Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Де шукати наших історичних традицій / Свинопаси проти політики

Де шукати наших історичних традицій

Свинопаси проти політики

Дмитро Донцов

Грушевський радив пробачити большевикам «не одно з того, що нам боком вилазить», бо були вони «завзяті оборонці трудящого люду»… «Пробачити не одно» – між іншим і пограбовану державну свободу, яка в їх очах була річчю другорядною. А триста літ тому казав проповідник Касіян в промові на похороні Сагайдачного: «Haйбільшою річчю між всімма – суджу рольность!» В тім суттєва різниця цих двох родів людей!

Той самий прихильник татарських людей і «всенації» – соціаліст Григоріїв-Наш, пише: «чия земля, того й держава. Тому (під час революції 1917 р. – Д. Д.) українські народні маси йшли не за гуртком консерватистів, що бундючно звали себе «самостійниками»…, а йшли за соціалістами». Тому «не цікавилися тим, хто буде на Україні королем, гетьманом, губернатором, чи іншим урядовцем – українець, москаль, чи німець, а цікавились тим, кому буде належати земля, фабрики і т. п.» [Н. Григоріїв, Спогади руїнника, 1937, «Громадський голос», ч. 29].

Ці слова соціалістичного «вченого» зраджують світогляд найтемнішого неписьменного мужика в найбільш культурно занедбанім селі! І вони є типовими для наших інтелігентських плебеїв! Де ж могли ті «свинопаси» – як їх предків звав Шевченко – тямити, що «не чия земля, того держава», а навпаки, як це показали хочби большевики! Де ж могли ті «свинопаси» тямити, що питання «чия земля» саме залежало від того, чи на Україні сидів «король», взагалі свій володар, чи московський губернатор! Де ж могли сторонники «всенації» і противники «шовінізму» тямити, що питання, «чия буде земля» на Україні, дуже багато залежало саме від того, чи тим «королем», чи «губернатором» в Києві буде «українець, москаль, чи німець»! Їх космополітична душа приймала навіть татар в історії і большевиків в сучасності, аби дали трудящому народові «землю», хоч би потім її мали й відібрати.

В цім цілковитім недооцінюванні політичного моменту лежить типова риса феллахів! Черкасенко лаяв оборонців старої України, козаків, за те, що надаремне «широке море крови розілляли» для глупої химери, замісць «довгий спис» перекувати «на рало хлібороба».

І яка ж є відмінна від цієї феллахської філософія нашого минулого щодо цієї преважної справи! В 1111 році «вложи Бог Володимиру в серце и нача глаголати брату своєму Святополку, понужая єго на погания на весну». Але Святополк був противник імперіалізму і щирий оборонець трудящого люду. А з ним і його дружина, яка і відповіла: «Не веремя нині погубити смерьди от рольи». Володимир хотів «промислити о Руськой земли», а Святополк – все думав про трудящий народ. «И рече Володимир: «Како я хочю молвити, а на мя хотять молвити твоя дружина и моя рекуще: хощеть погубити смерди и ролью смердом. Но це дивно мя, брате, оже смердов жалуєте и их коней, а цього не помишляюще, оже на весну начнеть смерд тот орати лошадью тою и, приїхав половчин, ударить смерда стрілою и поиметь лошадьку и жону єго и діти єго и гумно єго зажжеть, то о сімь чему не мислите?» И рече вся дружина: «Право во истину тако єсть!» «…и поидоста на половці». [М. Возняк, Старе українське письменство, Львів, 1922, стор. 139].

Бо були це оті прокляті імперіалісти, які «звертали всю причину лихого стану на ворожих сусідів, раді були задирати їх», не драгоманівці, які вірили, що «сусідів як народу і громаду чіпати нічого», а «з демократично-прогресивними елементами в них (в половців) навіть треба Дружити». [Праці укр. вищого педагогічного інституту ім. М. Драгоманова, Прага, 1932, стор. 18].

Ту саму відвічну проблему, рала і меча («соціальної» і «політичної» волі), що і князь Володимир, гостро розв’язує і один з персонажів драми старих наших часів «Милость Божія». Автор вкладає в уста свого головного героя, Богдана Хмельницького, такі видумані, але які ж характеристичні слова у відповідь на привіти:

Радости сея не я и не добродітель

но Творець и Содітель наш

А желізо доброе важте н над злато.

Злато бо потемнієть без него як блато . . .

«Что злато и что сребро» помагало тим, що ні про що інше, лиш про них дбали?

Колікієж богатства желізо побрало!

А предки?

з золотих пугаров они не пивали.

О желізі старались, желізо любили

И велику тим себі славу породили.

Оних путем идите, оних подражайте,

Слави ища, богатства ви за ничто майте.

І ніби прозираючи козацьких потомків, оте «малоросійське дворянство», яке «для лакомства нещасного» за млинки і ставки зробилося «гряззю Москви», перестерігає:

Не той славний, котрий многа лічит стада,

Но иже многих врагов своїх шлет до ада,

Сему єдино токмо желізо довлієт.

Хто ж випустить з рук залізо, не довго тішитиметься і «соціальними здобутками»:

Ибо, когда козаки уже обнищають,

То не долго остатки ваші потривают.

Откуду коня или ручницю, откуду

Ииний порядок возьмут, аще не оттуда?

А без тих приборов что, мните, по нас будет?

[М. Возняк, Старе українське письменство, стор. 340].

Пророчі слова! Коли «козаки обнищали», то і «смердів» повернули в неволю. Без власного заліза рало хлібороба стало ралом раба, про що не думали ні Черкасенко, ні Грушевський.

