Об’єднання чи роз’єднання?

Дмитро Донцов

Клич «об’єднання» став незвичайно славним в колах української демократії. По кожнім стрясі, по кожній катастрофі історичній, по кожній компрометації того чи іншого проводу – розлягався клич об’єднання. Кожний, кому оклепані фрази заступали думку, поручав сей клич, як єдиний лік на всі недуги, як чудодійне средство, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.

Чому якраз демократія носиться з тим кличем, як хтось з писаною торбою?

Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в роль особистості в історії; демократія – панування многих – знає лише закон числа, тягар «живої ваги»; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати й спростачувати: «Ах, залишім сварки! Чи такий тепер час? Чи ж не йде на нас грізна хмара? Чи дійсно вже такі великі програмові різниці ділять нас? Згода будує, незгода – руйнує. В єдіності сила!» – ось ті, до зануди пережовувані, стерті від частого ужитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають уздоровити націю.

Клич об’єднання – такий привабливий і ніби такий ясний й логічиий, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про конечність об’єднання різних сил, в суспільності, цілковито поминають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одно ціле з найрізнороднішого людського матеріалу, вони поминають незвичайно важне питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об’єднання – не існує само для себе, лише – як засіб для цілі. Коли кілька військових відділів об’єднують в один – то на те, щоби збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важне питання: чи всяке об’єднання ту ударну силу збільшує?

Чи коли зберемо до купи («об’єднаємо»!) кепського флейтиста, кепського скрипака і ще гіршого піаніста, – то з того вийде добрий оркестр? Або чи вийде добрий оркестр з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що армія з ослів, під проводом льва, доконає більше, ніж армія з левів під проводом осла. Чи осли потрафлять зробити щось з об’єднання, якеб навіть складалося з левів?

Чи, коли до загартованого в боях відділу домішати десять разів стільки здеморалізованих, зледачілих, не звиклих до послуху страхополохів, – то се збільшить ударну силу такого «об’єднання»? Чи могли б ми згасити пожежу, об’єднавши всіх пожарників, зібравши їх до купи на вози – з дірявими сикавками? Чи велика числом членів політична організація довго проіснує, коли об’єднає ідейних людей з провокаторами?

Справа обєдінанікя не така ясна і проста, як видається демократичним стсронникам механічного об’єднання – чистих з нечистими. Коли суспільність переходить лихоліття – причина сього лихоліття не конче лежить в роз’єднанні. Коли суспільності треба збільшити її силу відпору ззовні чи зсередини, або коли треба удесятерити її ударну силу, – то не зарадить сьому саме об’єднання.

Добра воля – є доброю волею, але убогість думки демократів – мусить уступити перед історичними фактами, ствердженими солідними й не дурними дослідниками. А історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маньяків об’єднання.

На сі факти покликувався я вже не раз і не двічі, і – мушу признати – без ніякісінького успіху. Від демократичного туподумства відлітали вони, неначе від стіни горох. Користаю з нагоди, щоби ще раз вернути до тих фактів – не для поучення демократів, яких ніхто, ніщо ніколи й нічого не навчить, лише – для розважень тої частини нашої суспільності, яка хоче і вміє думати над прикладами історії.

Перед нашими очима пронеслася кривава епопея української революції в царській імперії. Чи хтось, хто студіював ту епоху, посміє сказати, що Україна впала через брак об’єднання? Що її згубило роз’єднання? Таж в Центральній Раді об’єдналися всі наші партії – соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти, ліві, середні і подекуди праві. Згадую повні заздрості і подиву статті російських часописів 1917 року, – про велике діло об’єднання, довершене на Україні. Особливо в порівнянні з політичним розгардіяшем, що тоді всесильно панував в Московщині.

І не зважаючи на ту політичну єдність, не зважаючи на «мир і тишіину», яка панувала між партіями на Україні, – вона була збита з ніг, повалена на землю. Ким? Політично роз’єднаною, розпорошеною, взаїмно розсвареною Московщиною!

Бо тодішня Московщина направду уявляла собою рідкий образ розбрату, роз’єднання і боротьби всіх проти всіх. Партійна боротьба, чим раз гостріша, буквально розшарпувала тодішню Московщину. Діяльні і зачіпні ще були монархісти-романівці. Проти большевиків виступали «кадети» з Мілюковим, виступали меншовики і соціалісти-революціонери. Каплан стріляла до Леніна. На Петербург ішов Юденіч. На Урал – Колчак, Денікін підходив під Курськ і Орел – майже під саму Москву. Тодішня – поділена на групи, групки і табори, закручена в вирі горожанської війни, палаюча в вогні політичних пристрастей – Росія 1917 року направду не світила прикладом святої згоди. Вона нагадувала хутчій пушку з павуками, що загризали себе взаїмно на смерть.

Тим не менше, якраз така Росія розвинула в собі величезну ударну силу. Якраз роз’єднана, розсварена й порізнена Росія положила на обидві лопатки об’єднану і погоджену всередині Україну. Щось, видко, не в порядку з тим всеспасенним гаслом об’єднання, коли в однім випадку (коли було) – воно нічого не помогло, а в другім (коли не було) – нічого не зашкодило.

Другий приклад. Революційна Франція кінця XVIII віку. На неї сунула грізна коаліція об’єднаної Європи. Європи, в якій – все одно яким способом – кожда нація була об’єднана під своїм володарем або своєю аристократією. Що натомість уявляла собою революційна Франція? Таку саму пушку з павуками, що зжирали себе взаїмно, як і революційна Росія.

В тодішній Франції лютувала жорстока громадянська війна всіх проти всіх. Один політичний переворот наступав по другім. Одна конституція зміняла другу. Жіронда посилала на смерть роялістів, Гора – Жіронду. За підозрілими вганяли жандарми конвенту, мов хорти за зайцями. Марат – жадав тисячі й тисячі нових жертв для гільотини, щоб самому знайти наглу смерть від жіночої руки – местниці Шарлотти Корде. Робеспьєр посилав на смерть Дантона. Таліян і термидорці – Робеспьєра і його брата.

Тулон передався Англії, Вандея і Бретань горіли вогнем повстання проти якобинців. Се дійсно була Содома і Гомора розбрату, роз’єднання й нещадного взаїмното витереблювання. Коли б слушною була думка демократичних об’єднувачів, з велетенського змагу повинна була б вийти переможцем не розшматована політично й ідейно Франція, лише сконсолідована й об’єднана Європа.

Вийшло навпаки! Роз’єднана, роздирана міжпартійною війною, ослаблена нечуваним упливом крові, революційна Франція – побідно відбила об’єднану коаліцію цілої Європи, а в своїм переможнім розгоні – загналася аж до Мадриду, Ломбардії, Берліну, Каїра і Москви.

Ні, мабуть щось не в порядку з всецілющою силою того об’єднання! Се не значить, щоби в тодішній Франції бракувало маньяків об’єднання. (Ся порода не переводиться ніколи). Але як вони кінчили? Цікава під тим оглядом – як вічна пригадка всім прекраснодухам – була сцена, яку прозвали Baiser de Lamourette (поцілунок Лямурета). Франція переходила тяжку кризу. Національні збори – надія країни – «розділилося на ся». В таку хвилину на трибуну входить медоустий посол, священик Лямурет (пізніше ліонський єпископ) і солодкими словами (його ім’я значить по французьки – «коханнячко») – заклинає всіх висланців народу забути взаїмні образи і партійні сварки, заприсягти собі вічну згоду і мов браття подати собі у доомертнім об’єднанні руки.

Його промову стрічають криками радості; правиця цілується з лівицею, Гора – обіймається з Долиною; ті, що вчора обкидали сусідів найогиднішими наклепами, в слезах просять дарувати їм їх вину. Згода й об’єднання, якого ще світ не бачив!

Але на другий день, доля закпила собі з них: погоджені брати виступили проти себе з ще більш зажертими наклепами, а вчорашню урочисту присягу – прозвали глузливо Baiser de l’amourette, поцілунком Даліли. Так міфічні брати Етеокль і Полінік, сини Едіпа і Йокасти, які полягли в війні між собою і які – хоч як брати повинні були себе любити, – так жагучо себе ненавиділи, що полум’я з їх спалених трупів – як каже легенда – розділилося на двоє… Найтрагічніше, що сам абат «Коханнячко», що закликав до згоди, був посланий на гільотину тими, кого закликав до сеї згоди [промова Лямурета була виголошене 6 липня 1792 р., гл. «The french revolution» by T. Carlyle]. В звичайні часи спроби таких Лямуретів (у нас їх звуть Маніловими) кінчилися менше або більше смішно: взаїмною гризнею погоджених «братів» і повним безсиллям їх «об’єднання». В хвилини, подібні до тої, яку переходила тоді Франція, – справа кінчалася гільотиною.

