Мітрідат Евпатор: смерть у Пантікапеї

Талах Віктор

Київ 2026

Історія поклала на себе завдання судити про минуле, давати уроки сьогоденню на благо прийдешніх століть. На досягнення таких піднесених цілей ця робота не претендує. Її завдання – лише показати, як все відбувалося насправді (wie es eigentlich gewesen).

Леопольд фон Ранке «Історія романських і германських народів з 1494 до 1535 рр.» (1824)

Доба

З кінця III ст. до н. е. основною лінією політичних подій у головному осередку тодішньої європейської цивілізації – басейні Середземного моря – стало перетворення Риму, колись малозначущого італійського міста-держави, на його гегемона, а потім і на господаря.

Близько 120 р. до н.е. «республіка римського народу», що налічувала близько 400 тисяч громадян (за переписом 135 р. до н.е. – 370,9 тисяч, за переписом 128 р. до н.е. – 390,7 тисяч, за переписом 114 р. до н.е. – 394,3 тисячі [1]) панувала на території приблизно 1,4 мільйона квадратних кілометрів від Гібралтару до Босфору Фракійського.

Рим став об’єднуючим центром насамперед тому, що мав найдосконалішу військову машину античності, викувальну в ході боротьби за Італію і Пунічних воєн. «Військова доблесть, – заявляв Цицерон [2], – піднесла ім`я римського народу. Це вона овіяла наше місто вічною славою, це вона весь світ підкорила нашій державі» [3]. Система цивільного ополчення забезпечувала Рим величезними і дуже швидко відновлюваними військовими ресурсами.

На початку II Пунічної війни римляни мали армію в 70,2 тисячі оcіб [4], більша частина якої загинула в битвах 218 – 217 рр. Але вже в 216 р. до н.е. під Каннами у них знову було 87 або навіть 92 тисячі вояків [5]. Це військо теж було майже повністю знищено противником, проте у 205 р. до н.е. Рим зміг виставити для експедиції в Африку 35 тисяч чоловік, не рахуючи сил, що діяли в інших місцях. У 103 р. до н.е. при Аравзіоні в битві з кімврами і тевтонами римляни втратили 84 тисячі вояків [6], а наступного року під Аквами Секстіївими Гай Марій знову мав військо у 35-40 тисяч людей [7], при тому, що Рим мав одночасно придушувати повстання рабів на Сицилії.

Особливе значення в системі пізньореспубліканської римської держави мали східні володіння: Македонія, грецькі союзні міста і особливо приєднана в 133 – 129 рр. до н.е. провінція Азія (колишнє Пергамське царство, стародавні області Місія, Лідія, Карія і Фрігія).

Надходження до державної скарбниці Риму від десятини, пасовищних зборів, портових зборів (два з половиною відсотки вартості ввезених і вивезених товарів) і зборів за оренду державних земель (колишніх володінь пергамських царів) в Азії в першій половині I ст. до н.е. становили 15 мільйонів денаріїв або третину доходів Римської держави [8]. Македонія в цей же час платила 600 тисяч драхм на рік [9], решта провінцій Римської республіки – близько 35 мільйонів драхм [10].

«Податків, отримуваних в інших провінціях, – підкреслював Цицерон у народних зборах, – ледь вистачає на оборону самих провінцій. Азія ж така багата і така родюча, що і тучністю своїх ланів, і різноманітністю своїх плодів, і просторістю своїх пасовищ, і великою кількістю всіх предметів вивозу набагато перевершує всі інші країни» [11].

Ще більшого значення Азія, через упроваджену тут за Семпронієвим законом 123 р. до н.е. відкупну систему стягнення податків, мала для римських фінансистів – відкупників-публіканів і лихварів-аргентаріїв.

«Увесь кредит, усі грошові операції, що здійснюються тут, на форумі, – зазначав той же Цицерон, чудово обізнаний з римською фінансовою кухнею, – тісно пов’язані з грошовими оборотами в Азії; крах останніх силою того ж удару розхитає і тутешні статки» [12].

Крім того, спираючись на Азію, римські лихварі поширили свої операції на сусідні царства, насамперед на Бітінію. Відзначалися вони крайнім хижацтвом, і самі римляни не мали жодних ілюзій щодо їхніх моральних якостей.

Хоча близькі римлянам діячі отримували звільнення від податків, а місцеві посадові особи, яким доручався нагляд за внутрішньою торгівлею [13], і місцеві лихварі, завдяки збільшенню попиту на кредит, навіть отримували частку доходу, в цілому римське панування і діяльність римських публіканів, що супроводжувалася масовим захопленням майна боржників, продажем в рабство їх і членів їхніх родин в перші десятиліття призвели до погіршення становища широких верств місцевого населення.

«Важко висловити словами, – казав Цицерон, звертаючись до співгромадян, – як чужоземні народи ненавидять нас за розбещеність і несправедливість тих людей, яких ми протягом останнього часу посилали до них наділеними владою» [14].

За рахунок пограбування провінцій збагачувалася насамперед верхівка римської олігархії.

«… Все надбання цілих народів перейшло до рук кількох людей…, – турбувався Цицерон, – Афіни, Пергам, Кізік, Мілет, Хіос, Самос, словом, уся Азія, Ахайя, Греція, Сицилія зосереджені в кількох садибах» [15].

«Цари та вільні народи, – вторив йому Саллюстій, – платять данину кільком знатним людям» [16].

Однак, живий інтерес до пограбування підкорених земель виявляли й ширші кола квіритів. Східні провінції для римлян кінця ІІ – І ст. до н. були чимось на кшталт пізніших американських колоній для іспанців чи Індії для англійців: не лише багатії, а й незаможні намагалися покращити там справи. Навіть великий поет Валерій Катулл у свиті претора Меммія вирушив для цього на Схід. Про свою подорож він розповів із граничною відвертістю:

І як прийшли, почали бесіду про різне,

про тих, хто побував вже у Бітінії,

і як ми там ся мали,

і скільки грошенят набув я.

Відповів, як було: що ніскільки,

і ні претор, ані почет, – навіть,

щоб намастити голову маслом,

особливо тому, що паскудником

виявився претор, ані на волосинку

не зробив для почту [17].

Втім, товариш Катулла Гай Кінна навіть у такій невдалій поїздці роздобув собі «шістьох здоровил кремезних» для нош. Удачливий Гай Корнелій Веррес за три роки свого намісництва (73 – 71 до н. е.) пограбував Сицилію на 40 мільйонів сестерціїв [18]; це був, звичайно, надзвичайний випадок, але справа в тому, що подібних верресів, нехай трохи менш нахабних, було чимало.

За цих обставин надії на краще майбутнє мешканці Азії почали пов’язувати зі звільненням від римського панування, а будь-яка значна самостійна держава, що знаходилася біля її кордонів, починала становити для римлян небезпеку.

Тим часом такий потенційний суперник з’явився в північній частині Малої Азії та басейні Чорного моря. Ним стало царство Приморська Каппадокія, що утворилося на уламках держави Олександра Великого, більш відоме як Приморське (Понтійське) царство.

Засновником держави був Мітрідат, син Мітрідата (нар. близько 335, пом. 266 р. до н. е.). Він походив із стародавнього і знатного перського роду: пізніше стверджували навіть, що Мітрідатиди були нащадками Артабаза, молодшого із синів Дарія Великого [19]; згідно з іншими, ймовірно, більш достовірними відомостями, вони походили від одного з «семи персів», спільників Дарія у вбивстві «мага Гаумати», скоріше за все, від Отана [20]. Втім, Мітрідат – засновник («Ктист») у будь-якому випадку був пов’язаний з великими перськими царями Ахеменідами кровними узами: його мати була сестрою Дарія III.

Батько «Засновника», теж Мітрідат, володів містами Кіус та Мірлея в Місії, неподалік від південного узбережжя Мармурового моря [21]. Після краху перської влади у Малій Азії він, хоч і був царським родичем, визнав владу Олександра і зберіг свої володіння.

До 302 р. до н. е. Мітрідат-старший був прихильником владаря малоазійських сатрапій Антигона, але оскільки становище останнього ставало хитким, перекинувся на бік його ворога Кассандра, за що був за наказом Антигона вбитий [22]. Мітрідата-сина попередив про небезпеку син Антігона Деметрій Поліоркет, той утік і сховався в Кіміатах, неприступній фортеці в горах Олгасій на кордоні малоазійських областей Пафлагонія та Каппадокія [23]. Після поразки Антигона в битві з іншими претендентами на спадщину Олександра при Іпсі в 301 р. до н. е., Мітрідат-молодший опанував приморські області Каппадокії, а в 281 р. до н.е., після розгрому і загибелі Лісімаха, який раніше прибрав до рук малоазійські володіння Антигона, і невдалої спроби переможця Селевка підкорити причорноморські області, проголосив себе царем [24].

До початку ІІ ст. до н. держава нащадків Мітрідата відігравала другорядну роль, перебуваючи в тіні свого могутнього сусіда – царства Селевкідів, але після краху влади нащадків Селевка на північ від Тавру та підпорядкування південночорноморського узбережжя стало набувати дедалі більшого значення у міжнародних справах.

