Myslene drevo logo

MYSLENE DREVO

We build the ukrainian Ukraine!

SCIENCE

EDUCA
TION

LITERA
TURE

Mail to site
Print version
News (RSS)
Science / Kyiv studies / The Lysa Gora tract: a walk… / Where is the Lysa Gora? A short topography of the…

The Lysa Gora tract: a walk through time

Where is the Lysa Gora? A short topography of the Lysogorya

Parnikoza I.Yu.

Розпочнемо нашу розповідь з того, що ж собою являє Лисогір’я, і як воно вписується в загальний природно-історичний ландшафт міста Києва. Лисогір’я це фрагмент надніпрянського ландшафту, що включає в себе заплавний ліс Покал, острів Галерний та власне Лису гору (лесове узвишшя по правій стороні широкої долини р. Либідь, якою проходить вул. Саперно-Слобідська, див. Парнікоза, 2007).

Загальне розташування на території м. Києва та схема головних компонентів Лисогір’я Рис. 1. 1. Загальне розташування на території м. Києва та схема головних компонентів Лисогір’я: територія Лисої гори та прилеглих озеленених схилів біля Центральної геофізичної обсерваторії та на Багриновій горі, заплавний ліс Покал, урочище Галерний острів та півострів Гострий (Схема О. Василюка)

Либідь – найбільшу малу річку в межах Києва – як вважається, назвали іменем легендарної засновниці міста, сестри братів Кия, Щека та Хорива. Довжина річки сягає 14 км, площа басейна 68 км2. Наразі лише півкілометра вона проходить в природному руслі (Киев. Энциклопедический справочник, 1986).

З протилежного від Лисої гори боку Либіді знаходиться Звіринецька гора, названа за розташуванням звіриних ловів князя Всеволода Ярославича – молодшого сина Ярослава Мудрого, та батька Володимира Мономаха. На схилі Звіринецької гори, спрямованому до Либіді від кінця вул. Бойчука і до Лисої гори, розташовується урочище Бусове поле. Назва його за однією версією (не підтвердженими конкретними джерелами) походить від імені князя слов’ян Буса (згадується в «Слові о полку Ігоревім») або Божа, про якого повідомляє готський історик Йордан в «Історії готів» IV ст. н. е. Звідси ж і назва невеликої правої притоки р. Либідь – Бусловки, що наразі схована в підземному колекторі під вул. Бойчука. З-під цієї ж гори било джерело Живець (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). Проте походження цієї назви може бути більш прозаїчним і походити, наприклад від іншої назви лелеки – «бусла».

В книзі І. І. Фундуклея «Обозрение Киева в отношении к древностям», що вийшла в 1847 р., зазначається:

«Ще загадаємо про дві наддніпрянські гори при гирлі Либіді: одна з них на правому боці називалася в давнину Дівич-горою, а інша на лівому боці Бусовицею чи Бусовою горою» (Заика, 2005).

Таким чином Дівич-гора та Лиса гора імовірно одна й та ж височина над Либіддю. Відомо, що Михайлівський монастир з 1560 р. володів островом Отрубним з озерами Петриковим та Плоським та сіножатями за Дніпром, а також землею Орининською і Дівич горою з правого берега в районі гирла Либіді (Білоус, 2008). Тодішню Лису (Дівич) гору також називали Дівич-горою Оринівською, на згадку про якусь Орину (Ірину), що подарувала її Микільському монастирю. Збереглася також легенда про те, що на цій горі влаштувала свою садибу сестра братів засновників Києва Либідь. Вона нібито була дуже вередливою. Тому відмовляла усім лицарям, що сваталися до неї. А коли зрозуміла, що зосталася одна – заплакала гіркими сльозами, через що з підніжжя гори потекла у Дніпро річка (Киев. Энциклопедический справочник, 1986).

Необхідно відмітити, що існує версія, що під Дівич-горою могли розуміти не Лису, а Батиєву гору (Шаповаленко, 2006). Втім остання під опис І. І. Фундуклея не підходить, так як розташована не при гирлі Либіді.

На північ від Лисої гори, біля підніжжя Звіринецької гори розташоване літописне урочище Видубичі. Перша літописна згадка про Видубичі належить до 1070 р., де літописець повідомляє, що:

«того ж заложена бысть церквы святага Михайла, в манастыре Вьсеволожи на Выдобычи», (Літопис руський, 1989).

Але освячення цього храму відбулося лише через 18 років. Час точного заснування Видубицького монастиря не відомий (Вортман, 2007, Літопис руський, 1989).

