Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Де шукати наших історичних традицій / Ненависть до наїзників

Де шукати наших історичних традицій

Ненависть до наїзників

Дмитро Донцов

«Ідолопоклончий культ нації» називають ще наші «патріоти» типу Толстого «зоологічним націоналізмом». Що розуміють вони під цим не так страшним, як глупим означенням? «Зоологічним націоналізмом» – на їх думку – перейнятий всякий, хто напр. не затягається до спільного фронту з світовим жидівством для поборювання гітлеризму; хто не тремтить з захоплення на сам звук імени Пушкіна; хто не співробітничає в «Сигналах». «Зоологічним націоналістом» є всякий, хто каже, що живучи між вовками, не можна мати зубів і вдачі корови, або що в злодійськім селі не накладають на сторожових псів намордника. Хто так не думає, той – на їх думку – проповідує «щастя ножа» і приносить ганьбу «нашому культурному і гуманному століттю». Така їх «традиція», яку вони хочуть прищепити нашому вікові, вікові збомбардованого Києва, Шанхая і Мадріда…

Для наших бубніїв людяности всяка людина не нашої породи – це не чужинець, а – брат. То лише «націоналісти звертали всю причину лихого стану українства на «ворожих сусідів», раді були задирати їх… Напроти, ми (себто космополіти – Д. Д.) думали, що народу… чіпати нічого, а з демократично-про’ гресивними елементами в них навіть треба дружити»… До всіх слов’ян треба «ставитися з любов’ю», забути «нікчемні свари». Рацію мав індуський мудрець Тагор, що «ті, що обдаровані міцною силою любови, що мріють про духове об’єднання, що мають найменше ненависти до чужинців», ті переможуть в житті і гратимуть «провідну роль в майбутнім», гим усміхнеться доля. І навпаки, нетолерантні – зійдуть на пси. [Праці укр. вищ. педаг. інституту ім. Драгоманова, «Драгоманівський збірник», Прага, 1932, стор. 2, 18 і ін. Там же «Збірник», т. І, 1929, стор. 303].

Така була думка їх всіх, того чесного товариства гуманістів, від батька і вчителя почавши, а скінчивши на епігонах – Коберським і письменниками з «Громадського голосу», «Вперед» й інших червоних чи рожевих часописів… Хто цієї любови до всіх друзів і недругів не має, той є вирід серед українства, той «кривавий романтик», той хоче повести наш народ «на звірячі шляхи», для яких «не може бути грунту в моралі та психіці українського народу». [«Діло» (стаття О. Саліковського), ч. 15, 1924].

Люди, перепоєні тою «кривавою романтикою» – як напр. сучасні німці, це – «тупоумні міщухи»; в них «хамський рух» воскресив «звіринні інстинкти», [«Вперед», Львів, 1933, травень, стаття Вол. Темницького], від яких хай доля хоронить наш народ…

За цим блеянням одвертих чи закаптурених драгоманівців не один готовий забути, що в цьому крику нема ніякого «поступу», ані «гуманности», є лише звичайна овеча мудрість. А ще до того мудрість, яка нічого спільного не має з мудрістю наших предків перед часами «відродження».

Бо предки ті зовсім не дивилися на світ, як на рай перед гріхопадінням. А коли й були «обдаровані міцною силою любові», то її вистарчало лише для своєї породи. Вони зовсім не вважали, що братерство є завжди на місці. Навпаки, не раз вважали, що глупо давати «стерегти шулікам голубів». Вони думали, що «єднати вівці з вовками на одну пажить – це всупереч самій природі і здоровому розмислові». Що ж до заповіді чоловіколюбства Тагора та його наших епігонів, то предки воліли «в разі конечності, ліпше впасти в руки Божії, ніж в руки людські»… [Исторія русов, стор. 18, 139]. Ні до людей, ні до людців, ні до людськості особливого довір’я не мали і в наперід долею наказану гармонію якось не вірили…

Взагалі і під тим оглядом була пропасть між їх світоглядом і світоглядом «відродженого» українства XIX віку. «Нова Україна», орган соціалістів-радикалів з-під знаку М. Шаповала, писала: «любити свій край, рідний край… ще була зрозуміла річ» (не природна, не наказ сумління!, а яко-тако, від біди, що річ зрозуміла…). «Але з цього не виходило, що треба було з погордою або з ненавистю ставитися до інших народів».

В. Липинський вчив, що, визволяючи наш народ, мусимо іти разом з Москвою, не проти неї! «Драгоманов думав, що треба любити свій народ поруч із другим, а не проти другого» (соціалістичний Гаркун-Задунайський тої самої думки на цей предмет, що і Румянцев-Задунайський). «Так само, як ми любимо свій дім, свою сім’ю, свій спосіб життя, але це не примушує нас ненавидіти те все в інших, людей». [Нова Україна, Прага, 1922, ч. 13 – 15]. Так твердили вони і в наслідок як же хутко схиляли шию, як прудко зрікалися любові і до свого дому, і до свого способу життя, коли міцна сила московської півночі наказувала їм свій, чужий їм спосіб життя вважати за власний і «рідний». Любов до свого, яка була тільки «зрозумілою річчю», а не позарозумовою пристрастю, хутко вистигала… А любов «свого поруч із чужим» як же ж прудко доводила до заміни свого на чуже…

Оскільки більше відпорності під тим оглядом мала філософія прадідів наших. Коли по однім невдалім нападі турків на Січ гори яничарських трупів залягли кошовий майдан, їх рішено було спалити, «бо на побитих… трупах кунтуші всі були в єдній крови бісурменській аки омочені… І єсли би їх хто похотів знімати», то мусів би «руки свої тим сквернити». [С. Величко, op. cit., т. II, стор. 363].

Турок – це не була тоді така сама людина, як ми, як сказав би Драгоманов. Це були люди «бісурменської крови», з якими контакт, навіть після війни, був заборонений… Для Шаповалів, Григоріїв, Винниченок, навіть і для Липинського московська сила – це були заблудші брати. Треба переконати їх – і вони отямляться. Їх тільки оплутав диявол чи Маркс.

Якою ж принципово іншою, неідилічною була філософія прадідів, що цуралися контакту з невірними турками. В їх навернення не вірили запорожці, вірили в їх витереблення чи унешкідливлення. Це були «безбожні агаряни» з нашої минувшини. Це були «проклятий і безбожний Ногай», «проклятий і безбожний Шелегуба». Це були зненавиджені насильники, не засліплені брати, яких треба напоумити [«Літопис», пер. Коструби, т. II, стор. 89]. І нікому з наших предків, що змагалися в кривавій боротьбі з тими яничарами і агарянами було не згірш, ніж нашому поколінню з большевиками, і в тямці не було любити свій народ не «проти» тих Ногаїв і Шелегуб, а «поруч із ними»! Нікому з наших предків і в голові не вмістилося б, що можна було інакше, як «з погодою або з ненавистю ставитися» до тих наїзників…

Це нове наставлення до братів Шелегубів («братів – пролетарів», «братів – хліборобів») приніс щойно наш звироднілий XIX вік з Драгомановими і іншими апостолами нашого «виродження»…


Гаркун-Задунайськийперсонаж одноіменного оповідання В. Винниченка, щирий, але недалекий український патріот.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1475

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.