Фарнак I (185 – бл. 170 р. до н.е.), який віроломно захопив у 183 р. до н.е. Синопу, за що набув репутації «найбеззаконнішого з царів», першим з Мітрідатидів зробив спробу об’єднання під своєю владою причорноморських земель, але у війні 183 – 179 рр. зазнав поразки від коаліції малоазійських держав, після чого відмовився від завоювань, у зовнішній політиці обравши орієнтацію на Рим [25]. Цю лінію продовжили його наступники Мітрідат IV Філопатор Філадельф, «Який кохає батька та сестру» (бл. 170 – бл. 150 рр. до н.е.), який відправив посольство до Риму і отримав звання «друга і союзника римського народу» [26], і Мітрідат V Евергет, «Благодійник» (бл. 150 – 121 рр. до н.е.), який послав у III Пунічну війну п’ять трієр під стіни Карфагена [27].

Між тим, в останні десятиріччя ІІ ст. до н. е. у Чорноморському басейні склалися економічні та політичні передумови об’єднання. На роль його центру претендувала найбільш сильна на той час із місцевих держав – Понтійське царство. Проте чорноморська торгівля та економіка були невід’ємною частиною торгівлі та економіки загальносередземноморської, які теж консолідувалися в єдине ціле навколо Риму. Об’єднавчі процеси невідворотно вели два центри – загальносередземноморський і регіональний – до зіткнення.

Таке зіткнення сталося за правління в Понті Мітрідата Евпатора.

Герой

Мітрідат Евпатор народився в Синопі 134 р. до н.е. [28] і був довгоочікуваним хлопчиком у родині царя Мітрідата Евергета, який на той час вже мав кількох дочок. В автентичних грецьких джерелах (монетних легендах, епіграфічних матеріалах) його ім’я пишеться Μιθραδατης, «Мітрадат» («Мітра дав»), визначення Ευπάτωρ, «Благий батьком» – це так звана епіклеса, почесне прізвисько, характерне для наступників Олександра.

Мати новонародженого, Лаодіка, походила з роду Селевкідів [29], нащадків македонянина Селевка Нікатора, найбільш удачливого та могутнього зі спадкоємців Олександра. За сто з невеличким років до народження Мітрідата вони правили гігантською державою від Дарданел до Сир-Дар’ї, але до останньої третини II ст. до н. це ослаблене міжусобицями та поразками у війнах з римлянами та парфянами царство скоротилося до Сирії з сусідніми Фінікією та Кілікією.

Мітрідат народився при світлі комети, яка протягом сімдесяти днів закривала півнеба, у відблисках блискавок, одна з яких вдарила в колиску немовляти і обпалила йому лоба [30]. Згодом зображення цієї комети як знака надлюдської природи народженого в її променях царя карбувалися на понтійських монетах: на одних зображена півмісяць-комета, від якої тягнеться хвіст, що перекриває Сонце, на інших – комета та кінь [31].

У 129 р. до н. е. батько Мітрідата Евпатора Мітрідат Евергет спробував був заволодіти значною за розмірами малоазійською областю Велика Фригія, проте зустрів протидію римлян. У розпал кризи, 121 р. до н. е. Мітрідат V був «по-зрадницькому вбитий у Синопі друзями, які склали проти нього віроломну змову» [32]. На престол зійшла його вдова з двома синами: старшим – Мітрідатом Евпатором («Благий батьком») та молодшим – Мітрідатом Хрестом («Добрий»).

Надалі підліток Мітрідат утік із палацу, десь ховався, нарешті близько 116 (згідно з іншою хронологією подій – близько 113) р. до н. е. повернув собі трон, при цьому він, «кинувши до в’язниці, матір, залишену йому батьком співправителькою царства, вбив насильством і тривалістю [ув’язнення]» [33].

Наступні 27 років Мітрідат Евпатор намагався, всіляко уникаючи прямого зіткнення з Римом, зміцнити і розширити своє царство за рахунок суміжних земель. Найбільшим успіхом стало набуття Боспорського царства у Північному Причорномор’ї. У 111 р. до н. останній цар Боспора з династії Спартокідів Перісад V призначив Мітрідата Евпатора своїм спадкоємцем [34], і хоча проти цього виступили скіфи на чолі з якимсь Савмаком, які вбили Перісада [35], вже наступного року Мітрідат Евпатор опанував Боспор та підкорив Новоскіфське царство у Криму. Трохи пізніше, ймовірно, близько 105 р. до н. е., Мітрідат cтвердив свою владу також у Малій Вірменії та Колхіді.

Подальші спроби понтійського царя встановити панування в малоазійських областях Пафлагонії, Галатії, Каппадокії і особливо у Бітінії, яка контролювала чорноморські протоки, викликали дедалі більшу напруженість у відносинах з римлянами.

У кінцевому підсумку, в 88 р. до н. е. почалася війна Мітрідата Евпатора з Римом. Спочатку Мітрідат отримав підтримку з боку еллінських міст як у Малій Азії, так і в материковій Греції. Навесні 87 р. до н. е. влада Мітрідата Евпатора поширювалася, крім північнопричорноморських і кавказьких володінь, на майже всю Малу Азію, частину Македонії, більшу частину Північної та Середньої Греції, з Афінами включно. Однак утримати та розвинути успіхи Мітрідат не зміг.

Поразки, що їх зазнали його полководці у Греції від видатного римського воєначальника Лукія Корнелія Сулли, незадоволення грецьких міст Малої Азії, до яких додалося повстання боспорян, змусили царя наприкінці літа 85 р. до н. е. укласти з Суллою Дарданський мир. Мітрідат відмовлявся від усіх придбаних під час війни територій, видавав 70 «броненосних» трієр та дві тисячі талантів, а також надсилав на допомогу Суллі у громадянській війні 500 лучників. Сулла у свою чергу поновлював понтійського царя в званні «друга і союзника римського народу» і брав зобов’язання не завдавати жодної шкоди містам, які добровільно приймали владу Мітрідата [36].

Залишений Суллою в Азії в якості намісника Лукій Лікіній Мурена спробував був здобути остаточну перемогу над Мітрідатом, проте так звана «Друга Мітрідатова війна», що відбувалась у Малій Азії у 83 – 80 рр. до н. е., була римлянами програна. Щоправда, її завершення не усунуло причин римсько-понтійського конфлікту.

У 74 р. до н. е. помер бітінський цар Нікомед Філопатор, який нібито заповів царство Риму. Не чекаючи на появу легіонів безпосередньо біля кордонів своєї держави, Мітрідат першим зайняв Бітінію і просунувся далі до північно-східної частини римської провінції Азія. Цар здобув перемогу над проконсулом Марком Аврелієм Коттою під Халкедоном. Проте, затіяна ним облога міста Кізика, що залишилося вірним римлянам, виявилася вкрай невдалою. Колега Котти Лукій Лікіній Лукулл, який приспів на допомогу кізикенянам, зумів відрізати царське військо від джерел постачання. Під час воєнних дій 73 – 72 рр. мітрідатові армія та флот, що діяли у Бітінії, Геллеспонтській Фрігії та Троаді, виявилися майже повністю знищеними.

До літа 71 р. цар зібрав нове військо, розташувавши його навколо Кабейри, однієї з царських резиденцій в Понті, в долині річки Лік [37]. Після кількох сутичок, одні з яких виграли понтійці, інші – римляни, Мітрідат вирішив перенести табір в інше місце. Царські служителі та командири за наказом царя, який не бажав поширення паніки, заборонили воїнам вивозити з табору своє майно, тоді як самі потай, уночі, почали це робити. «Біля воріт зіткнулася велика кількість в’ючних тварин; військо побачило все це і дізналося, хто відвозить свій вантаж» [38].

Як тільки таємне викрилося, стався вибух: «Вояки розлютилися, з’юрбилися біля виходу з табору і почалися безчинства: майно розкрадалося, а власників вбивали» [39]. Цар «вибіг до них зі свого намету і намагався щось казати, але його вже ніхто не слухав; затертий у натовпі і збитий з ніг, він упав». Потім вояки «кинулися до укріплень табору, стали їх руйнувати і розбігатися з рівнини на всі боки без будь-якого порядку, хто куди міг» [40]. У людському потоці Мітрідат опинився за межами табору; тут його впізнав один із євнухів і поступився цареві своїм конем [41].

Римський командувач, дізнавшись про те, що відбувається, послав вершників переслідувати втікачів, а піхоті наказав оточити табір і нещадно вбивати ворогів [42]. Проте легіонери зайнялися насамперед грабунком царських скарбів. Пожадливість ворогів виявилася рятівною для понтійського владаря:

«Погоня вже наздогнала коня, що ніс Мітрідата, як раптом між царем і переслідувачами опинився один із мулів, на яких везли золото […] Воїни стали розхоплювати поклажу мула, і доки вони підбирали золото та билися між собою, час був змарнований» [43].

Мітрідат, який врятувався з Кабейр, залишив межі Понтійського царства і пішов до Вірменії, правителем якої був його зять Тигран II [44]. По дорозі цар послав євнуха Бакхіда в незайняту ще римлянами фортецю Фарнакію з наказом умертвити царських сестер, дружин і наложниць, що там сховалися [45]. Син Мітрідата Махар, який правив Боспором відправив до Лукулла послів з дарами та пропозицією дружби та союзу [46].

