Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Де шукати наших історичних традицій / Протиставлення своїх і чужих

Де шукати наших історичних традицій

Протиставлення своїх і чужих

Дмитро Донцов

Драгоманов і драгоманівці не розуміли, не знали категорій «свій» – «чужий», не розуміли, що від несвого – нема правди. Вічно чекали з далекої півночі коли не політичного (на це їм було «наплювать»), то соціального «визволення», за яке багато прощали наїзникові. Не раз просто кликали його до себе.

І як же, знову, інакше дивилися на ці речі далекі пращури. В «Похвалі кагану Володимирові» казав тодішній проповідник: «не наведи на нас напасті… Не предай в руки чуждиїх, да не прозветься град твій плінен і стадо твоє пришельци в землі не своїй (пригадується Шевченкове – «на нашій, не своїй землі» – Д. Д.), да не прерікут страни: где єсть Бог їх?» Жахом наповняла серця пращурів гадка про навалу «чуждиїх». Вони знали, що за «чуждими» йде і їх Бог, перед яким мусіли б схиляти коліна; що «чуждії» не приносять – як думав Грушевський – визволення, лише обертають підбитих в народ без свого Бога, без своєї правди і без своєї землі.

Які ті категорії – Бог, своя правда, земля – стали чужими новітнім апостолам космополітизму, злиття народів, «всенації» і всеогортаючої любови! До якої дегенерації допровадив здорову душу нашого народу той проклятий вік нашого упадку!

Новітні гуманісти ворожать наглу загибель всім тим, що «лише зміцнюють і розвивають свої бойові інстинкти, свою нетолеранцію» [Праці укр. вищ. педаг. інституту ім. Драгоманова, т. І, стор. 303]. Але «зоологічний націоналізм», те «хижацтво», яке вони виклинають як кару небесну, за давніх часів було це ніщо інше, як нормальна постава всякої одиниці, всякої породи у вічній боротьбі за своє місце під сонцем.

Ось як дивився на такі речі проповідник великого князя Володимира: він хвалив його, цього справді великого володаря, за те, що «підбив під себе сусідні краї, одні миром, а непокірні мечем…» Як політично-територіяльну, так і духовно-релігійну єдність своєї країни зміцнював і виковував він, запроваджуючи християнство, а про це той самий проповідник оповідає: «хто й не з любові хрестився, то з страху перед тим, що велів». [М. Грушевський, Культурно-національиий рух на Україні в XVI – XVII вв., Київ, 1912, стор. 66].

А в «Поученні дітям» оповідає Мономах: «тім же путем… пожег землю і повоєвав до Лукомля… На Десні изимахом князя Асадука и Саука, и дружину их избиша… И на ту осень идохом з Черниговци… к Мінську, изїхахом город і не оставихом у него ни челядина, ни скотини… Идохом в Білі Вежи, и Бог ни поможе и святая Богородица, избиша 900 половець,…а два мужа толко утекоста». Треба було й собі вовком стати, бо з вовками довкола жилося: «и внидохом на святаго Бориса день из Чернигова, и їхахом сквозі полки половечскії і облизахуся на нас аки волци стояще, и от перевоза и з гор». Правда, «Бог и святий Борис не да им мене в користь, неврежени доидохом Переяславлю», але тому «неврежени», бо знали вовки половецькі, що з ще грубшою звіриною від себе мають діло… [Хрестоматія церковно-словенская и древно-руская, Відень. 1854. стор. 277 – 279]. Не з скарловатілими нащадками тих наших стародавніх лицарів.

В ті часи не «толеранція» була законом, а відплата. Князь Володимир казав (1152): «оже буду жив, то любо свою голову сложю, любо себе мщю». Засадою Сірка супроти татарів було «вет за вет». За кривди, заподіяні ординцями Україні, ніс «огнем і мечем» «отмщениє хану і цілому Криму за турбації, зневаги і шкоди». А взявши в полон «тумів», потатарчених українців, наказав, як вертали до Криму, «всіх без жадного пощадения на голову вибити и вирубати», уважаючи, що так було б і для них краще, «нежели бисте міли в Криму между бісурманами розмножатися на наши христіянскіи молодецкіи голови» [M. Возняк, Старе українське письменство, стор. 372 і слід.].

