, пригортання, буйні обійми й потім ту таку загострену соромливість. І йому хочеться щасливо засміятися: це ж так по-Трудиному все!

Але тут же згадується Рінкель, арешти, Завзятий, Рудольф. Як крізь підняту загату, сонячну хатинку заливає потоками зупиненої на ніч річки життя. Макс ісхоплюється з ліжка і здивовано бачить на стільці акуратно складене новеньке вбрання. Ну, що за козачина Ерда!

Труда вже жде його в салоні. Вона вся в білому, і через те лице здається бронзово-смуглявим. І мила синя сережка-родинка біля вуха, та сама!

Труда червоніє, вітаючись, і, зараз же, сміливо дивлячись в очі, заявляє:

– Максе! Ви, будь ласка, нічого такого не думайте з приводу вчорашнього. Я вас поцілувала зовсім не так, а від радості. По-дружньому. Чуєте?

Макс сміється, розгортаючи дві зрошені половинки верхньої губи, і відкидає головою чуба назад. Ну, розуміється, вона це неодмінно повинна була йому сказати. Насамперед. Ні про що більше не думала, а від самого ранку тільки про це.

– Ну, чого ж ви смієтесь? Ви й тепер так само смієтесь, як… колись?

– Так само, Трудо! Можна мені вас так називати?

Труда сердито морщить брови.

– Я ж вас називаю Максом!

– Ну, спасибі. А з приводу вчорашнього я, їй-богу, «нічого такого» не думав. Так і зрозумів, як ви пояснили.

Труда пильно дивиться в трохи зблідле, з мокрими пасмами чорно-синього чуба, з віястими очима лице. І чи не вірить, чи невдоволена, що він «нічого такого» не подумав, тільки зараз же відвертається й дзвонить.

На порозі в той самий мент з’являється Ерда. Вона вся тепер причепурена, біленька, рожева, зачіска зроблена дбайливо, чепурно. Блиснувши очима на Макса, вона присідає й лукаво потуплює очі.

– Прошу панство до сніданку.

Труда хапає Макса під руку і, теж лукаво посміхаючись, веселим бігом веде його до їдальні. За ними, покушуючи губи й одночасно заклопотано оглядаючи Максове вбрання, поспішає Ерда.

Труда врочисто підводить Макса до столу, пускає руку й поводить рукою на стілець.

– Будь ласка.

Їдальня мила, сонця багато, стіл великий, аж блищить білизною, але… який же сніданок? Стоїть карафка з водою, дві тарілки, ложечки й дві склянки для води. І все.

Раптом Труда й Ерда вибухають радісним сміхом. Труда хапає здивованого Макса за руку й веде до вікна. Там, на стільці, склом до сонця стоїть Сонячна машина, та сама, що возив до Сузанни й подарував Труді. Господи, як же він міг забути?

– Ердо! Прошу мені принести мій учорашній хліб. А пан Макс зараз собі зробить.

Ерда веселенько вибігає з їдальні.

Тоді Макс раптом обнімає Труду й сильно цілує її в щоки, в ніс, в губи. Труда крутить головою, пручається й виривається з його обіймів.

– Максе! Ви… Ви… Що ви?

– Трудо! Ви, їй-богу, «нічого такого» не думайте й простіть! Я з радості й цілком по-дружньому. Ви така мила, така надзвичайна, що я просто, ну, не міг! Їй-богу, не міг!

– А якби Ерда увійшла й побачила? Що б вона подумала? Я ж учора в темноті, ніхто не міг бачити.

– Ну, вдруге я буду вже в темноті.

Труда регочеться й біжить до шафи.

– Нате вам за це! Тільки-но нарвана, свіженька.

На тарілці соковитою, зеленою шапкою похитується в руках Труди трава. Макс обережно бере її з рук Труди й несе до Сонячної машини.

Сонце бризками розбивається об жовто-червоняве скло й гаряче, привітно гладить Максові руки.