Здавалося, доля поставила крапку у політичній біографії Мітрідата Евпатора. Одначе Лукій Лукулл навесні 69 р. до н.е. вдерся до Вірменії. Хоча в жовтні того ж року йому вдалося розбити військо Тиграна і захопити його столицю Тигранокерт, подальший похід углиб Вірменії виявився плачевним для римського полководця. Виснажені постійними сутичками та тяготами походу легіонери, які не отримали очікуваної здобичі, виступили проти свого полководця і змусили його восени 68 р. залишити Вірменію.

Поки Лукулл у бездіяльності стояв у Північній Месопотамії, Мітрідат повернувся до батьківського царства, в битві при Зелі розбив римські війська, що знаходилися там, і до кінця 67 р. до н.е. відвоював майже весь Понт, за винятком Синопи та Аміса, та Малу Вірменію.

Римляни доручили війну з Мітрідатом найталановитішому своєму тодішньому воєначальнику, Гнею Помпею, який до того ж отримав практично необмежені повноваження. Сили були вочевидь нерівні. У нічній битві на річці Лік у 66 р. до н. е. царське військо було розбите. Мітрідат у супроводі трьох тисяч піхотинців та кількох сотень кіннотників пішов до Колхіди [47]. Він зумів налаштувати проти римлян народи Кавказу, і допоки Помпей воював проти іберів (предків сучасних грузинів) і албанів (вони населяли територію сучасного Азербайджану), вздовж східного узбережжя Чорного моря досяг Боспора Кіммерійського.

Грецький автор, імовірно, філософ-стоїк та історик Посідоний з Апамеї, слова якого наводить письменник ІІ ст. н.е. Аппіан з Олександрії, залишив наступну характеристику Мітрідата Евпатора:

«Духом він, навіть у нещастях, був великий і не піддавався розпачу. Він не залишав жодного шляху, щоб не спробувати напасти на римлян, навіть переможеним. Він укладав союзи із самнітами та галлами, і слав послів до Серторія в Іспанію. Поранений часто ворогами або зловмисниками, він навіть у цьому випадку не зупинявся, хоч і був уже старим […] Він був схильний до вбивства і лютий по відношенню до всіх; він убив свою матір і брата, і трьох синів і трьох дочок. Тілом він був великий, наскільки можна судити по обладунках, які він надіслав до Немеї та Дельф, міцний настільки, що до самого кінця їздив верхи, міг метати списи та проїжджати у день, змінюючи коней, 1000 стадій [48]. Він керував колісницею, запряженою одразу шістьма кіньми. Він любив еллінство, знав та виконував еллінські обряди, любив і музику. Будучи таким розсудливим і витривалим, він мав лише одну слабкість – у насолодах із жінками» [49].

А в римлянина Веллея Патеркула ми зустрічаємо справжній панегирик переможеному ворогові:

«Мітрідат, муж, якого не можна обійти мовчанням, ані казати про нього зневажливо, у війні вигострений, великий у доблестях, іноді у військовому щасті, у бою – воїн, задумами – вождь …» [50]

Подія

У першій половині 65 р. до н. е. Мітрідат залишив Колхіду та попрямував кавказьким узбережжям Чорного моря на північний захід. Першою за річкою Бзиб лежала країна геніохів, розділена між чотирма «царями». З ними Мітрідат без особливих зусиль домовився про прохід. Проте вмовити зигів, що жили на північ, приблизно між нинішніми Сочі та Туапсе, втікачеві не вдалося.

«Від наміру пройти через країну зигів йому довелося відмовитися через її суворість і дикість, лише насилу вдалося Мітрідату пробратися вздовж узбережжя, більшу частину шляху просуваючись біля моря» [51].

Далі знаходилася країна так званих кавказьких ахейців чи ахаїв, з якими Мітрідат колись жорстоко воював. Відомості про рух втікачів через їхню країну суперечливі. Аппіан повідомляє, що Мітрідат «ахаїв […] повернув навтіки та переслідував», а згідно зі Страбоном саме «за їхньої підтримки царю вдалося завершити свою подорож з Фасіса» [52]. Можна припустити, що ахаї спочатку неприязно поставилися до колишнього супротивника, але потім змінили ставлення на доброзичливе. Мітрідат Евпатор, після того як минув й їхню країну, нарешті досяг області меотів, що межувала з азіатським Боспором [53]. Численні правителі Меотиди «прийняли його, пропустили його та обмінялися з ним багатьма подарунками» [54]. Здолавши без зупинок майже сімсоткілометровий шлях, Мітрідат наближався до Боспора Кіммерійського.

Незрозуміло, чи бував Мітрідат Евпатор у цих місцях раніше. О. Немировський припустив, що вираз «Перісада, який вигодував його» зі знаменитої херсонеської постанови на честь Діофанта стосується Мітрідата Евпатора, отже, принаймні деякий час свого вигнання в юності він провів на Боспорі [55]. Однак, за всієї своєї привабливості ця гіпотеза залишається досить спірною. Так само по-різному може тлумачитися звістка Аппіана про те, що близько 80 р. до н. «Мітрідат постарався оволодіти Боспором і призначив боспорцям в якості правителя одного зі своїх синів на ім’я Махар» [56]. Втім, вказівка, що у наступній війні з кавказькими ахаями, які мешкали біля кордонів азіатського Боспору, Мітрідат брав участь особисто, свідчить на користь безпосередньої участі царя у придушенні повстання боспорян.

На час появи Мітрідата Боспором уже п’ятий рік правив Махар як дружній Римові самостійний цар. Він однак, як виявилося, не набув міцної підтримки, і тільки-но Мітрідат досяг східних рубежів царства, весь азіатський Боспор визнав його владу. Син послав до Мітрідата послів із виправданнями, що мовляв «за необхідністю служив римлянам», але цим лише розлютив старого царя [57]. Махар спалив флот і втік на західний берег Боспора Кіммерійського, де був убитий наближеними, яким його батько пообіцяв прощення та гроші [58].

З Пантікапея Мітрідат відправив до Помпея в Сирію посольство: він погоджувався на виплату римлянам данини та видачу заручників. Посланці були прийняті лише у 64 році і повернулися з відповіддю, рівнозначній відмові: римський полководець вимагав особистої явки царя [59].

Тоді Мітрідат ніби заходився втілювати визрілий в нього грандіозний задум: він мав намір укласти союз зі скіфами, сарматами та кельтами та увірватися, доки головні сили римлян зайняті на сході, крізь Альпи прямо до Італії [60].

«Діяльний від природи, і зазнавши багато невдач, але багато й удач, він думав, що для нього немає нічого недосяжного чи безнадійного; у разі ж невдачі він вважав за краще загинути разом зі своїм царством, зберігаючи висоту духу, ніж, втративши владу, жити в приниженні та безслав’ї. Такими задумами він зміцнив себе, бо чим слабшали його фізичні сили, тим більше він зміцнювався силою духу, так що навіть тілесна слабкість зменшувалася від піднесених помислів» [61].

Для задуманого походу цар готував на Боспорі безліч зброї, «не шкодуючи ані лісового матеріалу, ані робочих бугаїв для виготовлення тятив і за півтора роки зібрав навчену тридцятишеститисячну армію, «багато іншого війська», а також флот [62].

Втім, низка сучасних дослідників, наприклад, Герман Бенгтсон, вважають план «альпійського походу Мітрідата» плодом пізніших вигадок [63]. Єдиним джерелом відомостей про нього є кола, близькі до Помпея, а вони були зацікавлені в тому, щоб якнайбільше перебільшити загрозу, від якої позбавив вітчизну їхній патрон.

Однак підготовка нової війни проти Риму, різке збільшення податків і побори, набір у царське військо рабів, а також розлад торгівлі, пов’язаний із блокадою чорноморських портів римлянами, викликали невдоволення міст Північного Причорномор’я. Його посилили наслідки надзвичайно сильного для цих місць землетрусу 64 року [64].

Невдоволення Мітрідатом особливо посилилося взимку 64 / 63 р. до н.е., коли під час його хвороби кліка придворних євнухів почала чинити грабунки та насильства [65]. Валерій Максим, зокрема, згадує про «хрести, які він (Мітридат – В.Т.) спорудив, щоб розіп’яти своїх друзів за підбурювання євнуха Гавра» [66].

Становище настільки загострилося, що після одужання цар вирішив зміцнити гарнізони найважливіших боспорських міст. Правитель Фанагорії Кастор, і без того занепокоєний стратою деяких своїх друзів, коли дізнався, що на чолі посланого до міста загону поставлено його ворога євнуха Трифона, дійшов висновку, що чекати на щось добре йому не варто, вбив Трифона і закликав городян до повстання. Фанагорійці взяли в облогу дітей Мітрідата, які сховалися на акрополі, обстрілювали їх із катапульт, а після того, як повсталими були підпалені дерев’яні стіни фортеці, їм здалися царевичі Артаферн, Дарій, Ксеркс, Оксатр та їх сестра Евпатра, лишь Клеопатра [67] продовжувала відчайдушно чинити опір і була вивезена кораблями батька, що наспіли [68].

Під час розкопок на городищі Фанагорії на місці укріпленої цитаделі знайдено залишки великої будівлі, зруйнованої сильною пожежею. За виявленими там монетами загибель споруди датується I ст. до н. е. – досить ймовірно, що це і є згорілий палац, в якому ховалися діти Мітрідата [69].

