Де знаходиться Лиса гора? Коротка топографія Лисогір'я
Парнікоза І.Ю.
Розпочнемо нашу розповідь з того, що ж собою являє Лисогір’я, і як воно вписується в загальний природно-історичний ландшафт міста Києва. Лисогір’я це фрагмент надніпрянського ландшафту, що включає в себе заплавний ліс Покал, острів Галерний та власне Лису гору (лесове узвишшя по правій стороні широкої долини р. Либідь, якою проходить вул. Саперно-Слобідська, див. Парнікоза, 2007). Об'єкт знаходиться в межах Голосіївського району міста Києва.
Рис. 1. 1. Загальне розташування на території м. Києва та схема головних компонентів Лисогір’я: територія Лисої гори та прилеглих озеленених схилів біля Центральної геофізичної обсерваторії та на Багриновій горі, заплавний ліс Покал, урочище Галерний острів та півострів Гострий (Схема О. Василюка)
Локалізація Лисої гори в Києві
Либідь – найбільшу малу річку в межах Києва – як вважається, назвали іменем легендарної засновниці міста, сестри братів Кия, Щека та Хорива. Довжина річки сягає 14 км, площа басейна 68 км2. (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). Наразі лише 400 м Либідь проходить в природному руслі.
З протилежного від Лисої гори боку Либіді знаходиться Звіринецька гора, названа від місця князівських ловів (Киев. Энциклопедический справочник, 1986).Тут знаходився Красний двір князя Всеволода Ярославича – молодшого сина Ярослава Мудрого, та батька Володимира Мономаха (Толочко, 1970). На схилі Звіринецької гори, спрямованому до Либіді від кінця вул. Бойчука і до Лисої гори, розташовується урочище Бусове поле. Назва його за популярною версією (не підтвердженою жодними науковими джерелами) походить від імені князя слов’ян Буса (так згадується в «Слові о полку Ігоревім») або Божа – так називає його готський історик Йордан в «Історії готів» IV ст. н. е. Звідси ж гіпотетично походить і назва невеликої лівої притоки р. Либідь – Буслівки (Буслівського струмка), що наразі схована в підземному колекторі під вул. Бойчука. З-під цієї ж гори било джерело Живець (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). Водночас походження назв Бусове поле чи Буслівка може бути більш прозаїчним і пов'язаним з однією з народних назв лелеки – «бусел».
В книзі І. І. Фундуклея «Обозрение Киева в отношении к древностям», що вийшла в 1847 р., зазначається:
«Ще загадаємо про дві наддніпрянські гори при гирлі Либіді: одна з них на правому боці називалася в давнину Дівич-горою, а інша на лівому боці Бусовицею чи Бусовою горою» (Заика, 2005).
Таким чином Дівич-гора та Лиса гора імовірно одна й та ж височина над Либіддю. Відомо, що Михайлівський монастир з 1560 р. володів островом Отрубним з озерами Петриковим та Плоським та сіножатями за Дніпром, а також землею Орининською і Дівич-горою з правого берега в районі гирла Либіді та деякими іншими землями (Білоус, 2008). Натомість (Пономаренко, Різник, 2003) зазначають, що тодішню Лису (Дівич) гору також називали Дівич-горою Оринівською, на згадку про якусь Орину (Ірину), що подарувала її Микільському монастирю. Довідник (Киев. Энциклопедический справочник, 1986) подає цю інформацію до височини поблизу гирла Либеді без асоціації з сучасною Лисою горою. Натомість, Д. Вортман зазначає що відносно Оринівської гори немає підстав ототожнювати її з Дівич-горою; з документів XVI ст. лише видно, що ці два урочища, нібито подарувані княгинею Іриною Михайлівському Золотоверхому (а не Микільському) монастирю, лежали поруч, в нижній течії Либеді (Вортман, 2007).
Звідки походить назва Дівич-гора? Збереглася легенда про те, що на сестра братів засновників Києва Либідь була дуже вередливою. Тому відмовляла усім лицарям, що сваталися до неї. А коли залишилася старою дівою – заплакала гіркими сльозами, через що з підніжжя гори, на якій вона жила, потекла у Дніпро річка. Гора ця отримала назву Дівич-гори (Легенда.., 2005; Ричка, 2009).
Необхідно відмітити, що існує версія, що під Дівич-горою могли розуміти не Лису, а Батиєву гору (Шаповаленко, 2006). Втім остання під опис І. І. Фундуклея не підходить, так як розташована не при гирлі Либіді.