Як бачимо повідомлення літопису немає нічого спільного з популярною версією про походження назви Видубичі. Як вважається, походження назви урочища сягає тих часів, коли за наказом князя постаті давніх богів були скинуті, а старшого слов'янського язичницького бога-Перуна, прив'язавши до коней, відтягли до Дніпра і кинули у воду: «вверженный же оный болван в Днепр поплынул вниз; о неверии людье, идуще брегом, плакаху и зваху, глоголюще: «Выдыбай, наш господару Боже, выдыбай ». Таку версію подає Київський Синопсис. За цією оповіддю, ідол пристав до берега на піщаному березі під Звіринецькою горою, на краю якої згодом (70-і рр. ХІ ст.) у виярку буде заснований Видубицький монастир. Отже достовірність цього переказу викликає сумніви, оскільки невідомо чи він переписаний з якогось більш раннього джерела, чи є самостійною спробою авторів XVII ст. пояснити назву урочища (Толочко, 1970).

Натомість вивчено наукову етимологію топоніма, згідно з якою «Видубичі» — це посесив (назва, що походить від імені першого власника місцевості) від реконструйованого антропоніма (тобто особистого імені) «Видобытъ» (Желєзняк, 1985).

На південь від Лисої гори розташовується сусідня височина краю Київського лесового плато – Багринова гора. Це історична місцевість на території сучасного Голосіївського району м. Києва, що простягається вздовж проспекту Науки і вул. Лисогірської, і являє собою узгір’я-перемичку між Деміївкою, Лисою горою, Китаєвим і Мишоловкою. З півночі Багринова гора межує з Лисою горою, від якої вона відокремлена яром, де проходять вулиця Лисогірська та Лисогірський узвіз. Наразі тут досі тече струмок Лукрець, особливо помітний поблизу місця впадіння в однойменне озеро (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). За окремими джерелами, урочище Багринів простягалося до р. Либідь (Пономаренко, Різник, 2003). Згадується з ХVIII ст. під назвами: хутір Либідський Багринівський (1752 рік), слобідка Багрин (1756 рік) (Пономаренко, Різник, 2003, див. також ). Хутір Багринів. позначено на мапі 1799 р. У 1956-57 рр. воно називалося – с. Хрущове, з 1957 – Жовтневе (). Дубовий гай тут знищено в роки І-шої світової війни інтендантськими службами. 1938 р. засновано розплідник треста зеленого господарства (тоді – приміського); в 1940-ві рр. це був єдиний у місті карантинно-інтродукційний розплідник. 1939 та 1944 рр. на Багриновій горі існувало офіційне поле для компостування сміття. 1960 р. споруджено дослідницький атомний реактор, на поч. 80-х рр. – дослід. завод Інституту електрозварювання. Напис Багринова гора на німецькій мапі 1943 р. стосується селища біля кінцевої зупинки сучасного 1-го тролейбуса (Вакулишин, 2014). Наразі ця територія забудована одно- та двоповерховими приватними будинками. На сучасних мапах її західна частина носить назву Багринова гора, а східна – Жовтневе. Лише край узвишшя, що виходить до дніпрової долини зберігає зелені насадження, що становлять велику цінність для збереження ландшафтного обличчя нашого міста (детальніше див. ).

Із заходу Лиса гора відокремлена від материнського масиву глибоким яром, дном якого тече так званий Західний струмок (в давнину – Бусловський) – права притока Либіді (Киев. Энциклопедический справочник, 1986).

Зі сходу ж Лиса гора була відділена від заплавних островів Лисогірським рукавом Дніпра, а тепер відмежована від заплавного урочища Покал залізничною гілкою та Столичним шосе. Уявлення про те, як виглядала ця місцевість в 1871-73 рр. (до будівництва Лисогірського форту), а також в 1904 р. дають Рис. 1. 2. та Рис. 1. 3. відповідно. На обох мапах Либідь безпосередньо під Лисою горою впадає в довгий рукав Дніпра, який на карті 1874 р. називається Лисогірським. Залишки його пересохлого річища помітні на території заплавного лісу – сучасного Покалу і по сьогодні.