Се не значить, що європейську коаліцію відперла необ’єднана Франція. (Так само, що Україну залляла необ’єднана Московщина). Вона була об’єднана, її ударна сила була збільшена. Лише її об’єднали інакше, не механічною, добровільною згодою всіх, лише примусовою згодою, накинутою всім активною, діяльною меншістю. Ся меншість – навіть ще в стані громадянської війни всіх проти всіх, – була настільки сильна, щоб почати наступ на «об’єднаного» противника, щоб пізніше, перепровадивши своє об’єднання, поконати того противника.

Францію об’єднали не довкола округлого стола, не крамарі, що (один опустив, другий наддав) крамарськими торгами осягли «святого порозуміння», не міжпартійніими умовами, не поцілунками і присягами зістеризованої хвилевої більшості. Ні, її об’єднав Робеспьєр в Парижі, на майдані, де стояла гільотина. Об’єднав генерал Гош, що вішав на деревах вандейських повстанців. Об’єднав Руже де Ліль – несмертельною, героїчною Марсельєзою. Гімном, що від нього мертві вставали з домовини, а живі йшли на смерть. Перед яким з острахом спадали голови байдужних і противників на власні груди або до катівського коша.

Ось яким способом об’єдналася Франція! Ті, що її «роз’єднували», – надали їй більшої ударної сили, ніж Лямурети.

Подібним способом – під час великої війни – об’єднав французів Клемансо. Перед його приходом до влади комбінатори сходилися, радилися, діставали вотум довір’я від палати, – і поволі вели Францію до неминучої воєнної поразки. Даремно шукали спільної платформи – мілітаристи й пацифісти, ті, що ненавиділи Німеччину і ті, що її лякалися. Ті, які вірили, і ті, що зневірилися. Ті, що готові були жертвувати й битися до кінця і ті, що за кордоном планували сепаратний мир і зраду союзників Франції. Нарешті не було вже вибору. Очі всіх звернулися на того, хто ціле життя дорослої людини жив одною гадкою, одною ідеєю-причепою, – помстити ганьбу 1871 року.

Довкола його імені, імені Клемансо, наступила кристалізація людей і зусиль така сильна, що сам Пуанкаре, його рішучий ворог, не смів іти проти течії і покликав його до влади. А тоді сталося чудо. Тоді всі примари дефетизму нараз зникли – зник нездарний Пенлеве, непевний Кайо, зникли темні типи, як Альмерейда і Мальві. Замовкли провокатори і германофіли, устала дефетистична робота в запіллі. Коли з явився «старий», всі сі ознаки недуги щезли неначе чудом. Його міністеріальна декларація змусила сильніше битися серця, збудила куняючі енергії, випровадила з остовпіння націю, комбатантів і не комбатантів:

Ми з’являємося перед вами з єдиною думкою війни всіма нашими силами аж до кінця. Не буде більше пацифістичної балаканини, ані німецьких інтриг, ні зради, ні лівзради, – тільки війна. Лише війна! Ми не позволимо, щоби наші армії взяли в два огні!

Коли уступаючий Пенлеве пробубонів щось, що деякі з членів його кабінету готові були б (з своїми міністерськими портфелями) служити дальше і під Клемансо, – той відповів, що не потребує старих меблів. Він – вистачав сам собі, він і його товариші. З ними він доконав духового об’єднання Франції, проти нерішучої, охлялої, заляканої більшості. Окрилена надлюдською вірою 77-літнього дідугана, – вірою в геній його нації, його любов’ю до отчизни і ненавистю до наїзника, країна об’єдналася в однім зусиллі, об яке розбилися залізні когорти кайзера, що залляли Європу від західної Бельгії до Кавказу.

В своїх споминах пише ген. Людендорф:

В листопаді 1917 Клемансо стає головою ради міністрів. Се була найзавзятіша людина Франції… Він був найбільш гарячим представником ідеї відплати за 1871 рік. Клемансо докладно знав, чого хотів. Він провадив війну, він здусив всяку пацифістичну агітацію і скріпив дух своєї країни… Він думав лише про перемогу… Спосіб ведення війни у нашого противника став вдесятеро енергічнішим, як досі [Leon Daudet La vie orageuse de Clemanceau].

Може й несвідомо, перечислив тут Людендорф три невідкличні передумови, потрібні для успішності такої акції окремої людини чи групки – щоби зцементувати націю в одну цілість і надати їй великої ударної сили. Сі передумови були: ясна думка, що вказувала шлях («знав, чого хотів»), по-друге – сильна, сугестивна воля (яка «скріплювала дух країни»), по-третє – безпардонне витереблювання шкідників серед «рідних» земляків («здусив пацифістичну агітацію»). Сим способом – Клемансо об’єднав свій народ, зробив «вдесятеро енергійнішим».

В сім випадку також наступило духове об’єднання нації. Але яким же ж інакшим способом, ніж той, що поручають маньяки полюбовного міжпартійного порозуміння. Воно наступило як і в 1793, – силою терору одної людини, або їх невеличкої групи (супроти одних), сугестивною силою їх гарячого патріотизму (супроти других), їх волею – не пактувати з ворожою силою і не терпіти її агентів – внутрі народу, їх готовністю – іти проти всіх і всього, що посміє лягти колодою поперек їх дороги. Воля сеї людини випростувала хребти патріотам, замкнула пащеку інтриганам, загнала в підпілля шкідників і півзрадників. Об’єднанню чесних патріотів ніщо вже не стояло на перешкоді. Об’єднанню, якого ніколи не удалося б осягнути механічним способом єдиного демократичного фронту добровільного порозуміння. Воля одної людини «наказала мовчанку трусості і зраді, уярмила перемогу і викинула наїздника з країни». Завдяки збільшеній ним ударній силі нації.

О, Клемансо чудово й сам знав, що не добровільними пертрактаціями і нарадами, не згодою зграї півголовків осягнув він моральне об’єднання країни перед обличям переможного наїзника.

Він знав, що ціле те чесне товариство дрібничкових політиків 3-ої республіки він змусив скоритися собі силою. І коли (вже по перемозі) при звуках Марсельєзи посли Палати дефілювали перед ним, перед «батьком перемоги»’, щоби стиснути йому руку, коли Арістід Бріан простягнув йому свою – Клємансо (отверто, щоб всі бачили) сховав свою до кишені. А коли дехто з інших прагнув розцілуватися з ним – він чемно, але вже здалека – стримав їх, його бо не кортіло (як казав пізніше) «дістати сверблячки»: «Ті самі, що його тепер так вітають – щойно в травні хотіли прогнати його геть» – завважив молодий Доде, що приглядався сій сцені.

Старий знав вартість демократичної галайстри не менше від Кромвеля. Коли під час урочистого в’їзду останнього до Лондону, лестники звернули йому увагу, з яким захопленням витала його і як тішилася юрба на вулицях, – Кромвель відповів: «Вона б так само тішилася, коли б побачила мою голову, встромлену на спис».

Клемансо знав, що ні з інтриганів і пацифістів як Бріан, ні з тих політичних флюгерів, які крутилися за вітром, – ніякого сильного, страшного для ворога об’єднання не зліпити. Що таке об’єднання ніколи не мало би потрібної в ті трагічні часи ударної, всерозторощуючої сили.

Чи пригадуєте, як в не менш трагічну для неї хвилину об’єднав свою націю Адольф Гітлер? Скільки то лунало тоді в Німеччині об’єднуючих кличів! Скільки повставало коаліційних міжпартійних кабінетів! Хто тільки і з ким не єднався – католики з соціалістами, консерватисти з лібералами, червові з монархістами, генерали з комуністами, в тій ідилічній Веймарській республіці, видуманій неприятелями на погубу Німеччини! Ослаблена, зневажувана, видушувана мов цитрина контрибуціями, батожена крутійськими параграфами мирного «договору», – стояла вона півмертва й безсила, ота «об’єднана» Німеччина, перед бундючними переможцями.

Се було їх об’єднання! Об’єднання демократів, що вічно гандричилися за свої дрібні партійні програмки, а не маючи одної великої цілі – єдналися лише на однім: на «лояльнім» виконуванні версальського диктату і на вижебруванні його лагіднішого застосування.

