«В душі – бентега, туга й хвилювання…»
Софія Малильо
В душі – бентега, туга й хвилювання,
якесь, чогось таємне сподівання,
кудись, у простір, навісний порив.
Літа вже випили життєві соки,
і тіло вже лаштується на спокій,
а їй, душі, жадається ще див.
Вона себе достоту не пізнала,
немовби в летаргічнім сні проспала,
але для чогось же прийшла у світ!
А де ж те «щось»? Чому його немає?
Таке воно далеке та безкрає:
сяга за горизонт, за небозвід.
Вгамуйся, душе! Знаю, добре знаю
твоєї туги, і жаги, й відчаю
неперебутний, болісний мотив:
твій вівтар, твій жертовник злі вандали
зганьбили, заплювали, затоптали,
аби вогнем не грів і не світив.
Наївна душе, невгомонна душе!
Таж ярмарку вселюдському байдуже,
як там комусь везло чи не везло.
Таке воно, життя-буття людини,
як придорожньої отої бадилини:
її одвіку топче нице зло.
О, не тривожся, душенько-небого,
і не суди життя занадто строго,
маленьку ватру нишком запали,
підтримуй вогник свій, наскільки вдасться,
та й іншого не жди для себе щастя.
Ні співчуття людей, ні похвали.
5/X-1991.
Дух прагне істини і благодаті
Попередній вірш | Перелік віршів | Наступний вірш
Надія
Попередній | Перелік віршів | Наступний
|