Там же, у Фанагорії знайдено ще одну прецікаву пам’ятку, можливо, пов’язану з повстанням, мармурову основу бронзової статуї з написом: «Гіпсикрат, дружина царя Мітрідата Евпатора Діоніса, прощавай» ([Υψ]ικρατες γυναι βασιλεος Μιθραδατο[υ] Ευπατορος Διονισου χαιρε).

Плутарх і Валерій Максим повідомляють, що під час втечі з Понта після поразки на Ліку Мітрідата супроводжувала наложниця Гіпсикратія. Це була жінка, яка

«завжди виявляла мужність і сміливість, так що цар називав її Гіпсикратом. Наложниця була одягнена в чоловічий перський одяг і їхала верхи; вона не відчувала втоми від довгого шляху і не зморювалася доглядати царя та його коня» [70].

Форма чоловічого роду, в якій наведено ім’я, у поєднанні зі словом «дружина» не залишає сумнівів, що йдеться саме про мітрідатову подругу-амазонку. На думку деяких дослідників Гіпсикратія опинилася у Фанагорії під час повстання і загинула, а встановлення їй надгробної статуї пояснюють тим, що повстання чи то було спочатку придушене царськими військами, чи то прихильникам Мітрідата вдалося на певний час відбити частину міста [71].

Однак, Аппіан пише не про придушення повстання, а про те, що цар, пославши на допомогу дочці Клеопатрі багато кораблів, «вирвав її з рук ворогів». Домислювання неправдоподібних подробиць, які жодним чином не випливають з наявних джерел, не здається продуктивним [72]. Разом із тим, неможливо, щоб нагробну статую улюблениці Мітрідата Евпатора було споруджено в місті, захопленому ворогами царя.

Інші історики припускають, що пам’ятник Гіпсикратії було встановлено через значний час після її загибелі, за Фарнака (63 – 47 до н.е.) чи навіть за Динамії (47 – 12 до н.е.) [73]. Проте незрозуміло, нащо було законним нащадкам Мітрідата увічнювати пам’ять його улюбленої наложниці, та ще підкреслювати її дуже своєрідний статус. Гайнц Гайнен звертає увагу на те, що Гіпсикратія жодним чином не згадується у зв’язку з подіями під час перебування Мітрідата Евпатора в Пантікапеї [74]. Найбільш слушним є припущення, що наложниця-амазонка померла відразу після прибуття понтійського царя до азіатського Боспору, до того, як він перетнув Керченську протоку, і була похована там, де її спіткала кончина.

Ймовірно до часів фанагорійського повстання належить ще одна мелодраматична історія. Колись Мітрідат побрався зі Стратонікою, донькою якогось старого і бідного арфіста.

«Граючи на арфі під час вечері, вона відразу справила на Мітрідата настільки сильне враження, що, забравши її з собою, він подався до опочивальні, а старого відіслав додому, сприкреного тим, що в нього не запитали у ввічливій формі дозволу. Однак, прокинувшись наступного ранку, батько побачив у своїй кімнаті столи зі срібними і золотими кубками та натовп слуг, євнухів і хлопчиків, що простягали йому коштовний одяг, перед дверима стояв кінь, прибраний у розкішну збрую, подібно до коней друзів царя.

Вважаючи, що це жарт, що з нього знущаються, старий уже збирався вибігти за двері, але слуги затримали його, оголосивши, що цар подарував йому великий будинок нещодавно померлого багатія і ці дари тільки початок і малий зразок решти добра та скарбів, які на нього чекають. Зрештою, насилу повіривши своєму щастю і вдягнувши на себе пурпуровий одяг, старий скочив на коня і поскакав містом з вигуками: «Все це моє!» Людям, які сміялися з нього, він казав, що не цьому вони повинні дивуватися, а тому, що він, збожеволілий від радощів, не кидає в них камінням» [75].

Під час втечі зі свого царства Мітрідат довірив Стратоніці фортецю Симфоріон, де зберігалися величезні скарби. Та, однак, здала твердиню і все, що в ній знаходилося, Помпею в обмін на обіцянку пощадити її сина Ксифара (у Оросія – Ексіподра), який перебував разом із батьком, якщо той буде захоплений римлянами [76]. Аппіан пише, що

«коли Мітрідат дізнався про це, він убив Ксифара біля протоки, в той час як його мати дивилася з протилежного берега, і кинув його тіло непохованим, таким чином зігнавши злість на сина, щоб досадити злочинної матері» [77].

У викладі Аппіана цей епізод вміщений на початку розповіді про перебування Мітрідата в Пантікапеї. Повідомлення є дещо неправдоподібним: ширина Керченської протоки у найвужчому місці – 4,5 км, і роздивитися людину на такій відстані неозброєним оком неможливо, оскільки об’єкти розміром із людину помітні як протяжні на відстані лише близько 3 кілометрів. Але навіть якщо це літературне перебільшення чи протока у І ст. до н. була значно вужчою, незрозуміло як могла зрадниця Стратоніка опинитися в місцевості, що перебувала під владою ворожого їй чоловіка.

З іншого боку, Оросій, який відтворює Тита Лівія, згадує вбивство Ексіподра після повідомлення про повстання фанагорійців [78]. Можна припустити, що внаслідок виступу Кастора увесь азіатський Боспор вийшов із-під влади Мітрідата, Стратоніка прибула до Фанагорії і спробувала організувати втечу Ксіфара з Пантікапея, однак, царевич був схоплений і вбитий на березі протоки.

Повстання фанагорійців стало прикладом для міст європейської частини Боспора: Німфея, Феодосії, а потім і віддаленого Херсонеса [79]. Цар поспішив відправити до скіфських вождів призначених їм у дружини дочок, сподіваючись вгамувати грецькі міста списами та стрілами кочовиків. Але бродіння охопило вже й військо: ледве посланий до скіфів загін втратив з виду Пантікапей, охорона, перебивши ненависних євнухів, які супроводжували царівен, приєдналася до повсталих греків; дочки Мітрідата були відправлені до Помпея [80].

Невдовзі від старого царя відвернулося навіть близьке оточення. Найбільш докладне оповідання, що його наводить Аппіан, повідомляє:

«Коли всі справи були в такому стані, Фарнак, син, якого він найбільше любив і якого часто призначав собі в наступники, чи то з занепокоєння з приводу походу і царства (бо він все ще сподівався на прощення від римлян, але вважав, що все можна буде повністю втратити, якщо його батько піде до Італії), чи то спонуканий іншими міркуваннями, склав змову проти свого батька.

Його співучасників було схоплено та піддано тортурам, але Менофан переконав царя, що не варто якраз напередодні походу страчувати сина, який досі був для нього найдорожчим. Люди схильні до таких поворотів, – казав він, – під час війни, але коли вона добігає кінця, справи знову заспокоюються. Таким чином Мітрідат був схильний до того, щоб вибачити сина, але останній, все ще в страху від батьківського гніву, і знаючи, що військо відчуває огиду до цього походу, вночі вирушив до римських перебіжчиків, які стояли табором найближче до царя, і представляючи їм у справжньому світлі, як вони це добре знали це, небезпеку їхнього вторгнення до Італії, і, давши їм багато обіцянок, якщо вони відмовляться йти, спонукав їх залишити його батька.

Після того, як Фарнак переконав їх, він тієї ж ночі послав посланців до інших сусідніх таборів і переманив їх на свою прихильність. Рано-вранці перебіжчики першими підняли крик, а ті, хто були поруч із ними, повторили його, і так далі. Навіть моряки приєдналися до криків, хоча, здається, не всі з них були попереджені заздалегідь, але прагнули змін, зневажали невдачі та завжди були готові приєднатися до нової надії. Інші, які не знали про змову, думали, що всі збунтувалися, і що якщо вони залишаться самі, більшість їх зневажатиме, тому й вони приєдналися до криків зі страху та необхідності, а не з бажання.

Мітрідат, розбуджений шумом, послав гінців запитати, чого хочуть крикуни. Останні не приховували, а сказали: «Ми хочемо, щоб твій син був царем; ми хочемо молодого, а не старого, яким правлять євнухи, вбивцю стількох своїх синів, своїх полководців та своїх друзів».

Коли Мітрідат почув ці слова, він вийшов, щоб переконати їх. Частина його особистої охорони побігла приєднатися до перебіжчиків, але останні відмовилися впустити їх, якщо вони не зроблять якийсь непоправний вчинок на доказ своєї вірності, натякаючи у цей час на Мітрідата. Тож вони поспішили вбити його коня, бо сам він утік, і водночас вітали Фарнака як царя, ніби повстанці вже перемогли, а один із них приніс із храму великий лист папірусу і увінчав його ним замість діадеми» [81].

До цього місця різні джерела доповнюють одне одного. Однак, в опису подальшого в них з’являються розбіжності.

Свідчення

Аппіан, чий текст залишається найбільш докладним викладом подій, продовжує:

«Цар спостерігав за цим з високого портика і слав гінця за гінцем до Фарнака просити дозволу безпечно втекти. Коли жоден з його гінців не повернувся, він став побоюваться, що його видадуть римлянам, похвалив охоронців та друзів, які залишилися йому вірні, і послав їх до нового царя, але військо вбило деяких із них через непорозуміння, коли вони наближалися.