Зображення Лисогір’я на мапі 1871-73 рр. Зображення Лисогір’я на мапі 1904 р.
Рис. 1. 2. Зображення Лисогір’я на мапі 1871-73 рр. (до будівництва Лисогірського форту): Нижня Теличка (1), частина дніпровського рукава – сучасне Видубецьке озеро (1а), гирло річки Либідь, на південь від нього Лиса гора, що омивається Лисогірським рукавом Дніпра (2), Галерні острови – сучасний Покал (3), сучасний півострів Гострий (4), Чернеча (наразі Галерна затока) (5) Рис. 1. 3. Зображення Лисогір’я на мапі 1904 р.: Нижня Теличка (1), Звіринецька гора (2), гирло річки Либідь (3), на південь від нього Лиса гора (4), що омивається Лисогірським рукавом Дніпра (5), Галерні острови (6,7) частина яких являє собою сучасний Покал

До будівництва Дарницького залізничного мосту у 1870 р. все русло Дніпра в районі Лисої гори було зайнято островами, головне річище ж проходило безпосередньо під горою. Після перекриття цього річища внаслідок будівництва дамби Дарницького мосту, головне річище відхилилося до лівого берега і розмило більшість островів (залишився тільки суч. острів Великий Південний), відклавши їх матеріал ближче до правого берега. Так власне сформувався розташований на схід від Лисогірського рукава розсічений протоками заплавний острів Галерний (Рис. 1. 2, позначка 3). Назва ця і дотепер збереглася досі за правобережним масивом між Нижньою Теличкою та Корчуватим.

На обох вищенаведених мапах фігурує топонім «Лиса гора». Отже, зважаючи на те, що І. І. Фундуклей застосував більш давню назву – Дівич-гора, “Лисою” вона стала десь з другої половини XIX ст. Можливо до неї ця назва перейшла у спадок від однієї з гір-попередниць. Адже у Києві існували колись інші урочища, що також звалися Лисою горою, відносно яких поширювалися усілякі чутки та забобони… Так, з приводу невеличкого піщаного узвишшя, що тяглося від Микільскої слобідки до села Вигурівщина, путівник Богуславського (1912 р.) повідомляє, що тут знаходилася Лиса гора – “улюблене пристановище київських, іногородніх та навіть іноземних відьом” (Київ. Туристичний путівник, 2001).

М. Ф. Берлінський, у своїй “Історії міста Києва” – ще у 1798-99 рр. – також “переносить” Лису гору на русанівське узбережжя:

«Левая реки низменная сторона составляет сенокосные луга, поросшие отчасти лозою, и имеющие рыбные озера, что все вешнею водою бывает подтопляемо. Сии луга версты в три ограничиваются пред Киевом песчаными курганами, имеющими в длину реки протяжение от Киева книз верст на сем, которые называются Лысою горою» (Берлинский, 1991).

Про цю Лису гору згадували й інші автори:

«За придніпровими луками, на лівому боці Дніпра, між слободами Микільською та Воскресенською, маячіє піщане невелике узвишшя, це відома київська Лиса гора, яка колись утворювала берег Дніпра» (Н. Сементовський, 1900).

Н. Закревському (1865 р.) також було відомо лише про цю Лису гору. Як вказує С. Вакулішин (2014) Лиса гора завдовжки близько 3 км чітко показана на мапі Києва у БСАМі (1940). Цікаво, що наприкінці ХХ ст. довгожителі Воскресенки категорично заперечували наявність поблизу Лисої гори. Нині на місці цієї лівобережної Лисої гори наразі міська забудова від парку «Победа» до скверу на перетині бульварна Перова та вул. Микитенка. Наразі уявити собі цю Лису гору дозволяють хіба що значно нижчі піщані дюни в .

Інший пагорб, який в київській топоніміці носить назву “Лиса гора” – це Юрковиця над Подолом. Так, Б. Рибаков пише:

«Прямо за Подолом, окаймляя его с юго-запада, находились вытянутые в одну линию три горы: южная, ближайшая к «Горе» – Замковая гора (Киселевка, Фроловская гора); далее, на северо-запад, – Щекавица, а за ней, в наибольшем отдалении от Днепра, – Лысая гора (Юрковица, Иорданские высоты)».