Дійсного об’єднання нації – об’єднання довкола великої мети – доконав щойно Гітлер. І його об’єднання вийшло не з трибуни рейхстагу, не з партійних з’їздів, не з кабінетів коаліційних міністерств, не з міжпартійних угод. Діло об’єднання Німеччини вийшло з третьорядного шинку в Мюнхені, де збиралися Гітлер, Герінг і жменька вірних, яких щоб перечислити – забагато тоді було пальців обох рук. Вишпурнуті поза борт державного корабля, ізгої в рідній землі, відважилися вони доконати свого об’єднання – не з взаїмної любові тих, яких треба було об’єднати, а проти них. Були се збірки примар-зайдів з неіснуючого світу, яких «порядне товариство» не пускало навіть на поверхню, де мудрі люди творили мудре (як їм здавалося) життя, даремно намагаючись поставити «об’єднану» Німеччину на ноги, надати каліці з перебитими колінами звинності юнака і барв молодості.

За те ізгої з мюнхенського льоху – мали життєвий еліксир, якого не мало ціле невеличке, але чесне товариство, якому здавалося, що угинаючись перед канчуком Парижа, – робить історію. Се був еліксир, що запалив незабаром вогонь в серцях 70-міліонового народу ненавистю і до переможців, і до тих, що (для святого спокою і уникнення риску) нібито в ім’я прекрасних кличів західної демократії, запрягли свій народ, як в’ючного осла, – до тріумфального возу тої демократії, цинічної, тупої і зухвалої.

Противників Гітлера був легіон, «через те, що їх було багато». Вони були об’єднані: католицький центр, безбожницька соціал-демократія, масонські націонал-лібераліи, звикла слухатися, але не політикувати – покірна «райхсвера». Що ж бракувало їм, щоб створити з нації дійсно моноліт? Що спаралізувало силу тих об’єднаних і через те здавалося б таких міцних груп в боротьбі з закордоном і в боротьбі з новою силою – націонал-соціалізмом?

Про один – найважніший – з стовпів веймарської демократії, про соціал-демократію, оповідає такий безсумнівно-певний свідок, як знаний німецький жид-демократ – Георг Бернгард:

Бісмарк, який соціальними уступками прагнув відвести німецьку соціалістичну масу від воюючого соціалізму, цілковито осягнув своєї цілі –

соціальне законодавство, дуже в Німеччині розвинене, яке забезпечило німецькому робітничому класу протекцію, про яку і мріяти не сміли в інших країнах – на довший час здусило у німецьких соціалістів войовничий дух [Georg Bernhard Le suicide de la république allemande].

В своїх синдикатах і в могутній, чисельній партії – провідники соціалізму поробилися звичайними бюрократами, які необережними й рисковними кроками боялися наразити на небезпеку існування партії і синдикатів. З соціал-демократії – витворилася «бонцократія». Коли сі бюрократи,

коли сі поштиві панове попадали, як посли, до рейхстагу чи до локального свого парламенту, вони передусім думали про виконання своїх адміністративних обов’язків, поволі привчаючись думати не як політики, а як бюрократи.

А коли прийшла революція, коли щезла монархія, коли запанувала їх вимріяна демократія, сі соціал-демократи і буржуазні демократи –

не потрафили дати демократичній думці пропагандивну силу в масах, ані навіть уняти ту думку в пориваючі гасла і формули. Всякі спроби того роду занехалися з тактичних міркувань. Партії прагнули задовольнити всіх, а в дійсності викликали незадоволення всіх.

Коли нова сила зачала усувати їх з їх становищ – вони скапітулювали, вони просто

стратили панування над своїми нервами в хвилину, коли треба було змусити ділати апарат охорони республіки, викуваний ними ж самими в передбаченні грядучих подій.

Інша, навпаки, була сила, що їх зломила, та, що направду об’єднала Німеччину – проти волі недолужної демократії. Ту силу викликала – як свідчить ворог гітлеризму, Бернгард – «упертість і особистий чар Адольфа Гітлера»:

В добі найбільш напруженої гітлерівської пропаганди, його збори нагадували менше політичні віча, а більше – збори сторонників нової релігії. З’явищє, про яке говорю, не піддається поясненням розумової логіки… Ті, що мали нагоду оглядати щаблі розвою гітлеризму, що бачили ростучий вплив його пропаганди, що приглядалися її суто релігійному характерові, порівнюють се з’явищє до колективної психози Німеччини в добі середновіччя.

Апостоли нової релігії мали аксіоми, які бракували їх противникам. Знали, що вільно, чого не вільно, що треба, чого не треба, що є смертельне для нації, а що їй вийде на добре, і – до чого йшли: цілий рух «мав лише одну мету – завоювання влади».

Комуністи Айснер, Роза Люксембург, Лібкнехт – недошлі німецькі чекісти, недошлі німецькі Леніни, Сталіни, або Євгенії Бош – падають з руки месниіків. Потім Гітлер з’являється на вулиці, яка досі була резервована лише для «товаришів». Правлячим партіям, що погодилися з утратою цілих провінцій, з міліярдовими вимушуваннями закордону, що добровільно – на чужинецький приказ – витиснули на своїй країні ганьбляче тавро «виновниці війни», – сьому високодостойному товариству заявили гітлерівці, що робить воно безчесне діло, стискаючи кайдани на ногах свого народу. Всій офіційній Німеччині, всім «об’єднаним» партіям, виповів Гітлер війну на життя і смерть. «Путчі», в’язниці, вуличні бої, убійства із засідки, з одної і другої сторони, правдива громадянська війна малої жменьки фанатиків з більшістю: з правими й лівими, білими і червоними. Се було формальне роз’єднування – вже об’єдианого буцімто суспільства! Се була акція «розбивачів»!

Але се був єдиний правдивий й доцільний шлях, яким не лише націонал-соціалізм прийшов до влади, але й яким фактично повів за собою цілий німецький народ, об’єднав його не довкола фальшивих ідолів, а довкола одної фасцинуючої мети. Шлях, що привів насампереддо духового, а потім і до політичного об’єднання міліонів; що з кволого, розшарпуваного, позбавленого ідеалу народу, зробив націю, горду на себе, страшну для інших, свідому свого історичного призначення, готову до послуху і до жертв, спрагвену боронити своєї незалежності через небезпеки і риск.

Неудавана ненависть тої жменьки нових людей до ганьби мирного договору 1919 року. Неудаваний сором за ту ганьбу. Її нестримне бажання скінчити з пониженням народу, віра в свою правду як в єдино спасенну, огида до пертрактацій, до округлих столів, до півзасобів, – поволі, а потім чимраз швидша стягли під прапор націонал-соціалізму нові і нові маси, Мов магнітом тягнуло їх до нової сили (маси притягає лише сила!).

І коли на порозі остаточного тріумфу Гітлера до нього зголосилися останні нерозкаяні грішники – соціал-демократи, з блудливою промовою, з словесними застереженнями своїх «засад» і з пропозицією співпраці, – він так само потрактував їх, як своїх новонавернених (по тріумфі) противників Клемансо. Глумливо звучали перші «привітальні» до них слова його промови-відповіді, бо він не потребував їх, сих ляльок погаслого світу. Він завдав удар ногою наймогутнішій партії демократії – і вона перестала існувати, разом з своїми установами, канцеляріями, часописами, бюрами і бонцами.

Нічого подібного до 3-ої німецької імперії не можу я знайти в новітній історії – писав один поважний англійський місячник. – Я міг би її порівняти хіба до західної Європи тої доби, коли ми будували наші великі готицькі собори [English review, 1936, July, p. 35].

Захоплення, яким вітала німецька вулиця Гітлера, викликає в англійця увагу:

які чуда можна осягнути з перецивілізованою й виснаженою людністю новітньої Європи, коли їй дати велику ціль! Заохота до матеріального добробуту, до самопомочі і пр. – не окрилить найкращі серця, але релігійний клич, даючи людям вищу, неособисту ціль, одним ударом підносить людськість над базаром з його справами, над особистими користями… В тім, що фюрер дав свойому народові таку ціль, є таємниця його магічного впливу.

Такої «вищої, неособистої цілі», яка піднесла б народ над гармидером і метушнею щоденного «базару» – не могла дати Німеччині веймарська демократія, не могла об’єднати нації, хоч як була та демократія об’єднана всередині міжпартійно.

Спираючись на об’єднакій довкола нього і його ідеї нації, міг диктатор виповісти послух переможцям: міг виповісти сплату воєнного ясиру, запровадити сталу армію, відбудувати флот, кпити з Ліги Народів, кликнути клич об’єднання всіх німців, стати бажаним союзником Італії, Японії, пострахом Росії і Європи. Чи сміли хоч про щось з сього мріяти демократичні об’єднувачі, полатайки механічного єдиного фронту?