Тоді Мітрідат дістав якусь отруту, що її завжди носив у рукоятці свого меча, і розмішав її. Там дві його доньки, які ще були дівами і росли разом, на ім’я Мітрідатіс і Нісса, заручені з царями Єгипту та Кіпру, попросили його спочатку дати їм частину отрути, вперто наполягали на цьому і не давали йому випити її, доки не отримали частину і не проковтнули. Зілля одразу подіяло на них; але на Мітрідата, хоча він швидко ходив, щоб пришвидшити його дію, воно не мало жодного впливу, бо він звик до інших отрут, постійно випробовуючи їх як засіб захисту від отруйників. Їх досі називають «Мітрідатовими зіллями».

Коли він побачив там якогось Бітойта, командира з галлів, то сказав йому: «Я отримав багато користі від твоєї міцної руки проти моїх ворогів. Але я отримаю від неї найбільшу користь, якщо ти мене вб’єш і врятуєш від небезпеки бути проведеним у римському тріумфі того, хто стільки років був самодержцем і правителем такого великого царства, але тепер не може померти від отрути, бо, як блазень, я захищався від отрут інших. Хоча я пильнував і оберігався від усіх отрут, які людина вживає з їжею, я не подбав про захист від ближньої отрути, яка завжди є найнебезпечнішою для царів, – від зради війська, дітей та друзів». Бітойт, до якого він звернувся таким чином, зробив цареві бажану послугу» [82].

Скороченими варіантами тієї ж розповіді виявляються тексти з творів пізньоримських авторів «Про знаменитих мужів Риму» (перша половина IV ст., приписувалася Сексту Аврелію Віктору) та Павла Оросія «Історія проти язичників» (складена бл. 416 / 417) [83].

«Про знаменитих мужів Риму»:

«Мітрідат, згодом переможений Помпеєм у нічній битві, знайшов притулок у своєму царстві, але через народне повстання обложений у вежі сином Фарнаком прийняв отруту [in turre obsessus uenenum sumpsit]. Однак, оскільки той повільно вбирався, бо він раніше багатьма зіллями проти отрути зміцнив тіло, посланого як вбивцю галла Бітока [Bithocum], заляканого було [його] владним виглядом, повернув, і для власного вбивства скористався допомогою [adiuvit] його тремтячої руки» [84].

Оросій:

«Мітрідат довгий час умовляв сина з високого муру, але коли побачив його непохитним, готовий до смерті, викрикнув, як повідомляють:

«Оскільки Фарнак, – вигукнув він, – наказує про мою смерть, вас, якщо ви є, батьківські боги, благаю, щоб колись і сам він почув такі слова від своїх дітей» [«Quoniam Pharnaces, inquit, mori iubet, uos, si estis, di patrii, precor, ut quandocumque et ipse hanc uocem a liberis suis audiat»].

І він впевненими кроками спустився до своїх дружин, наложниць і дочок, і всім їм дав отруту. Сам він був останнім, хто її прийняв, але не ті ж наслідки, тому що упродовж свого життя він багаторазово оберігався проти шкідливого зілля, мала приготована трутизна, і після того, як він марно походив, щоб прийнята отрута, внаслідок цього поширилася по венах і вбила тіло, покликав якогось вояка-галла, який пробігав повз, коли стіна вже була зруйнована, і підставив йому своє горло [Gallum quendam militem iam fracto muro discurrentem inuitauit eique iugulum praebuit]» [85].

Порівняння з «Оглавліннями» монументальної «Римської історії від заснування міста» Тіта Лівія, закінченої бл. 9 р. до н. е. (повний текст відповідних книг не зберігся), виявляє, що саме цей твір послужив загальним джерелом Псевдо-Аврелія Віктора та Оросія (між «Оглавліннями» та Псевдо-Аврелієм Віктором спостерігаються текстуальні паралелі):

«Фарнак, син Мітрідата, розпочав війну з батьком. Через це Мітрідат, обложений у палаці, прийнявши отруту [obsessus in regia cum ueneno sumpto], недостатню, щоб спричинити смерть, вояком-галлом на ім’я Біток [Bitoco], якого, щоб скористатися його допомогою [ut adiuvaret], він попрохав, був убитий» [86].

Спотвореним унаслідок скорочення та перекладу латиною відтворенням тієї ж версії є, імовірно, дуже стисле повідомлення з «Аттичних ночей» Авла Геллія:

«Тому пізніше, коли він зазнав поразки в битві і втік до найвіддаленіших країв свого царства, де вирішив покінчити життя самогубством, марно випробувавши найсильніші отрути, щоб прискорити свою смерть, він упав на власний меч. Найвідомішою протиотрутою цього царя є та, що називається “Мітрідатова”» [87].

Стосовно тексту Аппіана, то, хоча змістовно він збігається з Лівієм, Псевдо-Аврелієм Віктором та Оросієм, у деяких формальних подробицях відрізняється. У Аппіана наведене грецькою ім’я вбивці Мітрідата – Бітойт (); автентичне кельтське ім’я, відоме у формі Bituitus у вождя арвернів у Галлії [88]. У той же час у написаних латиною лівієвих «Оглавліннях» і у Псевдо-Аврелія Віктора воно наведене як Біток (Bitocus або Bithocus), мабуть, спотворене написання [89].

Найбільш вірогідним поясненням цих різночитань є використання Лівієм та Аппіаном спільного джерела, з якого до твору Лівія ім’я вояка-галла потрапило у спотвореному вигляді, а до праці Аппіана – в автентичному. При цьому спільне джерело Лівій та Аппіан використовували незалежно, адже вони по-різному зазначають вік загиблого: у Аппіана Мітрідату було 68 чи 69 років, а за Оросієм – 72 [90] (що більше відповідає дійсності). Очевидно, у вихідному тексті відомості про вік були відсутні, і кожен з авторів зазначив їх на підставі додаткових даних.

Разом з тим, є ще один твір, що описує смерть Мітрідата: «Історія римлян» Діона Касія Коккейана, створена згідно з найпоширенішою думкою між 216 і 223 роками н. е. [91] Вона повідомляє:

«Мітрідат спробував був накласти на себе руки, і після того, як дав отруту своїм дружинам і дітям, яких ще мав, випив ту, що залишилася, але не зміг позбавити себе життя ані зіллям, ні ударом меча.

Отрута справді була смертельною, але вона виявилася безсилою, тому що Мітрідат був захищений від смерті протиотрутами, які щодня вживав. Стосовно ж рани від меча, її було завдано рукою, заціпенілою від віку та лиха, так само як від дії отрути, наскільки б ослабленою вона не була. Таким чином, Мітрідат виявився нездатним померти від власної руки, і здавалося, що він має ще пожити, коли люди, яких він раніше відправив проти свого сина, прискорили його кінець, накинувшись на нього з мечами та списами.

Так Мітрідат, який пережив усі крайнощі доброї та злої долі, і життя своє закінчив незвичайним чином: він хотів смерті не з власної волі, намагався себе вбити, але не зміг зробити цього, робив замах на власне життя отрутою і залізом, але був зарубаний своїми ворогами» [92].

Виклад дуже близький до версії Лівія – Аппіана, проте тут старий Мітрідат нікого не просить себе вбити, його позбавляють життя вояки, які перейшли на бік сина.

Можливих авторів версій Лівія – Аппіана (назвемо її «версія А») та Діона (позначимо її як «версія Б») два. Це знаменитий філософ-стоїк, всебічний ерудит своєї доби Посідоній із Апамеї (бл. 135 – 51 рр. до н. е.) та Теофан із Мітилени (нар. бл. 110 – пом. після 44 р. до н. е.). Посідоній зустрічався з Помпеєм на Родосі у 62 році [93], тобто, відразу після завершення східного походу, отож міг отримати відомості про смерть понтійського царя від самого римського полководця чи когось з його найближчого оточення. Відомо, що він склав історичну працю чи то у 49 чи то у 52 книгах про події від Олександра Великого до свого часу, а також життєпис Гнея Помпея (останній міг бути частиною великого історичного твору) [94].

Теофан з Мітилени належав до найближчих друзів Гнея Помпея та супроводжував останнього під час східного походу [95]. Не виключено, що він знаходився з Помпеєм в Амісі, коли туди прибули посольства з Боспору Кіммерійського. Теофан написав історію війни Помпея на Сході, якій дорікають в надмірному вихвалянні покровителя автора [96]. Втім, кому з них належала «версія А», а кому – «версія Б», на підставі наявних у нас даних визначити неможливо. Повчальні міркування, що їх містить версія Лівія – Аппіана, більш пасують філософові-стоїку Посідонію, але справа у тім, що ми не знаємо жодного автентичного уривка Теофана, тому судити про його стиль не можемо.

Загибель Мітрідата Евпатора сталась у першій половині 63 р. до н. е.: у промові «Про аграрний закон», з якою Цицерон виступив у січні, він ще каже про Мітрідата як про живого, а у виголошеній у першій половині листопада промові «За Мурену» – вже як про померлого [97]. Згідно з Йосипом Флавієм звістка про смерть старовинного ворога римлян дійшла до Помпея під Єрихоном, напередодні походу на Єрусалим [98]. Плутарх, щоправда, повідомляє, що звістка про смерть Мітрідата застигла Помпея на шляху від Петри, столиці арабів-набатіїв [99], але це не суперечить відомостям Йосипа Флавія, оскільки згідно з останнім Помпей спочатку мав намір воювати з набатеями і лише пізніше змінив напрямок походу [100]. З Йосипа Флавія випливає, що події відбувалися навесні, а оскільки цей автор ніяк не згадує у зв’язку з тримісячною облогою Помпеєм Єрусалима про святкування Пейсаху, можна припустити, що початок походу римлян до Юдеї і, відповідно, отримання звістки про смерть Мітрідата мали місце після цього, тобто, після 13 квітня 63 р. до н. е.