В грудні м. p., відповідаючи на погрози «Нью-Йорк Таймс»-ів тоталітарним державам, проти яких з’єднаються «демократії обох півкуль землі», Мусоліні писав в «Попольо д’Італія», що: «американські часописи помилюється, бо вони не знають мабуть історії, що в боротьбі поміж золотом і залізом, все перемагає залізо»… Чи це не виглядає немов плагіат з нашої «Милости Божія»?

Чи тепер не заясніє може в головах демагогів, чому я, поруч з тими традиціями нашої історії – традиціями Хмеля, Володимира, Святослава, що теж не прийняв від греків золота, але прийняв залізо, – чому поруч з ними я звертаю увагу на італійського напр. диктатора і на йому подібних «чужих»? Тому, що це типи і люди одного світогляду, одної психіки, яка в часи, коли ми ще не здегенерувалися, – була інаша психіка… І з тієї ж самої причини наші демократи, що обурюються на нашу пропаганду чужих взірців, і собі з приємністю звертаються до чужих взірців, але до інших: до Толстого, до Бабефа, Сімона, Фур’є, Жореса, які проповідували «величні кличі» соціалізму. [«Громадський голос», ч. 33 і 39 м. р. і П. Феденко, Драгоманов і П. Ж. Прудон (Праці укр. вищ. педагог, інституту ім. Драгоманова, стор. 271 – 92).].

З тих самих причин друкують вони спеціальні статті і цілі книги про Масарика, про Бенеша, або вже цитовану нами статтю в драгоманівськім збірнику – про Рабіндраната Тагора. Або спеціальну статтю в тім самім збірнику про вплив Прудона на Драгоманова, який «не тільки цитує Прудона, але бере провідні думки його як свої», так що можна говорити про «тотожність у поглядах Прудона та Драгоманова, особливо як вони торкаються проблем демократії, свободи, федералізму, проблем національних, етичних, релігійних і т.д.». В цих випадках отже вільно брати «чужі взірці»! Так само, коли «Драгоманов ставить федеративний устрій Швайцарії за зразок для інших країн», то це також було дозволено, і це не називалося запозичуванням чужих доктрин [«Пролетарська правда», 21 VI 1925].

Це було українство «болоховців», це була глупа демагогія! Бо вони з приємністю – як ми вже бачили – топчуть, як вороже «поступу» і «людяності» наше минуле: і оту «Милость Божію», і велику мудрість князів, козацтво – все, на чім не лежить каїнова печать євнухської мудрості часів «виродження»… Тому українство цих «болоховців» завжди знайде «зрозуміння» в чужих, як знайшов Драгоманов, що його визнали ліберали російські і большевики, як людину далеку всякого «вузького націоналізму», як людину, що «відкидала всякі убогі теорії про святість нації» і «самостійницькі тенденції»; як людину, яка «сформувала галицьку соціалістичну свідомість під впливом російської думки»; що, очистивши ідеологічну атмосферу… від… націоналізму та безгрунтовного революційного бунтарства, виразно поставила боротьбу трудящих мас України на соціалістичний та інтернаціональний грунт». [«Пролетарська правда», 21 VI 1925].

Пригадайте собі, як ненавидів Драгоманов Шевченка саме тому, що був він воскресителем наших «реакційних» і «ретроградних» традицій історичних! Передивіться, з яким «архаїчним», не «поступовим» запереченням ставився Шевченко до понять «чужини» і «чужих людей», «чужої землі», «чужого піску», «чужого поля»! Якою домінантою звучить в нього нехіть до «чужих людей» [Hазар Гнатюк, Чужина у Шевченка, 1933, «Діло», 13 III], нехіть чисто старолітописна, «величківська», а з другої сторони пригадайте сентиметальні базікання Драгоманова про «рідну сестру» у слов’янстві, і ви побачите непроглядну пропасть між двома епохами, з них одної був довбушем Драгоманов, а воскресителем другої – Шевченко.

Пригадайте далі злобні уваги Драгоманова проти «фанатизму» Шевченка, і про те, що «людина цілком не винна в тому, чим вона стала і що робить», що винні «порядки, при яких живе вона. Пригадайте, як він докоряв, що «Шевченкові ця нова думка була цілком невідома», бо «він усе по-старому судив та карав людей». Пригадайте, як докоряв Шевченкові його «віру якогось пуританця XVIII століття»! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка «сім’я менша, громада» мусіла «приноситися в жертву» великій громаді – Україні! Пригадайте, як обурювався, що у Шевченка бракло «широких ідей нових часів»! Як обурювався, що можна було «ставити одну породу настільки вище від інших, як це робив Шевченко» («Нема на світі України, немає другого Дніпра») – і ви побачите, яке провалля ділило Драгоманова від Шевченка, побачите дві, відгороджені пропастю одна від другої, епохи, які ті люди в собі втілювали перший – хирляву, згангреновану епоху демократизму і космополітизму, другий – велику епоху нашої старовини, блискучу, свіжу таку мужеську, в порівнянні з миршавими «новими думками» соціалістичної драгоманівщини…

Цебто тих часів, коли – як мріяв Шевченко – не «гречкосії» стали знову «лицарськими синами», а навпаки – коли наша «еліта», наша інтелігенція до решти сплебеїзувалася, сфеллашилася.

Побачите, якою облудою є, коли драгоманівці «шанують» Шевченка, який був запереченням, гострим і непримиримим, всякої драгоманівщини.

В початках XIX віку запанувала в нас «мудрість» смерда, «мудрість» скифа-орача. Три віки перед тим панувала мудрість не плуга, а заліза, мудрість, так дуже забута соціалістичними смердами нових часів.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1595

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.