3-й «рейх» довершив об’єднання, але яким же ж іншим шляхом! І з якими ж іншими вислідами! Демократчне «об’єднання» – лишило диктаторові виснажену, зневірену, спаралізовану, нездібну на ніякий відпір націю. Об’єднання – що перепровадив він проти більшості політиканів – створило монолітний, поширений Австрією, блок міцної збірноти, з великою ударною силою на вні.

Подібним способом – хоч на короткий час – об’єднав революційну Росію Ленін і большевики. Як Гітлер в мюнхенській пиварні, так і він зачав своє діло об’єднання над Женевським озером, в дешевих «брассері», де сходилися обдерті й зголоднілі, довговолосі, нечесані й неголені російські емігранти. Що знав світ про них? Для світа була се купа півголовків, соціалістичних рабинів (в найліпшім разі), що виривали собі взаїмно волосся за те, як треба толкувати якусь таємничу фразу з «Капітала» Маркса, – викинуті поза борт життя, нежиттєві фантасти. Їх назва – «большевики» – була знана лише в партійних колах, серед партійних буквоїдів і конспіраторів, що в темні вечори, в таємних мешканнях або по царських тюрмах збиралися на наради.

І нагло се ім’я, ся назва «большевики», завдяки фанатизмові її прихильників, видісталася з женевських «брассері» і з революційного підземелля на поверхню громадського життя, стало страшним ім’ям нової віри, з своїми догматами, з своїм папою, інквізиторами і кострищами для різновірців. Вірою, яка вийшла на підбій світу, а перш за все – на підбій, на об єднання цілої революційної Росії. Купка сих фанатиків мала готові аксіоми, готові свої – нехай і абсурдні – правди, готові відповіді на всі питання дня і доби.

Мир чи війна? До кого має належати земля? До кого влада? Що буде з фабриками? З панськими маєтностями? Як поступати з ворогами революції, з прихильниками старого режиму? Відповідь на сі питання була ясна, простолінійна, однакова. Була й фанатична воля її перевести в життя. Так, нова віра, що повстала в катакомбах, в купі перших «вірних», – підбила міліони.

Ось чому, коли зібралися в Петербурзі Установчі збори, перша конституанта Росії, про яку мріяли і за яку, наражаючи життя, боролися стільки поколінь російських революціонерів, вибрана загальним голосуванням всього об’єднаного одною мрією народу, представниця його суверенної волі, де большевики були в зникаючій меншості, – то вистачило, щоби на залі нарад представників «суверенного, об’єднаного народу» вийшов відділ матросів-большевиків з Дибенком і приказав об’єднаним послам об’єднаного народу забратися до чорта, – щоб конституанта перестала існувати; щоб – в перші роки революції – маси російські пішли не за конституантою, а за тою жменькою большевицьких одчайдухів, які не годили всіх з усіма, не сідали до округлого столу, не об’єднували, а роз’єднували суспільство.

В обличчі сеї нової сили розсипалася, мов була з піску, піраміда об’єднаних демократичних партій; до нової сили полетіли цілі відділи перекинчиків, зміцнилися ряди сторонників, а противники стояли, спаралізовані жахом, нездібні до рішучої дії. Бо сі останні не знали самі гаразд, чого хотіли, а того, чого хотіли – не дуже хотіли. По боці ж большевиків був ще (нині згаслий) фанатизм, був ідейний запал, було прив’язання до їх дикої ідеї.

Се мов магніт тягнуло до них маси, об’єднуючи їх, як кожний рішучий чин і кожда ясно сформульована думка. Тому ті маси, бодай в перші роки революцій, горнулися до большевизму. Їх згодою, згодою тих мас, об’єднали большевики тодішню Росію, їх згодою побили Колчака і Денікіна, Антанту на Білім морі і в Одесі, їх же ж згодою – залляли червоним потопом Україну.

І в сім випадку об’єднання нації довершилося іншим способом, не тим, що його захвалювали партійні полатайки, маньяки порозуміння всіх партій і груп, не Керенські, Львови і Мілюкови. Се доконане большевиками об’єднання нації й надало останній (в перші роки революції) страшної ударної сили, якої не могли б дати їй ніякі установчі збори, ніякі міжпартійні порозуміння.

Тепер большевизм видохся. Він не є вже чинником, що об’єднує російську націю. Як царат часів упадку – став він чинником розкладовим. Але власне тому, що стратив і свій ідеал, і віру в нього, а значить – і ідейних сторонників. Ніхто в СССР, ні в партії навіть, в ніякий соціалізм не вірить. Об’єднуючу ідеологію змушені тепер большевики запозичати в зненавидженого царату з його «отечеством» і «царем» (Сталіним), з російським націоналізмом і з його традиційною нагайкою.

Фанапгизм теж кінчиться, його заступили підслужництво з одної сторони, гола сила – з другої, яка сама ніколи нічого доконати не зможе. В 1917 – 18, проти зорганізованого опору різних партій – він переміг, завдяки ідеалізмові партійців і, в наслідок того, великої ударної сили партії. Тепер – коли відпало і одно і друге – большевизм конає, хоч розторощив всю зорганізовану опозицію і створив своє механічне, партійне «об’єднання».

А як об’єднав Італію довкола лікторських різок Мусолііні?

Сноби, що тепер його подивляють (бо є у влади), забувають, що і він почав свою карієру під (лозанським) мостом. Що і він прищеплював противникам пошану до фашистської єдності – на вулицях, не за зеленим столом. В той час, як Джолітті, Факта і інші демократичні політики займались латаниною, укладали і відправляли кабінети «національної згоди», – в країні паношилася анархія. Бездумні демократи знали лише мертве гасло механічного об’єднання; воно нікого потягти не могло, Великої ідеї, яка моглаб упорядкувати хаос і органічно, не механічно зв’язати в одне спершу духово, а потім політично – розбіжні енергії нації, їм бракувало.

Вождь фашизму не годив партії, щоби привернути нарушену національну єдність, не займався погоджуванням розсварених партій. Він кинув свою ідею, зібрав довкола неї чорні сорочки і вони поставили партіям ультиматум. І так само як вибраний більшістю народа німецький рейхстаг з об’єднаних партій, так само як вибрані більшістю народа російські Установчі збори з об’єднаних партій, так само й вибраний більшістю народа італійський парламент з об’єднаних партій скорився волі невеличкої меншості «розбивачів», в данім випадку фашистам.

В усіх випадках механічно об’єднана більшість була імпотентна перевести фактичне об’єднання народу. За неї мусила зробити се творча меншість.

На руїнах партійництва здвигнув фашизм будівлю єдиної нації, фанатично відданої своїм (недавно плюгавленим) трикольорам, яка жертвує всі свої сили на боротьбу з окружаючим світом; яка певним кроком простує до ідеалу імперії; яка в короткім часі виявила таку ударну силу, якої не в силі були з неї викресати десятки урядів механічно об’єднаної демократичної провідної верстви.

Свій ідеал нової Італії, яким натхнув Мусоліні народ – не викомбінував він на міжпартійних нарадах, виправляючи один параграф і заміняючи другий, щоби всіх задовольнити. Сей ідеал виносив він самітно, в своїх мандрівках, от як мабуть під тим мостом в Лозанні, де він, пролетар і волоцюга, ночував колись. Але сі самітно виношені видива мали таку притягаючу силу, що за ними пішла ціла Італія. Упертих противників – нова віра зломила. Хитких – зігнула. Прихильних – з неясними ще мріями – захопила й пірвала. Силою? Очевидно, силою свого ентузіазму і волі. Знову об’єднання, і знову яке ж інакше!

Погляньте на Туреччину Кемаля Ататюрка. Тепер многі забули, яка катастрофа грозила Туреччині в 1918 році. Її армія – розбита, уряд – заляканий, готовий до капітуляції. Султан над Золотим Рогом – почесний бранець союзників, що з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні сильветки британських панцирників, Колишня Оттоманська імперія мала бути як Арабія – поділена між союзниками, мала щезнути з карти Європи.

Проти сього поклав свою заборону Кемаль. Чи він намагався єднати партії? Чи з’єднував для своїх планів султана, коли зачинав свою непевну й небезпечну гру? Ні, без засобів майже, без людей, виступив він проти султана, проти уряду, проти власної дефетистичної суспільності, проти п’яних перемогою альянтів. Щоби доконати об’єднання нації довкруги великої цілі – відвоювання незалежнюсті, – він оперся на малім гуртку загорільців.