Сумніви та припущення

Версія Лівія – Аппіана надалі стала панівною. Вона вплинула не тільки на історіографію, літературу та образотворче мистецтво, а й на таку точну науку як медицина, давши їй термін «мітрідатизм», тобто несприйнятливість до отрут.

Головною причиною популярності цього варіанта безсумнівно є його художні якості. Однак, наскільки достовірне це барвисте оповідання?

Як зазначено вище, воно походить із творів біографів Гнея Помпея, Посидонія Апамейського або Теофана Мітіленського, можливо, зі звітів самого Помпея сенату (в тріумфі Помпея було пронесено картини, що зображували, серед іншого, «як він [Мітрідат] помер, і дочки, які загинули перед ним, також були намальовані» [101]). Проте ані Посідоній, ані Теофан, ані Помпей, ані будь-хто з його оточення в Пантікапеї навесні 63 р. до н. не були.

Перші докладні відомості про смерть Мітрідата Евпатора римляни отримали в Амісі від членів посольства Фарнака, який відправив його разом із тілом батька та інших загиблих родичів [102]. Додаткові деталі вони могли дізнатись від посольства фанагорійців: хоча прямо про нього джерела не повідомляють, однак Фанагорія отримала від Помпея автономію, а Кастор – персонально статус «друга римського народу» [103]. Про це перед Помпеєм хтось мав поклопотатися; неймовірно, щоб таке прохання виходило від Фарнака, отже, щонайменше посланці з Фанагорії поряд із посольством Фарнака мали відвідати римського полководця.

Але якою мірою люди з оточення Фарнака чи пантикапейські друзі фанагорійців могли бути свідками смерті Мітрідата Евпатора? З викладу Лівія – Оросія випливає, що вона сталася в палацовому гаремі, де згідно з перськими звичаями (а в сімейному житті Мітрідат дотримувався їх) міг перебувати лише цар, жінки з царської родини та євнухи. Про останніх джерела ніяк не згадують. Це зрозуміло: ненависть до євнухів з царського оточення за описами була одним із головних мотивів повсталих, тому скопці вважали за благо втекти чи сховатися, при загибелі свого господаря вони не були присутніми. Дружини, наложниці і дочки Мітрідата загинули від отрути, яку їм дали, що підтверджувалося матеріальними свідченнями: трупами, відісланими пізніше Помпею. Вони жодних свідчень про обставини загибелі царя дати не могли.

Отже, єдиними очевидцями смерті Мітрідата були він сам та його вбивця чи вбивці (у повній відповідності до канонів детективного жанру). Однак, останні не могли бачити, приймав Мітрідат отруту чи ні, вони з’являються біля царя тільки тоді, коли він начебто починає розуміти, що прийнятий засіб не діє. Але відомі в античності отрути рослинного походження не діяли миттєво: навіть від найшвидшого з них, аконітину (а Мітрідат не міг мати в своєму розпорядженні чистий аконітін, а тільки якусь настойку або витяжку з аконіту) симптоми отруєння з'являються приблизно через 20 хвилин після потрапляння речовини до організму [104], отже, імовірні «свідки» з’являються на місці події через значний час після неї; насправді ніхто не знав, чи пив старий цар отруту, чи ні.

Як докази спроби самогубства розглядалися тіла його родичок і наложниць зі слідами отруєння та порожній флакон з-під отрути в рукоятці меча, але вони насправді вказують лише на те, що він дав отруту жінкам зі своєї родини. Так Мітрідат Евпатор раніше вже вчиняв щонайменше двічі: в 71 р. до н. після подій у Кабейрах та у 66 р. до н.е. після поразки від Помпея [105], проте сам жодних спроб самогубства тоді не робив.

Причиною смерті Мітрідата згідно з обома версіями, і Лівія – Аппіана, і Діона Кассія, була рана від холодної зброї (за Оросієм – у горло), причому такого характеру, що самостійно заподіяти її було неможливо. Мабуть це було настільки очевидно і помічено настільки багатьма людьми, які несли, обряджали, бальзамували труп, доставляли його до Аміса, оглядали там за наказом Помпея, що заперечувати це було не можна. При цьому про якісь ознаки отруєння джерела не повідомляють. В історії з отрутою, яка не подіяла внаслідок тривалого застосування запобіжних заходів, викликає сумнів одна обставина. Античні автори повідомляють про серйозні заняття Мітрідата медициною, і саме токсикологією, в царському архіві було знайдено ціле зібрання медичних трактатів, у тому числі спеціально для нього написані твори Асклепіада з Пруси, травник Кратеви. Повідомляють навіть, що він випробовував отрути та антидоти на засуджених до страти [106].

Дивно, щоб цар, який серйозно цікавився отрутами, спробував отруїтися засобом, який явно не мав на нього вплинути. Єдиним прямим свідченням про нібито спробу самогубства Мітрідата Евпатора виявляються невідомо за яких обставин і кому дані свідчення його вбивці, Бітойта. А той знаходився у повній владі Фарнака, і свідчив те, що потрібно було Фарнаку.

А Фарнаку, з одного боку, треба було показати римлянам, що це завдяки йому вони позбулися старовинного та непримиренного супротивника, але з іншого слава батьковбивці не додавала авторитету ні в очах Помпея (пізніше Гай Юлій Цезар зневажливо відгукнеться про Фарнака: «Цей батьковбивця» [107]), ні в очах підданих. Ідеальною була б версія про природну смерть або самогубство Мітрідата Евпатора, але зяюча рана на шиї старого не дозволяла пояснити його смерть ані гемороїдальною колькою, ні апоплексичним нападом, ані навіть прийнятою отрутою.

Тоді, беручи до уваги загальновідоме захоплення Мітрідата протиотрутами, і було створено історію про невдалу спробу отруїтися і про прохання-наказ вірному охоронцеві врятувати царя від ганьби полону. Вона ушляхетнювала всіх: Мітрідат набував рис стоїчного мудреця, Фарнак виявлявся непричетним до вбивства батька (той сам наказав себе зарізати), а Бітойт ставав не вбивцею свого старого государя, а відданим обов’язку солдатом, який виконав останню волю командира.

Талановитим письменником Посідонієм версія Фарнака була перетворена на філософську притчу про «отруту невірності близьких», що переслідує всяку деспотичну владу, й у такому вигляді увійшла до світової історії та літератури.

Щоправда, сослуживці Бітоїта, в товаристві яких він прикінчив старого, здається, не проти були похвалитися участю в цьому «подвигу», і відомості про вбивство старого Мітрідата за наказом сина просочилися в оповідання, відтворене пізніше Діоном (його, судячи з наведеної вище репліки, мабуть, знав і використав проти Фарнака Цезар), хоча епізод з невдалим отруєнням увійшов і до неї – надто вже барвисто він виглядає. Але наскільки більш піднесеною виявилася розповідь Посідонія (насправді – виправдання Фарнака), і тому вона виявилася основною версією подій у пам’яті потомства.

Скорочені посилання на джерела

Ael. – Claudi Aeliani Varia Historia – Клавдій Еліан. Різноманітні історії.

App. Bell. Civ. – Appiani Alexandrini Bella Civilia – Аппіан Олександрійський. Громадянські війни.

App. Celt. – Appiani Alexandrini Bella Celtica – Аппіан Олександрійський. Війни з кельтами

App. Mithr. – Appiani Alexandrini Bella Mithridatica – Аппіан Олександрійський. Війни з Мітрідатом.

Athen. – Athenaei Naucratitae Deipnosophistae – Атеней Навкратит. Бенкет мудреців.

Aur. Vict. Vir. il. – Sexti Aureli Victoris Liber de viris illustribus urbis Romae – Секст Аврелій Віктор. Книга про видатних мужів міста Рима.

Catul.Carm. – Cai Valeri Catulli Carmina – Гай Валерій Катулл. Пісні.

Celsus. Med. – Auli Corneli Celsi de medicina – Авл Корнелій Цельс. Про медицину.

Cic. Ad Quint. fr. – Marci Tulli Ciceronis Ad Quintum fratrem libelli – Марк Туллій Цицерон. Листи до брата Квінта.

Cic. Arch. – Marci Tulli Ciceronis Pro Archia poeta oratio – Марк Туллій Цицерон. Промова за поета Архія.

Cic. Leg. agr. – Marci Tulli Ciceronis De lege agraria Servi Rulli orationes – Марк Туллій Цицерон. Промови про сільськогосподарські закони Сервія Рулла.

Cic. Man. – Marci Tulli Ciceronis Pro lege Manilii oratio – Марк Туллій Цицерон. Промова за закон Манілія.

Cic. Pro Mur. – Marci Tulli Ciceronis Pro Murena oratio – Марк Туллій Цицерон. Промова за Мурену.

Cic. Verr. – Marci Tulli Ciceronis Contra Verrem orationes – Марк Туллій Цицерон. Промови проти Верреса.

CIL – Corpus inscriptionum Latinarum. Berolini: 1863–1943 – Корпус латинських написів. Берлін, 1863 – 1943.

Dio Cass. – Cassii Dionis Cocceiani Historia Romanorum – Кассій Діон Коккейян. Історія римлян.

