Макс ховається на віллі Труди
Володимир Винниченко
Число сім! К чорту! Ховаючись у тіні дерев, він перебігає далі, назад, назустріч погоні. Вже видно дві напнуті серпанкові смуги світла з автомобіля. Число шість! К чорту!
Смуги більшають, дужчають, заливають світлом обидва боки вулиці. Видно вже стоячі постаті агентів поліції.
Макс перелізає через залізні грати і, нагнувшись, біжить до вілли число п’ять. Темно скрізь у вікнах. Стукати чи лишатись тут, у кущах? О ні, тут лишатись не можна – вони будуть перешукувати весь квартал, усі садки й будівлі.
Макс оббігає будинок, задираючи голову й шукаючи відчиненого вікна. Все позамикано, позачинювано, позакривано шторами. Тоді він рішуче дзвонить із заднього ходу. В тиші ночі чутно, як на вулиці зупиняється автомобіль, як тихо гомонять чоловічі голоси. Десь голосно гавкає собака.
На дзвінок ніхто не обзивається. Макс ізнову надушує на гудзика, нетерпляче, конвульсійно потискуючи пальцями ніг. Чиясь легка хода за дверима, зляканий жіночий голос:
– Хто там?
– Одчиніть. Нещастя. Треба графівну фон Елленберг. Негайно!
Тихо. Ах, ідіотка, вагається!
Потім клацає ланцюг, ключ, двері обережно розчиняються. Макс сильно шарпає їх до себе, швидко входить, зачиняє ї замикає за собою. Молоденька рожева дівчина з заплетеною косою, в напівзастебнутій сукні прилипла до стіни й повними жаху очима дивиться Максові в лице, як зачарована. Він посміхається й весело б’є її по плечу.
– Не лякайся, дурненька. Я – не злодій. Ведіть мене до графівни. Але швидко й не гомоніть, не кричіть. Ну?
Дівчина покірно йде вперед, не гомонить, не кричить. Макс не пускає її ні на крок од себе – ще наробить дурне дівча крику, гвалту.
Перед дверима спальні Труди вони зупиняються, і Макс сам стукає. Дівчина з тим самим заціпенілим в очах жахом поглядає на страшного гостя.
– Хто там?!
– Це я, графівно, Макс. Дуже треба.
Заціпенілість покоївки спадає. В лиці з’являються живі розумні тіні, в очах – сполохана цікавість, тривога.
У спальні чути часті, хапливі, босі, потім узуті кроки. Двері прожогом розчиняються – і на поріг вибігає Труда в жовтому спальному убранні, з двома косами, переплетеними на грудях, і широкими темними очима. Побачивши Макса, вона злякано кидається до нього, із страхом оглядаючи його подерту одежу, закаляну в порох, іржу, його вимазане кров’ю лице, розпатлане волосся.
– Максе! Що з вами?! Господи!
– Нічого, нічого особливого, графівно. Ви тільки скажіть тій молодій особі, щоб вона… А проте я хочу з вами на самоті сказати кілька слів. Тільки ця молода особа нехай нікуди не йде й почекає тут.
Графівна рішуче повертається до «молодої особи».
– Ердо, посидьте тут. Нікуди не виходьте.
Потім Труда бере за рукав Макса й веде його до спальні. Там поруч стоять два ліжка – одне застелене, друге з розкиданою білизною. На столику горить нічна лампочка.
Макс зачиняє за собою двері й починає пошепки швидко говорити, близько нахиливши лице до широких глибоких у пітьмі очей Труди. Вона від перших же слів його хапає його за руку й так увесь час стоїть, сильно душачи його пальці й не помічаючи того.
– Вони, напевно, прийдуть і сюди. Покоївка – вірна людина?
– О, цілком. Вона ж сонячний хліб їсть!
– А, чудесно. Ви скажіть їй, що поліція ловить мене за Сонячну машину. І щоб нікому з прислуги ні слова. Але де ж ви мене сховаєте? Вони будуть обшукувати скрізь.
Труда хмуро думає якийсь мент, блукаючи очима по кімнаті. І вмить скидує головою:
– Знаєте що? Моментально роздягайтесь і лягайте в те ліжко. Але вимийтеся, ви в крові. Там рана?
Вони не повірять і схочуть вас усе ж таки заарештувати, шо тоді?
Чути, як вона рухається, мабуть, повертається в бік Макса, щоб лучче чути. І Максові здається, що звідти тонко заносить запахом конвалії, запахом її тіла.
– Хм! Що тоді?
Він мовчить і думає.
– Максе, тільки ви не церемоньтеся, коли вам треба відстрілюватись, ви стріляйте. В мене є теж револьвер, тільки я не вмію стріляти.
Максові знову хочеться голосно засміятись, але він стримує себе і, не перестаючи всім тілом прислухатися, шепоче:
– Ну, чого ж неодмінно «треба»?
– Але ж інаракісти не повинні живими даватись у руки поліції. Правда ж? Чи ні?
– Хм! Не абсолютно. Коли він знає, що поліція має безсумнівні докази, що він інаракіст, тоді звичайно. Але коли такої певності немає, то не обов’язково треба… доводити до смерті зараз же.
– А у вас є така… певність, що вони знають?
– Не знаю… Тш!
За вікном виразно чути гомін голосів. Хтось ходить по садку й бубонить. Макс спирається на лікті й витягує голову до вікна. Мабуть, перешукують садок.
– Вони, Максе?
– Не знаю. Здається.
Чути рип кроків за вікном, бубоніння. Дихання Труди переривчасте, важке – хвилюється.