І з знесиленим і збайдужнілим, прибитим поразкою народом – сей гурт зробив дива. Слово Кемаля стримало наступ греків на малоазійське побережя, унерухомило страшний союзницький флот в Боспорі і коло Дарданелів. Видмухнуло життя з надутої союзницьким киснем султанської ляльки, а для нової ідеї з’єднало сотки тисячів безкорисних і відданих борців. Об’єднання нації доконалося проти всіх, не з усіма, недемократичною методою. Гурток кемалівців, що перше принесли розбрат в суспільство, об’єднав цілу націю. Ті ж, що (зневірені в боротьбі) нібито єднали цілу націю, стратили її.

Коли турецький народ несподівано, по стількох війнах – з Італією, з балканськими державами (1911 – 1913), з Антантою в великій війні, з Грецією (1919), вийшов хоч з великими втратами, але сильний і об’єднаний на своїй етнічній території – то сього об’єднання доконала не крамарська демократія, не смішне гасло «єдиного фронту» чистих і нечистих, ідейників і кар’єристів, а метода сильної руки і сильної голови, малої групи, яка знає, чого хоче і має незнищиму волю своє «хочу» накинути більшості нерішучих і байдужних, – як се було в випадку Мусоліні, Леніна, Гітлера, Робесп’єра.

Як і хто об’єднує тепер Іспанію? Скільки ж то років шамоталася країна на своїм ліжку хворої під доглядом консіліума з демократичних баб-шептух. Вибори і повстання, міністерські кризи, міжпартійні угоди і єдині фронти – вузькі, ширші і найширші, – все кінчалося балаганом і ще більшим розгардіяшем. Фактичне об’єднування почало поступати певним кроком наперед аж тоді, коли знайшлася групка фанатиків, людей творчої думки і волі, людей, які зрозуміли, що потрібна не демократична метода, а «кінська курація», людей, які пригадали собі приповідку Гіпократа: Quod medicamenta non sanat – ignis sanat, quod ignis non sanant – ferrum sanat, quod ferrum non sanat – mors sanat.

Пьєр Домінік писав в «La requblique» про войовників громадянської війни в Іспаніії:

Ясно, що се не такі люди, як ви або я, се віруючі, готові завтра стати мучениками… Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, в яких серці живе дух посвяти… Я бачу лише віру сих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються в своїй вірі? Всі іспанці сьогодні – «пассіонарії».

Севілья зайнята повстанцями. З балкону промовляє герой революції, полковник Мілян Астрай:

худий він ричить про свою віру в Іспанію, в війну і в легіон. Його обличя, як і його тіло – одна руїна. Велика чорна діра на лівім лиці, діра на місці правого ока, шкіра наче обліпила кості, трагічна маска смерті… Viva la muerta! Дійсно, се ж сама смерть, яка ричить свій тріумф з балкону ратуша, смерть з макабричного танцю середновіччя, який витупцьовують селяни й робітники, священники й міністри, – ціла Іспанія. («Illustration»),

Се були діти пекла, які його не злякалися, не стратили віри; яких продірявлені чола показалися твердішими від діаманта; які прийшли з Божим наказом – карати ідолопоклонне плем’я, не трактувати з ним; в яких, в кожнім з них, гримів голос пророка: «Йди до земляків твоїх та й говори до них і скажи їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати чи не будуть» [Єзекиїл, 3, 11].

Мала жменька сих людей об’єднує Іспанію. Не шукали вони об’єднання нації шляхом узгіднення програм і поглядів різних груп. Мали власну програму й ідеал, віру в нього, якої не мали їх противники. Сею зброєю – перемагали власну суспільність. Уїзжали її мов дикого коня. Прутом і острогами, просьбою і грозьбою. Подавати руку згоди всім «землякам», всім «родимцям», всім «краянам», людям «спільної крові» чи «тої самої мови» не було в їх звичаї. Їх об’єднуючі кличі, їх об’єднуюча метода – мали є собі щось більш величне, ніж заялозені гасла й тактика демократичних знахарів.

Коли обернемо очі в минуле, в тривожні й переломові хвилини тої чи іншої нації, тої чи іншої збірноти, – побачимо те саме: потрібна єдність думки й волі осягалася не торгами, чи голосуванням, а поривом маси, яку тягнула за собою якась одиниця, якась група, певна себе і свого задуманого діла.

Так було перед приходом Месії. В своїм романі відслонює нам Мосендз пролог великої дії – як прийшла нова віра в світ, на порозі нашої ери, щоби принести війну і меч, об’єднати його в тій новій вірі [Мосендз Л. Останній пророк. – Вісник, 1938, кн. 4]. Каже до Захарії незнайомий:

– Я – слуга того, хто йде! – певні слова мов перейшли кімнату переможним кроком. – Ми лише торуємо йому шляхи!

– Як торуєте? То ти не один! Скільки ж вас?

– Нас мало. Але все ж найбільше нас скупчується там, де треба викликати спір, сварку, повстання… Ми роздмухуємо його між Ізраїлем.

Захарія аж схопився за голову. Чи справді він чув се жахливе признання?

– Що ти кажеш! Схаменися! Хто вклав тобі в серце сі страшні заміри? Чекаємо на Месію, а маємо зустріти його розбратом і братовбійчою війною? Чи так маємо приправлятися до його зустрічи?

– Ти сказав, Захаріє. Так маємо зустріти його! Бо інакше ніколи не зустрінемо. Треба спору й розбрату, треба війни й братовбійства. Бо лише з кров’ю витече гній з хорої душі Ізраїля. Щоб міцна й здорова, могла вона прийняти Месію.

Їх було не багато («нас мало»!), але вони принесли меч на свою змиршавілу суспільність, на суспільність фарисеїв. Бо до фарисеїв Месія ніколи не приходить. А потім – тих «мало» повалили Рим.

Гнат Лойола об’єднав заколочену і розбиту церкву католицьку без ніяких соборів, ні нарад, лиш своїм особистим магнетизмом, і свого новозаснованого ордену. До найдрібніших подробиць передумана ідея, повна самопосвята на службі тої ідеї, – налляла заліза в згорблений хребет церковного тіла. Вприснула життєвого еліксиру в жили, доконала чуда, якого даремне старалися доконати собори.

Орлеанська дівчина… Коли Франція стелилася до ніг англійського завойовника, коли феодали один за другим переходили на службу короля Едварда, а розбиті армії Франції тратили віру в побіду, а з ними і лялька на троні св. Людовика, – в той час об’єднала народ та дівчина з Дом-Ремі, яку тепер звуть святою, яка не прислухалася до голосів оточення, до голосів земляків, лише до голосів, які чула в своїй душі і які називала голосами св. Катерини й Михаїла.

Їй і не снилося «узгідняти» свої наміри з думками розсварених баронів, князів церкви й дофіна. До них вона промовляла в формі приказу; вони були знарядом в її великім ділі об’єднання Франції, в якім вона знала лише Бога і себе. «Вона думає, що знає ліпше, ніж хто-будь інший» – казав про неї дофін Карло, – і так було в дійсності. Вона воліла бути «сама» з своїм Богом і поборювана більшістю, ніж з тою більшістю, об’єднана з маловірами. І – як в подібних випадках – не торги і шукання спільної мови з масою недовірків об’єднало Францію, натхнуло новою енергією, пірвало проти завойовника, – лише якраз віра тої самітниці.

Але не лише віра. Мішле твердить, що Іоанна накинула свою волю нерішучій бїльшості, дворові, церкві, дворянам, і воякам не лише своїм натхненням, але й ясною думкою. Попри ціле своє захоплення – вона (теж дар візіонерів!) ясно бачила речі довкола себе. Вона розрубала заплутані вузли, які даремно намагалися розплутувати фахові політики. Вона – в ім’я Боже – проголосила Карла правдивим королем, – проти його власних сумнівів. Вона гонила англійців з тим військом, яке недавно уважало їх непереможними. Вона і її перші сторонники, що сліпо пішли за нею, щоби об’єднати Францію проти волі французів. Сепаруючись, роз’єднуючи – вона показалася чинником організуючим. Ті ж, що єдналися разом – були чинником роз’єднуючим.