Diod. – Diodori Siculi Bibliotheca historica – Діодор Сицилійський. Історична бібліотека.

Eutr. – Eutropii Breviarium ab Urbe condita – Евтропій. Стислий виклад історії від заснування Міста.

Flor. – Luci Annaei Flori Epitomae de Tito Livio bellorum omnium annorum DCC libri II –

Луцій Анней Флор. Скорочення Тіта Лівія про всі війни за 700 років у 2-х книгах.

Gell. – Auli Gelli Noctes Atticae – Авл Геллій. Аттичні ночі.

IG – Inscriptiones Graecae (1873 -) – Грецькі написи (1873 -).

Ios. Fl. Ant. – Iosephi Flavi Antiquitates Iudaeicae – Йосип Флавій. Юдейські старожитності.

Ios. Fl. Bell.Iud. – Iosephi Flavi Bellum Iudaeicum – Йосип Флавій. Юдейська війна.

Iust. – Marci Iuniani Iustini Epitomae Historiarum Philippicarum Pompei Trogi – Марк Юніан Юстін. Скорочення Історій Філіппа Помпея Трога.

Licin. – Granii Liciniani Fragmenta – Граній Ліцініан. Уривки.

Liv. – Titi Livi ab Urbe condita – Тіт Лівій. Від заснування Міста.

Liv. Per. – Titi Livi Periochae – Тіт Лівій. Оглавління.

Memn. – Memnoni de Heracleia – Мемнон. Про Гераклею.

Oros. – Orosi Pauli Historiae adversum paganos – Павло Оросій. Історії проти язичників.

Plin. Hist. Nat. – Cai Caecili Plini Secundi Maiori Historia Naturalis – Гай Цецилій Пліній Секунд Старший. Природнича історія.

Plut. Aem.Paul. – Plutarchi Chaeronensis Vita Aemili Pauli – Плутарх Херонейський. Життєпис Емілія Павла.

Plut. Fab. – Plutarchi Chaeronensis Vita Fabi – Плутарх Херонейський. Життєпис Фабія.

Plut. Luc. – Plutarchi Chaeronensis Vita Luculli – Плутарх Херонейський. Життєпис Лукулла.

Plut. Pomp. – Plutarchi Chaeronensis Vita Pompei – Плутарх Херонейський. Життєпис Помпея.

Plut. Sylla – Plutarchi Chaeronensis Vita Syllae – Плутарх Херонейський. Життєпис Сулли.

Plut. Symp. – Plutarchi Chaeronensis Scripta Moralia. Symposiacae – Плутарх Херонейський. Повчальні твори. Застільні бесіди.

Polyb. – Polybii Megalopolitae Historia Universa – Полібій Мегалополіт. Загальна історія.

Sall. Iug. – Cai Sallusti Crispi Bellum Iugurthinum – Гай Саллюстій Крисп. Югуртинська війна.

Strabo – Strabonis Geographica – Страбон. Географія.

Tac. Ann. – Corneli Taciti Annales – Корнелій Тацит. Літопис.

Val. Max. – Marci Valeri Maximi Facta et dicta memorabilia – Марк Валерій Максим. Достопам’ятні події та вислови.

Vel. Pat. – Cai Vellei Paterculi Historiae romanae ad Marcum Vinicium consulem libri duo – Гай Валерій Патеркул. Дві книги римської історії для консула Марка Вінікія.

Примітки

1. Liv. Per., 56; 60; 63.

2. Правильна українська транслітерація класичних латинських Cicero та Caesar: Кикерон і Кайсар, – однак, з огляду на усталену традицію, вживаються традиційні форми «Цицерон» і «Цезар».

3. Cic. Pro Mur., 22.

4. Liv., XI, 17, 5-9.

5. Plut. Fab., 14; Polyb., III, 107, 9-12.

6. Liv. Per., 67.

7. Duncan M. The Storm before the Storm. New York, 2017. P.131.

8. Голубцова Е.С. Северное Причерноморье и Рим на рубеже нашей эры. М.,1951. С.33.

9. Plut. Aem.Paul., 28.

10. Неясно, чи йдеться в повідомленні Плутарха (Plut. Pomp., 45) дійсно про аттичні драхми, чи він просто переклав грецьким δραχμα латинське denarius. За вагою обидві монети були дуже близькі: 4,3 та 4,5 грами срібла.

11. Cic. Man., VI (14).

12. Ibidem, VII,19.

13. См.: Cic. Ad Quint. frat. I, 1, 11.

14. Cic. Man., XXII (65).

15. Cic. Verr., V, XLVIII, (126-127). Ця сума дорівнює 10 мільйонам денаріїв.

16. Sall. Iug., 31,9.

17. Catul. Carm., X.

18. Cic. Verr., I, XVIII (56).

19. Sall. Hist., fr. II, 53. На приналежність Мітрідатидів до роду Ахеменідів вказують також Аппіан, Юстін і Таціт (App. Mithr, 9, 112, 115; Iust., XXXVIII, 7, 1; Tac. Ann.. XII, 18).

20. Aur.Vict. Vir. ill., 76,1; Diod., XIX,40,2; Flor. Epit., I, 40, 1; Polyb., V, 43, 2; Сапрыкин С.Ю. Понтийское царство. Государство греков и варваров в Причерноморье. М., 1996. С.17-37; Roller D. W. Empire of the Black Sea: The Rise and Fall of the Mithridatic World. Oxford – New York, 2020. P. 25.

21. Diod., XX, 111,4.

22. Diod., XX, 111,4.

23. Strabo, XII, 3, 41.

24. Молев Е. А. К вопросу о происхождении династии понтийских Митридатидов // Вестник древней истории. 1983, №4. С.136-137; Ломоури Н. Ю. К истории Понтийского царства. Тбилиси, 1979. С. 27-28.

25. Колобова К.М. Фарнак I Понтийский // Вестник древней истории. 1949, №3. С.27-35; Сапрыкин С. Ю. Гераклея, Херсонес и Фарнак I Понтийский // Вестник древней истории. 1979, №3. С.57-59; Его же. Понтийское царство. М., 1996. С.69-86.

26. IG, IV, 987a; CIL, VI: 30922a. Статус «друга римського народу» (amicus populi Romani) передбачав взаємний ненапад, право на гостинність для носія цього статусу та його послів у Римі та обов’язок виявляти гостинність до римських громадян і послів. Звання «союзника римського народу» (socius populi Romani) передбачало взаємне зобов’язання збройної допомоги під час воєн із третіми сторонами.

27. App. Mithr., 10; Сапрыкин С.Ю. Понтийское царство. С.92-103.

28. Переконливі аргументи на користь цієї дати наводить С.Ю. Саприкін (Сапрыкин С.Ю. Понтийское царство. С. 123-125).

29. Iust., XXXVIII,7,1. Свого часу Т. Рейнаком була висунута гіпотеза, що мати Мітрідата Евпатора тотожна Лаодіці (VI), дочці селевкідського царя Антіоха IV Епіфана (Reinach Th. Mithridate Eupator, Roi du Pont. Paris, 1890. Р. 50-51). Проте, досі не встановлено даних, які б підтверджували або спростовували це припущення. Вона могла бути також дочкою Деметрія I (162 – 150 рр. е.), сестрою Деметрія II (145 – 141, 129 – 126 рр. е.) і Антіоха VII (137 – 129 рр. е.).

30. Iust., XXXVII, 2,1-3; Plut. Symp., I, 624. Дж. Форзерінгем відносить появу цієї комети до 134 та 120 років до н. е. (Fortherinham J. The New Star of Hipparchos and the Dates of Birth and Accession of Mithridate // Monthly Notices of the Royal Astronomical Society. 1919, Vol.19, Jan. P.10). Дж. Файнеган виявив повідомлення про цю комету під 134/133 та 120 рр. до н.е. у китайських джерелах (Бикерман Э. Хронология древнего мира. М., 1975. C.81).

31. Голенко К.В. Понтийская анонимная медь // Вестник древней истории.1969, №1. С.141-142, 154; Сапрыкин С.Ю. Понтийское царство. С.124.

32. Strabo, Х,4,10.

33. Memn., 30,2.

34. Strabo, VII, 4, 4; Iust., XXXVIII, 7, 10. Страбон пише, що «Перісад передав владу Мітрідату», проте навряд чи слід розуміти це як зречення: у такому разі подальше вбивство Перісада було б безглуздим.

35. Спроба С.А. Жебелєва та його прихильників розглядати рух Савмака як повстання експлуатованих мас, зокрема, рабів (Жебелев С.А. Северное Причерноморье. М.-Л., 1953. С.101) є прикладом довільного ідеологізованого тлумачення джерел.

36. App. Mithr., 55; 112; Licin., 74-77; Memn., 35,2; Plut. Sylla,24.

37. У назві цього міста є різночитання. Письмові джерела (Мемнон, Страбон, Аппіан, Плутарх) наводять її як «τὰ Κάβειρα», «Кабейри», разом із тим на монетних легендах завжди вживається написання Καβηρων, «(з) Кабер».