Взагалі в ті часи інакше, аніж в XIX віці вірили в справедливість Божію. Тепер слова «Мнє отмщениє і аз воздам» толкуються в тім сенсі, що не людська це справа, а Божа, а як Він зробить – Його річ. Тоді думали інакше. Тоді вірили свято, що ніякий гріх не мине насильника, що «аз воздам» – це не пусті слова, що вони колись таки здійсняться і то – як напр. думав Мономах – руками людей, яким «поможе Бог і пресвятая Бородиця».

Оповідаючи про катування українців москалями по Полтаві, в Лебедині, автор «Исторіи Русов» пише: «єжели по словам самого Спасителя… «всякая кров, пролитая на землі взищеться от рода всього», то «які ж взисканія належаться за кров народу .руського, пролитую… до сього дня», до часів Меньшикова і Петра (ст. 213). Коли той самий кат його народу, підніжок Петрів, Меньшиков, попав в неласку і на заслання, автор «Исторіи» каже, що це «помянена бисть перед престолом Всевишнього кров многих мертвеців, неповинна пролитая на Руси», це «изли Бог чашу гніва свойого на главу убійци і на дом його» (стор. 232).

Величко уважає, що коли на Україні з’явився великий муж, що карав насильство і кривди і несправедливості, то це «милосердне Божие», побачивши «свише на такії невиннії терпінія», того мужа «во отмщениє оних всіх бідствій опреділило». [«Літопис» С. Величка, т. IV, стор. 305]. Мученики тих часів – це не були мученики теперішніх сторонників Тагора і Толстого, паралітики на роздоріжжі. Це були мученики, які «невинно пострадавшії, вопіють… із гробів своїх, жадаючи за кров їх отмщения». [Исторія Русов, стор. 63].

Як різнилася від них ментальність тих толстовців з-під знаку соціалізму чи радикалізму, які проповідували не свободу Сірка, Moномаха, Величка, автора «Історії Русів», лише свободу індуського святого, «правдиву свободу без ніякого ворогування, яке доводить до війни»; свободу оздоблену «пробудженою свідомістю, яка ставить народ понад усякі обиди і знущання», змушує його не звертати на них уваги. А коли й бути патріотом, то того «шляхетного» патріотизму, якому не вільно «переходити у войовничий» патріотизм [Праці укр. педаг. інституту, т. І, стор. 297, 303] і який «виявляється в тихому стражданні».

Взагалі сучасні проповідники «гуманності», «людяності» проклинають «завойовницький дух» і «отмщениє». Бо й що з нього вийде? «Чи справді завойовничий дух є необхідний, щоби націю удержати в стані свіжості, гарту і здоров’я?» Зовсім ні! Народи, перейняті таким духом, погано кінчили або скінчать (автор того певний), «нові імперії розкладаються на наших очах – Німеччина, В. Британія, Росія». [К. Пушкар, Націоналізм, Львів, 1933, ст. 33, 34]. Німеччина, яка аж так розложилася, що скоро іншим не буде місця… В. Британія, яка колосально збільшила свої посілості по останнії війні… Росія, якій розклад її та войовничість не перешкодили проковтнути Україну…

Виходило б неначе, що той немилий радикалам «дух» не так то вже провадить конче до розкладу заражені ним народи? Виходило б, що може б і нам, наприклад, засвоїти той дух, напр., щоби стримати його вияви проти нас у большевиків? Але наш гуманіст і на це не пристає. Бо культ «завойовничого духа», культ «сильної еліти», плеканий серед нас, – лише «тим самим скріплюють ту силу, що наступає на наше народне ж життя» [Там же, стор. 74, примітка]. Отже удаваймо мертвих, втягнімо в себе пазурі, або ще краще – даймо обстригти їх, і аж тоді все буде в порядку! Не викличемо вовка з лісу. «Наше народне життя» потече молоком і медом!

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1644

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.