Коли перейдемо від старої Франції до сучасної, так само роздертої ідейно, настіж відчиненої інвазії чужих антинаціональних (большевицько-масонсько-московських) доктрин, що підготовляють інвазію політичну, – і тут ствердимо повне безсилля привернути знищену духову єдність нації методами звироднілої демократії: міжпартійними торгами, полатайством політиканів, механічним ліпленням «національної згоди», шляхом порозуміння між людьми, між якими не може бути ніякого порозуміння. Але ствердимо й що інше: проблиски ясної думки, як вийти з кризи, опозицію проти дурійки об’єднання («лівий блок», «людовий фронт»), проблиски, прочуття ідеї, яку туподумна демократія наша не може прийняти: ідеї певності, що марні її зусилля врятувати націю злукою півзрадників, перевертнів і туманів.

Ось що писав недавно «Matin» (8 II б. р. [1938]):

Об’єднання, об’єднання, об’єднання! Але з ким? І на грунті якої ідеї? Певно, що можна об’єднати в однім уряді – послів і сенаторів, що прагнуть стати міністрами і що належать до різних партій, але неможливо об’єднати в країні – французів, які думають як генерал Гуро з тими, що думають як Марсо Півер; неможливо об’єднати громадян, які хочуть скріпити національну оборону, і тих, що її хочуть знищити; сторонників ладу, і організаторів безладдя.

Не можна об’єднатися на засаді, що вимагає тісного союзу з тим самим СССР, який щоденно вмішується у внутрішні справи Франції. Не можна об’єднатися на засаді пактів, проти яких протестує три чверти всіх французів. Не можна об’єднатися на засаді оборони європейської цивілізації, настіж відчиняючи двері азіатському варварству. Об’єднання політиків – нетривале. Воно основується на словах і на інтересах. Дійсним об’єднанням, цінним об’єднанням могло би бути тільки об’єднання громадян на спільній ідеї і спільній програмі.

Але таке об’єднання неможливе без рішучого розторощення одного з ворожих таборів отже, без «роз’єднання»!

Там, де в нації дозріває перелом, в добі загального розгардіяшу духового і морального, в часі захитаних, колись спільних, цінностей, які нині визнаються одними і заперечуються другими, ніяке механічне порозуміння нічого не дасть, лише збільшить маразм і розклад. В такі переломові хвилини мусить прийти до зудару, мусять з’явитися носії нової об’єднуючої, дисциплінуючої ідеї, мусить з’явитися їх гурт, – щоби захопити одних, пірвати других і – розчавити третіх. Інших шляхів об’єднання – немає.

Розчавити третіх – се останнє змушує здригатися від гніву і обурення наших демократів. Сіяти ненависть до своїх! Розпалювати внутрішну війну у власній суспільності! Ширити розбрат і взаїмне недовір’я! В рідну хату вносити роздор! Так, якраз се! Бо без сього – нема ніякого об’єднання ніякої збірноти. Що туподумна демократія сього не второпає – нічого дивного. Чим «поступовіша», чим «радикальніше» вона, тим більш реакційна й відстала. Зрештою демократична порода людей ніколи таких речей не зрозуміє. Але їх починають вже розуміти не лише (дехто) у нас, але і в тій самій нещасній Франції, яку інвазія всеєвропейського шумовиння змусила напружено думати і шукати виходу з страшного становища; яка вже розуміє, що доконати ідейного зцементування народу довкола спільної всім ідеї, довкола суворих догм, ясного розрізнення добра від зла, того, що личить – від того, що не личить, – можуть не люди «єдиного фронту», а люди одної сталої думки, не хоруговки на дасі, які крутяться куди вітер віє. Ось що писав той самий «Matin» (11 IV б. р. [1938]):

Будьте безпощадні для хоруговок на дасі!

Коли побачите генерала, що вимагає оглядно трактувати антимілітаристів, або буржуа, що заявляється прихильником комунізму, чи гігієніста, який вимагає вирозумілості для бруду, або священника, який славить атеїзм, – не дайте себе розчулити і не кажіть: ось незалежний дух! Скорше скажіть: ось скалічений розум! Бо єдина прекрасна лінія життя – є проста лінія, коли ви лишаєтеся вірними своїй професії, своїй верстві, своїй вірі і своїй доктрині. Будьмо безпощадні для хоруговок на дасі. Вони не коряться ніякому ідеалові, порухові душі, лише – подмухові вітру.

А з них – у Франції і у нас – якраз складається ота більшість високошанованих громадян, які ідуть за вітром, які лижуть чоботи кожній хвилево переможній течії, достроюють свої «ідеали» до кождої нової ситуації, які при першій нагоді зраджують свою віру, свою верству, свою традицію, свою націю, прикриваючись високими мотивами «реальної політики», бо ж «засоби і шляхи досягнення цілі мусять бути гнучкі і змінятися залежно від обставин». А в критичні переломові хвилини «обставини» так валять молотом в тім’я реальних хоруговок, що вони зовсім туманіють і стають повільними знарядами в руках того, хто – в імені «обставин» – приходить з молотом, чи просто з батогом в руках.

З сих хоруговок і радять звичайно творити єдиний фронт. З ними – робити «об’єднання». Їх – шанувати як «своїх рідних», які могли й помилятися, але які ж – свої, рідні, земляки, родимці, краяни!

Тимчасом дійсне об’єднання народу можуть перевести лиш ті, які грунтовно унешкідливлять «рідних» дурисвітів і перекінчиків. Вже в тій самій Франції реагують на туподумство єдинофронтових знахарів. Недавно писав Роберт Андріво в однім французькім тижневику на сю тему:

Франція переходить катастрофу за катастрофою у своїй політиці внутрішній так само, як у зовнішній. Але перед кождою грядучою катастрофою, чого прагнуть вони (єдинофронтовці)? Об’єднання! Се їх єдиний спосіб оборони, їх вселікуюча масть. Падає франк, – об’єднання! Грозить війна – об’єднання! Падає Австрія – об’єднання! Об’єднання в тій хвилині, зроблене все одно як, все одно з ким. В одну купу звалити сочисті і згнилі овочі.

Комуністи союзники московських убійників? – Нічого не шкодить, з них будуть чудові міністри! Блюм з своїми жидами, мов лихварі витискають Францію? – се не має значення, довірмо їм нашу долю! Тумани й півголовки зруйнували нас і пхають нас в пропасть? – Нічого, хай знову прийдуть! Треба наново взяти до купи всіх справників наших нещасть, посадім їх до спільного міністерства і завтра ми зачнемо нову добу Людвіка XIV-го! [Robert Andriveau Ce peuple intelligent. – Je suis partout, 18 III [1938]]

(Як се пригадує наших «єдинофронтовиків» з Винниченками, Севрюками і іншими центрально-радянськими соціалістами! – Д. Д.).

Отже – ні, досить того! Французам пропонують увійти в свого роду братство, якого гаслом є: «без ненависті».

Не входіть до нього, брати, се новий фортель, щоби вас ліпше і непомітно обскубли. З’єднайтеся під знаком ненависті, вічно сторожкої ненависті, яку ніщо не сміє роззброїти! Ненависть – добрий дорадник! Ненавидьте цілим серцем метеків, що вдерлися до Франції, що обдирають нас з нашої спадщини… В день, коли німці займуть Страсбург, сі панки сформують велике міністерство об’єднання, твердячи, що Ельзас – німецька провінція і що треба скоритися перед необхідністю.

Так, ненависть добрий дорадник, треба, щоб вона нарешті видала свої овочі! Плекаймо ж її добре!

І се пише не дикун, не степовий варвар, се пише культурний француз в часописі, яка – одна з немногих – бореться з заливом метеків і різного роду східних мішанців в країні Жанни Д’Арк і Расіна. Скільки аналогій, скільки думок тиснеться до голови українському читачеві, коли він читає сей пристрасний відклик француза. Якими туманами виглядають – на тлі його філіпіки – наші «рідні» оборонці метеків всякого роду з їх культом «згоди в сімействі», культом любові до всякої голоти, яку проголошують незайманою, з якою радяться – во здравиє і во спасеніє – ліпити Ноїв ковчег єдиного фронту. Скільки в тих розумованнях француза – подібного до того, що писалося і в «Віснику» і в його «Квартальнику»? – подібного, бо випливаючого з такої подібної ситуації.

Не раз ся подібна скрізь в Європі ситуація викликає такі імперативні накази, як з неї вийти, – що автори, розкидані по різних кінцях нашого континенту, не тільки приходять до тих самих висновків, але й формулують їх тими самими словами і тими самими образами.