38. App. Mithr., 81.

39. Plut. Luc.,17.

40. Ibidem.

41. Plut. Ibidem.

42. App. Mithr., 82.

43. Plut. Luc.,17. Поp.: App. Mithr.,82; Memn., 44. Див також: Matyszak Ph. Mithridates the Great: Rome’s Indomitable Enemy. Pen & Sword Books Ltd, 2009. Р.121; Fratantuono L. Lucullus: The Life and Campaigns of a Roman Conqueror, Pen & Sword Books Ltd, 2017. P. 69. В новій та новітній історіографії, починаючи з Т. Моммзена, головне значення надається збройним сутичкам, що передували заколоту в таборі, але, в них брала участь не більше восьмої частини мітрідатова війська, відповідно, вирішального впливу на події вони мати не могли.

44. App. Mithr., 80-82; Memn.,43-44; Plut. Luc.,17-19.

45. Ael., fr.14 Hercher; App. Mithr.,82; Memn., 44; Plut., Luc.,18.

46. App. Mithr.,83; Liv. Per., 98; Memn.,53,1; Plut. Luc., 24.

47. App. Mithr.,101; Eutr., VI,12,3.

48. 177 км.

49. App. Mithr., 112. Автор грунтується на на английському перекладі Гораса Вайта: The Roman History of Appian of Alexandria. Translated from the Greek by Horace White, M.A., LL.D. In Two Volumes. Vol. I. The Foreign Wars. New York – London, 1899. P. 403 – 405.

50. Vell. Pat., I, 18, 1.

51. Strabo, XI, 2, 13.

52. Ibidem; App. Mithr., 102.

53. App. Mithr.,102; Strabo, XI, 2, 13.

54. App. Mithr.,102.

55. Немировский А.И. Митридат Евпатор, Боспор и восстание скифов // Византиноведческие этюды. Тбилиси, 1978. С.66-70.

56. App. Mithr., 67.

57. App. Mithr.,102.

58. Dio Cass., XXXVI, 50, 2. Згідно з Аппіаном (App. Mithr.,102) Махар наклав на себе руки.

59. App. Mithr., 107.

60. App. Mithr., 109; Dio Cass, XXXVII, 11, 1.

61. Dio Cass., XXXVII, 11, 2-3.

62. App. Mithr., 107, 108.

63. Бенгтсон Г. Правители эпохи эллинизма. М.,1982. С.318-319.

64. Dio Cass., XXXVII, 11, 4; Oros., VI, 5, 1. Якщо святкування на честь Деметри, про які повідомляє Оросій, відповідають грецьким тесмофоріям, стихійне лихо сталося наприкінці жовтня 64 року до н. е.

65. App. Mithr., 107.

66. Val. Max., IX, 2, ext.3

67. Відома Клеопатра, дочка Мітрідата Евпатора, яка була дружиною вірменського царя Тіграна ІІ, проте, малоймовірно, щоб вона знаходилась у Фанагорії у 63 р. до н.е. Мабуть, це інша царівна, яка мала те ж ім’я; в родинах елліністичних царів однакові імена у братів та сестер не були виключенням.

68. App. Mithr.,108; Oros., VI, 5, 2. У шарі попелу на північному розкопі Фанагорії археологами виявлено вапняне ядро катапульти – можливе свідчення подій 63 р. до н. (Античные государства Северного Причерноморья. М., 1984. С.79).

69. Heinen H. Hypsikrateia / Hypsikrates: Travestie aus Liebe. König Mithradates Eupators Page und eine neue griechische Inschrift aus Phanagoreia/ Rußland // Jahrbuch der Akademie der Wissenschaften zu Göttingen 2012. P. 215-238.

70. Plut. Pomp.,32; пор.: Val. Max., IV. 6, ext.

71. 71 Кузнецов В. Д. Фанагория: история исследования и новые находки // Российская археология. 2007, № 2. С.155-172; Gabelko O. A Historical and Epigraphic Commentary on Hypsicrateia’s Epitaph // Ruthenia Classica Aetatis Novae: A Collection of Works by Russian Scholars in Ancient Greek and Roman History / Ed. by Andreas Mehl, Alexander Makhlayuk and Oleg Gabelko. Stuttgart, Franz Steiner Verlag, 2013. P. 174-176.

72. Цікаве спостереження, що слово «жінка» первісно було написано у називному відмінку, γυνη як прийнято у боспорських текстах, а потім перероблено на форму кличного відмінку, γυναι, відповідно до класичних норм (Gabelko O. A Historical and Epigraphic Commentary … Р. 176-178) жодним чином не вказує на час створеня напису. Воно свідчить лише, що текст був створений місцевим боспорським майстром, а потім переглянутий якимсь знавцем класичної грецької мови.

73. Bernard P. Les fouilles de Phanagorie: nouveaux documents archéologiques et épigraphiques du Bosphore // Comptes rendus des séances de l'Académie des Inscriptions et Belles-Lettres, Paris, 2006. P. 286; Bowersock G.W. In Search of Strabo, with Some New Light in Mithridates Eupator and His Concubine. Review: Strabo’s Cultural Geography. The Making of Kolossourgia. Cambridge, 2005 // Journal of Roman Archaeology. Vol. 21/2, 2008. P. 600-601.

74. Heinen H. Hypsikrateia / Hypsikrates … P. 228-229.

75. Plut. Pomp., 36.

76. App. Mithr.,107; Dio Cass., XXXVII, 7, 5а.

77. App. Mithr.,107.

78. Oros.,VI, 5, 3.

79. App. Mithr.,108

80. Ibidem

81. App. Mithr., 110 – 111.

82. App. Mithr., 111.

83. Martínez Cavero P. El pensamiento histórico y antropológico de Orosio. Murcia, 2002. Р. 52-53.

84. Aur.Vict. Vir. il., 76, 7-8.

85. Oros.,VI, 5, 5-6.

86. Liv. Per., 102.

87. Gell. Noct. Att., XVII, 16. Зміна тексту відбувалась імовірно наступним шляхом: «він упав на меч охоронця» → «він упав на меч» → «він упав на власний меч».

88. App. Celt., 11; Athen., IV, 2, 2; Oros., V, 14; Flor., I, 37 (III, 2); Liv., Per., 61; Strabo, IV, 1, 11; IV, 2, 3; Val. Max., IX, 6, 3.

89. У різних рукописах тексту «Про знаменитих мужів» (загалом їх відомо 63) зустрічаються форми Sithocus і Bithocus. У ранніх виданнях найчастіше вживається написання «Sithocus» (Sexti Aurelii Victoris Historia Romana. Ex Editione Th. Chr. Harlesii. Londini, 1829. P. 215; Sextus Aurelius Victor. Origine du peuple romain – Hommes illustres de la ville de Rome – Histoire des Césars – Vies des empereurs romains / Traducteur N.-A. Dubois. Paris, 1846. P.163). Однак це результат очевидної помилки переписувача, який прийняв напівстерту латинську літеру B за S. Ф. Піхльмайр у лейпцизькому тойбнерівському виданні 1911 р., що вважається зразковим, пропонує форму «Bithocum» із «Bithocus» (Sexti Aurelii Victoris Liber de Caesaribus: praecedunt Origo Gentis Romanae et Liber de Viris Illustribus Urbis Romae, subsequitur Epitome de Caesaribus. Recensuit Franciscus Pichlmayr. Leipzig, 1911). Французький перекладач Тита Лівія Д. Нізар виправляє форму Bitocus на Bitaetus (Oevres de Tite-Live (Histoire Romaine) avec la traduction en français. Publiées sous la direction de M. Nisard. Volume 2. Paris, MDCCCLXIX. P. 899).

90. App. Mithr., 112; Oros., VI, 5, 7.

91. Hose M. Cassius Dio: A Senator and Historian in the Age of Anxiety // A Companion to Greek and Roman Historiography. Ed. by J. Marincola. Volume 2. Malden-Oxford, 2007. P. 463.

92. Dio Cass., XXXVII,12-13. Автором использован французский перевод Э. Гро: Histoire Romaine de Dion Cassius traduite en français, avec des notes critiques, historiques, etc., et le texte en regard … par E. Gros. Tome Troisième. Paris, 1850. P. 166 – 171.

93. Strabo, XI, I, 6; Plut. Pomp., 42; Plin. Hist. Nat, VIII, 31.

94. Athen., IV, 168d; Strabo, XI, I, 6.

95. Cic. Arch., 10; Strabo, XI, V, 1; Val. Max. VIII, 14, 3.

96. Cic. Arch. 10; Strabo, XI, V, 1, XIII, II, 3; Plut. Pomp, 37.

97. Cic. Leg. agr. II, XIX (52); Cic. Pro Mur., XVI (34).

98. Ios. Fl. Ant., XIV, 3, 4; Idem. Bell. Iud. I, 6,6.

99. Plut. Pomp.,4.

100. Ios. Fl. Ant., XIV, 3, 3-4.

101. App. Mithr., 118.

102. Dio Cass., XXXVII, 14, 1; Plut. Pomp.,42.

103. App. Mithr., 113 – 114.

104. Beike J., Frommherz L., Wood M., Brinkmann B., Köhler H. Determination of aconitine in body fluids by LC-MS-MS // International Journal of Legal Medicine. 118 (5): October 2004. Р.289 – 293.

105. Ael., fr.14 Hercher; App.Mithr.,82, 101; Memn.,44; Plut. Luc.,18. Plut. Pomp.,32.

106. Plin. Hist. Nat., II, XXIII, 8;77 (149); XXV, 3; XXIX, viii, 24; Celsus. Med., V, 23.3.

107. App. Bell. Civ., II, 91