Саме з нею Рибаков пов’язує літописну Хоревицю та язичницькі святилища:

«Хоревица, с которой связали имя третьего брата, определяется различно. Ни летописной, ни более поздней традиции нет. Возможно, следует присоединиться к давнему мнению В. Б. Антоновича (поддержанному советскими археологами М. К. Каргером и П. П. Толочко), что Хоревица – Лысая гора. Судя по такому своеобразному наименованию, это была одна из тех ритуальных гор, на которых, по народному поверью, проводили свой шабаш киевские ведьмы. Рядом с Лысой горой находился огромный языческий курганный могильник. Языческий ритуальный характер данной горы явствует из описания событий 980 года, когда Владимир, подступая к Киеву, «обрывся на Дорогожичи, межю Дорогожичем и Капичем; и есть ров и до сего дне». Капиче, – очевидно капище, языческий храм. Лысая гора – соседняя с Дорогожичами, ближе к Киеву; здесь капище было вполне уместно» (Рибаков, 1982).

Енциклопедичний довідник «Киев» вказує, що Лисою горою називався пагорб на північ від Щекавиці; між ними протікав Юрківський струмок (його М. Ф. Берлінський вважав Сетомлем), через що південний схил Лисої гори називали Юрковицею (Юрківською горою). Загалом в київській археологічній традиції Лиса гора це власне Юрковиця. Зважаючи на це варто мати на увазі, що в археологічній літературі про Київ саме її за замовчуванням називають Лисою горою.

Окрім того, в якості Лисої гори наводять також узвишшя під Михайлівською горою – так зване Чортове чи Хрещатицьке Беремище (Киев. Энциклопедический справочник, 1986). Цікаву інформацію про ще одну Лису гору виявив краєзнавець з Солом’янки Шаповаленко О. І. Виявляється, так називали і піщане підвищення на Верхній Солом’янці поблизу сучасного Південного залізничного вокзалу (Шаповаленко, 2006).

Однак у нашому дослідженні під Лисою горою ми розуміємо виключно височину при гирлі Либіді неподалік від сучасної станції метро «Видубичі». Саме вона з усіх київських гір наразі асоціюється з даним поширеним топонімом.

Як утворилася Лиса гора? І чому київські висоти називали лисими? Про це в наступному розділі.

Література

Берлінський М. Ф. Історія міста Києва. – К.: Наукова думка, 1991. – С. 220.

Білоус Н. Київ наприкінці XV-у першій половині XVІІ століття. Міська влада та самоврядування. – К.: Видавничий дім «Києво-Могилянська академія». – 2008. – 358 с.

Вакулишин С. Топонімія Києва ХХ ст.- Київ: Центр ДЗК, 2014. – 260 с.

Вортман, Д. Я. Читаючи топонімічний довідник [Критика та коментарі до книжки " Київ. Короткий топонімічний довідникт / Укл. Л. Пономаренко, О. Різник. – К., 2003] / Д. Я. Вортман. 2007 – С .261-325.

Желєзняк І. Выдобычь // Етимологічний словник літописних географічних назв Південної Русі. / Відп. ред. О.С.Стрижак. – К.: «Наукова думка», 1985. – С. 38.

Заика А. Кто спасет красавицу Лыбедь? Вокруг света. Украина, октябрь 2005. – С. 6-21.

Киев. Энциклопедический справочник / Под ред. А. В. Кудрицкого. Издание третье (дополненное). – К.: Укр. Сов. эницклопедия, 1986. – 701 с.

Київ. Туристичний путівник. / Под ред. Д. Малакова, С. Поповича – К.: Центр Європи. – 692 с.

Літопис руський / Пер. з давньорус. Л.Є. Махновця.— К.: Дніпро, 1989.— XVI+591 с.

Парнікоза І. Ю. Лиса гора // Екологічна газета, № 52(86), 2007. – С. 4.

Пономаренко Л., Різник О. Київ. Короткий топонімічний довідник. Довідкове видання. — К.: Видавницво «Павлім», 2003. — 124 с.

Сементовский Н. Киев, его святыни, древности, достопамятности. – Изд. 7-е. – Киев. -1900.

Толочко П.П. Історична топографія м. Києва. – К.: Наукова думка, 1970. – 217 с.

Шаповаленко О. Батькова гора чи заказник кучмізму. Обґрунтування необхідності оголошення пам’ятки історії та природи місцевого значення на базі Батькової гори та урочища «Протасів Яр» м. Києва та занесення їх до державного реєстру нерухомих пам’яток // Екологічна газета, № 45-46 (79-80), 2006. – С. 5.

Previous section | Table of content | Next section

Please this page? Help us to develop this site!

© 1999 – 2019 «Myslene drevo» group, authors of articles

Reprinting of articles from site are encouraged while
reference (hyperlink) to our site is provided

Site powered by

Load count : 364

Modified : 7.08.2017

If you look up the type error
on this page, please select it
by mouse and press Ctrl+Enter.