Коли наші демократи радили порозумітися «демократично» з нашими перевертнями або «вчорашними» большевиками, чи з тими «Валенродами», що тиснуться до нас, щоб розкласти нас, – на основі спільного демократичного «етичного кодексу», на підставі якого завше можна ж зліпити єдиний фронт і до чогось договоритися, – «Вісник» писав, що з вчорашними або й сьогоднішніми большевиками, з попихачами2-го, 3-го чи 4-го Інтернаціоналу, ані з тими, що прагнуть з Наддніпрянщини нове Манджу-Ко зробити, – до спільного столу нарад не сідається. Що з шахраями і кар’єристами, які служать лише своїй дрібній, або чужинецькій великій амбіції, що сідають до гри з фальшивими картами, не може бути ніякого спільного етичного кодексу; що не «всякий злак на пользу Україні»; що є злаки, які треба немилосердно виполювати… «Вісник» писав:

Ні громи, ні блискавки душі філістера не змінили. Світ егоїстично захланний, жорстокий світ, що зродився по війні, з облудною фразою на устах, з маскою на лиці – для філістерів не існував. Страшно було їм зрозуміти страшну правду, бо накладала страшні обов’язки. Сидячи віч-на-віч при столику з картами з шулером, замість пустити йому пляшку в голову, вони – удавали, що вірять, ніби він лише з недогляду нарушив правила гри і старалися йому витолкувати їх: як він повинен поступати, щоб не зломити норм «етичного кодексу», і для нього ж обов’язуючого: та ж засади демократії! та ж наука соціалізму! та ж норми моралі! вимагають, щоб ви не мали в руках двох асів пік! Ми вам то зараз розтолкуемо! [Донцов Д. Бунт філістрів. – Вісник, 1934, с. 459].

І – майже три роки пізніше – на ту саму тему, з приводу своєї власної «людовофронтової» каналії, з приводу такої самої, як у нас, нечуваної поблажливості національної преси супроти пропаганди єдиного фронту з шахраями, – писав французький тижневик:

Треба признати зрештою, що опозиційні часописі не виступають з своєю партійною точкою погляду, вони повні зглядів, доброї віри і духа справедливості (супроти лівих). Бідолахи! Так наче їх противник користався тою самою зброєю, щодо них! Так наче, коли вони перестерігатимуть правила гри, їх не битимуть завше ті, що при грі – шахрують!… Було б чудово, коли б французький народ міг бути об’єктивним. Але коли його обробляють найбільш безличні пройдисвіти, то скромність і об’єктивність значать нині стільки, скільки наївність і дефетизм [стаття Пьера Гаксота в Je suis partout ч. 332 3 IV 1937].

Як і ті слова про спасенну ненависть, так і сі, – майже слова «Вісника»!

А ось ще одиіні голос, жиідівський, який показує, що навіть серед збаламучених визнавців демократії, знаходяться одиниці, які сумніваються в її здібності об’єднати націю і вирвати її – демократичними методами – з обценьків смерті чи катастрофи. Так писала жидівська «Chwila» (1937 20 VI) про завдання сіоністичного руху:

Представників народу вибрали на підставі загальних, рівних, безпосередніх і тайних виборів – формально найліпша забезпека найсильнішого авторитету! Але єдності не створили. Вийшла тільки сама «демократична єдність». Тимчасом ішло насамперед про те, «щоб зактивізувати внутрішну силу» руху, утворення ж «репрезентації»

– се була ціль побічна. А все тому, що

сушили собі голови – формою, в якій маємо здійснити представництво, що до ніякого фактичного об’єднання не допровадило… Оманою є думати, або вмовляти в суспільність, що в демократичнім характері представництва – є суть речі, є засаднича передумова єдності. Може існувати тривала єдність без демократичних виборів і крихка – мимо демократичних виборів. Двічі – демократичні загально-сіоністичні з’їзди з цілої держави – вибирали начальні ради, і двічі – вони розпадалися і розклеювалися. Бо бракло дійсного порозуміння в середині… Треба під загрозою звалитися в пропасть – знайти порозуміння на іншім шляху, не демократичнім… Демократія, демократія! Так, неначе б вона була бальзамом на все! Ми не скостенілі доктринери. В боротьбі за доктрину не хочемо втопити життя. Дослівно маємо петлю на шиї. В таку хвилину йде про те, щоб розірвати петлю, а не про те, щоби конче її розірвати – демократично.

Пору чаючи демократію для інших, жидівська часопись для себе чудово розуміє, що часом методи Гітлера, Мусоліні і Франка – є спасенні для об’єднання нації.

Безлад в речах і в відносинах все виникає з безладу в думках, з браку порядкуючої ідеї, загальновизнаних догм. Великий стряс 1914 і слідуючих років змив з поверхні політичного життя в не одній країні стару провідну верству, або ся верства поволі вироджується. Нова, що прийшла їй на зміну, – новий демократичний провідний клас, – нездібна заступити ту, що зреклася проводу. Втративши авторитет вгорі, суспільність розпорошилася духово, морально і організаційно-політично. Внівець пішли загально визнані вартості, що тримали збірноту вкупі – вартості моральні, духові, політичні, економічні, релігійні.

В ослаблений організм вдерлися легіони бактерій, щоби зжирати його з середини. Вдесятеро збільшилися сили відосередкових тенденцій і течій. Всі розкладові чинники суспільства – соціальна і інтелігентська галайстра, піднесли голову. В такі переломові моменти (а його переживає і наша суспільність) основне завдання є: не дати суспільності розпастися, не дати отруйним бацилам зжерти її, зцементувати її наново в цілісний, міцний і відпорний, з великою ударною силою організм, зв’язати спершу в одну духово-моральну, а потім і організаційну цілість.

Чим можна зв’язати сю збірноту?

Передусім – встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх полях збірного життя, різко очеркнених, ясно протиставлюваних всім іншим, безкомпромісових; встановивши свою правду, єдину і непомильну.

По-друге – натхнути ту правду, запалити загал вірою, що уважала би всіх інших богів за поганських ідолів, що не робила б з ними пактів, ні торгів.

Нарешті молотом вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими впливами мозки свого загалу, без жалю поборюючи недовірків.

Лише така сила може злучити загал своїм авторитетом. Лише таким способом можна, в такі переломові хвилини, доконати об’єднання нації чи збірноти.

Тому й не могла зробити сього і ніколи не зможе зробити демократія; та самозванча нова провідна верства, яка у нас і деінде гадає «об’єднати» довколо себе націю. Як могла би доконати сього демократія, яка сама має відразу до «клерикального способу думання», до всякої непохитної віри, до догм? Яка завше і всюди шукає угоди з іншими течіями і поглядами? Яка ніколи не знає яскравої роздільної лінії між своєю правдою і чужою, яка завше вірить, що нема такої справи, яку не далося би полагодити, трохи поторгувавшись? Яка – в ім’я гуманності – ніколи не піднесе караючої руки на шкідників нації, якої засадою є робити з клоччя батіг? Яка ніколи не здобудеться на великий жест, на радикальне виполювання буряну у власній суспільності? Яка толеруватиме всяку шантрапу і галайстру, що роз’їдає власний загал знутра? Як може піднятися сього великого завдання демократія – труслива думкою, слаба волею, з відразою до виразного чину?

Люди сеї касти нікому не заімпонують і нікого не з’єднають в часі, де все – віра, думка і воля загалу – розхитані і ослаблені як ніколи.

Гурт – хочби і який великий, хочби і як демократично, з усіх, зліплений, хочби мав більшість запряжених до возу одної партії чи об’єднання – ніякого об’єднання не довершить без тої сили притягання, без того внутрішнього вогню, який запалюють «диктатори» в своїм загалі, і навіть коли демократи зачинають симулювати диктаторів, коли починають плагіювати чужі гасла – не ними виношені, не ними вистраждані, не ними зроджені, навіть тоді демократичні горлаї з порожніми серцями і головами нікого не здурять. Як каже Фауст:

Якщо не чуєш сам, пуста і мова буде…

Як з серця не плине та мова,

То не дійде до серць людей.

Коли такі сноби – з моди чи з страху перед переможною думкою, яка підкопує їх власну, перемальовуються на фашистів, – нічого з того не виходить. Львина шкіра нікого не здурить і нікому не заімпонує. Їм варто було б дати пораду Сковороди: «Лучше бить натуральним котом, нежель з ослячою природою – львом».

Вимога об’єднання не самоціль. Об’єднання потрібне лише, щоби удесятерити ударну силу загалу, збільшити її відпір. Се – питання якості матеріалу, з якого ліпиться об’єднання і який його ліпить. Зліпити його можуть лише нові люди, яких воля, думка і готовність до діла – є магнітом, що до нього тягнуться не раз проти волі людські стружки. В ролі сього магнету все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він, зорганізований не в партію, не в «об’єднання», а в карний орден – веде ту масу. Він надає їй незнану доти енергію і силу. Бо енергія народу – се функція не лише числа, але й інтелектуальної і моральної вартості проводу. Він витворює шкалу нових вартостей – апробуючи одне, глузуючи з другого, караючи за третє.