На північ від Лисої гори, біля підніжжя Звіринецької гори розташоване літописне урочище Видубичі. Перша літописна згадка про Видубичі належить до 1070 р., де літописець повідомляє, що:
«того ж заложена бысть церквы святага Михайла, в манастыре Вьсеволожи на Выдобычи», (Літопис руський, 1989).
Але освячення цього храму відбулося лише через 18 років. Час точного заснування Видубицького монастиря не відомий (Вортман, 2007, Літопис руський, 1989).
Як бачимо повідомлення літопису немає нічого спільного з популярною версією про походження назви Видубичі. Як вважається, походження назви урочища сягає тих часів, коли за наказом князя постаті давніх богів були скинуті, а старшого слов'янського язичницького бога-Перуна, прив'язавши до коней, відтягли до Дніпра і кинули у воду: «вверженный же оный болван в Днепр поплынул вниз; о неверии людье, идуще брегом, плакаху и зваху, глоголюще: «Выдыбай, наш господару Боже, выдыбай ». Таку версію подає Київський Синопсис 1680 р. За цією оповіддю, ідол пристав до берега на піщаному березі під Звіринецькою горою, на краю якої згодом (70-і рр. ХІ ст.) у виярку буде заснований Видубицький монастир. Отже достовірність цього переказу викликає сумніви, оскільки невідомо чи він переписаний з якогось більш раннього джерела, чи є самостійною спробою авторів XVII ст. пояснити назву урочища (Толочко, 1970).
Натомість вивчено наукову етимологію топоніма, згідно з якою Видубичі — це посесив (назва, що походить від імені першого власника місцевості) від реконструйованого антропоніма (тобто особистого імені) «Видобытъ» (Желєзняк та ін., 1985).
На південь від Лисої гори розташовується сусідня височина краю Київського лесового плато – Багринова гора. Це історична місцевість на території сучасного Голосіївського району м. Києва, що простягається вздовж проспекту Науки і вул. Лисогірської, і являє собою узгір’я-перемичку між Деміївкою, Лисою горою, Китаєвим і Мишоловкою. З півночі Багринова гора межує з Лисою горою, від якої вона відокремлена яром, де проходять вулиця Лисогірська та Лисогірський узвіз. Наразі тут досі тече струмок Лукрець, особливо помітний поблизу місця впадіння в однойменне озеро. За окремими джерелами, урочище Багринів простягалося до р. Либідь (Пономаренко, Різник, 2003). Багринова гора вперше згадується в грамоті митрополита Йосифа Солтана 1504 р. як давне володіння Видубицького монастиря (Киев. Энциклопедический справочник). У ХVIII ст. згадується під назвами: хутір Либідський Багринівський (1752 р.), слобідка Багрин (1756 р.) (Пономаренко, Різник, 2003, див. також Селище на Багриновій горі). Хутір Багринів позначено на мапі 1799 р. У 1956-57 рр. тутешне селище називалося – с. Хрущове, з 1957 р. – Жовтневе (Старий Київ). Дубовий гай тут знищено в роки Першої світової війни інтендантськими службами. 1938 р. засновано розплідник треста зеленого господарства (тоді – приміського); в 1940-ві рр. це був єдиний у місті карантинно-інтродукційний розплідник. 1939 та 1944 рр. на Багриновій горі існувало офіційне поле для компостування сміття. 1960 р. споруджено дослідницький атомний реактор, на поч. 1980-х рр. – дослід. завод Інституту електрозварювання. Напис Багринова гора на німецькій мапі 1943 р. стосується селища біля кінцевої зупинки сучасного 1-го тролейбуса (Вакулишин, 2014).
Наразі ця територія забудована одно- та двоповерховими приватними будинками. На сучасних мапах її західна частина носить назву Багринова гора, а східна – Жовтневе. Лише край узвишшя, що виходить до дніпрової долини зберігає зелені насадження, що становлять велику цінність для збереження ландшафтного обличчя нашого міста (детальніше див. Де знаходиться Багринова гора).
Із заходу Лиса гора відокремлена від материнського масиву глибоким яром, дном якого тече так званий Західний струмок.