Раптом глухо, але виразно чується в домі дзвінок. Дихання Труди вривається. Макс не дихає. Серце лунко стукається біля самого горла.
– Максе! Ви не повинні вставати. Ми спимо й нічого не чуємо, правда? Я Ерді все сказала.
Макс не відповідає. Знову дзвінок.
Рука Труди хапає його руку поверх ліктя й міцно тримає, наче боячись, що вже самий цей дзвінок може його забрати.
– Нічого, Трудо, нічого. Тільки не хвилюватись, а добре свої ролі виконати. Тоді все буде добре. Ви ж артистка. Тш!
У помешканні глухі далекі звуки голосів. Ерда грає свою роль. Макс другою рукою машинально погладжує руку Труди й тримає голову над подушками, щоб шарудіння її об вухо не перешкоджало ловити кожний звук.
Так, це вони. Наближаються. Трудина рука пригортається ближче, стискає міцніше, до болю. Серце настійно, сильно стукається в горло.
Голоси вже виразні. Багато кроків. Голос Ерди. Обурений, сердитий, сміливий!
– Я вам кажу, вони сплять. Я не можу їх будити!
– Ми самі збудимо.
Обережний стукіт у двері. Труда швидко лягає, вся притулившись до Макса, пересунувшись до нього в ліжко.
Дужчий, частіший стукіт. Макс підводить голову й здивовано, сердито кричить:
– Хто там?! Чого треба?!
Двері злегка відчиняються. Із сусідньої кімнати вривається пасмо світла, в якому чорніє контур людини з капелюшем у руці.
– Вибачайте, будь ласка. Тут – поліція. Надзвичайно важний злочинець сховався в цьому кварталі.
– Злочинець?! Де? Який злочинець? Я нічого не розумію.
– Тут, у цьому кварталі, сховався злочинець. Ми маємо наказ перешукати всі будинки.
– Чорт би побрав усіх злочинців! Наказ! Але до спальні ви маєте наказ удиратись? Яке мені діло до ваших злочинців, чорт би їх узяв! Ну, чого ви хочете? Шукати? Шукайте й дайте спокій! Ердо, покажіть цим панам усе, що вони хочуть, і запишіть прізвища урядовців. Я завтра буду скаржитися на таку поведінку. Прошу зачинити двері!
Агент щось бурмоче, пильно вдивляється в темноту спальні, позирає на Труду, що злякано притулилась до Макса, напівсидячи з ним на ліжку, і помалу зачиняє двері – навряд чи така парочка сховала в себе в спальні злочинця, вона, напевно, була зайнята чимсь іншим.
Труда, як тільки причиняються двері, в мовчазному, бурному, несамовитому захваті обіймає обома руками за шию Макса й жагуче цілує його, куди попало – в щоки, ніс, вуса, вухо. Потім швидко перелізає до себе в ліжко й затихає, часто, трудно, щасливо дихаючи, неначе вибігши на третій поверх.
Тепер буботіння голосів здається добродушним і навіть затишним. Правда, ще можуть вернутись, щось їх направить на слід, але навряд. Гомін потроху стихає. Зовсім тихо. Пішли геть чи ще десь унизу?
Легкі поспішні кроки й обережний стукіт у двері.
Любий, тихий, тріумфальний голос Ерди.
Труда з усього розгону в темноті схоплюється з ліжка й біжить до дверей. Вдирається ясна, весела, затишна смуга світла, ореолом осиявши розпущену голівку Труди и тепло поклавши їй на плечі блискучі лапи.
– Пішли? Зовсім? Усі?.. Ур-ра! Максе, пішли! Лежіть, лежіть, не смійте світити світла. Ердо, панові треба приготувати найкращу, жовту кімнату для гостей. Швидше! Чекайте. В нас яке-небудь чоловіче убрання є? Нема? Завтра рано-ранесенько ви підете й купите убрання на ту мірку, що старе. Добре? А тепер ідіть! Максе, ви лежіть, поки вам скажуть. І не смійте ні світити, ні роздивлятись нічого. Я причиню двері. В шафі праворуч ви можете взяти чоловічий шлафрок.
Макс знаходить шлафрок і одягає. Дійсно, комічно виглядає – шлафрок короткий, руки вилазять.
– Трудо, хай Ерда принесе мені моє вбрання, я не можу в цьому вигляді вийти.
– Добре, добре.
У щілину дверей йому просовують його вбрання. Тут же біля щілини світла, не маючи права світити, він одягається, і напіводягнений, у шлафроці зверху, виходить.
Труди нема. Із сусідньої кімнати крізь напіводчинені двері висунута смуглява оголена рука.
– Добраніч, Максе. До завтра!
Макс швидко підходить, бере руку й міцно цілує довгим поцілунком. На нього сильно, тепло пашить духом конвалії. Рука слабо виривається, і з темноти дверей виходить не то запитний, не то жалібний шепіт:
– Ну, годі. Га?
Макс, обгорнувшися полами шлафрока, весело йде за Ердою, в якої тепер червоно палають щоки й очі лукаво, сміхотливо поблискують.
– Вони казали, будуть шукати до ранку.
– Боже їм поможи. Правда, Ердо?
– Боже їм поможи хоробу знайти! Я б їх, отруйників, усіх поперевішувала. Знають людей труїти своїми стеклами, а хто добра бідним хоче, за тими ганяються, прокляті душі!
Кімната чудесна – неначе вся в сонці, жовто-золоте затишне гніздечко.
Але коли Макс лягає в ліжко, він раптом чує страшенну втому. Тіло опадає. Нерви нависають, як одежа на втопленому, нема сили підвести руку й загасити лампу.