Об’єднати націю, особливо в момент, що ми переходимо, в момент захитаних вартостей, захитаної волі, охлялого чину – особливо потрібно. Але насамперед треба об’єднати її духово. Сього не зробить демократія нездар і комбінаторів без думки і без бажань. Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору. Так було, так і буде. Виховати, створити сю нову касту – завдання нашого часу.

Незавидна доля тих, що в таких випадках вказують шлях або йдуть напереді. Мститься на них вигідницька юрба. Трупа Хмельницького викинули з могили. Голову Кромвеля застромили на паль. Щоби Жанну Д’Арк спалити на кострищі – вистало кількох днів. Щоби її канонізувати – 400 літ. Мазепі не дають спокою і 200 літ по смерті, виклинаючи по церквах його пам’ять, або навіть серед «самостійників», осуджуючи його «нерозважний крок».

Юрба мстива і зве тих, що формували душу поколінь, або формулювали їм ціль, – злими дітьми Люципера. (Хмельничан звали – «дияволами Хмеля»). Але нехай вони Люциперове племя. Та про них можна сказати словами, які каже Бог в своїй розмові з Мефістом в «Фаусті» Гете:

І в тім даю Ти повну волю,

Таких, як ти, ніколи не стісняв.

З всіх духів, що перечаться зі мною,

Найменш ми ще хитрець сей докучав.

Діяльність людська швидко послабіє,

Бо швидко чоловік в спокою і заспить.

Тож я товариша даю му, що манить

І пре го, і хоч чорт – добро ділає.

(пер. Ів. Франка)

Ті провідники активної меншості, що я їх тут згадав, – дійсно мали в собі щось такого, що не давало масі їх земляків охлясти і заспати, та лише вони є формотворці. Лише вони «добро ділають». Лише на вогні їх душ гартується «ясна і тверда криця» з потульної й байдужої маси. Лише вони виковують нові скрижалі правд, лише вони докопують переворотів і об’єднань, що живуть століттями. Не таких, що під ударами молота дійсності, розприскуються мов скло. Лише вони служать не ковадлом, а молотом історії.

По війні 1914 і подіях, що наступили по них, – наш загал теж вийшов з стану всякої рівноваги. Наша демократично-соціалістична інтелігенція, що по упадку козацької аристократії, надавала тон цілому нашому збірному життю останніх кількадесяти років, вже перед війною напіткнулася на нову, націоналістично забарвлену течію, що виповіла їй війну. Тепер та течія переходить в наступ. Тепер стає очевидно, що ні думка, ні воля, ні ціла вдача тої інтелігенції не зможе опанувати наш хаос, ні анархію в думках і в цілях; що на те є вона за труслива, за безвільна, за ідилічна.Треба, щоби була «дума і воля єдина», але на те треба передусім, щоби з’явилися люди, які мають ту думу і волю, якими об’єднують маси. Бездумна і безвільна драгоманівщина того об’єднання не довершить ніколи.

Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й карну цілість, зможе тільки нова каста нових людей з новою думкою, з новими методами, з новими організаційними ідеалами. Тільки та нова каста, відмітаючи змиршавіле старе, ломлячи партії в ім’я засад ордену, через роз’єднання – приведе до об’єднання.

Іншого шляху до об’єднання в наші часи немає.

Примітки

Мілюков Павло Миколайович (1859 – 1943) – російський політичний діяч.

Каплан Фанні Юхимівна (1890 – 1918) – єврейка, потім член партії російських соціалістів-революціонерів.

Юденич Микола Миколайович (1862 – 1933) – російський генерал, учасник білого руху.

Колчак Олександр Васильович (1874 – 1920) – російський адмірал, учасник білого руху, розстріляний більшовичками.

Денікін Антон Іванович (1872 – 1947) – російський генерал, учасник білого руху.

Корде Шарлоттf (1768 – 1793) – французька революціонерка, вбивця Марата.

Робеспьєр Максиміліан (Maximilien de Robespierre, 1758 – 1794) – французький революціонер.

Дантон Жорж Жак (1759 – 1794) – французький революціонер.

Тальєн Жан-Ламбер (Jean-Lambert Tallien, 1767 – 1820) – французький революціонер.

Лямурет Антуан Адріан (Antoine-Adrien Lamourette, 1742 – 1794) – французький прелат і революціонер.

Етеокл і Полінік – сини фіванського царя Едіпа, котрі домовились були правити почергово, але посварились і на герці вбили один одного.

Гош Луї-Лазар (Louis Lazare Hoche, 1768 – 1797) – генерал французької революції.

Руже де Ліль Клод Жозеф (Claude Joseph Rouget de Lisle, 1760 – 1836) – автор Марсельєзи.

Клемансо Жорж (Georges Clemenceau, 1841 – 1929) – французький державний діяч. Д. Д. пригадав гостру внутрішню кризу у Франції в листопаді 1917 р., коли Клемансо знову очолив кабінет міністрів.

Пуанкаре Раймон (Raymond Poincaré, 1860 – 1934) – президент Франції (1913 – 1920).

Пенлеве Поль (Paul Painlevé, 1863 – 1933) – французький математик, прем’єр-міністра Франції у 1917 р. перед Клемансо.

Кайо Жозеф (Joseph-Marie-Auguste Caillaux, 1863 – 1944) – французький політик.

Альмерейда Мігуель (Miguel Almereyda, 1883 – 1917) – французький пацифіст.

Мальві Луї-Жан (Louis-Jean Malvy, 1875 – 1949) – французький політичний діяч.

Людендорф Еріх (Erich Ludendorff, 1865 – 1937) – видатний німецький воєначальник.

Бріан Арістід (Aristide Briand, 1862 – 1932) – французький політик.

Кромвель Олівер (1599 – 1658) – англійський державний діяч.

Герінг Герман (Hermann Wilhelm Göring, 1893 – 1946) – німецький пілот, ас 1-ї світової війни, пізніше державний діяч гітлерівського рейху.

Айснер Курт (Kurt Eisner, 1867 – 1919) – німецький комуніст.

Люксембург Роза (Rosa Luxemburg, 1871 – 1919) – єврейка, пізніше німецька комуністка.

Лібкнехт Карл (Karl Liebknecht, 1871 – 1919) – німецький комуніст.

Бош Євгенія Богданівна (1879 – 1925) – німкеня, пізніше російська більшовичка.

Дибенко Павло Юхимович (1889 – 1938) – українець, пізніше більшовик, ворог українського народу, розстріляний іншими більшовиками (так само ворогами українського народу).

Керенський Олександр Федорович (1881 – 1970) – російський революціонер.

Львов Георгій Євгенович (1861 – 1925) – російський політичний діяч, прем’єр-міністр Тимчасового уряду.

Джолітті Джованні (Giovanni Giolitti, 1842 – 1928) – італійський політичний діяч, кількаразовий прем’єр-міністр.

Факта Луїджі (Luigi Facta, 1861 – 1930) – італійський політик, уславлений тим, що Муссоліні його скинув з уряду.

Ататюрк Мустафа Кемаль (Mustafa Kemal Atatürk, 1881 – 1938) – турецький революціонер.

Мілян Астрай – Хосе Мільян-Астрай Террерос (José Millán-Astray y Terreros, 1879 – 1954), іспанський військовик.

Карло – Карл 7-й (1403 – 1461), французький король.

Мішле Жюль (Jules Michelet, 1798 – 1874) – французький історик.

Гуро Анрі Жозеф (Henri Joseph Eugèn Gouraud, 1867 – 1946) – французький генерал.

Півер Марсо (Marceau Pivert, 1895 – 1958) – французький пацифіст.

Блюм Леон (Léon Blum, 1872 – 1950) – французький політик-соціаліст.

Винниченко Володимир Кирилович (1880 – 1951) – український письменник і політичний діяч.

Севрюк Олександр Олександрович (1893 – 1941) – український соціаліст-революціонер.

Расін Жан (Jean-Baptiste Racine, 1639 – 1699) – французький драматург.

Манджу-Ко – Маньчжурська держава (1932 – 1945).

Франко Франсіско (Francisco Paulino Hermenegildo Teódulo Franco y Bahamonde Salgado Pardo de Andrade, 1892 – 1975) – іспанський диктатор.