Зі сходу ж Лиса гора була відділена від заплавних островів Лисогірським рукавом Дніпра, а тепер відмежована від заплавного урочища Покал залізничною гілкою та Столичним шосе. Уявлення про те, як виглядала ця місцевість в 1871-73 рр. (до будівництва Лисогірського форту), а також в 1904 р. дають Рис. 1. 2. та Рис. 1. 3. відповідно. На обох мапах Либідь безпосередньо під Лисою горою впадає в довгий рукав Дніпра, який на карті 1874 р. називається Лисогірським. Залишки його пересохлого річища помітні на території заплавного лісу – сучасного Покалу і по сьогодні.
Рис. 1. 2. Зображення Лисогір’я на мапі 1871-73 рр. (до будівництва Лисогірського форту): Нижня Теличка (1), частина дніпровського рукава – сучасне Видубецьке озеро (1а), гирло річки Либідь, на південь від нього Лиса гора, що омивається Лисогірським рукавом Дніпра (2), Галерні острови – сучасний Покал (3), сучасний півострів Гострий (4), Чернеча (наразі Галерна затока) (5)
Рис. 1. 3. Зображення Лисогір’я на мапі 1904 р.: Нижня Теличка (1), Звіринецька гора (2), гирло річки Либідь (3), на південь від нього Лиса гора (4), що омивається Лисогірським рукавом Дніпра (5), Галерні острови (6,7) частина яких являє собою сучасний Покал
До будівництва Дарницького залізничного мосту у 1870 р. все русло Дніпра в районі Лисої гори було зайнято островами, головне річище ж проходило безпосередньо під горою. Після перекриття цього річища внаслідок будівництва дамби Дарницького мосту, головне річище відхилилося до лівого берега і розмило більшість островів (залишився тільки суч. острів Великий Південний), відклавши їх матеріал ближче до правого берега. Так власне сформувався розташований на схід від Лисогірського рукава розсічений протоками заплавний острів Галерний (Рис. 1. 2, позначка 3). Назва ця і дотепер збереглася досі за правобережним масивом між Нижньою Теличкою та Корчуватим.
На обох вищенаведених мапах фігурує топонім «Лиса гора». Отже, зважаючи на те, що І. І. Фундуклей застосував більш давню назву – Дівич-гора, “Лисою” вона стала десь з другої половини XIX ст. Можливо до неї ця назва перейшла у спадок від однієї з гір-попередниць. Адже у Києві існували колись інші урочища, що також звалися Лисою горою, відносно яких поширювалися усілякі чутки та забобони.
Зокрема, на мапі Києва 1750 р. на схід від Микільської Слобідки на підвищені борової тераси позначено Лису гору. З приводу цього підвищення, що тяглося від Микільської Слобідки до села Вигурівщина, путівник Богуславського (1912 р.) повідомляє, що тут знаходилася Лиса гора – “улюблене пристановище київських, іногородніх та навіть іноземних відьом” (Київ. Туристичний путівник, 2001).
М. Ф. Берлінський, у своїй “Історії міста Києва” – ще у 1798-99 рр. – також локалізує Лису гору на Русанівському узбережжі:
«Левая реки низменная сторона составляет сенокосные луга, поросшие отчасти лозою, и имеющие рыбные озера, что все вешнею водою бывает подтопляемо. Сии луга версты в три ограничиваются пред Киевом песчаными курганами, имеющими в длину реки протяжение от Киева книз верст на сем, которые называются Лысою горою» (Берлинский, 1991).
Про цю Лису гору згадували й інші автори:
«За придніпровими луками, на лівому боці Дніпра, між слободами Микільською та Воскресенською, маячіє піщане невелике узвишшя, це відома київська Лиса гора, яка колись утворювала берег Дніпра» (Сементовський, 1900).
М. Закревському (1865 р.) також було відомо лише про цю Лису гору. Цікаво, що наприкінці ХХ ст. довгожителі Воскресенки категорично заперечували наявність поблизу Лисої гори (Вакулишин, 2014). Останнє має просте пояснення – це підвищення знаходилося ближче до Микільської Слобідки.
Як вказує С. Вакулішин (2014) лівобережна Лиса гора завдовжки близько 3 км чітко показана на мапі Києва у БСАМі (Большой советский атлас мира, 1940). Нині на місці цих кучугурів краю надзаплавної тераси міська забудова від парку «Перемога» до скверу на перетині Воскресенського проспекту та вул. Микитенка. Уявити собі схили тутешньої Лисої гори можна хіба що перебуваючи на схилі подібної лівобережної височини по західному краю краю Дарницького цвинтаря. Значно нижчі піщані дюни збереглися також в урочищі Горбачиха.
Інший пагорб, який в київській топоніміці носив назву “Лиса гора” – це гора Юрковиця над Подолом. Так, Б. Рибаков пише:
«Прямо за Подолом, окаймляя его с юго-запада, находились вытянутые в одну линию три горы: южная, ближайшая к «Горе» – Замковая гора (Киселевка, Фроловская гора); далее, на северо-запад, – Щекавица, а за ней, в наибольшем отдалении от Днепра, – Лысая гора (Юрковица, Иорданские высоты)».
Саме з нею Рибаков пов’язує літописну Хоревицю та язичницькі святилища:
«Хоревица, с которой связали имя третьего брата, определяется различно. Ни летописной, ни более поздней традиции нет. Возможно, следует присоединиться к давнему мнению В. Б. Антоновича (поддержанному советскими археологами М. К. Каргером и П. П. Толочко), что Хоревица – Лысая гора. Судя по такому своеобразному наименованию, это была одна из тех ритуальных гор, на которых, по народному поверью, проводили свой шабаш киевские ведьмы. Рядом с Лысой горой находился огромный языческий курганный могильник. Языческий ритуальный характер данной горы явствует из описания событий 980 года, когда Владимир, подступая к Киеву, «обрывся на Дорогожичи, межю Дорогожичем и Капичем; и есть ров и до сего дне». Капиче, – очевидно капище, языческий храм. Лысая гора – соседняя с Дорогожичами, ближе к Киеву; здесь капище было вполне уместно» (Рибаков, 1982).
З приводу Юрковиці ециклопедичний довідник «Киев» (1986) вказує, що однією з київських Лисих гір називався пагорб на північ від Щекавиці; між ними протікав Юрківський струмок (його М. Ф. Берлінський вважав Сетомлем), через що південний схил Лисої гори називали Юрковицею (Юрківською горою). У київській археологічній традиції під назвою Лиса гора часто фігурує Юрковиця. Зважаючи на це варто мати на увазі, що в деякій археологічній літературі про Київ саме її за замовчуванням називають Лисою горою.
Окрім того, в якості Лисої гори наводять також узвишшя під Михайлівською горою – так зване Чортове чи Хрещатицьке Беремище (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). Лисою горою називали також піщане підвищення на Верхній Солом’янці поблизу сучасного Південного залізничного вокзалу (Пономаренко, Різник, 2003; Шаповаленко, 2006).
Однак у нашому дослідженні під Лисою горою ми розуміємо виключно височину при гирлі Либіді неподалік від сучасної станції метро «Видубичі». Саме вона з усіх київських гір наразі асоціюється з даним поширеним топонімом.
Як утворилася Лиса гора? І чому київські висоти називали лисими? Про це в наступному розділі.
Література
Берлінський М. Ф. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 220.
Вакулишин С. Топонімія Києва ХХ ст.- Київ: Центр ДЗК, 2014. – 260 с.
Вортман, Д. Я. Читаючи топонімічний довідник [Критика та коментарі до книжки " Київ. Короткий топонімічний довідник / Укл. Л. Пономаренко, О. Різник. – К., 2003] / Д. Я. Вортман. 2007 – С .261-325.
Заика А. Кто спасет красавицу Лыбедь? Вокруг света. Украина, октябрь 2005. – С. 6-21.
Київ. Туристичний путівник. / Под ред. Д. Малакова, С. Поповича – К.: Центр Європи. – 692 с.
Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця.— К.: Дніпро, 1989.— XVI+591 с.
Лиса гора на Солом'янці поруч з Кучминим яром (2025 р.)
Парнікоза І. Ю. Лиса гора // Екологічна газета, № 52(86), 2007. – С. 4.
Рибаков Б. Кто основал Киев? // Наука и жизнь, №4, 1982.
Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности. – Изд. 7-е. – Киев. -1900.
Толочко П.П. Історична топографія м. Києва. – К.: Наукова думка, 1970. – 217 с.
Шаповаленко О. Батькова гора чи заказник кучмізму. Обґрунтування необхідності оголошення пам’ятки історії та природи місцевого значення на базі Батькової гори та урочища «Протасів Яр» м. Києва та занесення їх до державного реєстру нерухомих пам’яток // Екологічна газета, № 45-46 (79-80), 2006. – С. 5.
Матеріали статті дозволяється використовувати відповідно до ліцензії Creative Commons Attribution/Share-Alike.